лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

Історія економічних учень

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

Розділ XI

ЕКОНОМІЧНА ДУМКА В УКРАЇНІ

 

 

 

Економічна думка в Україні має багатовікову історію. У цьому розділі розглянуто лише економічну думку другої половини ХІХ ст., коли відбувалися величезні зрушення в економіце та соціальній структурі суспільства. Ліквідація кріпацтва прискорила розвиток капіталізму як у промисловості, так і в сільському господарстві.
Тогочасна наукова думка й мала дати відповідь не тільки на питання щодо перспектив загальноросійського розвитку, а й щодо України, економічна ситуація котрої, як побачимо далі, у деяких відношеннях (особливо щодо форм селянського землеволодіння) була іншою, ніж у більшості російських губерній. Українські економісти зробили вагомий внесок у розвиток світової економічної думки, особливо статистики та математичної школи.
1. Економічні проблеми в період підготовки
та здійснення реформи 1861 р.
Розстановка класових сил та формування напрямків суспільно-економічної думки в період підготовки та здійснення реформи в Україні не відрізнялись, по суті, від аналогічних процесів у Росії. Загострення кризи кріпосницької системи, зростання селянських заворушень стали поштовхом для розвитку антикріпосницького руху.
Навколо питання про скасування кріпацтва загострюється ідейна боротьба представників різних напрямів суспільно-економічної думки. Уже в 40-х р. формуються ліберально-дворянський та революційно-демократичний напрями, які відображали інтереси протилежних класів — поміщиків та селян.
Внаслідок загального пожвавлення громадського руху в Україні в Києві утворилася таємна політична організація «Кирило-Мефо­діївське товариство»(1846—1847), яка проголосила необхідність знищення кріпосництва та царизму і об’єднання слов’янських народів на демократичній основі. Ідея скасування кріпацтва і встановлення рівності станів була головною у програмі товариства. Проте щодо шляхів досягнення цього кириломефодіївці не були одностайні. У товаристві утворилося два напрями: революційно-демократич­ний (Т. Шевченко, М. Савич та інші) та ліберально-дворянський (П. Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров та інші).
Представники революційно-демократичного напряму були прихильниками революційної ліквідації самодержавства і кріпацтва. Вони закликали всіх членів товариства до активних дій, спрямованих на підготовку народного повстання і на повторення 1825 року, але в ширшому масштабі і з участю народу.
Значна частина членів товариства, яка стояла на ліберальних позиціях, заперечувала революційну боротьбу і виступала за еволюційний шлях розвитку. Основним засобом скасування кріпацтва
вони вважали освіту народу в релігійно-християнському дусі і переконання поміщиків у необхідності проведення реформ.
В. Н. Каразін(1773—1842) — учений та громадський діяч, один із засновників Харківського університету. У питанні ставлення до кріпацтва він стояв на позиціях дворянського лібералізму, тобто не виступав за повне і негайне звільнення селян, закликаючи лише до обмеження зловживань поміщиків.
В. Каразін прагнув зберегти поміщицьке землеволодіння. Поміщицьку землю він розглядав як капітал, котрий має забезпечувати певний зиск її власникові.
Як прогресивний мислитель і землевласник В. Каразін, проте, розумів неефективність старих форм господарювання на селі. Тому він виступає за реформування аграрних відносин. В.Каразін пропонує наділити селян землею у вічне користування, виступає за встановлення «межі залежності» селян від поміщиків, заявляє про доцільність заміни панщини грошовим оброком.
Проекти В. Каразіна мали прогресивний характер і антикріпосницьку спрямованість. Цікаво, що, розробляючи проекти реформування аграрних відносин, він намагався втілити їх у життя у своєму маєтку (с. Кручик Харківської губ.).
В. Каразін розробляв проекти реформування різних сфер су-
