лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

Історія економічних учень

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

Фрідмен формулює концепцію «об’єктивного, природного безробіття». Він робить висновок, що зайнятості, як і виробництву, притаманна циклічність. Її природа криється в недостатній пропозиції грошової маси. Зменшення грошової маси — ознака криз та застою, воно обов’язково супроводжується зміною кон’юнктури на ринку праці. Тобто безробіття він зв’язує з існуванням «об’єктив­ного» грошового попиту на робочу силу, розміри якого залежать від обсягів виробництва. Якщо намагатись стимулювати цей попит з допомогою штучного впливу, то відповіддю стане зростання цін, а не зайнятості.
Найкращим регулятором зайнятості є ринок. Фрідмен наголошує, що резерв робочої сили забезпечує рівновагу, дозволяє швидко збільшувати зайнятість за умов пожвавлення виробництва, повніше використовувати виробничі ресурси, швидко нарощувати товарну пропозицію і запобігати значному зростанню заробітної плати. Він уважає економічно виправданим 4—5 % рівень безробіття, оскільки соціальне забезпечення такої кількості безробітних не становить проблеми для держави.
Фрідмен доходить висновку, що немає потреби в регулюванні рівня зайнятості. Інфляційно-бюджетна та фіскальна спрямованість кейнсіанської політики стимулювання зайнятості призводить до витискування ринкової економіки, скорочення приватного сектора, перерозподілу доходів на користь соціальної сфери, а головне, не сприяє вирішенню проблеми зайнятості. Тому слід допустити такий рівень безробіття, який забезпечуватиме використання ринку праці як стабілізатора кон’юнктури, забезпечуватиме оптимальний рівень заробітної плати.
Рівень заробітної плати. Коливання рівня безробіття Кейнс зв’язував із коливанням рівня заробітної плати: зростання реальної заробітної плати веде до зменшення зайнятості. Тому він пропонував визначати мінімальну заробітну плату й фіксувати її, а також заморожувати зростання заробітної плати з допомогою інфляції.
На думку Фрідмена, рівень заробітної плати взагалі не підлягає державному регулюванню. Її розміри має встановлювати ринок залежно від кон’юнктури. Відтак необхідно скасувати закони про мінімальну заробітну плату і заборонити профспілкам втручатися в процес її формування. У періоди криз відбуватиметься скорочення заробітної плати, що у поєднанні зі зростанням безробіття сприятиме зниженню цін і стимулюватиме вихід із кризи. Отже, заробітна плата також стане своєрідним стабілізатором ринкової рівноваги.
Фінансова політика. Важливу причину інфляції Фрідмен убачає і в політиці дефіцитного бюджетного фінансування. Для покриття дефіциту бюджету держава здійснює додаткову емісію інфляційних грошей, і цей процес згодом стає неконтрольованим.
Він звертається також до питання фіскальної політики, зазна-
чаючи, що держава намагається вирішити проблеми, які сама і
створює, за рахунок прогресивного оподаткування, перекладаючи
їх на плечі високорентабельних підприємств, підриваючи основи економіки.
Фрідмен виступає з різкою критикою політики незбалансованого державного бюджету, визнаючи її однією з причин розбалансування механізмів ринкового саморегулювання, постійно діючим фактором інфляції.
Водночас він рекомендує утримуватись від неконтрольованої, спонтанної грошової емісії, яка також є джерелом покриття бюд­жетного дефіциту та чинником інфляції. Федеральна резервна система, яка акумулює резервні фонди комерційних банків і, регулю­ючи норму резерву, може впливати на їхню кредитну експансію, має припинити регулювання кредитної політики комерційних банків,
що полягає у частковому покритті емісії комерційних банків за рахунок резервів і призводить до спонтанного збільшення грошової маси в обігу.
Таким чином, основні рекомендації Фрідмена випливають з його постулату, що подолати інфляцію можна лише з допомогою по-
літики стримування — «рестриктивної політики». Зменшення
державних витрат сприятиме скороченню дефіциту державного
бюджету, обмежить приріст грошової маси, уповільнить темпи
інфляції. Це призведе до звуження попиту, отже, зросте безробіття. Однак постійне затухання темпів інфляції зменшить інфляційні очікування, пожвавить ділову активність і рівень безробіття почне знижуватись.
