лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

Історія економічних учень

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

Розділ XV

ЕКОНОМІЧНІ КОНЦЕПЦІЇ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЇ

 

 

Соціал-демократичний рух в економічному та політичному відношенні є нині досить впливовою силою, яка значною мірою визначає напрями сучасного розвитку різних держав світу. Історія його формування тісно зв’язана з еволюцією суспільства, хоч соціалістичні доктрини, як невід’ємний елемент і вираз мрії людства про щасливе, справедливе майбутнє існували і розвивались відносно незалежно від розвитку та трансформації класичної економічної науки. Майбутнє пов’язувалось зі становленням суспільної, загальнонародної власності на засоби виробництва та суспільних форм розподілу доходів, із розвитком економіки, позбавленої суперечностей та криз.
Основний зміст соціалістичних ідей протягом усієї історії залишався тим самим, але під впливом змін у розвитку економічної бази суспільства змінювалась теоретична основа соціально-економічної трансформації, визначалися нові її орієнтири. У другій половині ХІХ століття відбулось формування двох основних напрямів теорії побудови соціалістичного суспільства: марксизму та соціал-ре­формізму.
Марксизм, як економічна теорія і політика радикальної перебудови суспільства, згодом розколовся на дві течії: ревізіонізм і ортодоксальний марксизм, перша з яких еволюціонувала у реформізм, а другу в чистому вигляді було апробовано в кількох країнах світу.
Сучасний соціал-реформізм не є однорідною політичною силою, що базується на єдиній концепції соціально-економічного розвитку. Шляхи, що їх пройшли соціал-демократи в різних країнах, були неоднаковими, програми їхніх партій позначено національною специфікою, вони відбивають культурно-історичні особливості розвитку, інституціональні традиції, своєрідність робітничого і профсоюзного руху. Кожна з партій репрезентує власне бачення «третього шляху» розвитку, свою концепцію «демократичного соціалізму», «змішаної економіки», своє розуміння «економічної демократії».
Досвід соціал-демократичних перетворень є цікавим для економічної науки як приклад свідомого формування напрямів розвитку суспільства, інституціонального впливу на економічну систему. Важливим для теорії є аналіз соціально-економічних наслідків застосування конкретної економічної моделі, дослідження методів економічного регулювання та принципів їх поєднання, що покладається в основу економічних платформ соціал-демократичних рухів, використовується в економічній політиці окремих країн.
1. Ревізіонізм
У середині ХІХ ст., коли в капіталістичному способі виробництва відбувались суттєві зміни і, як наслідок, загострювались соціальні суперечності, виникали робітничі об’єднання, партії та рухи, Карл Маркс синтезував соціалістичні ідеї і класичну економічну
теорію в одне ціле, намагаючись підвести наукову базу під власну теорію класової боротьби. В основу його доктрини було покладено ідею докорінного знищення капіталістичного ладу і побудови но-
вого, справедливого суспільства без експлуатації, гноблення і на-
сильства.
Економічна й політична платформа побудови соціалістичного суспільства, викладена К. Марксом та Ф. Енгельсом у «Маніфесті Комуністичної партії», передбачала революційне (деспотичне) скасування інституту приватної власності, передачу її об’єктів у власність суспільства, створення планової, центрально-керованої еко-
номіки, встановлення соціалістичної форми розподілу суспільного продукту.
Ці ідеї набули надзвичайної популярності наприкінці ХІХ і особливо на початку ХХ ст., що не тільки сприяло територіальному
поширенню марксистської ідеології, а й забезпечило її суттєвий вплив на програми інших партій і рухів. Марксизм став панівною ідеологією робітничого руху, знайшов відображення в програмах соціал-демократичних партій. Майже всі робітничі партії Західної Європи декларували як кінцеву мету робітничого руху — побудову соціалізму.
Усупереч зусиллям революційних марксистів об’єднати в межах ІІ Інтернаціоналу робітничий рух в одну силу і спрямувати його на боротьбу за скасування приватної власності та влади капіталу, він розпався на кілька напрямів, частина з яких зберегла ортодоксальну марксистську спрямованість, інша, що спиралася на профспілковий рух, формувалась на теоретичних засадах соціал-реформізму.
Профспілки не виходили за межі економічної боротьби, що була спрямована не стільки проти капіталізму як такого, скільки на здобуття конкретних соціально-економічних благ: підвищення заробітної плати, поліпшення умов праці, збільшення зайнятості, удосконалення системи соціального забезпечення та надання соціальних гарантій, скорочення робочого часу та ін. Саме через їхній вплив марксистську теорію революційної класової боротьби поступово починає витискати теорія еволюційно-реформістської зміни системи, ідея політики «соціального партнерства». Позбавлені радикалізму, ці ідеї здобувають підтримку в робітничому середовищі, розуміння інших суспільних верств, а також починають впливати на марксизм, спричиняючи його еволюцію. Відтак виникають різноманітні трактування марксистської теорії аж до перегляду самої суті марксистської концепції, ревізії філософських, економічних та політичних основ учення, до пом’якшення радикалізму його революційних висновків. На цій основі виникають дві течії марксизму — ортодоксальний марксизм і ревізіонізм.
Соціал-реформісти, сприйнявши основну ідею марксизму про побудову нового, соціально справедливого суспільства, не погоджувались з марксистською програмою революційної його побудови; ревізіоністи, навпаки, — формально визнавали марк­сизм, були згодні з його основними постулатами, але постійно піддавали критиці, уточнювали та переглядали окремі його ідеї.
Ревізіоністську течію в марксизмі, що сформувалась наприкінці ХІХ ст., репрезентували лідери ІІ Інтернаціоналу: Карл Лібкнехт, Роза Люксембург, Дмитро Благоєв (ліве крило) та Едуард Бернштейн, Карл Каутський, Рудольф Гільфердінг, Отто Бауер, Отто Шмідт (праве крило).
