лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

Історія економічних учень

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

3. Економічна програма народництва
В економічній думці Росії другої половини ХІХ ст. панівним напрямком було народництво. У теоретичному відношенні народництво — це певний різновид утопічного соціалізму, характерного для країн із низьким рівнем економічного розвитку, переважанням сільського господарства і дрібних виробників.
Російське народництво, однак, є досить складним і багатогранним явищем, яке змінювалось разом зі зміною суспільно-еконо­мічних умов. Воно характеризувалось наявністю досить різнорідних напрямів і тенденцій.
У народництві виділяються дві тенденції — революційна й ліберальна. Відповідно розрізняються і два етапи розвитку народництва. Перший — із 60-х до середини 80-х рр., що зв’язаний із діяльністю революційного народництва. Другий — із середини 80-х до кінця 90-х рр. — характеризується пануванням ліберального народництва.
Усім без винятку представникам народництва, до яких би течій чи напрямів вони не належали, притаманні певні спільні риси. Це визнання капіталізму в Росії занепадом, регресом, визнання самобутності, «неповторності» російського економічного ладу взагалі і селянина з його общиною, артіллю зокрема.
У 70—80-х рр. ХІХ ст. питання про шляхи економічного роз-
витку Росії, про перспективи розвитку в ній капіталізму було най-
злободеннішим. Воно ще більше привернуло до себе увагу громадськості з появою в Росії «Капіталу» Маркса. Навколо «Капіталу» точилася жвава полеміка (головне щодо теоретичних питань), за якою проглядалися намагання з’ясувати перспективи економічного розвитку Росії.
Заслуга постановки питання про розвиток капіталізму в Росії належить саме народництву. Проте вирішення його народниками виявилось незадовільним. Як ідеологи дрібних виробників, приречених капіталізмом на загибель, народники не бачили в капіталізмі історично неминущого явища, а відтак вірили в можливість уникнути його. Вони ідеалізували вигаданий ними «народний лад», оголошуючи його запорукою прогресивніших, ніж капіталізм, суспільних відносин соціалізму.
Підгрунтя для соціалістичних перетворень у Росії народники бачили в общині. Виходячи з утопічних та ідеалістичних уявлень про особливий шлях розвитку Росії, народники ідеалізували селянську общину, розглядали її як «форму побуту», що якнайліпше відповідає «російському народному духові». Російського селянина народники вважали навіть «комуністом за інстинктом». Велике поширення в Росії общини і віра в так званий «общинний дух», «кому­ністичні інстинкти» російського селянина породили в народників віру в те, що Росія ближче стоїть до соціалізму, ніж країни Заходу. Оскільки розвиток капіталізму розкладав общину, народники закликали «зміцнювати» її.
Як суб’єктивісти в соціології, народники не розуміли закономірностей суспільного розвитку. Вони вважали, що суспільні відносини люди будують свідомо. Провідну роль у суспільному розвитку вони відводили інтелігенції, яка нібито здатна на своє бажання спрямувати його в той чи інший бік.
Віра в особливий уклад, в общинний лад російського життя, у можливість селянської соціалістичної революції породила так зване «ходіння в народ». З допомогою пропаганди й підготовки селянських бунтів народники сподівались підняти селянство на соціалістичну революцію. Переконавшись на практиці в наївності віри в «комуністичні інстинкти» селянства, народники перейшли до боротьби з самодержавством власними силами, застосовуючи тактику індивідуального терору.
Революційне народництво. У революційному народництві
існували три різні течії, які очолювали П. Лавров, П. Ткачов і М. Бакунін.
Петро Лаврович Лавров (1823—1900) — один з провідних ідеологів народництва, філософ, соціолог, економіст, математик. Він закінчив Петербурзьке артилерійське училище і викладав математику у військових навчальних закладах. 1868 року за свою суспільну діяльність був заарештований і висланий у Вологодську губернію.
Саме у засланні Лавров написав знамениті «Історичні листи» (1868—1869), які друкувались в «Неделе» і стали програмним документом революціонерів 70-х рр. За допомогою Г.Лопатіна Лавров утік із заслання і виїхав за кордон, де познайомився з Марксом і Енгельсом. За кордоном розпочав видання журналу «Вперед», який відіграв важливу роль у пропаганді соціалістичних ідей у Росії.
Лавров і його послідовники (так звані лавристи) були прихильниками соціалістичної революції, яку здійснить народ, селянство, кероване революційною інтелігенцією. Підготовка революції передбачала тривалу пропаганду ідей соціалізму в народі.
Значне місце в працях Лаврова присвячується економічним питанням, які охоплюють всі сторони суспільно-економічного життя тогочасної Росії. Ще до проведення реформи Лавров писав про тяжке, безправне становище селянства, проте його погляди на проблему звільнення селянства були досить поміркованими. Більш послідовно він виступив з критикою реформи, яка, на його погляд, «не звільнила селян повністю». Лавров гостро критикував самодержавство і його економічну політику.
