лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

Історія економічних учень

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

Мінова вартість (у Мілля — ціна товару) визначається в точці врівноваження попиту і пропозиції, а витрати виробництва є тим фактором, що регулює пропозицію. Якщо вони не покриваються в процесі обміну тривалий час, то інвестування у виробництво припиняється, пропозиція скорочується.
Для ціноутворення має значення й конкурентна боротьба, яка в кінцевому рахунку, впливає на пропозицію та ступінь покриття витрат виробництва.
Отже, класична теорія вартості в Мілля поєднується із суб’єк­тивною теорією обміну. Ціна в нього часто трактується як вартість або мінова вартість, а вартість визначається через витрати. Тобто, Мілль, як і багато інших економістів, не надавав особливого значення розмежуванню категорій вартості та ціни, оскільки вважав, що суттєвою є форма, в якій виступає вартість — ціна, що основою розвитку є реалізована вартість, відображена в доходах. Обмін відбувається згідно з цінами, а ціни формуються під впливом пропозиції та попиту.
Міжнародна торгівля. Проблема обміну в теоретичних побудовах Мілля не завершується аналізом ціноутворення на внутрішньому ринку. Його внесок в теорію міжнародної торгівлі є досить значним. Він не тільки розвинув оригінальну теорію Сміта та Рікардо, а  й пішов далі (ця проблема розглядалася ним і раніше — у «Нарисах про деякі невирішені питання політичної економії»). Висновки його дослідження про вирівнювання міжнародного попиту не відповідають принципам торгівлі, визначеним у політичній економії його попередників.
Передовсім він заперечує тезу, що закони обміну, які діють в межах однієї країни, чинні у міжнародних відносинах, а гроші відіграють ту саму роль у міжнародному обміні, котру виконують у межах власної країни. Однак він погоджується з тим, що наслідки дії економічних законів можуть поширюватися на сферу міжнародної торгівлі.
Мілль стверджував, що переваги обміну між націями означають можливість отримувати більшу кількість товарів за незмінної кількості праці та капіталу, тобто кожен виграє, коли за таких самих витрат можна придбати більшу кількість товарів, ніж виробити у влас­ній країні.
Основна теза Мілля полягає в тім, що не можна орієнтуватись на показник переваги обсягу ввезення над вивезенням, чи навпаки, а треба порівнювати віддачу, тобто зважати на те, наскільки експорт чи імпорт сприяє економії витрат праці та капіталу для того, щоб ця економія була реалізована в галузях, які забезпечують переваги в продуктивності порівняно з іншими країнами.
Ціноутворення в міжнародному обміні, на погляд Мілля, не базується на врахуванні витрат виробника, а є результатом порівнювання попиту і пропозиції та граничної корисності за вільної конкуренції між державами. Однак протекціоністська політика держави спотворює дію цих чинників. Проте Мілль, хоч як був відданий теорії вільної торгівлі, визнавав необхідність протегування «молодих» галузей, з метою забезпечення їхньої конкурентоспроможності в майбутньому.
Мілль уважав, що конкуренція між країнами на тому самому ринку, або комерційне суперництво, веде до зниження цін. Якщо держава не бачить способу забезпечити продаж власних товарів — вона створює перешкоди для імпорту, бо основним законом міжнародної торгівлі є бартер і тенденція до врівноважування експорту—імпорту, у результаті чого можливий занепад цілих галузей або «втеча» капіталів за кордон, що також завдає шкоди власній економіці.
Штучне завоювання іноземного ринку з допомогою демпінгових цін, на думку Мілля, призводить до того, що імпорт у цьому разі стає порівняно дорожчим і тягар втрат в експортній торгівлі лягає на тих, хто споживає імпортні товари.
Теорія міжнародної торгівлі Мілля є прогресивнішою від теорії Рікардо, бо грунтується на конкретному ситуаційному аналізі, визначає межі втручання держави в економіку.