Представники лівого крила ревізіонізму виступали за негайне здійснення революційних перетворень, повну націоналізацію засобів виробництва та їх усуспільнення, за встановлення абсолютної диктатури пролетаріату, планової економіки. Теоретичною основою радикалізму лівих ревізіоністів стало економічне вчення про експлуатацію робітничого класу міжнародними союзами капіталістів за умов монополістичної стадії розвитку. Вони висунули теорію непримиренності класів, закликали до здійснення революції у світовому масштабі. Ревізуючи марксизм, представники лівого крила висували набагато радикальніші ідеї, ніж Маркс та Енгельс.
Родоначальником правого крила ревізіонізму став Е. Бернш­тейн (1850—1939), який 1899 р. видав книжку «Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії». Зміст її відображав нове розуміння суті робітничого руху, відмінності його нової програми, стратегії і тактики від марксистських.
Е. Бернштейн доводить практичну непридатність обгрунтованої К. Марксом теорії вартості, а відтак і теорій ціни, заробітної плати, додаткової вартості. Він заперечує постулат К. Маркса щодо абсолют­ного і відносного зубожіння пролетаріату за капіталізму, указуючи на нові тенденції в економічному розвитку суспільства. Автор доводить, що з розвитком капіталізм зазнає глибокої трансформації, створюються умови для поліпшення якості життя, зростає сукупна частка доходів робітничого класу у валовому національному продукті.
Він зосереджується на аналізі нових можливостей, які відкриває капіталізм, а саме: дальше поглиблення процесу усуспільнення виробництва, спеціалізації та кооперації; поділ праці, що створює умови для корпоратизації; формування корпоративних капіталів через продаж акцій підприємств, інвестування заощаджень; зростання можливості участі трудящих в управлінні виробництвом.
Бернштейн стверджує, що корпоратизований капітал є об’єктив­ною основою демократизації і соціалізації власності через її акціонування. Критикуючи теоретико-економічні постулати марксистської теорії, Бернштейн переглядає основну ідею марксистського вчення — про необхідність революційного перевороту як основної передумови побудови соціалістичного суспільства. Він обгрунто-
вує теорію «демократизації капіталу», яка, на його думку, повністю спростовує марксистську ідею революційного трансформування власності. Бернштейн уважає, що завдання усуспільнення власності можна вирішити еволюційним шляхом, без установлення диктатури пролетаріату.
Цікавими були його підходи до проблем колоніалізму. Бернштейн виправдовував колоніальну політику розвинених країн, наголошуючи на особливій місії цивілізованих народів, які прискорюють розвиток колоніально-залежних країн. Йому належить термін «колоніальний соціалізм».
Важливим висновком Бернштейна, який категорично не сприймали ортодоксальні марксисти, було твердження про те, що комунізм не є кінцевою метою історичного розвитку людства, а форми віддаленого майбутнього непередбачувані.
Від поглядів Бернштейна соціал-демократи «відхрещувались» кількадесят років, але нині за ним усе більше визнають заслугу засновника теорії і політики соціальних реформ.
На соціал-реформістських позиціях стояли також К. Каутський та Р. Гільфердінг, хоча вони й намагались відмежуватись від берштейніанства.
К. Каутський (1854—1938) у працях «Соціальна революція» (1902) та «Шлях до влади» (1909) обгрунтовує невідворотність епохи соціальної революції як об’єктивно зумовленого явища, підготовленого всім попереднім розвитком людства. Монополізація виробництва як закономірний етап розвитку капіталізму, на його думку, усуспільнює економіку і привносить до неї планове начало, а тому немає необхідності в практичних революційних діях та завоюванні влади збройним шляхом, достатньо парламентських методів боротьби за контроль над економічною владою.
Аналізуючи сучасні йому процеси — монополізацію виробництва, імперіалізм як економічний переділ світу між союзами капіталістів, колоніальну політику розвинених держав, він стверджував, що ці явища є об’єктивними і свідчать про поступальний розвиток світової економіки, яка в перспективі стане картелізованою, позбудеться міждержавних суперечностей. На цій «ультраімперіалістичній» стадії розвитку капіталізму, коли великі галузеві монополії зіллються в єдиний всесвітній картель, виникнуть умови для планомірного регулювання господарства у світовому масштабі, що, власне, і означатиме соціальний переворот.
Каутський засуджував війну, виступав за мирне вирішення всіх проблем. Його теорія «ультраімперіалізму» закликала до реформізму як засобу суспільної перебудови.
Р. Гільфердінг (1877—1941), соратник Каутського, лідер і теоретик ІІ Інтернаціоналу. У своїх працях, написаних в цілому з марксистських позицій, зокрема у «Фінансовому капіталі» (1910), він аналізує головні зрушення, що відбулися в економіці та політиці капіталізму наприкінці ХІХ — поч. ХХ ст.: виникнення і розвиток системи капіталістичного кредиту, поширення акціонерних товариств як особливої форми монополізації капіталів, існування таких економічних явищ, як статутний та фіктивний капітал. І хоча в цій книжці проблема непримиренності класових інтересів ставиться все ще дуже гостро, глибокий і всебічний аналіз фінансового капіталу дав авторові змогу зробити цілий ряд уточнень, що мали свідчити про об’єктивну неминучість зміни економічної ролі держави. Він уважав необхідним і об’єктивно обгрунтованим втручання держави у фінансову сферу з метою макроекономічного її впливу на циклічність розвитку економіки, запобігання кризовим явищам. Такий вплив, на його думку, створює передумови для суспільного контролювання виробництва, яке повністю залежить від грошово-фінан­сової сфери, а отже, дає можливість управляти розвитком соціальної сфери.
З початком першої світової війни Гільфердінг, як і Каутський, закликає до еволюційного, реформістського вирішення соціально-економічних проблем, посилаючись на те, що монополістичний капіталізм сам формує умови для економічних трансформацій, для становлення ери «організованого капіталізму».
