лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

Історія економічних учень

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

Кожне нове видання відображало нові досягнення економічної теорії. 1985 р. у дванадцятому (спільно з В. Нордхаузом) виданні підручника, було враховано особливості макроекономічного розвитку 80-х рр., проаналізовано причини високого рівня безробіття, інфляції, ставки процента, бюджетного дефіциту, визначено напрямки розвитку економічної науки та основи монетаризму.
Визначаючи предмет економічної науки, Самуельсон трактує його дуже широко, даючи перелік основних напрямків дослідження та використовуючи різні підходи: як науку про види діяльності, зв’язані з виробництвом та обміном; як науку, що вивчає використання обмежених виробничих ресурсів для виробництва товарів, їх розподіл; як науку про співвідношення виробництва та споживання; як науку про економічну діяльність тощо. Він пише, що ці визначення можна продовжувати нескінченно. Проте найбільш узагальнюючим він уважає визначення предмета економічної теорії через проблему вибору, тобто дослідження способу раціонального використання обмежених факторів виробництва для створення благ з метою забезпечення потреб суспільства та індивідів. Таке визначення обов’язково включає вивчення всіх сторін суспільного життя, впливу всіх факторів на економічний розвиток, усіх причин, що спонукають до вибору.
Методи, які є в розпорядженні економічної теорії, на думку Самуельсона, — це результат розвитку багатьох наук: історії, філософії, психології, статистики, математики.
Самуельсон визначає прикладне значення економічної теорії як основи економічної політики, зміст її нормативної та позитивної функцій, основні макроекономічні показники розвитку суспільства, спеціально виокремлюючи категорію якості життя, яку оцінює через низку явищ економічного та позаекономічного характеру — від валового національного продукту (ВНП) та способу його розподілу до якості навколишнього середовища. Він наголошує, що сучасне економічне життя не існує поза зв’язком з іншими проблемами, воно зумовлюється ними і зумовлює їх.
Він будує свою книжку, виходячи з визначення основних проблем організації економіки, які трактує, використовуючи теорії граничної корисності, факторів виробництва, їхньої спадної віддачі, продуктивності, обмеженості ресурсів, теорії виробничої функції, теорії раціонального вибору, альтернативних витрат. З цих позицій Самуельсон висвітлює проблеми ефективності виробництва, спадної, постійної та такої, що зростає, дохідності.
Зазначаючи, що економічний розвиток базується на раціо-
нальному виборі, він указує на те, що цей вибір залежить від умов функціонування виробництва, тобто від реального економічного порядку. Він користується неоліберальним визначенням моделей організації економіки: ринкової та командної, зазначаючи, що їх поєднання дає феномен змішаної економіки, яка будується на основі ринкової організації господарських відносин та регулюючого впливу держави на економічні процеси.
Самуельсон порівнює ознаки ринкової та командної економіки і віддає перевагу ринковому механізму, що здатний, на його думку, автоматично підтримувати економіку в стані рівноваги. Він указує, що ринкову економіку підпорядковано дії природних сил і вона є економікою суворого порядку. Однак на певному етапі стає необхідним втручання держави, яке має відповідати трьом принципам — бути ефективним, стабільним та справедливим.
Ця необхідність зумовлена виникненням монополій, недосконалою конкуренцією, загостренням економічних та соціальних суперечностей. Дії держави мають спрямовуватися проти монополізації економіки, на підтримку стабілізаційних заходів щодо пом’якшення ділового циклу, стримування безробіття та інфляції, стимулювання економічного зростання. Він підтримує впровадження державних програм перерозподілу національного доходу з метою ліквідації соціальних негараздів.
Аналізуючи механізми ринкової економіки, її здатність до саморегулювання з неокласичних позицій, Самуельсон указує на те, що, крім функцій забезпечення ефективності та справедливості, держава має здійснювати також і макроекономічне регулювання стабільності за методом Кейнса та його послідовників. На його думку, ринковий механізм визначає ціни та обсяги виробництва, а держава регулює ринок з допомогою податків, державного субсидування та інших економічних методів.
