лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

Соціальна інфраструктура і політика

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

Зрозуміло, низку нагальних питань можна продовжувати, спрямовуючи зусилля на об’єкти соціальної роботи, піклування й активне співчуття та допомогу окремим групам населення.
Основні напрями соціальної політики як на держаному, так і регіональному рівнях є складовою частиною ідеології держав-
ного будівництва, яка націлена на забезпечення прав і свобод людини, інтеграцію суспільства навколо національної ідеї, відтворення соціальних цінностей, соціальне партнерство, розвиток демократичних інститутів, самоврядування в суспільстві, формування державної стратегії для зупинення тенденції моральної та духовної деградації суспільства. Реалізація соціальної політики держави може передбачати різні підходи — насамперед соціальний і суто ринковий. Соціальний підхід пе­редбачає, що суспільство має гарантувати кожному члену доходи, не дозволяючи йому опуститися нижче межі малозабезпеченості. Ринковий підхід означає, що суспільство бере на себе зобов’язання лише створити умови кожному члену суспільства для виявлення екополітичної активності й одержання доходу. Обидва підходи при формуванні соціальної політики характеризують показники результативності соціальної політики чи характеристики рівня життя населення.
2.2. ПРИНЦИПИ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ КРАЇНИ
В УМОВАХ ФОРМУВАННЯ РИНКОВИХ ВІДНОСИН
Перший принцип. Держава створює умови, за яких кожен працездатний громадянин самозабезпечується при солідарній підтримці суспільства. Держава повинна гарантувати людям таку життєдіяльність, за якої їхній добробут має залежати тільки від їхньої праці, розумових здібностей, свідомого ставлення до своєї свободи і своєї відповідальності. В країні має підтримуватися мобільність трудових ресурсів, забезпечуватися свобода переміщення людей, функціонувати ринок житла, заохочуватися перекваліфікація працюючих. Громадяни країни мають отримати рівні можливості в задоволенні своїх потреб у товарах та послугах незалежно від свого соціального стану чи службового становища. Першочерговою передумовою для піднесення добробуту людей на засадах самозабезпечення є розбудова соціальної ринкової економіки, яка заохочує громадян до успіху в праці чи діяльності, дає можливість вільно розвивати свої творчі нахили, свої здібності у виробництві, обслуговуванні, управлінні чи в бізнесовій діяльності.
Соціальна ринкова економіка ставить за мету узгодити оптимальну економічну ефективність у виробництві товарів і послуг з соціальними гарантіями населенню і соціальною справедливістю в країні. В основу ринкової економіки покладені:

  • приватна власність на засоби виробництва;
  • правові гарантії для підприємців, людей найманої праці, споживачів товарів та послуг;
  • ефективна система управління;
  • результативне застосування економічних стимулів;
  • наявність контролюючих органів.