У Гейдельберзькій програмі СДПН 1925 р., теоретичну частину якої написав Гільфердінг, марксистській програмі революційної економічної перебудови суспільства протиставляється ідея свідомого формування «економічної демократії» — основи соціально справедливого ладу.
Ідеї Бернштейна, Гільфердінга та Каутського зацікавили не тільки соціал-демократів, а й деяких марксистів. Так, у працях марксистів О. Бауера і К. Шмідта помітна еволюція їхніх поглядів від радикалізму до реформізму.
Після перемоги революції в Росії ревізіоністи відмежовуються від Жовтневої революції, називаючи її помилкою, а її організаційні форми — реакційними.
Пізніше ревізіоністські доктрини трансформувались у реформістські і стали основою багатьох соціал-демократичних програм.
2. Формування теоретичних джерел сучасного
соціал-реформізму в 20—30-х рр. ХХ ст.
Намагання теоретично обгрунтувати шлях до соціалізму через реформування економічних відносин у суспільстві об’єднує програми соціал-демократичних партій після Жовтневої революції в Росії. Західноєвропейським країнам пропонувався інший шлях — демократичний: через завоювання більшості в парламенті на загальних парламентських виборах. Ця більшість мала була забезпечувати прогресивні реформи, які б гарантували здійснення соціалістичних перетворень: становлення суспільної власності на засоби вироб­ництва, державний плановий характер управління економікою та соціальною сферою, справедливий розподіл, забезпечення прав і свобод трудящих.
Перехід до соціалізму зв’язувався з посиленням ролі держави і послабленням дії ринкових механізмів під впливом монополізації. Ключовими термінами соціал-реформізму стають: соціалізм, дер­жавне регулювання, участь трудящих в управлінні, соціальна справедливість.
Англійський лейборизм. Соціалістичний напрям робітничого руху в Великобританії базувався не стільки на марксистській теоретичній платформі, скільки на ідеях Фабіанського товариства, видатним ідеологом якого був Сідней Вебб (1859-1947). Основна ідея
полягала в націоналізації власності й державному регулюванні виробництва. Доходи і їхня динаміка розглядались як результат діяльності всього суспільства, а тому пропонувалось розподіл доходів здійснювати під суспільним контролем. Умовою становлення суспільної форми розподілу вважалась соціалізована власність, яка пос­тупово в конкурентній боротьбі переможе приватну. Її формування пов’язувалось із викупом державою, кооперуванням та створенням муніципальних підприємств.
Лейбористська партія Великобританії, що виросла із фабіанських товариств, сформувалась на початку ХХ ст. на базі профспілкового руху. У 20-ті роки лейбористи, основні суперники консерваторів, двічі формували англійський уряд. Їхня популярність в 20—30-ті рр. була зумовлена складним економічним станом країни та новизною помірковано-реформаторських ідей. Концепції лейбористів задовольняли робітничий клас (ліве крило), профспілки і буржуазію (праве крило), оскільки вони пропонували «поліпшити капіталізм», а не знищити його шляхом революційних перетворень.
Ідеологами лейборизму 20—30-х рр. були Дж. Коул, Х. Дальтон, Х. Ласкі, Д. Джей, Г. Моррісон, Е. Дурбін. Основою їхніх концепцій є визнання необхідності втручання держави в економічні процеси з метою поступової трансформації капіталістичної економіки в соціалістичну. Ці ідеї були запозичені лейбористами в ідеологів Фабіанського товариства, які ще наприкінці XVIII ст. пропагували втручання держави як засіб переходу до соціалізму — закономірно вищої стадії розвитку суспільства.
Лейбористи розуміли суть державно-монополістичного капіталізму, наслідки його панування, але вважали, що він готує грунт для соціально-економічних трансформацій.
Соціалізм вони розуміли як лад, що базується на суспільній власності на визначальні (основні) засоби виробництва, й на суспільному контролюванні розподілу. Суспільна власність, на їхню думку, утворюється акціонуванням підприємств і лише згодом набирає форми державної, колективної. Державний сектор економіки треба побудувати як народну корпорацію, котра діятиме на засадах ефективності, самоокупності і самофінансування, але за необхідності може одержати державні субсидії та дотації. Загальне управління корпорацією здійснюється державою, в особі парламенту.
Іншим способом формування суспільної форми власності лейбористи вважали націоналізацію. Ця концепція також не дуже лякала власників капіталів, оскільки передбачала повну компенсацію націоналізованої власності. Річ у тім, що в час створення програми лейбористської партії (1918) країна переживала структурну кризу, віддача функціонуючих капіталів значно спала, подолання кризи потребувало значних обсягів інвестицій для створення нових виробництв і галузей. Націоналізація у запропонованій лейбористами формі, по-перше, давала змогу власникам позбутись неефективного виробництва, отримавши компенсацію, по-друге, одержані кошти знову вкласти у перспективні галузі, тобто реструктуризацію промисловості (особливо неприбуткових галузей) фактично передбачалося провести за державний рахунок.
Важливою складовою лейбористської економічної концепції поступового переходу до соціалізму була вимога націоналізації англійських банків і створення єдиного Державного банку, а також контролю за фінансовою системою з боку держави. На думку лейбористів, це мало створити умови для ефективного управління су­спільством. Коли фінансовий капітал справляє негативний вплив на економічні процеси, починає спотворювати дію об’єктивних економічних законів, нівелювати важелі макроекономічного регулювання, контроль держави над ним стає нагальною необхідністю.
Націоналізація і формування суспільної власності, суспільний контроль створюють передумови для можливого планування розвитку національної економіки. Лейбористи опрацьовують теоретичну модель планування суспільного виробництва, в якій поєднуються ринкові методи саморегулювання з плановим управлінням: зберігаються вільне ринкове ціноутворення, ринки праці, матеріальних
ресурсів і предметів споживання; плануються обсяги виробництва, визначаються пріоритетні галузі, розміри державних витрат, роз-
міри інвестицій і об’єкти інвестування, діяльність державних підприємств.