спільного й державного життя. Він був прихильником конституційної монархії, свої проекти реформ надсилав царю й урядовцям. За реформаторську діяльність В. Каразін зазнав репресій з боку царського уряду: арештів, ув’язнень, заборони проживати у Москві й Петербурзі. З 1804 р. він живе у своєму маєтку, де займається науковою роботою. У дусі своїх теорій В. Каразін регламентує панщину своїх селян, наділяє їх землею, замінює панщину грошовим оброком. Обробіток панської землі, яка залишилась після передачі частини землі селянам, здійснювався не примусовою, а вільнонайманою працею.
В. Каразін розробляє проекти господарського розвитку країни в цілому. Він виступає з вимогою інтенсифікації землеробства, удосконалення способів обробки землі, удосконалення сільськогосподарської техніки. В. Каразін — прихильник розвитку різних галузей вітчизняної промисловості, він закликає дворян організовувати промислові підприємства та сприяє наданню їм фінансової допомоги. Саме ці проекти приводять його до розуміння необхідності капіталістичного способу розвитку промисловості.
Діяльність В. Каразіна була надзвичайно багатогранною. Він зробив великий внесок у різні галузі науки.
А. О. Скальковський (1808—1898) — народився в м. Житомирі в родині дрібнопомісного дворянина. Після закінчення юридичного факультету Московського університету (1827) працював в Одесі при канцелярії генерал-губернатора. З 1841 р. очолював статистичний комітет. У численних працях А. Скальковського (276 назв) висвітлюються різні сторони життя Новоросії: історія, етнографія, географія, статистика, економіка.
Найвідомішою його економічною працею є «Досвід статистичного опису Новоросійського краю» (1850—1853). Дослідження містить величезний матеріал щодо процесів економічного розвитку півдня України, який свідчить про кризу феодально-кріпосницької системи і розвиток капіталістичних відносин.
Висвітлюючи різні сторони економічного розвитку південної України, А. Скальковський намагався обгрунтувати й виправдати принципи економічної політики вищої адміністрації Новоросії та окреслити деякі напрями її дальшого розвитку. Річ у тім, що на противагу протекціонізму царського уряду, новоросійські власті стояли на позиціях фритредерства. Така політика відповідала інтересам великих землевласників півдня України, які переходили до капіталістичних форм господарювання і були заінтересовані в максимальному збільшенні експорту. Крім того, на Півдні не було галузей промисловості, які б потребували митного захисту.
Основне завдання економічної політики А. Скальковський вбачав у сприянні всебічному розвитку продуктивних сил, що служило б перетворенню Новоросії на «житницю Європи». Вирішення цієї проблеми, підкреслював він, було безпосередньо зв’язане зі зростанням товарності сільського господарства. Саме з цих позицій він і аналізує аграрні питання.
А. Скальковський не виступав з прямим засудженням кріпацтва і, водночас, не був запеклим противником його ліквідації. У ви-
рішенні аграрного питання він виступає як захисник великого
поміщицького землеволодіння. Основною проблемою, що непокоїла поміщиків Півдня, було забезпечення поміщицького господарства робочою силою. Саме під цим кутом зору поміщики Півдня розглядали питання скасування кріпацтва, наділення селян землею тощо.
А. Скальковський виступає за наділення землею як селян-кріпаків, так і селян-переселенців. Він пропонує виділити селянам досить щедрий наділ (10—15 десятин), щоб «прив’язати» їх до Новоросії й забезпечити робочою силою поміщицькі господарства. За цю землю селяни мали довічно платити поміщикові (або відробляти). Отже, за А. Скальковським, селяни не могли стати власниками землі і фактично залишалися залежними від поміщиків. Відтак його аграрна програма обмежувалася збереженням напівкріпосницьких порядків.
Прогресивний характер мали пропозиції А. Скальковського
щодо розвитку промисловості, шляхів сполучення, широкого освоєння природних ресурсів краю. Проте у вирішенні цих проблем він також виступає як захисник інтересів великих землевласників, заінтересованих у розвитку шляхів сполучення, внутрішньої і зовнішньої торгівлі.