На думку Фрідмена, функції держави не повинні обмежуватися «швидким реагуванням» з допомогою ставки процента та дотацій на прояви дестабілізації, оскільки дефіцитне фінансування та штучне стимулювання попиту розбалансовує фінансову систему. Стратегічною лінією має бути курс на скорочення державної участі в перерозподілі національного продукту. Основне завдання держави — не допускати коливань грошової маси, підтримувати стабільний темп її приросту.
Поєднання автономної і стабільної динаміки грошової маси, що не залежатиме від циклічних коливань, із стабілізацією бюджет-
них видатків, коли податки, соціальні виплати не будуть використовуватись для регулювання кон’юнктури, забезпечить економічну
рівновагу.
Отже, основним фактором економічної рівноваги в суспільстві, за Фрідменом, є стабільна, контрольована динаміка пропозиції гро­шей. Цей фактор розглядається як основа внутрішньоекономічної політики. Дослідження національної економіки як ланцюга сві-
тової господарської системи
М. Фрідмен здійснював з позиції
визнання її «самонастроюваною» системою, якій потрібний часовий та економічний простір.
Фрідмен виходив з концепції відкритості економіки, що реалізується через торгівлю, інвестування, обмін технологіями та інші напрямки зовнішньої діяльності, обстоював принцип застосовності законів національного ринку до міжнародного середовища.
Послідовники Кейнса зосередили свою увагу на дослідженні платіжного балансу з метою визначення впливу експортно-імпорт­них операцій на забезпечення економічної рівноваги. Визнаючи позитивну залежність ефективного попиту від експорту і негативну — від імпорту, вони розробляють моделі, що демонструють залежність установлення рівноваги від втручання держави в зовнішньоеконо-
мічну сферу методами прямого регулювання, бюджетного фінансування та позаекономічного впливу.
Економічні важелі впливу, за кейнсіанською доктриною, були зв’язані з платіжним балансом, що залежав від валютного курсу. Тому вихідною у моделях економічного регулювання була система фіксованих валютних курсів, яка підтримувалась Центральним банком. Штучне регулювання курсів за допомогою процентних ставок давало змогу через девальвацію чи ревальвацію валют стимулювати чи стримувати експортно-імпортні операції.
Мілтон Фрідмен обстоював принципи самозабезпечення валютної рівноваги за рахунок вільної гри ринкових сил. Він стверджував, що втручання держави у валютне середовище може спричинити дестабілізацію валютних відносин, відплив національної валюти з усіма похідними економічними наслідками. Валютна рівновага може забезпечуватись за рахунок сталої довгострокової кредитно-грошової політики.
Цікаво, що міркування кейнсіанців та монетаристів стосовно ролі процентної ставки як регулятора переливання капіталів з країни в країну збігаються, але, за Фрідменом, ця роль є лише допоміжною.
Фрідмен виходив з того, що за умов ринкової економіки існує зворотний зв’язок між валютними резервами та розмірами внутрішньої грошової маси, що в сумі становить величину, яка необхідна для товарообігу. Саме через цей зворотний зв’язок забезпечується рівновага, тоді як система, створена на основі кейнсіанської моделі (Бреттон-Вуд), блокує дію адаптаційних механізмів ринку. Тобто ідея стихійного вирівнювання грошового обігу і платіжних балансів протиставляється використанню епізодичних девальвацій. Адже після девальвацій зростають внутрішні ціни, спричиняючи інфляцію, що знову призводить до дефіциту платіжного балансу.
Очевидно, що Фрідмен розглядав економічну діяльність суспільства як органічну єдність внутрішньої та зовнішньої економік і в цьому вбачав суть відкритості економіки.
Наслідком дії психологічних факторів та державного втручання в економіку вважав Фрідмен і передачу шокового стану з країни в країну — імпорт інфляції. Якщо в країні індекс зростання внутрішніх цін вищий, ніж у партнерів, то за валютної конвертованості ринок насичується імпортними товарами, а в країні-партнері, орієнтованій на експорт, зростають ціни, прискорюються інфляційні процеси, які передаються через зростання експортних цін. Лише ринковий механізм може своєчасно відреагувати на цей процес. Тому ідею плаваючого (а не жорстко фіксованого) валютного курсу Фрід­мен обстоює в контексті кредитно-грошової політики.
Досліджуючи взаємозв’язок валютного курсу й інфляції, Фрідмен указує, що коли золото перестає бути мірою цінності національних валют, інфляційні процеси безпосередньо впливають на пониження курсу цих валют, а низький курс призводить до зростання внутрішніх цін. Сама інфляція хоч і є наслідком внутрішніх макроекономічних процесів (зростання грошової маси, зменшення ВНП), але зв’язана з динамікою курсу валют.