Перешкодою на шляху мирної трансформації капіталізму в соціалізм лейбористи вважали й нерівномірний розподіл багатства та доходів у суспільстві. Тому вони пропонували державне втручання в економіку зосередити на цьому напрямку, забезпечити вирівнювання доходів у суспільстві реформуванням податкової системи.
Наприкінці 30-х р. англійська соціал-демократія ставить перед собою завдання створення могутньої держави з розвиненою соціальною сферою, конкретизує свою економічну програму, навіть включає до неї деякі кейнсіанські ідеї.
Головною метою втручання держави в економіку на цьому етапі лейбористи вважають стимулювання ефективного попиту, від якого залежить інтенсивність інвестування, а отже, динаміка розвитку. Для цього державі треба проводити політику регулювання, використовуючи методи: додаткових державних витрат, дефіциту державного бюджету, грошової емісії для його покриття. Грошова політика за цією схемою передбачала нарощування інфляційних процесів, що створювало в інвесторів ілюзію зростання норми прибутку, стимулювало інвестування.
Помірне нарощування інфляції методом грошових шоків, також сприяло плановому зниженню (знеціненню) норми процента, тобто його регулюванню, що забезпечувало вилучення грошей із запасів та їх інвестування (ставало невигідним зберігати гроші і вигідним — отримувати кредити). Такій самій меті мало служити штучне зниження і фіксація процентної ставки на державні кредитні засо-
би, запровадження стимулюючої щодо інвесторів системи оподаткування.
Водночас пропонувалося збільшити державні витрати для інвестицій у пріоритетні галузі, провести державне субсидування корпорацій з метою стимулювання зростання обсягів інвестицій, удосконалити систему державної позики, створити системи держзамовлень і держзакупок з метою стимулювання виробництва.
Лейбористи висловлювалися також за підтримування системи громадських робіт (навіть щодо паразитуючих виробництв, зокрема мілітарного).
Прямим завданням держави було стимулювання споживацького попиту методом планового регулювання доходів за умов помірної інфляції, виховання нових потреб, особливо в заможних верств населення.
Цю програму було схвалено урядом, але в ній мало що залишилося від ідеї поступового переходу до соціалізму. Державне регулювання економіки поступалося вільному функціонуванню ринкового механізму, що забезпечувало прогрес капіталізму, зміцнення його економічних підвалин.
Австро-марксизм. Видатними теоретиками австро-марксизму міжвоєнного періоду були Отто Бауер (1881—1938) та Карл Реннер (1870—1950). Лідерами й теоретиками соціал-демократичної партії Австрії (СДПА) були О. Поллак, Б. Каутський, Ф. Адлер і М. Адлер, О. Лейхтер і К. Лейхтер.
Більшість ідеологів партії позитивно оцінювали соціалістичну революцію в Росії, але всі вони наголошували на суто російському її значенні, на особливих обставинах, що її зумовили. Теоретики австрійської соціал-демократії застерігали від наслідування методів і практики більшовизму, особливо політики диктатури, яка суперечить процесу демократизації.
Соціальну революцію вони вважали за необхідну, але шлях її здійснення мав би бути тільки еволюційним: соціалізація вироб-
ництва відбувається в надрах капіталізму, формами його прояву є розвиток місцевого самоврядування, створення кооперативних господарств, робітничих комітетів у виробництві. Відтак немає необхідності в революційних переворотах.
Особливо не погоджувалися австрійські соціал-демократи з експропріацією, яка, за марксистською теорією, мала забезпечити соціальну справедливість розподілу і знищити експлуатацію. Вони вказували, що виробництво розвивається за власними законами і недотримання цих законів призведе до хаосу, руйнування продуктивних сил, безмежного волюнтаризму. Становлення соціальної справедливості реформісти зв’язували з перерозподілом створених багатств (зокрема через систему оподаткування) державою.
На думку О. Бауера і К. Реннера, капіталізм сам створює умови, за яких держава отримує можливість контролювати рух капіталів, спрямовувати його в потрібному напрямку. Це відбувається, оскільки в економіці суспільства через монополізацію, формування акціонерних товариств, посилення кредитної діяльності банків виникає нова, визначальна щодо макроекономічних процесів, сфера — фінансова. Рух фінансових засобів легко поставити під суспільний контроль і регулювання, а отже, немає потреби руйнувати економічні взаємозв’язки, підривати ефективну економіку заради того ж таки перерозподілу багатств. Варто лише взяти під контроль банківську сферу і проблему соціалізації процесу перерозподілу доходів буде вирішено еволюційним шляхом. Щоправда, реформісти визнають можливість виникнення революційної ситуації, спричиненої зміною структури суспільного виробництва, але вважають це проблемою більше економічного, ніж соціального порядку.
Соціал-демократична партія Австрії, спираючись на теоретичні розробки своїх ідеологів, наполягала на необхідності контролю держави за виробничою сферою у межах, що не заважатимуть вільному функціонуванню ринкових механізмів, але спрямовуватимуть розвиток у бажаному напрямку:
— планування (на базі наукових даних, отриманих в результаті кон’юнктурних досліджень) основних показників виробництва (у тім числі оновлення основних виробничих фондів) та підтримки національно-пріоритетних галузей, інноваційної та інвестиційної діяльності з метою запобігти циклічному характеру відтворення, забезпечити рівномірність розвитку;
— втручання у відносини між капіталістами та найманими працівниками: контроль за збереженням належного рівня заробітної плати в періоди спадів виробництва, соціальні виплати з державного бюджету з метою утримування платоспроможного попиту — основи розвитку виробництва;
— контроль за рівнем зайнятості, формування з цією метою державної програми і створення державного фонду зайнятості;
— контроль за тривалістю робочого часу;
— надання соціальних гарантій усім верствам населення;
— регулювання потоків капіталів та інвестиційної діяльності через організацію державних внутрішніх та зовнішніх позик.