Показники суспільного прогресу. Безумовно, недостатньо оціненим внеском Мілля в розвиток економічної теорії є його аналіз впливу економічного прогресу суспільства на виробництво й розподіл. Передовсім це стосується його теорії суспільної статики та динаміки, відповідно до якої прогресивне (динамічне) цивілізоване суспільство відрізняється від інших якісною зміною засобів виробництва, зростанням суспільного продукту, обсягів виробництва, населення, владою людини над природою, знанням законів природи та суспільства й умінням їх використовувати, а також мірою захищеності особи і власності.
Суттєвим показником динаміки розвитку Мілль уважав також зростання ділової активності основної маси населення, створення умов для спільних дій (кооперації), що веде до виникнення акціонерних компаній та асоціацій, а відтак до процесу усуспільнення виробництва та споживання. Прогрес суспільного виробництва, на
його думку, забезпечує соціальне самовдосконалення, в якому братимуть участь усі суспільні верстви: система найманої праці припинить своє існування, наймані робітники перетворяться на виробників, котрі самі розподіляють прибутки, «колективними зусиллями створюють капітал ...і працюють під керівництвом менеджерів, яких самі ж призначають та звільняють»1.
Мілль аналізує вплив кожного з цих факторів на прогрес суспільства й на основні економічні явища, зокрема на заробітну плату, ренту, прибуток. Саме у зв’язку з теорією прогресу він формулює закон-тенденцію норми прибутку до спадання і закон-тенденцію до зростання заробітної плати, особливо — ренти.
Мілль стверджує, що основою прогресу суспільства є зростання діючого капіталу, яке не стримується тяжінням до заощаджень через низьку норму прибутків, а стимулює вкладання грошей у виробництво. За розвиненої системи доходів можна бути гарантованим відносно постійного зростання вкладання коштів у виробництво. Цей процес регулюється нормою прибутку: мінімальна його норма буде стримувати зростання капіталів та поступальний розвиток суспільства і штовхати до пошуку шляхів підвищення норми прибутків, а отже, до динамічних змін.
Підходи, застосовані Міллем для аналізу факторів динамічного розвитку суспільства, дають підстави вважати його одним з засновників теорії економічного зростання. Він визначив основні проблеми, вказав на умови та наслідки прогресивного розвитку суспільства.
Роль держави. Розглядаючи проблеми впливу держави на прогрес суспільства, Мілль виділяє обов’язкові та необов’язкові її функції, зробивши багато винятків із принципу невтручання держави в економіку.
Основним економічним важелем впливу держави на процеси виробництва та розподілу Мілль уважає податки. Визначивши раніше диференційну ренту як незароблений наддохід, отриманий в результаті перерозподілу частки прибутків та заробітної плати на користь землевласника через особливості ціноутворення в сільському господарстві, він пропонує частину цього доходу оподатковувати спеціальним податком. Мілль у цьому питанні фактично поділяє погляди свого батька і вважає, що абсолютна рента, як дохід землевласників, має привласнюватися державою, тобто пропонує, по суті, націоналізацію землі.
Податкова система, на думку Мілля, — це єдиний економічний важіль впливу держави на економіку. Використовуючи його, держава повинна провадити політику, яка не шкодила б підприємництву та сприяла б прогресу нових галузей, а також забезпечувала конкурентоспроможність товарів на світовому ринку.
Водночас Мілль рішуче заперечує втручання держави в економічні процеси, якщо необхідність цього не доведено у кожному окремому випадку. Він посилається на великий об’єктивний закон — закон особистої заінтересованості (гедоністичний принцип), згідно з яким усе раціональне через зіткнення інтересів торує собі шлях. Різниця інтересів — це і є свобода, що стає гарантом інших свобод: конкуренції, праці, зовнішньої та внутрішньої торгівлі, норми процента, банківської діяльності. Саме індивідуалізм протидіє будь-якому втручанню держави в економічну сферу.