Фрідмен зазначає, що попит на імпортні товари є вищим там, де вони відносно дешевші, це веде до урівнювання цін. Тому паритетність валют виводиться з їхньої купівельної спроможності. Теорія паритету купівельної спроможності валют орієнтує, як мають змінюватися ціни, щоб забезпечувати рівновагу валютного курсу.
Фрідмен та його послідовники негативно ставилися до державного регулювання валютного курсу, яке забезпечувалося за рахунок валютної інтервенції з метою підтримування курсу власної країни, квотування попиту на валюту, маніпулювання процентними ставками та депозитами. Особливо засуджувались валютні інтервенції (збільшення обсягів пропозиції валюти на внутрішньому ринку за рахунок валютного резерву країни), оскільки це призводить до тих самих наслідків, що й безконтрольна емісія грошей, та зумовлює остаточне падіння валютного курсу.
Відтак можна сказати, що Мілтон Фрідмен екстраполював висновки своєї монетарної доктрини на всі складові економічного розвитку, доводячи, що закони грошового обігу не визнають кордонів, діють в усьому ринковому просторі.
Економічна модель капіталістичного суспільства Фрідмена має всі ознаки неолібералізму. Діяльність держави обмежується, по-перше, створенням умов для вільного функціонування ринку, а не для його регламентації; по-друге, забезпеченням безпеки громадян; по-третє, законодавчою функцією та контролем за дотриманням законодавства.
Фрідмен, як і інші неоліберали, визнає, що ринкове господарство має великий внутрішній потенціал самоврівноважування, саморегулювання. Коли в ринковому механізмі й виникають диспропорції, то тільки через надмірне зовнішнє втручання. Тому втручання в економіку необхідно обмежити макроекономічною сферою, зокрема контролем за грошовим обігом.
Кількість інструментів державного регулювання (так званих адміністративних методів впливу) необхідно скоротити, від-
мовившись від бюджетних засобів впливу на економіку, від спроб перерозподілу доходів, у тім числі через прогресивне
оподаткування.
Соціальна сфера, за Фрідменом, не мусить бути пріоритетним напрямом діяльності держави. Індивідуалізм і свобода передбачають нерівність. Фрідмен захищає індивідуалізм і засуджує «соціальний компроміс», «колективне планування» та інші форми «сповзання до соціалізму»1.
Він підкреслює, що стабільна економіка забезпечує високий рівень життя у суспільстві, але кожен громадянин повинен сам дбати про те, щоб одержати свою частку суспільного продукту.
Таким чином, монетаризм, продовжуючи традиції класичного ринкового лібералізму, відкинув гасла соціальної справедливості, у тім числі й підтримки повної зайнятості, як такі, що не можуть бути проблемою держави, оскільки їхня реалізація зв’язана з
дестабілізацією економічних процесів. Натомість заходи щодо жорсткої грошової і стабільної фіскальної політики, підтримки бюджетної рівноваги та забезпечення законності і порядку монетаризм визнав важливими умовами функціонування вільної ринкової економіки.
На засадах монетаризму виникла низка нових доктрин та шкіл, що дотримуються ліберальних поглядів, розвивають їх та пристосовують до сучасних вимог.
Монетаристська теоретична конструкція знайшла відображення в теоріях нового напрямку сучасної економічної думки — «раціональних очікувань» та «економіки пропозиції».
5. Неокласичне відродження.
Теорії «економіки пропозиції» та «раціональних
очікувань»
Наприкінці 70-х рр. на Заході, передовсім у США, відбувається відродження консервативних традицій в економічній теорії. Вони впевнено захоплюють колишні позиції кейнсіанства та соціал-ре­формізму.
Засади неокласичних ідей відображувалися в неоліберальних теоріях та теоріях економічного зростання, використовувались як методологічна база досліджень у контексті визначення меж регулюючого впливу держави.
Проте самі доктрини «неокласичного відродження» характеризуються скрайнім радикалізмом, заперечують необхідність втручання держави в економіку і за теоретико-методологічними підходами є суто неокласичними. Незважаючи на певні відмінності, їм притаманний ряд спільних ознак: вони виходять з того, що життєздатність капіталістичної системи зумовлюється внутрішніми стимулами економічного розвитку; головна цінність суспільства — не соціальна справедливість, а свобода; гарантом загальної свободи є економічна свобода, яка ототожнюється з ринком, конкуренцією. Представники цього крила неокласичної школи рішуче виступили проти активного втручання держави в економіку, не погоджуючись навіть на ту обмежену роль, яку визнавав за нею, наприклад, Фрідмен.