Основні положення соціал-реформістської теорії були схвалені урядом та виконувалися аж до захоплення Австрії Німеччиною (1938). Австрійських соціал-демократів фашистська диктатура негайно усунула від влади. Багато хто з них закінчив життя у концтаборах.
Німецька соціал-демократія та націонал-соціалізм. Особливості історичного розвитку Німеччини, її поразка в першій світовій війні, зародження фашизму зумовили своєрідність економічної ідеології німецької соціал-демократії міжвоєнного періоду.
Теоретиками німецької соціал-демократії у цей період були Карл Каутський та Рудольф Гільфердінг, які заперечували революцій-
не насильство, протиставляючи диктатуру пролетаріату демократії (парламентаризм, багатопартійність та ін.). Оцінюючи жовтневий переворот в Росії, вони вказували на ту шкоду, якої завдав світовому соціал-демократичному рухові російський більшовизм.
Наслідуючи Каутського та Гільфердінга, німецькі соціал-демок­рати вважали, що перехід до соціалізму має бути поступовим, ненасильницьким, оскільки передумови переростання капіталізму в соціалізм створюються в ході концентрації та централізації капіталів: саме тоді, завдяки виникненню різноманітних форм участі робітників в управлінні виробництвом, формуються засади демократизації виробництва.
Це положення було обгрунтоване Каутським та Гільфердінгом раніше (напередодні першої світової війни) і відображене в концепції «господарської демократії». Уважалось, що усуспільнення виробництва, зв’язане з виникненням акціонерного капіталу, приводить до встановлення нових, партнерських відносин між робітниками та капіталістами, оскільки робить їх співвласниками. Тому природним є встановлення робітничого контролю над виробництвом, посилення організаційної діяльності фабричних комітетів, втручання профспілок у виробничу політику з метою повного встановлення «господарської демократії».
Ці ідеї розвивали також Ф. Тарнов, Ф. Нафталі, які вважали, що монополізація капіталів, структурна перебудова виробництва та впровадження досягнень науково-технічного прогресу сприятимуть усуненню суперечностей вільного ринку й вільної конкуренції, капіталізм виступатиме в організованій і демократичній формі, керівництво державою стане справою самих виробників, почнеться доба державного планового регулювання виробництва. На сторожі інтересів усього суспільства і кожного його члена, зокрема, стоятиме держава.
У цілому теоретико-економічне обгрунтування шляхів переходу до соціалізму, запропоноване німецькими соціал-демократами, мало чим відрізнялось від ідей австро-марксистів.
Однак на відміну від інших течій соціал-демократії, в ідеології німецьких її представників на початку 30-х рр. сталися радикальні зміни, зумовлені тривалою економічною кризою (Німеччина вийшла з першої світової війни надто ослабленою, щоб швидко подолати розруху, відновити свій економічний потенціал).
1931 р. на Лейпцизькому з’їзді СДПН Фріцом Тарновим (1880—1951), лідером німецьких профспілок, було запропоновано доктрину тимчасової співпраці підприємців і найманих робітників, ідею соціальної злагоди і об’єднання зусиль нації для відбудови економіки. Уже вкотре економічна теорія в Німеччині набувала інституціональних рис, спиралась на особливий менталітет німецької нації.
Німецькі соціал-демократи підтримали профспілкових лідерів і розробили програму виходу з кризи, основними складовими якої були:
— допомога держави збанкрутілим приватним підприємствам через придбання їхніх акцій;
— націоналізація неперспективних підприємств і галузей;
— залучення іноземних інвестицій під державні гарантії;
— розвиток системи державних субсидій та замовлень;
— організація державою системи громадських робіт;
— скорочення тривалості робочого дня з метою підвищення рівня зайнятості;
— значне (майже на чверть) зниження заробітної плати;
— тимчасове призупинення профспілками контролю за дотриманням укладених раніше економічних угод між підприємцями та найманими робітниками.
У деяких рисах ця програма збігалася з економічною програмою Дж. М. Кейнса, яку тоді використовували уряди багатьох країн для подолання кризового стану. Однак суттєвою її відмінністю була відмова від вирішення проблеми ефективного попиту, регулювання ставки процента (оскільки позичковий капітал у Німеччині не відігравав значної ролі в економіці через існування ряду обмежень, характерних лише для цієї країни).
На особливу увагу заслуговує те, що все суспільство свідомо погоджувалося перейти до режиму загальної економії заради відродження виробництва і його наступної соціалізації.
Криза 1929—1930-х рр. була в Німеччині особливо гострою через великі боргові зобов’язання країни за репараційними угодами, брак колоній та з деяких інших причин. Небезпеку становило й безмежне посилення управлінської функції держави, яка поступово, під гаслом «соціалізації суспільства» перетворилася на диктаторську. Інституціоналізм німецької соціал-демократії виродився в націонал-соціалізм, фашизм.
Треба нагадати, що фашизм мав послідовну соціально-еконо­мічну програму, яка виходила з основних ідей соціал-демократії: регулювання і планування державою процесу відродження економіки; одержавлення корпорацій та участь у прибутках; визначальна роль нарощування ефективного попиту; мілітаризація економіки як основна ланка розвитку системи громадських суспільних робіт. Фашизм, як і його попередники, відкидав ідею управління суспільством з допомогою механізмів саморегуляції фінансів, ставки процента, бюджетного дефіциту тощо.
Фашистська доктрина заперечувала економічний індивідуалізм і проповідувала ідею підпорядкування одній волі, одному економічному порядку нібито з метою побудови справедливого і багатого, соціально орієнтованого суспільства.