Для розбудови соціального ринкового господарства необхідна напружена праця, новаторство, гнучкість, постійне порівняння досягнутої продуктивності праці з відповідними параметрами діяльності конкурентів.
Соціальному ринковому господарству притаманні такі риси:
Перша — довіра до регулюючої ролі ринку, стан якого визначають попит і пропозиція, вільне ціноутворення і конкуренція. Ставка робиться на вільне підприємництво, вільний вибір споживчих товарів і послуг, напружену працю, вміння підприємців і профспілок відпрацювати тарифні угоди про рівень оплати праці відповідно до ситуації на ринку.
Друга риса. Держава не звільняється від відповідальності за упорядкованість економічного і соціального життя. Вона хоча і не є, за словами Лассоля, «нічним вартовим», який спостерігає за грою ринкових сил, але дії ринкового механізму держава повинна корегувати, особливо на ринку праці, підтримуючи тих, хто не витримує там конкуренції і завантажуючи тих, хто конкуренто-
спроможний.
Такі дії держава може здійснювати через податкову політику, оподатковуючи високі доходи більшими ставками, і звільняти від оподаткування тих громадян, що мають лише прожитковий мінімум. Податкові надходження від високих доходів держава може спрямовувати на утримання дітей, на компенсацію плати за житло бідним прошаркам населення тощо. Такі соціальні заходи мають систематично переглядатись і уточнюватися.
Держава має опікуватися страхуванням життя, забезпеченням можливої участі громадян у формуванні та розподілі доходів підприємств, сприянням заощадженню громадян на будівництво житла та присадибних споруд, на придбання нерухомості.
Державна фінансова допомога, що надається певним прошаркам населення, спрямована на соціальну підстраховку на час тих чи тих змін і має бути тимчасовим заходом. Не можна однотермінові виплати, спрямовані на розв’язання певних соціальних завдань, перетворювати в самостійні інститути, бо це вичерпує джерела допомоги, веде до консервації існуючих структур, не заохочує до нових тенденцій.
Другий принцип. Держава і суспільство допомагають хворим
і непрацездатним на рівні, що відповідає економічним здобуткам та досягненням країни. Соціальна допомога має бути тимчасовою і розглядатись як побічний засіб, бо її організація обтяжлива для держави: вона вимагає створення розподільчого апарату, формування статистичної бази, законодавчих актів на забезпечення допомоги. Держава може надавати цільову допомогу громадянам, що мають низькі доходи, щоб ці люди мали змогу акумулювати певне майно та накопичувати певні кошти. Допомагати держава може виплатами премій за певними формами заохочення.
Третій принцип. Провідним напрямом соціальної підтримки і захисту населення має бути соціальне страхування. Кожен член суспільства має страхуватися і платити страхові внески, що є умовою дальшого отримання благ, які надасть йому суспільство в скрутних ситуаціях. Держава повинна прийняти добрі закони про обов’язкове страхування громадян по хворобі, нещасних випадках та втраті роботи. Принцип страхування має бути таким: роботодавці та наймані працівники виплачують із заробітної плати внески в рівних частках до певного рівня. Розмір внеску має щорічно переглядатися в міру змін у середній зарплаті, з якої й обчислюється страховий внесок. У випадках тимчасової непраце-
здатності громадяни країни повинні мати право на рівне за якістю медичне обслуговування незалежно від різниці у страхових внесках. Держава повинна вдосконалювати пенсійне страхування, яке забезпечувало б престарілим людям, що відійшли від активної трудової діяльності, їхню частку в сукупному продукті. Згідно з державною соціальною політикою молоде працездатне населення повинне фінансувати пенсійне забезпечення тих, які завершили свою трудову діяльність. Має діяти як соціальний, так і страховий принцип: той, хто платить більші внески або працював довше за інших, повинен отримувати вищу пенсію, хоч і не в повному обсязі своїх додаткових страхових внесків.
Значними можуть бути асигнування підприємств на соціальні потреби, зокрема, на соціальне страхування своїх робітників і службовців до фондів пенсійного забезпечення, страхування на випадок хвороби чи втрати роботи. Крім того, підприємства можуть здійснювати додаткові виплати, що утворюються за наслідками тарифних угод; це відрахування на забезпечення робітників і службовців підприємства в старості, витрати на надання оплачуваної відпустки і оплату відпускних, продовження повної виплати зарплати в разі хвороби протягом кількох тижнів, виплата преміальних і нагород, а також дивіденди від прибутків; ідеться і про внески на формування соціальних фондів з метою фінансової допомоги працівникам, які втратили роботу внаслідок закриття цехів підприємства.
Четвертий принцип. Державні структури мають спрямовувати свої зусилля і на подолання безробіття. Хоча цю важливу для суспільства й кожного громадянина проблему мають розв’я­зувати передусім підприємства і профспілки згідно з тарифними угодами. У багатьох країнах світу держава розв’язує проблему безробіття незадовільно. Ринок праці хоч і діє за правилом рівноваги і пропозиції, все ж відрізняється від інших ринків своїми особливостями. А учасники тарифних угод не знають про можливу зміну доходів, витрат на виробництво і невиважено враховують це під час укладання угод. А от вихід за межі цих угод призводить до негативних наслідків в економічному і соціальному житті — таких як інфляція, спад виробництва і безробіття. Зниження попиту на робочу силу відбувається за такого стану виробництва, коли витрати на робочу силу надто високі, а рівень її підготовки не відповідає потребам виробництва, коли обмежена мобільність робочої сили. Усунути безробіття за короткий термін неможливо. Але можливо і необхідно здійснювати заходи середньо- і довгострокового характеру.
По-перше, держава повинна створювати і виконувати програми стимулювання інвестиційної діяльності. Капітальні вкладення були і продовжують залишатися першочерговою можливістю для створення нових, економічно виправданих робочих місць і забезпеченню зайнятості. Державні програми призначені спонукати підприємства до інвестування виробництва, його розширення і створення нових робочих місць.
А щодо можливостей держави здійснювати нові інвестиції, то вони дуже обмежені. У будь-якій країні світу держава — не інвестор, а великий боржник. І для скорочення державної заборгованості треба оживляти економічну кон’юнктуру.
По-друге, держава має застосовувати важелі впливу на піднесення конкурентоздатності підприємств. Це досягається за умови повного використання дорогоцінного виробничого устаткування шляхом застосування гнучкого графіка роботи, скорочення невиправдано високих витрат.
По-третє, в країні мають здійснюватися заходи з підвищення кваліфікації тих, хто працює, тому що багато людей втрачає роботу через недостатню кваліфікацію. А вказані заходи повинні протидіяти цьому злу.
П’ятий принцип. Держава повинна створювати можливості для залучення громадян до участі в суспільному житті, зокрема, у створенні різних рухів, у формуванні страхових фондів, у започаткуванні діяльності кредитних спілок тощо. Участь у суспільному житті поєднується із свободою людської особистості. Система господарювання і життєдіяльності має відповідати ідеалам цієї свободи. Вона має закріплюватися гарантіями про:

    • недоторканність людської гідності;
    • вільний розвиток кожного члена суспільства;
    • свободу пересування, друку і слова;
    • вільний вибір професії і місця роботи;
    • ефективне використання засобів виробництва його власниками.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2018 BPK Group.