Д. П. Журавський (1810—1856) — видатний учений, економіст, статистик, наукова діяльність якого припадає на 40—50-ті рр. ХІХ ст. З 1851 р. він — учений секретар і редактор статистичного відділу «Комісії для обстеження Київської учбової округи» при Київському університеті. Його перу належить ціла низка глибоких наукових досліджень. Найбільш значна його праця — тритомний «Статистичний опис Київської губернії», яку М. Чернишевський назвав «одним з найбільш дорогоцінних надбань» російської науки ХІХ ст.
У цьому описі Д. Журавський дав глибокий і всебічний аналіз феодально-кріпосницької системи. Він аналізує основні ланки сільськогосподарського виробництва: поміщицьке й селянське господарства. Досліджуючи поміщицьке господарство, Д. Журавський робить висновок про його неефективність, зростання заборгованості, занепад. Прибутковими були лише господарства, які поєднували сільськогосподарське виробництво з підприємництвом, застосовуючи суто капіталістичні форми господарювання. Але це було під силу лише небагатьом.
Д. Журавський показує тяжке економічне становище селянства, більша частина якого не могла самостійно господарювати. Він констатує появу процесів диференціації селянства, виникнення явищ, не властивих колишньому феодальному господарству.
Особливу увагу Д. Журавський звертає на неефективність кріпацької праці. Це питання досить широко обговорювалось у пресі, але тільки Д. Журавський розкрив його науково, аналізуючи величезний статистичний матеріал. Він обгрунтовано довів не лише низьку продуктивність праці кріпаків, а й непродуктивне використання її поміщиками.
Підрахувавши кількість робочих днів, витрачених кріпаками у поміщицьких маєтках губернії, а також зробивши розрахунок реальних потреб у праці для виконання всіх робіт, він робить висновок, що витрати праці більше ніж утричі перевищували дійсну потребу в них.
Марнотратство праці Д. Журавський називає болячкою в економічному розвитку суспільства і підкреслює, що лише заміна праці кріпаків вільнонайманою ліквідує це зло. Проте попервах він не ставить питання про скасування кріпацтва. Він лише розробляє рецепти для поліпшення становища селянства і підвищення продуктивності його праці. Д. Журавський пропонує навчати селян ремеслам, пристосувати їхню працю в поміщицькому господарстві до вільнонайманої тощо.
Загострення кризи феодально-кріпосницької системи, посилення селянського революційного руху, Кримська війна показали повну безперспективність кріпосництва, його нездатність забезпечити на-
лежний розвиток продуктивних сил. Д. Журавський ще до офіційної постановки питання про ліквідацію кріпацтва (1856) виступає за
звільнення селянства і наділення його землею на правах повної власності без викупу. Він пише, що це забезпечило б утворення самостійного селянського господарства, незалежного від поміщика. Щоправда, він пропонував залишити за селянами лише половину тієї землі, якою вони користувались. А це ставило селян у нову залежність від поміщиків, перетворювало їх не на самостійних виробників, а тільки на джерело дешевої робочої сили для поміщицького господарства.
Отже, Д. Журавський виступав за збереження великого поміщицького господарства, але з умовою його повільного перетворення на капіталістичне. Він є прихильником розвитку капіталістичних відносин і присвячує свої дослідження розвитку промисловості, товарно-грошових відносин, зростанню внутрішнього ринку, зовнішньої торгівлі, тобто тих процесів, що свідчили про розвиток капіталістичних відносин у країні. Д. Журавського можна назвати ідеологом буржуазії, що народжувалась, і поміщиків, які пристосовувались до нових умов господарювання.
Д. М. Струков — ліберальний економіст, інспектор сільського господарства півдня Росії. У працях 50—60-х рр. («Досвід викладення найголовніших умов успішного сільського господарства», «Про поземельне володіння і користування», «Зауваження на статтю п. Русинова» та ін.) Д. Струков намагається з’ясувати умови успішного функціонування сільського господарства, перспективи його розвитку. Однак ці умови він не зв’язував із поліпшенням техніки, агротехніки тощо. Запоруку успішного розвитку сільського господарства він вбачає у вільній праці й забезпеченій власності, тобто в заміні феодальних відносин капіталістичними.