Економічну програму націонал-соціалістів було реалізовано відразу після приходу до влади Гітлера. Відбулося примусове картелізування промисловості та сільського господарства, було скасовано свободу торгівлі та ринків, встановлено контроль над цінами й заробітною платою, централізовано розподіл матеріальних ресурсів та робочої сили, обмежено управлінські функції й управлінські свободи підприємців, запроваджено ізоляціоністську (самозабезпечувальну) та протекціоністську політику, усю владу зосереджено в руках однієї партії.
Характерною рисою економічної політики фашизму було те, що програма реформування економіки значною мірою враховувала новітні досягнення сучасної економічної теорії: державне регулювання ефективного попиту, розвиток системи громадських робіт тощо. Абсолютний авторитаризм також сприяв надзвичайно швидкому й ефективному впровадженню антикризових заходів. Усе це попервах забезпечило значне зростання економічного потенціалу країни, але це піднесення за умов замкнутої тоталітарно керованої економіки не могло тривати довго. Утім фашистський уряд на це і не розраховував, оскільки основою програми націонал-соціалістів були територіальні загарбання.
Економічні ідеї американських ліберал-реформаторів. Революційні події в Росії ніяк не позначилися на суспільному житті США. 20-ті роки для цієї країни були економічно сприятливими. Спостерігалось пожвавлення інвестиційної діяльності, відбувався інтенсивний процес концентрації та централізації капіталів, швидкими темпами зростало промислове виробництво, активізувалась фінансова діяльність. Тому революційна ситуація тут не виникала, пожвавлення політичного життя не спостерігалось, хоч в науковій економічній літературі вже формулювались ідеї соціалізації суспільства у зв’язку з посиленням корпоратизації економіки.
Економічна політика в країні в міжвоєнний період (1920—
1930-ті рр.) будувалась на принципі невтручання держави в економіку, макроекономічного саморегулювання. Але ще 1929 р. група американських учених виступила з різкою критикою неокласичної орієнтації економічної політики, указуючи на те, що монополізація виробництва несумісна з політикою державного невтручання, вона призведе до кризи, яку неможливо пояснити з маржиналістських
позицій.
На несумісність науково-технічних перетворень та лібераль-
но-індивідуалістської поведінки суб’єктів господарювання вка-
зували, зокрема, економіст Ч. Бірд і філософ Д. Дьюї. Вони вважали, що суто американський економічний індивідуалізм став гальмом на шляху розвитку і необхідна мирна «соціальна революція», в ході якої держава стане народною, а її втручання в економіку
не розглядатиметься як втручання в індивідуальні свободи. Така «соціальна революція» матиме наслідком створення суспільства «третього, суто американського типу» (не соціалістичного і не фа­шистського).
Уряд створив спеціальний підрозділ державної адміністрації, до якого ввійшли економісти-вчені та економісти-практики. Цей підрозділ мав аналізувати економічну ситуацію і розробляти на підставі найновіших наукових досягнень економічну політику держави з реформування й регулювання суспільної економіки. Група зосередилась на дослідженні закономірностей розвитку економіки, місця та ролі корпорацій, визначенні шляхів реформування на засадах «американської демократичної традиції».
Члени цієї групи погодились, що основною проблемою, на котрій мала зосередити увагу держава, була проблема недостатньо розвинутого споживчого ринку, натомість зростання обсягів пропозиції забезпечувалось розвитком виробництва, його монополізацією. Ця суперечність визначала майбутню долю економіки — інвестиційний голод і фінансово-банківська криза через незбіг обсягів «паперових» (фіктивних акціонерних) і реальних капіталів.
Так і справді сталося: зростання ролі фінансових капіталів, зокрема обсягів ринку цінних паперів і біржових операцій з ними, призвело до кризи, яка позначилась на всіх сферах суспільного життя. Природа кризи була новою, раніше не дослідженою.
Коли 1933 р. до влади прийшла адміністрація Рузвельта, ситуація в економіці була складною: безробіття набуло небувалих масшта-
бів, інфляція досягла пікової позначки, виробництво майже зовсім зупинилось.
Уряд розробив програму дій («Новий курс» Рузвельта), що базувалася на засаді посилення державного регулювання економічних і соціальних процесів.
За основу економічної програми було взято кейнсіанську економічну доктрину, але на формування нового курсу великий вплив справили ідеї й інших американських економістів — Р. Тагвелла, А. Берлі, Г. Мінза, Р. Молі.
Р. Тагвелл був прихильником доктрини директивного планування, що, на його думку, мало визначати шляхи використання капіталів, розміри цін, прибутків і доходів населення. Він пропонував створити відповідну законодавчу базу, яка б забезпечила зміну природи власності і сприяла створенню умов для формування планової економіки. Це, власне, означало формування нової суспільно-економічної системи. Р.Молі не поділяв радикалізму економічних поглядів Р. Тагвелла, хоч також розумів, що корпоратизація виробництва потребує втручання держави в економіку у формі планування. Доктрина економічного реформування суспільної економіки Р. Молі виключала ідею трансформування власності в суспільну. Але він уважав за необхідне створити конституційну базу для примусової картелізації економіки і впорядкування конкурентної боротьби (ці ідеї підтримали й представники великих корпорацій).
Найбільш завершеного вигляду економічна теорія трансформації суспільства набула в працях А. Берлі і Г. Мінза, які розглядали корпоратизацію як шлях до нової форми власності і вказували на те, що в суспільстві відбулось відокремлення власності від влади власника, влада перейшла до рук менеджерів, отже, створено умови для державного управління економікою.
На думку Р. Тагвелла й Р. Молі, А. Берлі й Г. Мінза, головним напрямом державного планування і регулювання мають стати до-
ходи, що забезпечують платоспроможний попит. Як і всі інші американські економісти-реформатори, вони наголошували на зміні макроекономічних пріоритетів: від «економіки пропозиції» до «економіки попиту», від саморегулювання до державного управління.