Ідеї консерватизму втілено в низці економічних теорій, у тім
числі в теоріях «раціональних очікувань» та «економіки пропо-
зиції».

Теорія раціональних очікувань. У 60-х—70-х рр. зростає розуміння того, що регулюючого впливу держави недостатньо для забезпечення збалансованого та стабільного економічного зростання, оскільки такий вплив не враховує дії чинників, що не підлягають кількісному оцінюванню, наприклад, інформації і прогнозів.
Існує два підходи до оцінки очікувань: «адаптивні очікування» і «раціональні очікування».
«Адаптивні очікування» спираються на колишній досвід: знання наслідків певних економічних дій, урахування колишніх помилок. На підставі «адаптивних очікувань» фірми пристосовуються до економічної ситуації, виробляють стратегію поведінки.
«Раціональні очікування» базуються на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: динаміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної економічної політики, вплив урядових рішень на макроекономічні показники тощо.
Загальновизнаним автором ідеї «раціональних очікувань», відповідно до якої очікування визнають раціональними, якщо вони збігаються з прогнозом, отриманим на підставі аналізу моделі, уважають Дж. Мута, який сформулював 1965 р. цей постулат і відобразив
його в побудованій ним моделі. Лише через 10 років до цієї ідеї повернувся і використав її Р. Лукас.
Роберт Лукас (1937), лауреат Нобелівської премії 1995 р., професор Чиказького університету, став фундатором політекономічної школи, котра поставила в 70-х рр. під сумнів справедливість ба-
гатьох положень як кейнсіанської, так і монетаристської доктрин. Цей напрямок відомий під назвою «нової класичної школи економікс». Він заперечував будь-які форми державного втручання в економіку і базувався на суб’єктивістському підході до аналізу економічних явищ.
На думку Лукаса та його послідовників, економічні агенти прогнозують наслідки будь-якого впливу на економіку, виходячи зі знання закономірностей її функціонування, і згідно з цим формують свою економічну поведінку. Вони прогнозують свою діяльність, і ці прогнози набагато досконаліші від тих, які можна отримати на підставі моделювання.
Наприклад, якщо люди знають, що бюджетний дефіцит зростає з метою стимулювання економіки, то вони чекають у найближчому майбутньому зміни цін та інфляції. За досконалої конкуренції і швидкої адаптації ринків очікування такого роду негайно нейтралізують будь-яку систематичну політику стабілізації.
Відтак Лукас робить висновок про принципову неефективність кейнсіанських аналітичних моделей та політики регулювання по-
питу. А 1975 р. Т. Сарджент та Н. Уоллес у спільному досліджен-
ні довели, виходячи з цієї теорії, також і неефективність активної фіскальної та грошової кейнсіанської політики, що підтверджува-
ло висновки школи про нейтральність грошей та недоцільність кон’юнктурної політики.
Важливою ознакою нового напрямку є теза, що будь-яка економічна політика втручання, крім випадків, коли держава свідомо
регулює структуру виробництва, або підтримує вільні ринкові відносини, завдає шкоди розвитку економіки. Ця теза однаково справедлива і щодо кейнсіанських, і щодо монетаристських доктрин.
Лукас звернув увагу на те, що в в теорії адаптивних очікувань Фрідмена враховується лише колишній досвід і цілком відсутні суб’єктивні передбачення. Модель Фрідмена ігнорувала, наприклад, зміни економічної політики, котрі, проте, завжди позначаються на поведінці економічного суб’єкта.
Лукас будує модель, що в ній ураховує як вплив на очікування всієї наявної інформації, так і зворотний вплив очікувань на майбутні економічні події. Усе це потребувало використання складного математичного апарату. Першу таку модель було побудовано ним та Л. Реппінгом 1969 р. Вона демонструвала прийняття робітниками рішень стосовно поточного та майбутнього споживання на підставі передбачуваного рівня цін у цей період. Автори фактично формалізували важливу для класичної теорії ідею про оптимальність економічної поведінки суб’єкта.
Гіпотеза про раціональні очікування стала новим імпульсом для використання методу функціонального аналізу. Лукас побудував функцію пропозиції праці, що включала поточний та очікуваний рівні цін, а досліджуючи діяльність окремої фірми, він отримав функцію попиту на працю. Поєднання двох цих функцій дало можливість побудувати функцію сукупної пропозиції, яка визначала співвідношення між рівнем цін та обсягами виробництва.