Джон Стюарт Мілль був переконаним послідовником Рікардо, але його теорія в багатьох аспектах відхиляється від класичних традицій. Його можна вважати засновником теорій економічного зростання, попиту та пропозиції, теорії корисності, автором оригінального трактування суті капіталу та процента. Він зробив значний внесок у розвиток економічного аналізу, теорії ренти та теорії утримання Сеніора. Ліберальні погляди Д. С. Мілля на економічне зростання, заробітну плату, майбутнє робітничого класу, місце та функції держави були підхоплені й розвинуті далі послідовниками не самої тільки класичної школи.
2. Політична економія у Франції
Період розквіту політичної економії в Англії відповідає періоду започаткування класичної школи у Франції. Вихід у світ книжки Сміта «Роздуми про природу і причини багатства народів» та розвиток класичних економічних ідей у працях його послідовників справили великий вплив на формування економічної теорії у Франції, а революційна зміна феодального устрою наприкінці ХVIII cт. та швидкий розвиток капіталістичних відносин поставили перед французькою економічною наукою багато нових питань, на які складно було дати відповідь з позицій англійської класичної політекономії.
Політична економія у Франції мала свою специфіку: вона хоч і успадкувала класичні традиції, але не поставилася ортодоксально до надто абстрактної теорії вартості, з прагматичних позицій вирішувала проблеми розвитку буржуазного суспільства.
Представниками французької класичної економічної школи були Жан Батист Сей, найбільш видатний послідовник Сміта на континенті, праці якого остаточно розвінчали меркантилізм (кольберизм) та фізіократію, і Фредерік Бастіа, котрий абсолютизував ідеї лібералізму.
Жан Батист Сей (1767—1832) народився в Ліоні, у протестантській сім’ї. Його життя припало на бурхливу епоху Французької
революції, наполеонівську еру, реставрацію Бурбонів та револю-
цію 1830 р.
Сей отримав добру освіту, працював у страховому агентстві, гаряче сприйняв революцію, став солдатом, пізніше обіймав високі державні посади, був усунутий від державних справ Наполеоном за проповідь ліберальних поглядів, несумісних з імператорською політикою жорсткого регулювання економіки, і став фабриканком і вченим. Він постійно займався самоосвітою і, ретельно простудіювавши видатну працю А. Сміта, назавжди став його послідовником.
1819 р. Сей засновує кафедру промислової економіки при французькій Консерваторії мистецтв та ремесел, а 1830 р. стає професором «Колеж де Франс», де працює до кінця життя.
«Трактат політичної економії, або Простий виклад способу, яким формуються, розподіляються та споживаються багатства» було уперше видано Сеєм 1803 р., але, оскільки він не захотів усунути з книжки критику фінансової політики уряду, її не перевидавали до 1814 р. Саме тоді Сея було відряджено новим урядом в Англію для вивчення стану її економіки. Він спостерігає бурхливий розвиток індустрії і робить висновки, які знайдуть відображення в його теорії. Результати досліджень було також опубліковано в трактаті «Англія та англійці» (1814). Цього ж року доопрацьований «Трактат політичної економії» знову вийшов у світ. За життя Сея він перевидавався п’ять разів. 1821 р. його було видано англійською мовою, і він на довгі роки став стандартним навчальним посібником з політичної економії в Англії та Америці. Згодом з’явилися його переклади багатьма іншими мовами світу.
У 1828—1829 рр. Сей опублікував «Повний курс практичної політичної економії» у шести томах.
Політична економія Сея в основному наслідувала ідеї А. Сміта, але він звертав увагу на помилки та суперечності останнього, намагаючись їх виправити. Сей зробив більше, ніж просто популяризував класичне вчення, він збагатив це вчення власними ідеями. Завдяки цьому його заслуги в розвитку політичної економії важко перебільшити. Сея справедливо вважають засновником нового напряму в економічній теорії.