Теорію факторів виробництва Самуельсон доповнює визначенням ролі капіталу, яка, на його думку, змінюється з розвитком су­спільства. Він розглядає капітал не тільки як продукт праці та складову витрат виробництва, а і як фактор особливого роду, і стверджує, що за умов приватної власності капітал є основою стихійного розвитку, підвладною лише ринковим силам, тоді як за суспільної власності держава визначає правила його розподілу, а тому він втрачає основну якість — стимулювати розвиток.
Тобто капітал — це багатство, яке є результатом минулої праці, перебуває в приватній власності і дає дохід. Якщо він не відповідає цим вимогам, то перестає забезпечувати стабільне динамічне зростання економіки.
У центр аналізу ринкового механізму саморегулювання Самуельсон ставить урівноважування попиту та пропозиції, а також цін за умов конкурентної економіки. Він показує, як ринкові сили повертають економіку до стану рівноваги, як досягається часткова та повна рівновага, досліджує сукупний попит та сукупну пропозицію.
У контексті цих проблем Самуельсон характеризує психологічні мотиви заощаджень та споживання, що визначають масштаби ефективного попиту.
Значну увагу Самуельсон приділяє характеристиці кейнсіанської моделі регулювання економіки, узагальнює висновки кейнсіанської теорії та доповнює їх. Проаналізувавши ефект мультиплікатора, він робить висновок, що зростання купівельної спроможності може впливати на коливання інвестицій (ефективного попиту), що матиме своїм наслідком коливання в розвитку економіки в циклі кон’юнктури.
Крім того, він звернув увагу на невирішені проблеми кейнсіанського аналізу, серед яких називав вірогідність інформації щодо
стану кон’юнктури. Регулюючі дії держави грунтуються на цій інформації, але її недостатня вірогідність може спричиняти розбалансування економіки та посилення кон’юнктурних коливань, замість того, щоб їх пом’якшити.
Відповідно до кейнсіанської моделі безробіття та інфляція — це явища несумісні, але з 70-х рр. спостерігається явище стагфляції. Самуельсон аналізує його природу та визначає способи подолання з монетаристських позицій.
Він також підкреслює, що кейнсіанська модель не враховує впливу зовнішньоекономічних зв’язків на стабільність розвитку, присвятивши у своєму творі цій проблемі значне місце.
Велику увагу Самуельсон звертає на аналіз функціонування ринкової економіки на рівні підприємства, зазначаючи, що без розуміння того, від чого залежить цикл ділової активності суб’єкта, неможливі макроекономічні узагальнення.
У книжці подано характеристику організаційної та фінансової структури підприємств, основних їхніх рис, їхню класифікацію. Самуельсон ретельно досліджує основні мотиви діяльності будь-якої фірми за умов ринку — максимізацію прибутку. Він указує, що реалізація цієї мети обмежується витратами виробництва, які є основним фактором зростання пропозиції, тому аналіз їхньої природи, величини та структури має важливе значення.
Він критикує теорію витрат виробництва К. Маркса за надто складний підхід до пояснення формування цін, що складаються з витрат виробництва та прибутку. На його думку, основну увагу треба звертати на функціональну залежність між попитом та пропозицією, граничною корисністю та витратами факторів виробництва.
Цей принцип він бере за основу визначення витрат виробництва та їхнього впливу на виробництво. Він розрізняє сумарні витрати, граничні та альтернативні, які формуються за рахунок грошових витрат (інакше кажучи, за рахунок витрат капіталу), а також під впливом чинників іншого порядку, наприклад, альтернатив виробництва, чи кон’юнктурних коливань.
У межах мікроекономічного аналізу Самуельсон також досліджує проблему попиту та пропозиції як факторів ділової активності. Він формулює основи теорії споживацької поведінки, яка, на його думку, регулює попит на товари і через нього — обсяги виробництва, граничні та сумарні витрати.
Досліджується вплив конкуренції на ділову поведінку фірм, конкурентної пропозиції на граничні витрати. У зв’язку з цим аналізуються форми конкурентної боротьби, вплив монополізації виробництва на стабільність економічного стану фірми. Самуельсон робить висновок про малу ефективність законодавчого втручання держави в процес формування монополій і підкреслює доцільність використання економічних важелів.