Основні висновки, сформульовані на підставі цих функцій, явно суперечили кейнсіанській тезі про визначальну роль попиту, регулювання якого не впливає на інші параметри (наприклад ціни), але визначає обсяги виробництва та рівень зайнятості.
Представники неокласичної школи, навпаки, стверджували, що рівні виробництва й зайнятості не залежать від сукупного попиту та абсолютного рівня цін, але пояснити це, користуючись існуючими методами, не могли. Фрідмен, наприклад, довів, що крива Філліпса правильна лише для окремого проміжку часу та за дотримання умови стимулювання інфляції.
Нові неокласики пояснили наявність зв’язку між цінами та зайнятістю суб’єктивною помилкою економічних агентів, яка зумовлюється їхньою недостатньою поінформованістю. Наприклад, підвищення загального рівня цін не завжди свідчить про зростання попиту на товари, але товаровиробники починають збільшувати їх виробництво, а інвестори — інвестиції, виходячи з цієї інформації. Однак зі збільшенням обсягів виробництва та пропозиції зростання цін припиняється і з’ясовується, що ціни не відбивали реального попиту. Починається скорочення виробництва, і це, в кінцевому рахунку, призводить до згасання виробничої та інвестиційної активності і зниження цін.
Одночасно переглядався вихідний принцип неокласичної школи про адекватну реакцію економічного суб’єкта на ситуацію. У реальному житті ця реакція просто не може бути адекватною, оскільки такий суб’єкт, як правило, має лише досить обмежену інформацію стосовно економічних подій.
У більшості макроекономічних моделей одним із чинників, що визначають сукупний попит, є грошова пропозиція. Лукас та його послідовники підтвердили висновок монетаристів про недоцільність політики грошового стимулювання попиту з метою вирішення проблеми зайнятості. Установивши суб’єктивну природу зв’язку між зростанням цін, рівнем виробництва та зайнятістю, представники цієї школи виступили проти політики грошових шоків, доводячи, що ефект від них буде скороминущим, оскільки за цих умов поведінка економічних агентів нівелюватиме всі переваги, і призведе до дестабілізації ринків.
У перших спробах Лукаса та його однодумців функції споживання, інвестиційних рішень, фінансової діяльності з урахуванням фактора раціональних очікувань досліджувались кожна окремо, ілюстрували умови часткової рівноваги, потім зводилися в одну, на підставі якої будувалася врівноважена модель циклу.
Автори виходили з того, що процес прийняття рішень суб’єктами економічної діяльності здійснюється завжди за однаковими правилами. Проте згодом стало очевидним, що політичний курс держави впливає на економічну поведінку, тобто економічні агенти не зважають на ці правила, коли змінюється державна політика, а тому їхню поведінку важко прогнозувати і формалізувати. Та через певний час ця поведінка знову стає типовою. Тому, як сказав Сарджент, гіпотеза раціональних очікувань сильна тим, що передбачає загальне врівноважування за рахунок типової поведінки.
Неокейнсіанські моделі розраховують на те, що зміна попиту дасть довгостроковий реальний ефект, монетаристські — це заперечують і стверджують, що ефект буде тимчасовим, існуватиме доти, доки не відбудеться адаптація і зміни буде нейтралізовано. Нові класики утверджують класичний постулат про негайну реакцію і негайне врівноважування попиту та пропозиції.
Теорія раціональних очікувань заперечує політику державного регулювання з допомогою кількох аргументів. Один із них — недоцільність, оскільки будь-яке втручання нівелюється поведінкою економічних агентів. Другий — це твердження, що така політика породжує (через раціональні очікування та адаптацію діяльності) результати, протилежні прогнозованим. Так, регулювання сукупного попиту призвело до наростання інфляційних процесів, хоча зайнятість залишалась на тому самому рівні. (З іншого боку, монетаристські рецепти також не давали необхідних результатів, оскільки економічні агенти адаптували свою діяльність до економічної політики.) Третім аргументом був той, що державна політика стосується макроекономічного рівня, ігноруючи мікроекономічний, де саме і приймаються рішення про економічну поведінку в конкретній економічній ситуації.