Предмет політекономії. Політичну економію Сей визначає як науку, що дає змогу пізнати природу багатства, способи його створення, порядок розподілу, та феномени, що спричиняють його зникнення. Це наука, яка базується на кількох фундаментальних принципах і переважну більшість висновків виводить із цих принципів.
Сей критикує Сміта за непослідовність його доказів, за те, що недоведені істини підносяться до рангу засадних принципів, саму працю не об’єднано єдиною логічною системою.
Власне дослідження Сей будує за логічною схемою, яка згодом стає стандартною для більшості навчальних посібників з політекономії: виробництво — розподіл — споживання. Ця схема виключала, на його думку, занадто абстрактні і складні підходи до аналізу, якими користувався Сміт.
Аналізуючи виробництво, Сей стверджує, що не лише земля є фактором багатства, бо під багатством слід розуміти будь-які результати виробництва, що приносять користь, мають реальну внутрішню цінність.
У зв’язку з цим він переглядає тезу Сміта про продуктивну та непродуктивну працю.
Він уважає, що будь-яка праця є продуктивною, якщо вона здійснюється з допомогою сил природи, капіталу та праці людей і дає корисні результати. Сей визнавав наявність категорії людей, які своєю працею не створюють матеріальних благ, але роблять послуги іншим, сприяючи розвитку виробництва (наприклад, праця лікаря, учителя-наставника). Він пише, що таке «виробництво не створює матерії, але створює корисність» .
Результатом послуг є нематеріальні продукти, але вони корисні для людей, мають мінову цінність і є наслідком поєднання праці з капіталом та землею. Отже, виробництво означає продукування корисних послуг, які можуть виступати в матеріальному і нематеріальному вигляді та обмінюватись одна на одну завдяки однаковій внутрішній цінності.
Сей робить висновок, що поділ праці на продуктивну й непродуктивну не має сенсу, оскільки в обміні беруть участь і корисні результати — послуги.
Теорія вартості. Сей під вартістю розуміє корисність, і хоча й зазначає, що метою його аналізу в межах проблеми розподілу є дослідження законів, які регулюють розподіл вартості, однак відмовляється від трудової теорії вартості.
Його розуміння витрат виробництва збігається із визначенням чинників ціни: собівартість, що включає витрати виробничих послуг (капіталу і праці), ренту та прибутки. Обмін виробничими послугами визначає ситуацію на ринку. Попит на ці послуги, як основу цінності всіх інших послуг, зумовлює їхня власна цінність. «З іншого боку, агенти виробництва, люди і речі, землі, капітали й підприємці більшою чи меншою мірою, з різних мотивів пропонують свої послуги... і створюють в такий спосіб іншу основу цінності для тих самих послуг» .
Отже, трудову теорію вартості Сей розуміє досить плюралістично: вартість розглядається як ціна, тобто залежить від корисності товару, витрат на його виробництво, а також від попиту і пропо-
зиції. Він полемізує зі Смітом, котрий зробив «хибний висновок,
що всі вартості є уречевленою людською працею, як недавньою, так і віддаленою; інакше кажучи, що багатство є не що інше, як аку-
мульована праця» . З цього Сміт, на думку Сея, робить помилко-
вий висновок, що праця є єдиним мірилом багатства або створеної вартості.
Теорія трьох факторів. Головну ідею праці Сміта — трудове походження багатства — було трансформовано Сеєм у теорію трьох факторів виробництва. Людина, капітал та земля — основні агенти виробництва, чинники зростання багатства в суспільстві. Саме вони доставляють те, що Сей згідно зі своєю теорією послуг називає продуктивними послугами. На них існує попит промислових підприємців. Підприємці комбінують виробничі послуги з метою задоволення попиту на продукти споживання.
Підприємець у Сея — це людина, що наділена особливими якостями, котрі дають їй змогу вести виробництво вибраним свідомо курсом, панувати у сфері розподілу. Це не капіталіст у вузькому значенні цього слова, не землевласник чи робітник, які майже завжди пасивні, а людина, навколо якої «обертаються» виробництво й розподіл, підкоряючись її впливові й силі волі. Тобто Сей фактично розглядає підприємця як четвертий фактор виробництва.