Критикуючи феодальні аграрні відносини, Д. Струков розумів, що дальший розвиток сільського господарства не може відбуватися на базі поміщицького господарства. Він скептично ставився до можливостей дворян розвивати сільськогосподарське виробництво, підкреслював їхню непрактичність, безвідповідальність та й брак капіталів. Для переходу до нової системи, писав Д. Струков, необхідним є «інший порядок, для якого потрібні капітали й уміння»1, чого нема в поміщицькому господарстві.
Критикуючи поміщицьке землеволодіння, Д. Струков не закликає до його ліквідації, а пропонує реорганізацію — продаж частини поміщицьких земель або передачу землі в довгострокову оренду і створення господарств типу фермерських. Д. Струков посилається на досвід організації сільського господарства в Новоросійському краї, де господарства колоністів і десятинників, що наближались за формою до капіталістичних ферм, досягли за короткий строк значних успіхів. Саме на півдні України, стверджував він, перехід до нових форм господарювання буде нескладним, оскільки тут ще до скасування кріпацтва застосовувалась вільнонаймана праця.
Не відкидав Д. Струков можливості перебудови аграрних відносин і на базі селянського господарства, яке вважав здатним нагромаджувати капітал, що категорично заперечували дворянські ліберали. Пропозиція щодо обмеження поміщицького землеволодіння, визнання
вільного селянського господарства одним із факторів перебудови
аграрних відносин, зовсім не означає, що Д. Струков був прихильником дрібного виробництва. Як буржуазний ідеолог він виступає проти монополії поміщицького землеволодіння і вважає можливим і раціональним існування різних за розмірами господарств. Посилаючись на досвід Заходу, він підкреслював, що там існують ферми з різною кількістю землі. Д. Струков доводив, що саме масштаб господарств має визначати розмір землеволодіння, а не навпаки.
Виходячи з необхідності перебудови всієї системи «земельних розпорядків» у Росії, Д. Струков виступає і проти общинного землеволодіння. У звільненні селян від опіки общин він бачить одну з обов’язкових умов розвитку самостійного селянського господарства.
Отже, у вирішенні аграрного питання Д.Струков виступає як бур­жуазний ліберал, вимагаючи усунення перешкод для нагромадження капіталу, вільної конкуренції, тобто для розвитку капіталістичних відносин.
Ідейна боротьба навколо скасування кріпосного права не обмежується лише розглянутими питаннями. Вона мала значно складніший характер. До 1857 р., тобто до офіційного оголошення урядом підготовки реформи, головним було питання самого скасування
кріпацтва. Дворянські й буржуазні ліберали та представники демо-
кратичних сил були прихильниками звільнення селян. Дворяни-кріпосники боролися за збереження кріпосного права.
У період безпосередньої підготовки реформи, коли це питання
було вирішене остаточно, на перший план вийшли міркування про майбутні взаємовідносини між поміщицьким і селянським госпо-
дарством, про міру поступок селянству. Консерватори вимагали безземельного звільнення селян і високих викупних платежів. Дворянські ліберали виступали за збереження поділу землі як об’єкта господарювання між поміщиками і селянами за збереження монополії поміщицького господарства. Буржуазні ліберали домагались створення умов для капіталістичного аграрного розвитку, головною перешкодою на шляху якого була особиста залежність селян. Інтереси
буржуазії безпосередньо не вступали в конфлікт з феодальною зе-
мельною власністю. Буржуазні ліберали гостро критикували поміщицьке господарство як неефективне. Але щодо питань земельної власності їхня позиція не суперечила позиції дворянських лібералів.
Демократи були прихильниками революційного зламу феодально-крі­посницьких відносин, ліквідації поміщицького землеволодіння.