Розподіл доходів Самуельсон розглядає як функцію факторів виробництва — землі, праці та капіталу. Визнаючи прибуток основою економічного розвитку підприємства, він трактує його з позицій
теорії «продуктивності» капіталу, згідно з якою прибуток є результатом його функціонування; теорії «утримання» — прибуток є винагородою капіталіста за утримання від споживання та за підприємницьку активність, а згодом, теорії «виробничої функції» та ін., сформульованих неокласиками та кейнсіанцями. Він зазначає, що прибуток є також функцією науково-технічного прогресу: у разі браку нововведень за умов статики, повної та вільної конкуренції прибуток не буде створено, власники капіталу отримають лише заробітну плату за підприємницьку діяльність та позичковий процент на капітал.
Водночас він указує на кількісну залежність прибутку від конкретних величин, до складу яких відносить ціну та розміри заробітної плати як ціни праці, що бере участь в створенні благ. Поділяючи погляди Кейнса на роль заробітної плати, ціни та прибутку, Самуельсон підтримує також його теорію ефективного попиту. Саме тому трактування ним ролі держави у підтримуванні макроекономічної рівноваги базується на кейнсіанській теорії.
«Економікс» Самуельсона спочатку повністю відповідав духові кейнсіанства, але з розвитком економічної думки в цю книжку вносились зміни, що відображали нові досягнення науки. Так, у виданні 1985 р. частково переглянуто кейнсіанські підходи до визначення природи циклу. Багато проблем макроекономічного та мікроекономічного плану було викладено з урахуванням монетаристських методів аналізу.
Наприклад, проаналізовано категорії сукупного попиту та сукупної пропозиції як суспільних факторів ціноутворення та зростання обсягів виробництва (логічно поєднано теорії неокласиків, монетаристів, кейнсіанців); узято на озброєння категорію об’єктивного рівня безробіття, яку сформулював М. Фрідмен; аналіз інфляційних процесів ураховує сучасні підходи; розділи, присвячені монетаризму та політиці, містять дослідження механізму монетарного регулювання економічної рівноваги і характеристику діяльності фінансових інститутів за цих умов.
Сучасний «Економікс» аналізує нові консервативні теорії, наприклад «економіку пропозиції», теорію «раціональних очікувань», висновки з яких поширюються на мікроекономічний рівень. Відповідно до сучасних досягнень економічної думки переглянуто багато інших визначень та тверджень.
Неокласичний синтез Самуельсона, що уможливив узагальнення всіх тогочасних досягнень економічної теорії, об’єднання всіх шкіл та напрямків загальною ідеєю макроекономічної рівноваги, можна вважати підбиттям підсумків цілого етапу розвитку економічної думки.
Значення цієї праці можна порівняти зі значенням «Принципів політичної економії» Дж. С. Мілля і «Принципів політичної економії» А. Маршалла, які через широкий обсяг висвітлених проблем та різноманітні підходи до їх аналізу тривалий час були загальновизнаними підручниками з економічної теорії.
Сучасний етап у розвитку неокласичного синтезу характеризується відходом, як це спостерігається у Самуельсона, від позицій кейнсіанства. Однак погляди на закономірності економічного розвитку, які формуються в межах неокласичного синтезу, інколи відрізняються від традиційних, мають цілком самостійний характер.
Наприклад, послідовники теорії неокласичного синтезу вказують на те, що не можна обмежувати дослідження факторів економічного зростання пошуком комбінацій, які б забезпечували високі темпи розвитку. Треба також вивчати умови, за яких вони реалізуються. Вони зазначають, що не треба домагатися високих темпів зростання будь-якою ціною. Потрібно, щоб це зростання не породжувало соціального напруження.
Внутрішніми обмежувачами політики економічного зростання вони вважають:

  1. Соціальні умови, тобто «об’єктивний» рівень безробіття, зростання цін і т. д., що можуть супроводжувати зростання національного продукту.
  2. Фактори, зв’язані зі звуженням споживання (моделі зростання представників теорії синтезу не розраховано на можливість анти-
    циклічного регулювання — вони включають показник потреб — особистих та державних, які забезпечуються у відносно спадній пропорції; вони вважають, що зростання рівня споживання є найреальнішим показником економічного зростання;
  3. Екологічні фактори (забруднення середовища свідчить не на користь економічного зростання).

Італійський економіст Моньяні, який був прихильником неокласичної інтерпретації кейнсіанської теорії, зазначав, що заслугою неокласичного синтезу є виокремлення поняття якості економічного зростання .