Виробничі послуги, що їх комбінує підприємець, — це поєднання тих умов, завдяки яким виробництво функціонує: капіталу, землі та людини. Природу і значення капіталу та землі у виробництві Сей визначає через ознаки продуктивності: земля об’єктивно має такі ознаки, але проявляються вони лише за поєднання потенційних її можливостей із робочою силою та капіталом (інструменти, реманент, сировина). Капітал утворюється в «процесі нагромадження, інакше кажучи, через залучення до виробництва більшої кількості створених продуктів, ніж було спожито в процесі їх виробництва... і є могутнім двигуном, призначеним для використання людиною, і не існує межі капіталу, який можна акумулювати з допомогою часу, виробництва та ощадливості» .
Отже, засоби виробництва, «виробнича послуга» як необхідний агент процесу створення корисних послуг є капіталом, що безперервно зростатиме за умови ощадливості власника та постійного функціонування у сфері виробництва.
Сей розглядає виробництво крізь призму індустріалізації і вказує, що промисловість з кожним роком стає все більш значущою порівняно з сільським господарством, завойовує провідні позиції, адже саме там формується капітал (засоби виробництва). Капітал Сей ставить поряд із землею, але зазначає, що «будь-яка складна машина виробляє чистого доходу більше, ніж вартий процент з витраченого на неї капіталу, тобто вона виробляє для суспільства продукти, що коштують йому дешевше» .
Питанню використання машин і наслідкам такого використання Сей приділяв велику увагу, він читав спеціальний курс індустріальної економії, що був першою спробою викладання проблем політичної економії. І хоча йому доводиться принаймні теоретично вирішувати зв’язану з механізацією виробництва проблему безробіття і його соціальних наслідків, він переконаний, що майбутній розквіт суспільства залежатиме від розвитку індустрії.
Розподіл. З теорії трьох факторів виробництва Сей виводить свою теорію розподілу суспільного продукту, відповідно до якої кожен фактор виробництва робить свій внесок у виробництво, а доходи відображають цей внесок у тій мірі, наскільки його визнано корисним. Доходи є ціною, отримуваною за використані фактори.
Трьом видам факторів відповідають три види доходів, що залежать від послуг цих факторів: заробітна плата, прибуток та рента і процент.
Визнаючи особу підприємця, організатором виробництва, Сей, однак, відокремлював власника капіталу від підприємця, а отже, бачив і різницю в суті їхніх доходів як плати за різні послуги. Тобто Сей розмежував «промисловий прибуток, або процент на капі-
тал» та «прибуток, зумовлений використанням капіталу». Він відок­ремлює процент, належний власникові капіталу, від підприємни­цького доходу, що його отримує підприємець, як людина, котра
ризикує, поєднуючи землю, капітал та працю. Сей намагається роз­глядати цей прибуток як заробітну плату, доводячи їхнє однакове походження й однакову залежність від співвідношення попиту та пропозиції.
Такий підхід він застосовує і до визначення доходу в сільському господарстві, де, на його думку, землевласник отримує ренту (як власник капіталу — процент), а орендар — підприємницький дохід. Теорії ренти Сей не надавав виняткового значення, як це робили фізіократи і Сміт, а пояснював, що вона залежить від попиту на землю та її продукти і пропозиції таких, а також від розмірів вкладеного в землю капіталу.
Ціноутворення. Розміри корисності факторів (послуг), тобто величина заробітної плати, прибутку й ренти, на думку Сея, виявляються в процесі обміну. Саме в процесі обміну відбувається формування ціни на корисні послуги. Сей уважає, що ціна формується на ринку під впливом попиту та пропозиції.
Тобто закон попиту та пропозиції регулює ціну послуг і продуктів, розміри прибутків, ренти, процента, заробітної плати.