У питанні про роль общини погляди Лаврова не були незмінними. У 70-х рр. він розглядав общину як умову переходу до соціалізму, як основу побудови майбутнього соціалістичного суспільства. Спостерігаючи процес розкладу общини і зародження капіталістичних відносин, Лавров характеризує його як початок підготовки со-
ціального перевороту. На місце капіталістичного ладу, писав він, прийде робочий соціалізм1. Робочий соціалізм, за Лавровим, здійснюватиметься через передачу землі селянським общинам, а промислових підприємств — робітникам. Тим самим буде ліквідовано приватну власність і експлуатацію людини людиною. Отже, основною вимогою Лавров вважав заміну приватної власності суспільною.
У працях 90-х рр. Лавров досліджує різні етапи розвитку майбутнього соціалістичного суспільства. Під впливом К.Маркса аналізує категорію «перехідного часу» до соціалізму, а також розкриває завдання «більш віддаленого періоду». Проте проект соціальної революції, розроблений Лавровим, обмежувався лише загальними вимогами революції буржуазно-демократичної.
Михайло Олександрович Бакунін (1814—1876) — виходець із дворянської сім’ї. 1840 року виїхав за кордон, де включився в революційну діяльність. В історії революційного руху Західної Європи він відомий як анархіст. Анархізм і народництво — близькі ідеології, проте не тотожні.
Сподівання Бакуніна на негайну соціальну революцію, його
заклики до молоді «йти в народ» і очолити селянські бунти бу-
ли сприйняті частиною народників, які з гордістю називали себе анархістами. В історії народницького руху цей напрям назвали
бакунізмом.
Бакунін вважав, що російський народ — «бунтар від природи». Революційність народу, а отже й неминучість соціальної революції, він зв’язував зі злиденним станом, в якому перебував народ, а також із його вірою в право на землю. Бакунін був непримиренним противником кріпацтва.
Реформа 1861 р. не задовольнила його, він називає її обманом, тому що вона не дала народу справжньої свободи і примусила сплачувати великі викупні платежі.
Виступив Бакунін і з критикою капіталізму. Він засуджує апологетику капіталізму в буржуазній літературі й підкреслює його зв’язок з попередніми експлуататорськими способами виробництва. Капіталізм Бакунін розглядає як нову форму експлуатації, яка змінює лише свою назву порівняно з попередніми формами — рабством і кріпосництвом. Критикуючи капіталізм, Бакунін головну увагу звертає на критику «буржуазних порядків», а не на характер економічних відносин.
Робітників він називав «чистими соціалістами» і вважав, що політична боротьба їм не тільки не потрібна, а й шкідлива, вона служить лише інтересам буржуазії. Робітникам вистачатиме боротьби на грунті «економічних інтересів». Проте Бакунін підкреслював непримиренність класових суперечностей капіталізму і приреченість буржуазії.
Бакунін і його послідовники виступали проти держави і пропагували ідею вільної федерації робітничих асоціацій і землеробських общин, в основі якої лежала б абсолютна свобода особи (аж до права на аморальність, паразитизм, лінощі тощо). Економічну основу майбутньої вільної асоціації бакуністи вбачали в передачі всієї землі землеробським общинам і всіх засобів виробництва — робітничим асоціаціям.
1876 р. виникла народницька організація «Земля і воля», програма якої була бакуністською. На перший план цією програмою висувалось аграрне питання, на відміну від Західної Европи, де головним вважалось питання фабричне.
«Ходіння в народ», в якому взяли участь і лавристи, і бакуністи, зазнало невдачі. Селяни не сприйняли народницьких ідей, їх хвилювали проблеми безземелля і високих податків. За цих умов стався розкол «Землі і волі» на «Народну волю» і «Чорний переділ». Чорнопередільці на чолі з Плехановим продовжили традиції «Землі і волі», а народовольці стали на шлях терору.
Петро Микитович Ткачов (1844—1885) і його прихильники вважали метою боротьби досягнення «народних ідеалів», тобто «селянського соціалізму». Вирішити цю проблему мали самі революціонери, поваливши царський уряд і захопивши владу. Росія, на думку Ткачова, готова до соціалістичної революції, оскільки не має капіталу і буржуазії. Саме тому він виступив з теорією негайного захоплення політичної влади «революційною меншістю» шляхом змови1.
Ткачов багато уваги приділяє дослідженню економічних проблем Росії. У статтях «Продуктивні сили Росії», «Статистичні нариси Росії» та інших Ткачов на великому статистичному матеріалі аналізує економічний стан країни, підкреслює, що їй притаманний низький рівень продуктивних сил у землеробстві, відсутність раціонального господарювання. Усе це, робить він висновок, є доказом неспроможності існуючої системи. Змінити ситуацію й поліпшити становище селянства Ткачов вважає можливим, перетворивши селянина із «землероба» на «землевласника». Отже, одна з його програмних вимог полягала у ліквідації поміщицького землеволодіння і передачі землі у власність селянам.