Щодо грошової теорії, то прихильники неокласичного синтезу поділяють погляди монетаристів на залежність цін від грошової маси, але доповнюють її аналізом взаємовпливу факторів, що приводяться в рух попитом на гроші. Так, наприклад, Калдор пропонує модель економіки, де функціонують лише реальні кредитні гроші, оскільки, на його думку, лише вони є внутрішньою рушійною силою розвитку економіки. Готівкові гроші є символами, що відображають готовий продукт, вони не приводять в дію економічні механізми, зазначає він. Емісія грошей має залежати лише від попиту на них суб’єктів господарювання та від обсягу депозитів.
Вони також не погоджуються з монетаристами, що не визнають ідеї постійної рівноваги між інфляцією та безробіттям, уважають показовою «криву Філліпса» для визначення точки стабільності, використовують отримані з її допомогою висновки для формування основ соціально орієнтованої грошової політики. Щоправда, теорією «природного рівня безробіття» Фрідмена вони також користуються для обгрунтування соціальних програм.
Принцип відкритої економіки та міжнародних економічних відносин трактується прихильниками неокласичного синтезу дещо інакше, ніж у кейнсіанській та монетаристській доктринах. В основу забезпечення цього принципу покладено коливання валютного курсу під дією різноманітних факторів, серед яких не останню роль відіграє вмотивована поведінка економічних суб’єктів.
Вони виходять з того, що плаваючі курси валют зв’язані з міграцією фінансових ресурсів, їхні коливання важко прогнозувати, але закономірність полягає в тім, що вони зумовлюють перепади в динаміці фінансових інвестицій, що, у свою чергу, призводить до кон’юнктурних коливань валютних курсів.
Тобто валютний курс, на їхню думку, залежить від ситуації на міжнародному ринку капіталів. Попит на цінні папери та пропозиція їх (що репрезентують капітальні активи) визначають норму процента. Капітал мігрує в пошуках більшого процента, що веде до вирівнювання доходів.
На міжнародному ринку капіталів регулятором процесу вирівнювання є зміна валютних курсів. Їх співвідношення коливається так, що інвестору стає байдуже, в якій саме країні розміщувати капітал, оскільки високий прибуток приведе до припливу капіталів і підвищить курс грошової одиниці, а значить, різницю у прибутку буде нівельовано за рахунок курсу валюти.
Як правило, держава намагається контролювати валютну ситуацію, стримуючи переливання капіталів, запроваджуючи валютне регулювання. Однак ринкові сили самі торують собі шлях, що, на думку представників неокласичного синтезу, зумовлено неможли­вістю глобального управління світовою економікою та розбіжністю економічних інтересів. За їхнім визначенням, платіжний баланс є не національною проблемою, а проблемою світової грошової системи, і в ньому відображено всі зміни таких макропоказників, як ціни, заробітна плата, норма процента тощо.
З погляду неокласичного синтезу, світова економічна система є сталою, незалежно від спрямування національних політичних курсів. Вона функціонує за законами ринкової економіки, які відбивають зіткнення економічних інтересів. Тому умовою її успішного розвитку є досягнення ринкової рівноваги за мінімального міждержавного регулювання. Вони вважають за необхідне обмеження протекціоністського втручання, яке заважає вільному рухові капіталів.
Ці особливості в інтерпретації деяких економічних проблем можна розглядати як внесок у розвиток неокласичної теорії, оскільки представники цієї школи також користуються різноманітними підходами до характеристики економічних явищ.
7. Досвід застосування неокласичних моделей
в економіці різних країн
Концепції чиказької школи та доктрин «економіки пропозиції», «раціональних очікувань» стали ще одним прикладом ефективного вторгнення економічної теорії в реальну економіку. Особливо чітко це проявилося в ході здійснення економічних реформ в Англії та США, де, починаючи з 80-х рр., робилися рішучі кроки до відновлення саморегулювальних механізмів та обмеження державного регулювання.
У середині 70-х рр. стало очевидним, що інфляція не є альтернативою безробіттю, а лише посилює його негативні наслідки, перетворює його на характерну та постійну ознаку. Політика більшості розвинених країн на цей час будувалася за принципом боротьби то з інфляцією, то з безробіттям з допомогою заморожування цін, нарощування бюджетного дефіциту та державного боргу, скорочення кредитів, збільшення податків.