2. Ліберально-буржуазна економічна думка
в пореформений період
Ліквідація феодально-кріпосницької системи та зародження капіталістичних відносин сприяли активізації суспільно-політичного життя всіх верств населення. Активізувала свою діяльність і українська національна буржуазія та її ідеологи.
Інтереси буржуазії, що народжувалась, відображали, головним чином, ліберали. Український ліберально-буржуазний рух як суспільна течія сформувався після реформи 1861 р. Він був породжений тими самими суспільно-економічними умовами, що й ліберально-буржуазний рух у Росії, тому за своєю суттю не відрізнявся від нього. Проте напівколоніальне становище України у складі Російської імперії зумовило деякі специфічні риси, властиві цьому рухові. Зростаюча економічна могутність української буржуазії і національні обмеження з боку царизму й російських панівних класів робили її опозиційною до самодержавства.
Ліберально-буржуазний рух в Україні був репрезентований інтелігенцією, яка гуртується у так званих громадах — своєрідній організаційній формі руху. Громади виникають у 60-х р. у Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві та інших містах України1.
Спочатку громади охоплювали широкі кола як ліберальної, так і демократичної інтелігенції. У 70-х рр., із посиленням революційного народницького руху в країні, значна частина революційно налаштованої молоді, яка групувалась у громадах, включилась у революційну боротьбу народників. Київська громада розкололась на «Ста­ру громаду» і «Молоду громаду».
Активними діячами «Старої громади» в Києві були В. Б. Ан­тонович, М. П. Драгоманов, П. П. Чубинський, К. М. Михальчук, П. І. Житецький, В. Л. Беренштам, М. В. Лисенко, О. О. Русов, М. П. Старицький, П. А. Косач, В. А. Рубінштейн та інші1.
Діяльність громад мала, головне, культурницький характер. Основна увага зверталась на вивчення сучасного й минулого України, на її етнографію, видання літератури українською мовою, організацію недільних шкіл тощо.
Одним із перших осередків, навколо якого згуртовувались літературно-наукові та громадські сили України, був журнал «Основа», що видавався в 1861—1862 рр. у Петербурзі. Він, фактично, був органом громадівців. Офіційним редактором журналу був В. Білозерський. Активну участь у виданні брали П. Куліш, М. Костомаров, О. Кістяківський. Основне своє завдання «Основа» бачила у висвітленні національно-культурного руху українського народу.
З економічних питань на одному з центральних місць було, зрозуміло, питання скасування кріпацтва. Керівники «Основи» вітали реформу і славили царя, ставлячи його в ряд «справжніх благодійників людства»2.
Аналогічну позицію займали і київські громадівці. У статті «Відгук з Києва» вони підкреслювали необхідність роз’яснювати селянам «економічні та юридичні основи» реформи, яка нібито дає їм можливість «законним шляхом досягнути бажаної земельної власності»3 .
У журналі «Основа» натрапляємо як на статті, що ідеалізують селянське життя до реформи, так і на статті із засудженням такої ідеалізації. Проте, якщо не брати до уваги дописів П. Куліша та небагатьох інших кореспонденцій, в яких мали місце ідеалізація напівфеодального народного життя, намагання спинити розвиток господарства по капіталістичному шляху, журнал, в цілому, підтриму­вав шлях капіталістичного розвитку.
Незважаючи на надто помірковану національну програму громадівців («українофілів»), їхня діяльність зазнала численних нападок реакційної преси, а згодом і урядових кіл. Уживання української мови, друкування й поширення українських книжок стали підставою для звинувачення їх у революційності та сепаратизмі. Київські громадівці у відповідь на такі звинувачення виступили з колективною заявою у пресі, де доводили свою «благонадійність». Рішуче відмежувавшись від революційного руху, вони заявили, що віддають перевагу культурно-освітнім заходам.