Нові класики пропонують формувати економічну політику держави так, щоб вона забезпечувала стабільність рішень та законів, щоб зміна грошових та фіскальних правил не зв’язувалась з тимчасовими потребами державного бюджету, щоб нові правила набирали чинності через достатній проміжок часу, аби агенти могли адаптувати і прогнозувати свої дії. Прямим наслідком цього стала б цілковита деполітизація важливих короткострокових процесів фіскального та грошового регулювання.
Узагальнюючий висновок нові неокласики формулювали так: результати політики багато в чому визначаються суб’єктивними оцінками та очікуваннями агентів, на які можна впливати не лише з допомогою економічних дій.
Критика новими неокласиками інфляційної кредитно-грошової політики «вмонтованих стабілізаторів», розпочата ще монетаристами, була доповнена критикою державної фіскальної політики з боку авторів теорії «економіки пропозиції».
Економіка пропозиції. За докладнішого аналізу економіки, коли до уваги беруться суб’єктивні та об’єктивні чинники, науковці дійшли висновку, що політика стимулювання попиту менш ефективна, ніж можна було б сподіватися. Вона прискорює темпи інфляції, забезпечуючи лише короткочасний позитивний вплив на виробництво та зайнятість.
Але, з іншого боку, і монетаристська модель, що, безумовно, уможливлює контролювання темпів інфляції, призводить до дестабілізуючого зростання безробіття у разі, коли ринки є не досить чутливими до кон’юнктури.
Напрошувався висновок, що самої лише політики фінансового та грошового впливу не досить для стабілізації економіки. Тому багато економістів вирішило, що політику впливу на попит треба замінити політикою впливу на пропозицію. На відміну від кейнсіанців, які вважали, що попит породжує відповідну пропозицію, вони висунули тезу про залежність сукупного попиту від сукупної пропозиції. Саме цю ідею було покладено в основу дебатів з проблем «економіки пропозиції», спрямованих на визначення напрямків стабілізації економіки.
Авторами цієї ідеї були спочатку політики, які, критикуючи чинну систему взаємовідносин держави та ринку, розробляли заходи для її реформування, виходячи з принципу визначальної ролі виробництва щодо розподілу і споживання та розглядаючи пропозицію як один з елементів саморегуляції.
Економіка пропозиції за основу моделі бере не підприємство, не фірму, а індивідуума — індивідуальний капітал та індивідуальну працю, які виробляють з певною метою. Тому державне регулювання ринку має бути спрямоване на підвищення прибутковості, дохідності, на розвиток виробництва, а не виходити з проблем бюджету та вирішування їх за допомогою оподаткування.
Ці засадні принципи політиків знайшли дальший розвиток у працях економістів. Серед тих, хто обгрунтував їх теоретично, були американські професори А. Лаффер (університет Південної Кароліни) та Р. Мандель (Колумбійський університет), які вважали, що економіка пропозиції формується на підставі вирішення проблем нагромадження капіталу та державних фінансів.
Передовсім вони поставили під сумнів висновок Кейнса, що заощадження є причиною скорочення обсягів виробництва, економічної діяльності і, отже, зайнятості, а тому його рекомендації щодо стимулювання попиту за рахунок маніпулювання податками визнали за недоцільні.
Основний шлях до зростання виробництва вони вбачали в стимулюванні праці, заощаджень та інвестицій.
Основним джерелом інвестицій (як і покриття дефіциту дер-
жавного бюджету) є заощадження, адже не можна інвестувати те, чого нема.
Високі податки знижують прибутковість виробництва, скорочують розміри доходів, а відтак і заощаджень підприємця.
Збільшення граничних ставок прибуткового податку є згубним для економічного зростання, оскільки зменшує обсяг пропозиції інвестицій. Інвестиційні фонди спустошуються податками незалежно від того, чи збалансовано бюджет.
Крім негативного впливу на інвестиції, високі прогресивні ставки податків скорочують обсяг пропозиції праці, оскільки трудові зусилля перестають окупатися. Стимулювання пропозиції праці прямо зв’язане з розмірами заробітної плати, витрати на яку становлять значну частку сукупних витрат. Зменшення податків позитивно відбиватиметься на розмірі заробітної плати, збереже її певний реальний рівень, а це позитивно позначатиметься на доходах підприємця.
Розумна податкова політика, орієнтована на зниження ставки податку, на думку авторів, вестиме до зростання обсягів та зменшення витрат виробництва, що є основою збільшення пропозиції і, зрештою, забезпечить зростання національного доходу, що, у свою чергу, не тільки не зменшить надходження до державного бюджету, не спричинятиме бюджетного дефіциту, а навпаки, збільшить подат­кову базу.