Визнавав Ткачов і необхідність промислового розвитку країни, без чого сільське господарство не може не тільки процвітати, а й взагалі існувати. Він виступав з гострою критикою капіталізму і бур­жуазної політичної економії, яка, за його словами, захищає інтереси капіталу. Ткачов зробив навіть спробу створити нову економічну науку, виходячи з вимог «справедливості та моралі». На відміну від Бакуніна, він не заперечував необхідності держави в майбутньому соціалістичному суспільстві.
Державу Ткачов розглядав як самостійну силу, не зв’язану з експлуататорськими класами. Він закликав до її негайного повалення заради того, щоб запобігти розвиткові капіталізму і урятувати общину. На цих позиціях стояла і створена 1879 р. партія «Народна воля». Народовольці вважали, що економічне й політичне рабство народу в Росії зумовлюється не економічним ладом, а волею держави. Революційний переворот, повалення держави народовольці сподівались здійснити силами «Виконавчого комітету». Проте всі їхні зусилля обмежилися вбивством царя Олександра ІІ (1881 р.).
Після розгрому «Народної волі» у народництві стали переважати ліберальні тенденції.
Ліберальне народництво. З середини 80-х рр. у суспільному русі переважають ідеї ліберального народництва. Цьому сприяють розвиток капіталістичних відносин у країні і посилення диференціації селянства. Хоч ліберальні народники, як і революційні, виступали від імені всього селянства, проте вони були фактично виразниками інтересів сільської буржуазії. Ідеологами ліберального на­родництва були: В. П. Воронцов (1847—1918), М. Ф. Даніельсон (1844—1918), М. К. Михайловський (1842—1904), С. М. Кривенко (1847—1906), С. М. Южаков (1849—1910) та інші.
На відміну від революційних, ліберальні народники відмовились від боротьби із самодержавством і сконцентрували всю увагу на розробці програми так званих «малих діл». Свою економічну програму вони зв’язували з ідеєю некапіталістичного шляху розвитку Росії, яка грунтувалась на вченні С.Сісмонді. Спираючись на теорію реалізації Сісмонді, народники ігнорували виробниче споживання, вартість сукупного продукту зводили до суми доходів. Відтак робився висновок про скорочення внутрішнього ринку, неможливість реалізації додаткової вартості без зовнішніх ринків, про постійну кризу надвиробництва. Це служило підставою для доведення безперспективності розвитку капіталізму в Росії.
Так, В. Воронцов писав, що Росія, яка пізно стала на шлях капіталістичного розвитку, не може розраховувати на вільні зовнішні ринки. Внутрішній ринок, зазначав він, теж скорочується, бо капіталісти нездатні «витратити всю додаткову вартість», а російський мужик «сильно охляв», отже, в Росії немає грунту для розвитку капіталізму1.
Воронцов не міг не бачити явних ознак розвитку капіталізму в країні. Проте він усупереч фактам називав «усе це більше грою в капіталізм, ніж проявом його дійсних відносин»2. Змушений визнати розвиток капіталістичних відносин в окремих галузях промисловості (наприклад машинобудуванні), Воронцов пояснював цей факт протегуванням уряду.
Отже, Воронцов, з одного боку, твердив про брак грунту в Росії для розвитку капіталізму, а з іншого — змушений був визнати цей розвиток. Саме тому він закликає вжити заходів для затримки розвитку капіталізму.
Аналогічну позицію з цього питання займав і С. Южаков. Звертаючи увагу на загрозу капіталізму, яка насувається з Заходу, він заявляв, що її ще не пізно зупинити і повернутись до старих патріархальних порядків.
На некапіталістичну еволюцію Росії покладався і М. Даніель­сон1. Зазначаючи, що капіталістична течія, очевидно, перемагає, що «... все більша й більша частина виробників експропріюється...»2, він закликає розум і совість врятувати «вітчизну» і народ від навали капіталізму. Здійснити це він сподівався через зміцнення общини і розвиток дрібного селянського виробництва.
Виступаючи з критикою капіталізму, яка багато в чому мала «романтичний», дрібнобуржуазний характер, народники протиставляли йому небуржуазний лад, репрезентований «народним виробництвом», який, на їхню думку, панував у Росії. До «народного виробництва» вони відносили общинне селянство, кустарні промисли і навіть відробітки.
Ідеалом ліберального народництва було міцне селянське господарство, яке протиставлялось капіталістичному. Саме для забезпечення цього господарства вони вимагали розширення селянського землеволодіння, упорядкування орендних відносин, надання селянам позичок, створення на селі ощадних кас, різних форм кооперації, забезпечення селян поліпшеним сільськогосподарським реманентом. Отже, фактично, йшлося про створення умов, необхідних для капіталістичного розвитку сільського господарства. Економічна програма ліберальних народників мала, таким чином, буржуазно-демократичний характер.
4. Політична економія в Росії в другій половині