Іще Хайєк колись писав, що в ситуації інфляції, що зростає, уряди мусять вибирати один із трьох можливих шляхів економічної політики: продовжувати підтримувати інфляційний курс доти, доки не настане повний хаос; установити контроль над зайнятістю та цінами, що тимчасово припинить інфляцію, але змінить характер економіки, зробить її централізовано-керованою; стримувати збільшення грошової маси, що призведе до зростання безробіття, виявить усі диспропорції в економічній структурі, породжені інфляцією.
«Тетчеризм». Монетаристську грошову політику було запроваджено в практику управління державними фінансами Великобританії ще урядом Каллагена 1976 р. на вимогу Міжнародного валютного фонду. Проте вона реалізовувалася дуже непослідовно, оскільки не була популярною.
М. Тетчер, яка прийшла до влади під гаслом «економіки пропозиції», скоро переконалась, що його можна реалізувати лише тоді, коли для цього є відповідні умови. Тому як основу своєї економічної політики вона бере програму оздоровлення економіки, запропоновану М. Фрідменом. На прохання уряду Великобританії (1980) він виклав суть своєї моделі регулювання економіки в доповідній записці, де теоретично обгрунтував методи її реалізації та вказав на напрямки і послідовність реформування економічних відносин. Економічна політика, яка формувалась на підставі його рекомендацій, неухильно втілювалась у життя протягом десятиріччя і сприяла зміцненню економічного становища цієї країни.
Передовсім як засіб контролювання грошової маси було визначено конкретні показники зростання грошової пропозиції у середньостроковій перспективі і передбачено її скорочення. Метою уряду було обмежити діяльність казначейства з випуску грошей
і захистити його від тиску соціальної демагогії. На практиці
це означало автоматичне підвищення облікових ставок і скорочення кредитування, коли зростання грошової маси переходить контрольну межу.
Важливим напрямком контролю за грошовою масою було прийняття рішення про обмеження урядових витрат, котрі породжують бюджетний дефіцит. Скорочувалась кількість урядових службовців, провадилась структурна перебудова управлінського апарату, ліквідовувались, особливо «дорогі» його підрозділи.
Економія коштів на урядовому рівні позначилася, зрозуміло, і
на органах місцевого управління. Запроваджувалась система штраф­них бюджетних асигнувань. А готуючись до нових виборів, М. Тет­чер включила у свою програму проект радикальної перебудови, яка гарантувала б урядові повний контроль над динамікою місцевих
податків.
Ця політика, проте, мала й негативні наслідки: скоротились обсяги житлового будівництва, деякі статті витрат місцевого бюджету стали статтями витрат державного. Економія на місцевих витратах на соціальну сферу потребувала збільшення державних витрат.
Уряд Тетчер після перших виборів уживав рішучих заходів для запобігання бюджетному дефіциту, особливо за рахунок збільшення непрямих податків. Водночас було послаблено податковий тиск на особисті доходи.
Згідно з рекомендаціями Фрідмена витрати на соціальну сферу консерватори намагалися скоротити, але на практиці спромоглися тільки їх тимчасово заморозити. Це було зв’язано з тим, що в період реформ економіка перебувала у кризовому стані й соціальна сфера потребувала додаткових коштів. Однак уряд не відмовився від цієї ідеї, продовжуючи наступ на універсальні соціальні програми, які потребували значних коштів, але були неефективними.
Та лише після других виборів було розроблено проект соціального забезпечення, який передбачав суттєву реформу системи державного пенсійного забезпечення та гарантування мінімальних доходів з використанням засобів жорсткого контролю за матеріальним станом отримувачів дотацій. Цей проект передбачав значну економію бюджетних коштів.
Доктрина монетаризму стверджувала, що нормальне функціонування вільних ринків забезпечує природний рівень використання
ресурсів, у тім числі й трудових. Тому уряд М. Тетчер оголошує проблему безробіття універсальною, яку не можна вирішити з допомогою стабілізаційної чи стимулюючої політики. Отже, це не клопіт уряду, який може лише координувати умови стабільного економічного зростання.