Цей причинно-наслідковий зв’язок промоделював Лаффер, показавши, як фіскальна політика впливає на сукупну пропозицію.
Він зазначив, що вплив податків на попит відчувається швидше. У короткостроковому періоді зниження податків однозначно спричиняє зростання сукупного попиту та зменшення обсягів податкових надходжень. Для того щоб став відчутним вплив змін в оподаткуванні на пропозицію, потрібен більш тривалий час, оскільки це зв’язано з процесом виробництва, але позитивний ефект від цих змін є також досить тривалим.
Графічне зображення моделі має назву «Крива Лаффера». Економічний зміст кривої Лаффера полягає в тім, що, коли податковий прес переходить оптимальну межу, то надходження в бюджет спочатку зростають, а згодом починають зменшуватись. Це відбувається тому, що зниження прибутковості виробництва стимулює спадання ділової активності, збільшення схильності до споживання та скорочення обсягів інвестування, тобто фізично звужується база оподаткування. Крім того, скорочується сфера легального бізнесу. Прагнення держави мати стабільний рівень надходжень примушує її постійно збільшувати ставки податків аж доти, доки вже ніхто не працюватиме і не сплачуватиме їх.
Зниження ставок податків у короткому проміжку часу призведе до зменшення надходжень, але стимулюватиме виробничу активність, що згодом збільшить і надходження.
Лаффер указав на необхідність визначення оптимальної ставки податку, яка, на його думку, залежить від економічної ситуації, розмірів та структури виробничої сфери, національних, культурних, психологічних та інших чинників.
Отже, основним в теорії «економіки пропозиції» було заперечення маніпулятивної фіскальної політики та існуючої системи прогресивного оподаткування як такої, що негативно впливає на ділову активність, оскільки не стимулює заощаджень та інвестицій, зумовлює нераціональний розподіл факторів виробництва, перерозподіл національного доходу між виробництвом та споживанням на користь останнього і стає причиною приховування доходів, що, у кінцевому підсумку, призводить до виникнення тіньової економіки, бартерного обміну, скритої зайнятості.
Мандель указував, що за допомогою податкової політики можна також здешевити розширення виробництва, а тим самим сприяти підвищенню зайнятості, не стимулюючи інфляції.
Прихильники цієї теорії стверджували, що можливе одночасне зниження інфляції і зростання виробництва та зайнятості за умови зменшення прибуткового податку. Емпіричні дані та зроблені на цій підставі розрахунки, що підтверджують цей висновок, було опрацьовано професорами М. Фелдстайном (Стенфордський університет) та М. Боскіним (Гарвардський університет).
Високі податки, на їхній погляд, є причиною перерозподілу ресурсів з приватного сектора в державний, що призводить до спадання продуктивності праці, зростання витрат виробництва та цін. Їх зниження сприяло б скороченню витрат виробництва, зростанню прибутків, стимулювало б ефективний попит. Тобто інфляція — це не лише грошовий феномен, як уважали монетаристи. Бюджетний дефіцит зумовлено не обсягами надходжень, а розмірами видатків, котрі й породжують інфляцію. Якщо скоротити видатки, зникне необхідність у збільшенні надходжень, не потрібне буде збільшення маси грошей для покриття дефіциту.
Звідси випливає висновок, що будь-які намагання держави зрівняти соціальне становище членів суспільства за рахунок державних витрат перешкоджають стабільному розвиткові економіки, побудованої на принципі реалізації індивідуальних інтересів. Держава має забезпечувати однакові можливості для розвитку підприємництва, захищаючи ринкові механізми, та будувати соціальну сферу, залучаючи до участі в цьому будівництві через систему державного страхування якнайширші маси населення.
Представники школи «економіки пропозиції», захищаючи принципи вільного підприємництва, піднесли проблему оподаткування до рангу конкретної економічної політики, обгрунтовуючи свої
висновки економетричними моделями та програмами дальшого розвитку економіки.
6. Неокласичний синтез
Наприкінці 70-х рр. різниця між кейнсіанською та неокласичною школами мала більше історичний, ніж концептуальний характер.
Однак іще задовго до того, як на засаді теорій економічного зростання відбулося органічне поєднання двох напрямків економічної теорії, було проголошено принцип «неокласичного синтезу».