ХІХ — на початку ХХ ст.
Розвиток політичної економії в пореформеній Росії мав певні особливості, зумовлені особливостями капіталістичного розвитку країни. Суттєві залишки кріпацтва, общинний лад, які надовго збереглись у пореформений період, не могли не позначитися на роз-
виткові економічної думки. Вони зумовили появу критичного струменя в політичній економії, спрямованого проти пореформених порядків. І важливо те, що ця критика велась з позицій, близьких до ідей класичної політичної економії.
Значне місце в політичній економії Росії (на відміну від Заходу) посідали аграрні питання і, зокрема, проблема общини. У вирішенні аграрного питання намітились два основні напрями. Представники одного — прямо обстоювали поміщицький шлях аграрної еволюції. Представники іншого — виступали з критикою аграрної політики царизму, вказували на тяжке становище селянства, критикували способи ведення поміщицького господарства, проте, фактично, виступали за його збереження.
До цього (ліберально-народницького) напряму належала значна частина російських економістів. Він переважав у політекономії в пореформений період.
Представники цього напряму виходили з ідей А. Сміта і Д. Рі­кардо. Цікаво, що вони прихильно ставились до економічної теорії К.Маркса, розглядаючи її як розвиток класичної теорії. Ідеї цього напряму набрали найбільшого розвитку в працях М. О. Каблуко-
ва
(1849—1919), О. С. Посникова (1846—1921), О. І. Чупрова (1842—1908), М. О. Каришева (1855—1905) та інших, праці котрих було значною мірою присвячено аграрним проблемам. Основу аграрної програми цих економістів становили: заперечення капіталістичної еволюції сільського господарства, захист общинного землеволодіння і збереження поміщицької земельної власності.
Каблуков, наприклад, усіляко захищав відробітки як форму поєднання інтересів поміщиків і селян. У центрі уваги Посникова була проблема збереження общини, розширення її меж за рахунок державних земель. Програмою професора Московського університету Чупрова передбачалось збереження общини, запровадження раціональнішої землеробської культури, розвиток кустарних промислів тощо.
Хоч аграрні питання займали значне місце в працях ліберал-народницьких економістів, ними не вичерпувались їхні наукові інтереси. Так, у Чупрова ми бачимо весь спектр питань політичної економії, а також конкретної економіки і теоретичної статистики.
Теоретичну позицію Чупрова в політичній економії марксистська література трактує як еклектичну, передовсім на тій підставі, що він визнавав наявність кількох шкіл у політичної економії і бачив певні позитивні риси в кожній із них. Виділяючи такі школи, як манчестерська, соціалістична й історична, Чупров підкреслював, що «за неупередженого погляду на справу в кожній із трьох шкіл виявляється своя частка істини»1.
Політичну економію він розглядав як науку про вічні закони, що діють на всіх етапах історичного розвитку, в усіх суспільно-економічних формаціях. Саме тому він мріяв про поєднання всіх напрямків політичної економії, про створення єдиної економічної науки, що керується єдиними істинами. У своїх перших працях і своєму першому курсі лекцій (1875 р.) Чупров виступає як прихильник теорії класиків політичної економії, і зокрема трудової теорії вартості. «Стосовно основного положення політичної економії, встановленого Адамом Смітом і Рікардо, — писав він, — мінова вартість кожного предмета визначається кількістю праці, витраченої на його виготовлення»1.
У лекціях і ранніх працях Чупров використовує певні положення економічної теорії Маркса, але досить еклектично трактує економічні категорії з позицій різних напрямків політичної економії. Капітал у нього — результат ощадливості, як у Мальтуса, Сеніора та інших. Робочий час він (як і Маркс) розділяє на необхідний і додатковий, погоджуючись, що маса продуктів, котра створюється в додатковий час, «становитиме прибуток капіталістів». Причому він підкреслює, що «будь-яке збільшення додаткового часу підвищить прибуток і, навпаки, зменшення знизить»2. У такому трактуванні прибуток виступає як результат додаткової праці робітників. Утім Чупров розглядає прибуток і як плату капіталістам за управління підприємством, за ризик вкладання капіталу, як процент на вкладений капітал.
Аналізуючи зародження теорії корисності, Чупров, проте, вважає її другорядною і виступає як прихильник класичної політекономії з теорією трудової вартості. Другорядне значення теорії корисності він пояснював неможливістю безпосереднього порівнювання благ за їхніми фізичними властивостями та суб’єктивним характером оцінок корисних властивостей тих чи інших предметів. На цій підставі він робив висновок, що мінові пропорції товарів визначаються не корисністю, а кількістю праці «…необхідної для виготовлення цих самих товарів»3. На таких самих позиціях стояли Каблуков і Каришев, які підкреслювали величезну роль праці в господарському житті.