Проте навіть надзвичайно помірковане культурництво українофілів після поразки польського повстання було заборонено. Відновилося воно на нелегальній основі в кінці 60-х р. Нова легалізація громадівців зв’язана з відкриттям у Києві «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» (1873). Відділ уже з перших днів розгорнув широку наукову діяльність, почав видавати «Записки».
В економічних статтях, уміщених у «Записках», розглядались питання торгівлі, історії промисловості, аграрних відносин. Аналіз суспільно-економічних питань на сторінках «Записок» провадився, здебільшого, з позицій буржуазного лібералізму: констатувалося тяжке становище селянства в пореформений період, але вимог, спрямованих на вирішення аграрного питання в інтересах селянства, не висувалося.
З ліберально-буржуазних позицій оцінювався характер пореформених аграрних відносин і на сторінках газети «Киевский телеграф», яка протягом 1874—1875 р. була органом громадівців. Газета вихваляла реформу 1861 р., називаючи її «великою і славною», проведенням якої «уряд здійснив справжній переворот», але водночас розкривала її обмеженість та однобічність з погляду інтересів селян. Автори статей говорять про марні сподівання селян, що реформа звільнить їх від злиднів та самовладдя поміщиків. Насправді ж для економічного побуту пореформеного селянина, писала газета, характерними є «бідність та недоїмки, а часом голод» .
Констатуючи тяжке становище селянства після реформи, газета не вимагає радикальної перебудови аграрних відносин. Вона апелює до уряду, закликаючи його зробити другий крок — поліпшити матеріальний стан селянства через перерозподіл податків.
Значну увагу приділяв «Киевский телеграф» робітничому питанню, зокрема аналізу нових відносин, що складались між робітниками та наймачами. На сторінках газети ставились і інші економічні проблеми, зв’язані з розвитком капіталістичних відносин. У деяких статтях розглядались нові форми організації капіталістичного виробництва, а саме — акціонерні компанії та їхній вплив на становище робітничого класу.
Констатуючи виникнення акціонерних товариств у цукровій промисловості, газета зазначала, що вони негативно впливають на стан селянського господарства. Вона відкрито захищала дрібного виробника, пропонуючи зберегти його господарство, зв’язавши з монополією у промисловості . Отже, для газети, як і для громадівців у цілому, властивим було поєднання ліберально-буржуазної і дрібнобуржуазної ідеологій.
Навіть така надзвичайно поміркована діяльність громадівців викликала незадоволення реакційних кіл і уряду. Громади було знов заборонено. Ганебним Емським указом 1876 р. заборонялось друкування та ввезення з-за кордону книжок українською мовою. Було закрито «Південно-Західний відділ географічного товариства», припинено видання «Киевского телеграфа». З цього часу відкриту діяльність громадівців було повністю перенесено за кордон, де організувалось українське видавництво і куди емігрував М. Драгоманов, звільнений 1875 р. з Київського університету. У Женеві він розпочав видання української збірки «Громада».
Соціально-економічні ідеї української ліберальної інтелігенції з часом зазнали певної еволюції. Ті зміни, які відбувались у житті країни, позначились і на світогляді буржуазії. У другій половині
70-х рр. у добу загального революційного піднесення громадівці, незважаючи на заборони й перешкоди, продовжували свою діяльність нелегально. До 1879 р. регулярно проводилися збори, посилювалися зв’язки з революційними народниками. Якщо члени «Молодої громади» брали безпосередню участь у революційній боротьбі народників, то члени «Старої громади» обмежувалися лише матеріальною допомогою революціонерам.
Українофіли, як і ліберали в цілому, сподівались, що революційна боротьба народників примусить уряд до певних поступок, до реформ. Частина громадівців великі надії покладала на дарування царем конституції. Так, О. Кістяківський, виступаючи на одному із засідань громади, доводив необхідність домагань політичних свобод, конституції. «У 1861 р., — говорив він, — скасовано лише частину кріпосного права — кріпосне право поміщиків над селянами... Але після скасування цього кріпосного права лишилось недоторканним кріпосне право самодержця і його агентів — чиновників над усім населенням землі руської... Саме це кріпосне право і мусить бути скасоване. Воно може бути скасоване лише конституцією» . Запровадження конституції, на його думку, бажано досягти мирним шляхом, шляхом реформ.