«Новий курс» Рузвельта, в основу якого було покладено ці ідеї, мав інституціональний характер: держава взяла на себе управління економічними процесами й соціальною сферою. Було прийнято ряд законів щодо відродження і регулювання промислового та сільськогосподарського виробництва, реформування банківської сфери, запроваджено правила регулювання відносин конкуренції, зайнятості та найму робочої сили, захисту інтересів споживачів. Реформу-
валась і ревізувалась банківська сфера (провадилась фактична централізація банків, директивно скорочувалась їхня кількість, посилювалась роль Федеральної резервної системи), податкова система
переорієнтовувалась на перерозподіл корпоративних доходів на користь суспільства. Крім того, було встановлено державний контроль за цінами передовсім на продукцію сільського господарства та сільськогосподарську техніку. Упроваджувалась розвинута система дотацій, кредитування фермерських господарств. Було заборонено
вивозити золото за кордон, законодавчо обмежено вивезення капіталів. Уряд розробив систему громадських робіт.
«Новий курс» дещо суперечив кейнсіанській схемі, котра орієнтувалася на використання механізмів саморегулювання, передбачала не такий високий рівень втручання держави в економіку. Але
перевагою рузвельтівського «нового курсу» було те, що він від самого початку був спрямований на збалансування бюджету; дефіцитне бюджетне фінансування розглядалось тільки як тимчасовий захід, що пізніше забезпечило більшу стійкість економіки в періоди кон’юнктурних коливань.
Високий рівень державного управління економікою, спрямований на підвищення ефективного попиту, дав добрі наслідки, а тому вже незабаром постало питання про збалансування бюджету та скорочення обсягів фінансування громадських робіт.
Криза 1937 р. поставила уряд перед необхідністю впровадження кейнсіанської схеми відродження суспільного виробництва, що послабило вплив держави на економіку, але уможливило активізацію ділової активності. Таким чином, спроба створення у США особливого «народного» суспільства «третього типу» практично реалізованою не була.
Французькі соціалісти. На розвиток соціал-демократичних теорій у Франції великий вплив справили ідеї, які пропагувались Комуністичним Інтернаціоналом. Тому особливістю економічних теорій французької соціал-демократії була їхня прокомуністична спрямованість.
Соціалістична партія Франції, що виникла на початку ХХ ст.,
після першої світової війни приєдналась до комуністичного руху, але частина її членів відродила соціал-демократичне крило, при цьому відбувся його розкол на кілька напрямів: лівий, правий і
центристський.
Переважна більшість соціал-демократів (праве крило — П. Ре­нодель, М. Деа, Ж. Мок) виступила проти екстремістських ідей
російської революції, хоча і вважала за необхідне соціальне реформування суспільства. Ліве крило (Ж. Жиромський) визнавало необхідність революційних перетворень, формування суспільної власності на засоби виробництва, встановлення тимчасової диктатури пролетаріату, поступовий перехід до державного управління. Центристи (Л. Блюм, Л. Лора, А. Філіпп) обстоювали необхідність революційних перетворень, поступове реформування власності, створення державного сектора в економіці, перехід до державного регулювання суспільно-економічних процесів, але вважали, що вирішення цих проблем не може здійснюватися через диктатуру пролетаріату, оскільки будь-яка диктатура — це завжди беззаконня, насильство і хаос.
Згідно з такими підходами формувались і моделі реформування суспільства. Модель лівої соціал-демократії, мало чим відрізняючись від комінтернівської, передбачала встановлення суспільної власності на засоби виробництва шляхом націоналізації, державне регулювання економіки — через запровадження системи директивного планування. Поряд із радикальними рецептами лікування суперечностей капіталістичної економіки пропонувалось, однак, зберегти товарно-грошові відносини, які б забезпечували внутрішню саморегуляцію економіки. Диктатура пролетаріату проголошувалась лише тимчасовим засобом наведення порядку.
Ж. Мок, ще напередодні «Великої депресії», розробив соціал-демократичну стратегію поступового переходу до соціалізму, яка грунтувалась на продуманій теоретико-економічній концепції. Суть її полягала в тім, що з розвитком капіталізму, його вступом у монополістичну стадію відкриваються безмежні можливості впровадження досягнень науково-технічної революції, зростання продуктивності праці, насичення ринку товарами. Тому в центрі уваги суспільства з часом має опинитися не пропозиція товарів, а попит на них, що уможливить збалансування суспільного відтворення, запобігання кризам. Оскільки капіталісти завжди мають на меті отримання більшої маси прибутку, вони не здатні консолідуватись (зокрема і через посилення конкурентної боротьби) для розширення ринків збуту, формування ефективного ринку попиту (забезпечення зростання доходів, у тім числі і заробітної плати, що означає збільшення платоспроможного попиту), то ці функції має взяти на себе держава. Державне регулювання суспільно-економічної сфери торує шлях її соціалізації. Основними напрямами втручання держави у процеси економічних перетворень Ж. Мок уважав створення міцного державного сектора в економіці; стимулювання раціоналізації виробництва, що прискорить процеси усуспільнення; регулювання грошово-фінансової сфери; протекціонізм і захоплення зовнішніх ринків збуту для національних виробників.
М. Деа вважав, що основи соціалізації капіталістичного суспільства закладаються з виникненням акціонерного капіталу, коли починається кількісне збільшення класу власників, заінтересованих у розвитку виробництва. За цих умов приватні інтереси поєднуються в один суспільний інтерес, виразником якого має бути держава. Монополізація виробництва приводить до затухання конкурентної боротьби, усуспільнення виробництва і закладає основи державного регулювання.
На думку представників правого крила соціал-демократії, втручання держави в економіку має відбуватись з допомогою використання глобальних механізмів, передовсім грошової сфери і прогресивної податкової політики.