На захист трудової теорії вартості і з критикою теорії корисності виступив А. О. Ісаєв (1851—1924). Він пропонує відмовитись від категорії граничної корисності і зосередитись на категорії корисності, яку досліджували ще економісти-класики. Гранична корисність, підкреслював він, зв’язана з діяльністю особи, несе на собі відбиток її власних інтересів, а не суспільного середовища. Що ж до категорії корисності взагалі, то «саме в понятті про неї знаходить вираз су­спільно визнана придатність благ служити людським потребам» . Критикуючи суб’єктивну теорію цінності, Ісаєв був прихильником марксистського трактування вартості. Він пише про «економічну версію вартості», згідно з якою величина вартості визначається суспільно необхідним робочим часом відповідно до розмірів суспільної потреби в тому чи іншому продукті.
Еволюція суспільно-економічних відносин у Росії, розвиток політичної економії на Заході не могли не позначитись на політекономії в Росії. Якщо в пореформений період вплив класичної політичної економії на російських економістів був досить значним, що пояснювалось антикріпосницькою спрямованістю наукових праць останніх, то поступово становище змінюється. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. перед економістами постають нові проблеми, нові завдання. Значного розвитку набуває теоретична розробка економіки окремих галузей виробництва. Змінюється і сама проблематика політичної економії. Замість детального аналізу економічних категорій на перший план виходять питання економічної політики. Посилюється вплив нових напрямків політичної економії Заходу, зокрема австрійської школи та німецької історичної школи. Причому цей вплив не був однобічним. Російські економісти розробляли низку проблем у руслі цих напрямів і здобули високу оцінку на Заході.
У кінці ХІХ і на початку ХХ ст. в політичній економії Росії набувають значного поширення нові напрями. Складається так званий соціальний напрям (соціальна школа) політичної економії, представники якого соціальне протиставляли матеріальному і на перший план висували правові, етичні відносини людей. Цей напрям був репрезентований такими економістами, як С. Солнцев, П. Струве та інші. Формуються також психологічний та математичний напрями.
Психологічний напрям почав формуватися в працях українських економістів і згодом поширився в Росії. Його представники роз-
винули далі суб’єктивну теорію цінності, запровадили поняття об’єктивної й суб’єктивної господарської цінності, поширили суб’єктивні принципи психології окремої людини на психологію «колективності», застосовуючи такі поняття, як «соціальні оцінки», «суспільна гранична корисність». Один із представників цього напряму (В. С. Войтинський) пропагував поєднання психологічного напряму з історичним. «Примирення історизму з психологізмом, — писав він, — здається нам надзвичайно важливим, тому що лише історико-психологічний метод дає можливість розв’язувати ті теоретичні соціально-економічні проблеми, над вирішенням яких безплідно б’ється економічна думка вже друге століття»1.
Основи математичної школи в Росії заклав Чупров, хоча інтерес до цього напрямку виник іще в 60-х рр., коли в журналі «Отечественные записки» за підписом «А.Ч.» було надруковано статтю «Математичне обчислення ціни праці». Автор статті пропагував ідеї
німецького статистика Енгеля і підкреслював плодотворність застосування математичного методу до вивчення економічних явищ.
Значний внесок у розробку математичних методів у Росії зробили такі економісти, як Ю. Г. Жуковський, В. К. Дмитрієв, Л. З. Сло­німський та інші. Так, Ю. Жуковський з допомогою цих методів
намагався дати аналіз теорії прибутку і теорії ренти Рікардо. Л. Слонімський пропагував ідеї І. Тюнена і А. Курно. З викладенням найцінніших, на його погляд, досягнень математичної школи виступив Л. Вінярський.
Праці відомого економіста-математика В. Дмитрієва справили значний вплив на розвиток економіко-математичних досліджень не тільки в Росії, а й за кордоном. Головна мета його економічних нарисів — довести сумісність трудової теорії і теорії граничної корисності. Він першим запропонував спосіб визначення повних витрат праці на виробництво продукції і поєднав аналіз виробничих витрат із аналізом ціни та її залежності від попиту і пропозиції.
У першому нарисі Дмитрієв дає математичний аналіз теорії цінності Рікардо, розглядає питання кількісного аналізу співвідношення між ціною і витратами виробництва і робить цікаві висновки щодо визначення повних витрат праці. У другому нарисі він аналізує теорію конкуренції А.Курно, у третьому — викладає еволюцію теорії граничної корисності.
Однак математичний напрям не набрав у Росії великого поширення, багато економістів критикувало математичну школу.
Отже, можна сказати, що розвиток політичної економії в Росії хоч і мав певні особливості, зумовлені особливостями соціально-економічного розвитку країни, проте в цілому відбувався в тому самому напрямку, що й на Заході.