Політику уряду було спрямовано на формування мобільного ринку робочої сили, тобто пристосування робочої сили до потреб виробництва (перший крок на шляху до реалізації рекомендацій доктрини «економіки пропозиції»), а саме: стимулювання кваліфікаційної перепідготовки та професійної підготовки молоді. Крім того, було вжито заходів для розширення сфери неповної зайнятості. Витрати бюджету на ці цілі зростали швидкими темпами, але водночас скорочувалися витрати на підтримку безробітних. Важливу роль у підвищенні рівня зайнятості відігравали служби працевлаштування.
Отже, уряд М. Тетчер практично довів, що на зайнятість найбільше впливає політика стимулювання економічного зростання.
В основу концепції розвитку економіки, реалізацію якої уряд
починає із середини 80-х рр., покладено принцип вільного під-
приємництва, сформульований з позицій монетаризму та «економіки пропозиції». Відновлення класичного ринкового господарства зв’язувалося передовсім з денаціоналізацією промисловості. Метою приватизації була демонополізація та створення конкурентної економіки. Було також важливо позбавити державу необхідності субсидувати нерентабельні й збиткові державні підприємства, лише 10 % з яких перебували на самофінансуванні, тоді як дотації іншим були досить значні і дорівнювали 50 % асигнувань на сферу охорони здоров’я, наприклад.
Приватизація відбувалась у формі викупу (прямого та через
акції) і забезпечила державному та місцевому бюджетам значні
доходи.
Водночас було вжито рішучих заходів щодо перебудови системи оподаткування з метою сприяння підприємницькій діяльності.
Помітним стимулом динаміки економічного зростання було створення зон вільного підприємництва, у межах яких запроваджено особливі пільгові правила оподаткування, кредитування та митного контролю.
Поряд із цими заходами було створено програму заохочення конкуренції, що сприяла створенню великої кількості малих та
середніх підприємств. Це оздоровлювало економіку, збільшува-
ло прибутковість та обсяг інвестицій, а відтак — зменшувало й безробіття.
Широка програма приватизації, спрямована на створення умов для підприємницької діяльності, забезпечила справжню революцію в розвитку виробництва та стабілізації економіки. Зрозуміло, що всі ці заходи здійснювалися в жорстокій боротьбі з профспілками, яка завершилася перемогою уряду.
«Рейганоміка». Дещо інакше реалізовувалась монетаристська доктрина в США, де економічна програма Фрідмена тривалий час не знаходила підтримки.
Фрідмен як радник президента Ніксона запропонував проект реформи «План допомоги сім’ї» на 1969—1971 рр., який, проте, не було затверджено конгресом. Адже принципове значення для реалізації рекомендацій монетаристів мала ідея контролю над грошовою масою, яка визначала напрямок конкретних заходів у сфері грошово-кредитного регулювання. Та через труднощі, зв’язані з особливостями кредитно-грошової системи США і обмеженими повноваженнями ФРС (впливати на пропозицію грошей ФРС може лише непрямими методами), прямий контроль над грошовою масою був значно ускладнений.
Крім того, згодом виявилось, що регулювання грошової маси неможливе без контролю за процентними ставками. Це частково суперечило монетаристським принципам.
Труднощі практичної реалізації ідей монетаризму полягали, також у непопулярності його соціальної політики. Усе це потребувало відмови від деяких принципових положень та вимог монетаристської доктрини.
Деякі монетарні рецепти Фрідмена частково випробовувались урядом Ніксона, але не мали успіху, спричиняючи різке погіршання економічного стану. Сам Фрідмен пояснював ці невдачі непослідовністю і занадто обмеженим часом реалізації програм.
Після кризи 1974—1975 рр., уряд США відмовився від кейнсіанської концепції глобального регулювання економіки. Рекомендації Фрідмена починають давати відповідний ефект. Цілковитого тріумфу його економічна теорія зазнала за президента Р. Рейгана, коли було досягнуто високого рівня стабілізації американської економіки, послаблено інфляцію, зміцнено долар.
Свою економічну програму, основними пунктами якої були стри­мування інфляції та стимулювання економічного розвитку, Р. Рей­ган оприлюднив 1981 р.