Частина громадівців не поділяла оптимістичних сподівань Кістяківського й вимагала іншого спрямування діяльності громади — боротьби за розвиток української демократичної ідеї. Центральним програмним завданням українофілів проголошувалося розв’язання «народно-національного, а не соціального питання», під яким розумілося утворення національної держави. Для здійснення цих прагнень громадівці вважали за можливе зосередитися тільки на культурно-освітній діяльності, спрямованій на розвиток національних почуттів.
Суспільно-політичній орієнтації громадівців найбільше імпонувало земство. Вони навіть заявляли, що програма земців така сама, що й у громадівців, лише без національного забарвлення.
З кінця 1879 р., тобто після арештів і заслань найбільш радикальної частини громадівців, у роки жорстокої політичної реакції українофіли не тільки зрікаються політики, а й намагаються примирити українство з урядом, довести свою непричетність до соціально-революційного руху. П. Житецький у записці до урядових кіл підкреслював мирний напрям українофільства, заявляв, що воно не виходить із «мирного кола ідей» та відмежовувався від радикальних поглядів, проголошуваних М. Драгомановим у закордонних виданнях. Згодом погляди громадівців і М. Драгоманова повністю розходяться, що в середині 80-х рр. призводить до остаточного розриву між ними.
Отже, громадівський рух в Україні створював свого роду національний грунт, на якому розвивалася ліберальна суспільно-еко­номічна думка.
Михайло Петрович Драгоманов (1841—1895) — видатний український мислитель, історик, публіцист, етнограф, літературний критик. Народився М. Драгоманов у збіднілій дворянській сім’ї в м. Гадячі на Полтавщині. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. У 1864 — 1875 р. був приват-доцентом цього університету. У період посилення політичної реакції в Росії М. Драгоманова як політично «неблаго­надійного» було звільнено з посади викладача. 1876 р. він виїхав за кордон, до Відня, потім — до Женеви, де видавав збірник, а згодом журнал «Громада». 1889 р. він став професором Софійського університету.
М. Драгоманов посідав визначне місце в громадсько-політич­ному та науковому житті України. Він був активним учасником і одним із фундаторів «Старої громади», брав активну участь в організації «недільних шкіл». У своїх наукових працях, які друкувалися багатьма європейськими мовами, М. Дра­гоманов опрацьовує питання історії, літератури, філософії, релігії, фольклору. У численних публіцистичних творах він викриває антинародну суть самодержавства, характеризуючи його як перешкоду на шляху прогресивного суспільного розвитку. Він закликає до об’єднання всіх народів Росії в боротьбі проти самодержавства. «Цей ворог, — писав М. Драгома­нов, — може бути переможений лише спільними зусиллями всіх народів Росії, які й повинні для цього організуватися як всередині себе, так і між собою». М. Драгоманов — прихильник об’єднання всіх слов’янських народів на демократичних засадах.


1 Струков Д. Н. О поземельном владении и пользовании // Приложение к «Земледельческой  газете». — 1858. — № 64. — С. 31.

1 Житецький І. Київська громада за 60-х років // Україна. — 1928. — № 1. — С.92.

1 Рябінін-Скляревський О. Київська громада 1870-х років // Україна. — 1927. — № 1. — С. 144.

2 Основа. — 1861. — № 3. — С. 8

3 Современная летопись. — 1862. — № 46. — С.4 (статтю підписав 21 член київської
громади).

Киевский телеграф. — 1875. — № 34, № 42.

Киевский телеграф. — 1875. — № 35.

Щоденник О. Кістяківського. — Держ. арх. України, ф. 263, оп. 1, спр. 26, арк. 36—37.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2021 BPK Group.