1 Див.: Журн. «Вперед». — 1876. — № 27. — С. 65.

1 Див.: Ткачев П. Н. Задачи революционной пропаганды в России. — Лондон, 1874. — С. 16.

1 Див.: В. В. (псевдонім В.Воронцова. — Л. К.) Судьбы капитализма в России. — СПб., 1882. — С. 32.

2 Там само, с. 24.

1 М. Даніельсон переклав «Капітал» російською мовою.

2 Николай — он (псевдонім Даніельсона. — Л.К.). Очерки нашего пореформенного общественного хозяйства // Слово. — 1880. — № 10. — С. 60.

1 Чупров А. И. О современном значении и задачах политической экономии. — М., 1874. — С. 14.

1 Чупров А. И. Железнодорожное хозяйство. Его экономические особенности и его отношение к интересам страны. — М., 1875. — Т.1. — С.61.

2 Чупров А. И. Политическая экономия: Лекции. — М., 1875. — С.148.

3 Чупров А. И. Курс политической экономии. Ученые труды. — Ч. 2. Вып. II. — М., 1911. — С. 45.

Исаев А. А. Начала политической экономии. — СПб., 1905. — С. 417.

1 Войтинский В. С. К вопросу о методологии политической экономии. Историко-психологический метод в политической экономии // Рефераты и работы. Вып. 1. — СПб., 1905. — С. 378.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2021 BPK Group.