Програма заперечувала політику перерозподілу доходів, яка мала на меті пом’якшення соціального напруження і стимулювання попиту з метою забезпечення економічного зростання та ліквідації безробіття.
Річ у тім, що прогресивна система оподаткування в США, що передбачала перерозподіл частини доходів на користь найбідніших, втратила своє позитивне значення і перетворилася на систему загального перерозподілу, що сприяло деформації економічної структури і потребувало значного управлінського апарату. Уряд почав втручатися в усі сфери суспільного життя, що призводило до гальмування ринкових сил.
Програма Р. Рейгана створена під сильним впливом економічних доктрин монетаризму та «економіки пропозиції», передбачала зосередження основних реформаторських зусиль на проблемі оподаткування, але на відміну від уряду М. Тетчер, заходи якої було спрямовано на подолання дефіциту державного бюджету, уряд Рейгана намагається обмежити регулюючий вплив держави, скорочуючи податки з метою використання дефіциту федерального бюджету як важеля впливу на витрати.
У такий спосіб уряд мав на меті: побороти інфляцію, позбувшись політики пристосування до неї; змінити характер раціональних очікувань; подолати споживацьку психологію, яка склалась у період стимулювання попиту; сформувати розуміння того, що суспільство мусить припинити жити в кредит, що обмеження витрат є необхідним для відновлення розбалансованої фінансової системи.
Економічна програма Рейгана включала чотири компоненти: реформування податкової системи з метою стимулювання заощаджень та розширення інвестиційних фондів; зменшення державних витрат (крім витрат на оборону) з метою скорочення дефіциту бюджету; обмеження регламентації економічної діяльності з метою пожвавлення підприємництва та відновлення ринкових механізмів; проведення монетаристської політики контролю за грошовою масою.
Програму було розраховано на 5 років.
Здійснення програми почалося з того, що ФРС раптово заморозила зростання грошової маси, дифляційно впливаючи на ринки сировини та капіталу.
Засадною ідеєю нової економічної політики було те, що зменшення податків збільшуватиме заощадження та інвестиції і сприятиме зростанню виробництва. Податкова реформа, яка розпочалась у США 1981 р., передовсім зменшила ставки податків на особисті доходи. Згодом було запроваджено індексування оподаткування з метою запобігти інфляційному впливу на доходи та ліквідувати зв’язок між розвитком інфляції і зростанням надходжень до державного бюджету.
Одночасно вводились для корпорацій нові пільгові правила прискореної амортизації та оподаткування інвестиційного кредиту, що сприяло збільшенню розмірів прибутків за незмінних податків і забезпечувало прискорення процесу капіталізації, розширення виробництва та зайнятості. Для малоприбуткових корпорацій ставка податку знижувалася.
Важливим кроком уряду було створення позитивних стимулів формування заощаджень та інвестицій. Цьому, зрозуміло, сприяло вже саме тільки зниження податків. Іншими стимулами стали нові, неоподатковувані ощадні сертифікати та персональні пенсійні рахунки. Не оподатковувались ні кошти, вкладені в ці сертифікати, або покладені на такі рахунки, ні проценти на них за умови, що ці суми залишатимуться на рахунках протягом певного строку. Це стало могутнім стимулом до заощаджень, а отже, до інвестицій.
Було також запроваджено нову систему інвестиційного податкового кредиту, згідно з якою податки зменшувались відповідно до розмірів інвестицій (стимулювалося капіталотворення).
Усі ці заходи, однак, натрапляли на сильний опір, і в перший строк свого президенства Рейган зміг реалізувати лише ту частину програми реформування фіскальної політики, що стосувалась оподаткування особистих доходів. Але 1986 р. конгрес нарешті прийняв закон про податкову реформу, визначивши як її основну мету — підвищення ефективності економіки за рахунок посилення ролі ринкових механізмів та обмеження фіскальної дискреційної політики держави, що відповідало теоретичним принципам «економіки пропозиції» та монетаризму.
Другий напрямок рейганівської економічної реформи — боротьба за скорочення державних витрат та ліквідацію бюджетного дефіциту, який розглядався не лише як важіль інфляційного впливу, а і як серйозна перешкода на шляху економічного зростання, оскільки урядові позики та податки вилучали значну кількість коштів із виробничої сфери. Проте більшість політиків уважала, що скорочення податків призведе до ще вищого рівня дефіциту, до нового витка інфляційної спіралі. Тому пропонувалось розпочати податкову реформу тільки після скорочення державних витрат.