Такий підхід було запропоновано Джоном Хіксом ще 1937 р., у 40—50-х рр. підтримано Франко Модільяні та остаточно обгрунтовано Полом Самуельсоном. Вони розглядали працю Кейнса як окремий випадок традиційної неокласичної теорії, модифікованої лише запровадженням певних обмежень у галузі ціноутворення, ставки заробітної плати та норми процента. З іншого боку, Кейнс уважав неокласичну школу окремим випадком загальної теорії зайнятості, характерним для умов повної зайнятості. Він підкреслював, що коли з допомогою централізованого контролю пощастить забезпечити повну зайнятість, то неокласичний аналіз знову набере виняткового значення.
Суть синтезу полягала в тім, що залежно від стану економіки пропонувалось використовувати або кейнсіанські методи регулювання, або рецепти економістів, які стояли на позиціях обмеження втручання держави в економіку та вважали найліпшими регуляторами грошово-кредитні механізми, що діють за умов вільного ринку, забезпечуючи рівновагу між попитом і пропозицією, виробництвом і споживанням.
Прихильники «неокласичного синтезу» не перебільшували регулюючих можливостей ринку. Вони вважали, що в міру ускладнення економічних взаємозв’язків і відносин слід удосконалювати та активно використовувати різноманітні методи державного регулювання.
У 50—60-ті рр. в економічній літературі концепція неокласичного синтезу набуває цілковитого визнання. Неокейнсіанство, неокласична теорія, теорії кон’юнктури, економетрики об’єднуються на базі пошуку шляхів стабілізації й економічного зростання. Під різними кутами зору вони вивчають функціональні аспекти процесу відтворення. Суть цього поєднання відобразив Вільям Ростоу, який писав, що «сучасні економісти, поставивши перед собою завдання об’єднання класичної теорії відтворення з кейнсіанським аналізом доходу, запровадили динамічні змінні: населення, технологію виробництва, підприємницьку активність» .
Справді, школу «неокласичного синтезу» вирізняє з-поміж інших різноманітність тематики досліджень. Увага її представників зосереджується на проблемах економічного зростання, дальшому розвитку теорії загальної економічної рівноваги. Саме представниками цієї школи було запропоновано методику аналізу безробіття та заходи щодо його регулювання, отримано суттєві результати в галузі теорії та практики оподаткування. У межах цієї школи розвитку набули методи економіко-математичного аналізу, можливості їхнього застосування в політології.
Поряд з макроекономічними методами дослідження ця школа використовувала мікроекономічні підходи, розвиваючи прикладні аспекти економічної теорії.
Найвидатнішим пропагандистом і автором теорії «неокласичного синтезу» був американський економіст, професор П. Самуельсон, який писав: «Мої погляди вичерпуються загальною неокласичною теорією, яка включає в класичну традицію будь-яку частину кейнсіанського і неокейнсіанського аналізу, що є придатною для сучасної економіки» .
Пол А. Самуельсон (1915 р. н.) здобув освіту в Чиказькому та Гарвардському університетах, був засновником факультету «економікс» Масачусетського технологічного інституту, першим американським лауреатом Нобелівської премії з економіки (1970), консультантом Конгресу та Президента США. Його вважають одним з найвпливовіших економістів-теоретиків ХХ ст.
Він спромігся об’єднати в одну теорію всі досягнення економічної думки від А. Сміта, Д. Рікардо, К. Маркса до Д. М. Кейнса, М. Фрідмена, Д. Тобіна та Р. Лукаса, тобто доктрини, здавалося б, цілком протилежні за змістом, і тим самим накреслив сучасні підходи до вивчення економічних проблем. Він писав, що його теорія включає все те позитивне, що містить як кейнсіанський, так і неокласичний аналіз, що уможливлює поєднання в одне ціле макро- і мікроекономіки .
Його книжку «Економікс» (1948), яка стала найпоширенішим підручником і витримала безліч перевидань різними мовами світу, присвячено аналізу проблем, що стосуються всіх сторін економічного життя. Особливо наголошено на ідеї неокласичного синтезу в третьому виданні «Економіксу» (1955), де Самуельсон висловлював сподівання, що такий синтез допоможе подолати відстань між мікро- та макроекономікою.


1 Див.: Friedman M. The Theory of the Consumption Function. — Chicago, 1957.

Pocтoy  B. Стадии экономического роста. — Нью-Йорк, 1961. — С. 27.

The Collected Scentific Paper of Paul. A. Samuelson. — Cambridg Mass., 1966, — P. 1271.

Samuelson P. A. Economics. — 3-th ed. — N.Y., 1955. — P. VI.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2021 BPK Group.