«Велика депресія» внесла певні корективи в економічну програму правої соціал-демократії, її погляди на шляхи реформування економіки було конкретизовано під впливом кейнсіанської теорії регулювання державою економічних процесів, яка на той час набула всесвітнього визнання. Щоправда, наголошуючи на особливостях розвитку капіталістичної економіки Франції, праві соціал-демократи внесли свої доповнення в цю теорію: вони вважали за необхідне запровадження індикативного планування і субсидування (державного інвестування) розвитку галузей національного виробництва, які забезпечують структурну перебудову економіки, впливають на зростання економічного потенціалу суспільства. У свою чергу, індикативне планування можливе лише за умови протекціонізму, коли держава контролює зовнішні фактори впливу на економіку.
Ідею державного індикативного планування, що будується на координації планів приватних підприємств (за винятком державного сектора економіки, де планування, зрозуміло, має бути директивним), праві запозичили в центристів.
Економісти центристської орієнтації створили власну концепцію поступового переходу до соціалізму, яка частково синтезувала програми лівих та правих соціал-демократів у тій частині, що стосувалась методів регулювання економіки. Автори концепції (Л. Блюм, Л. Лора) виходили з відомої тези, що монополізація виробництва створює необхідні передумови для суспільного управління виробництвом. Приклади глобалізації управлінських процесів можна бачити, досліджуючи діяльність акціонерних товариств, де диверсифікація виробництва потребує злагодженого контролю й високого рівня планування в межах монополістичного об’єднання. Втручання держави в економіку, на їхню думку, має здійснюватись у формі планування, яке б забезпечувало координацію дій усіх монополістичних об’єднань, це є об’єктивною необхідністю, зумовленою потребами виробництва. Планування попервах має бути індикативним, а згодом — директивним. Для переходу до планової економіки необхідні певні умови, зокрема створення державного сектора в економіці, який поступово пошириться на всю економіку і набере усуспільненої форми.
Планування суспільного виробництва, на думку представників центризму, забезпечує перехід до соціалізму, оскільки контроль за виробництвом створює передумови для справедливого соціалістичного розподілу.
Криза 1929—1930 рр. сприяла радикалізації поглядів центристів, які почали вимагати негайної націоналізації провідних галузей виробництва за часткову компенсацію, планування розвитку економіки, контролю за розподілом і перерозподілом національного доходу, запровадження державної політики реструктуризації та протекціонізму, створення антимонопольних комітетів. А. Філіпп та Л. Лора навіть вимагали виключення з партії правих соціал-демократів, які виступали з програмою поміркованого реформування економіки методом непрямого державного втручання.
Дискусія щодо соціал-демократичного реформування економіки Франції в міжвоєнні роки набула особливої гостроти через розкол соціал-демократів, брак єдиної програми, розбіжність поглядів на суть соціально-економічних перетворень. Створення єдиного народного фронту внаслідок загрози фашизму консолідувало всі політичні сили в країні, але призвело до значного послаблення
соціал-демократії. Уряд соціалістів, очолюваний Л. Блюмом, замість радикальних економічних реформ змушений був обмежитися проведенням девальвації, субсидуванням підприємницької діяльності в нових та неперспективних галузях, наданням під­приємцям пільгової позички, скороченням витрат на соціальну сферу з одночасними поступками профспілкам (скорочення тривалості робочого тижня, підвищення заробітної плати), що не сприяло радикальному поліпшенню економічної ситуації і призвело до відставки уряду.
Програма шведської соціал-демократії. Швеція не брала участі в першій світовій війні, але експортувала військову продукцію, в результаті чого був заблокований її флот і в країні виникла продовольча криза. Після війни спостерігалось тимчасове пожвавлення економічного розвитку, яке базувалося на спекулятивній торгівлі. У 20-х рр. почалася промислова криза, яка мала тяжкі соціальні
наслідки. Уряд розробив програму відродження промисловості з допомогою короткотермінових локальних заходів, зокрема державного інвестування промислового виробництва (надходження в бюд­жет забезпечувались за рахунок сільського господарства та торгівлі). Соціальна сфера не розвивалась, хоча діяли окремі програ-
ми допомоги населенню. Активна макроекономічна політика не проводилась.
Під час «Великої депресії» Швеція також опинилася на межі
фінансового краху. Витрати на інвестиції почали скорочуватись і згодом зовсім припинилися. Рестриктивна грошова політика (обмеження грошових емісій, скорочення кількості грошей у обігу) знизила купівельну спроможність і сприяла зростанню безробіття.
Розроблену на підставі економічних концепцій стокгольмської школи програму шведської соціал-демократичної партії було покладено в основу формування економічної політики 30-х рр. Основні положення цієї політики базувались на таких засадних принципах: сильна держава регулює економічний процес, використовуючи для цього механізми саморегулювання, передовсім грошову сферу; перспективний напрям розвитку — від економіки пропозиції до економіки попиту; соціальна сфера базується на сильній і стабільній економіці, її розвиток регулюється і контролюється державою.
Таким чином, у міжвоєнний період (20—30-ті рр.) формується (поряд з переглядом неокласичної концепції ринку) доктрина соціал-реформізму. У центрі цієї доктрини — ідея поступової побудови соціалістичного суспільства, ознаками якого є суспільна власність на засоби виробництва, державне регулювання та планування економічного розвитку, соціальна справедливість. І хоч національні моделі трансформації різнилися масштабами й формами державного втручання в економіку, їх об’єднували декларована мета та деякі основоположні складові економічної політики.
Державна регламентація поширюється на промислове та сільськогосподарське виробництво, фінансові ринки, трудові відносини. Уперше в мирний час стали планувати обсяги виробництва, ціни, заробітну плату, прибутки, було розгорнуто широкомасштабні су­спільні роботи. Держава з метою врівноважування економіки та забезпечення її динамічного розвитку почала застосовувати як засіб коригування дефіцит державного бюджету, додаткові шокові емісії грошей, стимулюючу фіскальну політику.
У цілому наприкінці 30-х рр. соціально-демократичний, суспільно орієнтований реформізм з успіхом почав практичну реалізацію своєї мети — поступової трансформації капіталізму в соціалізм державно-парламентським шляхом.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2021 BPK Group.