Наприкінці 1981 р. конгрес затвердив програму скорочення витрат (крім витрат на оборону, соціальне страхування та медичне
обслуговування) майже за всіма статтями. Було закрито кілька
програм соціальної допомоги, ліквідовано низку дотацій та субсидій. Без огляду на критику та зростання на першому етапі бюджетного дефіциту, Рейган і надалі послідовно проводив політику скорочення витрат.
З наказу президента було створено службу контролю за бюджетними видатками, котра підготувала програму скорочення витрат, в основу якої було покладено принцип фінансової самоокупності багатьох державних служб та державних підприємств (за принципом: «за послуги в повному обсязі повинен платити той, хто ними користується, а не платник податків»).
Однак конгрес не затвердив програму скорочення субсидій як непопулярну. Між тим жорстка позиція ФРС, що формувала грошову політику, стимулювала пошуки компромісу між конгресом та адміністрацією, не погоджуючись на інфляційне накачування грошей в економіку.
Підтримували президента економісти, нові неокласики, зокрема Лукас, Сарджент, Таунсенд, Уоллес, які на початку 80-х рр. різко критикували інфляційну кредитно-грошову політику «вбудованих стабілізаторів», пропонували нові підходи до визначення меж державного втручання в економіку. Вони наполягали на проведенні стабільної довгострокової економічної політики, яка виключала б вирішення тимчасових проблем і втручання в механізми саморегулювання. Тим самим формувалось позитивне ставлення суспільства до реформ.
Це було важливою умовою антиінфляційної політики, оскільки, як зазначав П. Волкер, президент ради директорів ФРС, необхідно було подолати стереотип поведінки стосовно визначення цін, процентних ставок, розмірів заробітної плати, яка була завжди орієнтована на інфляцію (ефект інфляційного очікування). На його думку, необхідною була «шокотерапія», яка змінила б суспільні установки.
Стримування грошової маси, зменшення податків та витрат бюджету створили ситуацію, коли приріст грошових засобів почали використовувати на фінансування реальної економічної діяльності. Припинилося стабільне зростання заробітної плати, було заморожено її мінімальний рівень. Це розірвало зв’язок між заробітною платою та інфляцією, що досі вважався нездоланним.
З 1983 р. починається економічне пожвавлення за одночасного спаду рівня інфляції. Хоч зменшилися державні субсидії, обсяги інвестицій зросли майже вдвоє, як і передбачали автори теорії «економіки пропозиції». Реальні доходи зросли, але збільшився і розрив між їхніми рівнями.
Ще однією ознакою стабілізації економіки стало зростання курсу долара, що, не в останню чергу, відбувалось завдяки довірі суспільства до економічної політики уряду.
Повернення до нормального, неінфляційного економічного зростання було болісним процесом, який супроводжувався масовими банкрутствами, неінфляційним безробіттям. Але згодом інфляцію спромоглися приборкати, зайнятість збільшити.
Одночасно лібералізувались зовнішньоекономічні відносини, що дало змогу країні взяти участь у міжнародному поділі праці, спростило процес вивезення капіталів та отримання інвестицій, гарантувало доступ до нових технологій та розвиток власного виробництва під впливом міжнародної конкуренції.
Було розроблено систему стимулювання прямих приватних інвестицій, що уможливило завоювання міжнародних ринків без відпливу коштів з державного бюджету. Усе це забезпечило стабільність грошової одиниці, дію ринкових сил на всьому економічному просторі.
Водночас успішна реалізація сучасних неокласичних доктрин можлива не скрізь і не завжди. Для цього необхідна не лише політична воля влади, а й відповідні економічні умови, відповідний рівень розвитку країни, належні історичні, національні, інституційні та інші чинники.
Нові неокласичні доктрини було сформульовано в конкретних країнах, і вони найбільшою мірою сприяли вирішенню проблем саме цих країн. Це не суперечить тезі про величезну роль економіко-теоретичних досліджень, а свідчить лише про неможливість стандартного підходу до різних економічних явищ.

Див.: Journal of Economic Literature. — 1981. — P. 1239.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2021 BPK Group.