Узагалі закон попиту та пропозиції Сей формулює дуже чітко, визначивши ціну як точку рівноваги, де закінчується дія одного чинника й починається дія іншого, тобто «зростання ціни прямо пропорційне попиту і обернено пропорційне пропозиції» .
Теорія розподілу й обміну Сея виключає проблему взаємовідносин між класами, як її трактує Сміт. Натомість Сей розглядає відносини між економічними суб’єктами — продавцями й покупцями. Це проявляється у суб’єктивному визначенні ціни послуг, як наслідку протиборства споживача та виробника, у суб’єктивному впливі підприємця як особистості на процес виробництва та розподілу, а споживача — на обсяги виробництва й розміри прибутків.
Теорія ринку. Описані підходи лягли в основу концепції, яка здобула Сею визнання і достатню кількість послідовників, — теорії ринку, яку назвали «законом Сея». Суть теорії полягає в тім, що, за твердженням Сея, товари та послуги обмінюються на інші товари та послуги, тому виробництво одних зумовлює потребу в інших, постійно забезпечуючи потенційний попит. Завдяки цьому кризи надвиробництва неможливі.
Інакше кажучи, кожний продавець є одночасно й покупцем, і навпаки: щоб придбати, необхідно спочатку продати. Тому Сей робить висновок, що рівновага попиту та пропозиції встановлюється автоматично і відбивається тільки на ціні, а не на можливості реалізації товару.
Затоварювання ринку неможливе, хоча інколи можуть створюватись запаси нереалізованих товарів. Та, на думку Сея, ситуація регулюється автоматично зі зростанням попиту на інші товари та коливанням цінності, оскільки товари створюють ринок один для одного. «Загальна маса товарів за необхідності дорівнює загальній масі, на яку існує попит» .
Відтак Сей формулює три закони ринку:
1. Чим більше виробників та екстенсивніший ринок, тим більше споживачів і тим прибутковіший цей ринок для виробників, оскільки ціна зростає зі зростанням попиту.
2. Кожен виробник заінтересований в успішній діяльності інших, оскільки така діяльність формує ринок попиту. Успіх однієї галузі сприяє успіхові інших, стимулює загальний розвиток. Розквіт промисловості супроводжується процвітанням сільського господарства і т. д.
3. Імпорт благотворно впливає на розвиток обміну, адже іноземні товари можна отримати, лише продавши свої.
Завданням доброго уряду, на його думку, є стимулювання вироб­ництва, а поганого — попиту, бо проблема попиту вирішується разом з отриманням засобів для придбання продукту, а ці засоби дає виробництво.
Сей указує, що для вирішення проблем реалізації не потрібне існування «третіх осіб», як помилково вважав Мальтус, бо виробництво самостійно створює свій ринок.
Проте згодом Сей почав визнавати (принаймні теоретично) можливість криз надвиробництва, але всіляко уникав однозначного висновку, який заперечував би його теорію розширеного відтворення. «Незручність виникає не тому, що виробляється занадто багато, а тому, що виробляють не те, що потрібно» . Та ця проблема, на його думку, вирішується на основі ціноутворення: відбувається переливання капіталу в галузі, що гарантують більший прибуток. Це було відповіддю на намагання Мальтуса довести шкідливість процесу нагромадження капіталу як основного фактора надвиробництва та на теорії Сісмонді, що виступав проти промислового прогресу.
Якби Сей більшого значення надавав аналізу грошей, функцію яких він зводив до посередництва в обміні, то, звичайно, дійшов би висновку, що внаслідок їхньої дії процес купівлі-продажу розірвано в часі, а тому виготовлений товар не обов’язково буде реалізовано, бо, виконуючи функцію засобу нагромадження, гроші можуть бути вилучені з обігу. Саме монетарний фактор, якому він не надавав значення, може відігравати вирішальну роль. Утім проблема криз на той час іще не була надто гострою.
Теорія Сея, оптимістична за своєю суттю, знаменувала собою перехід Франції до капіталізму, з яким на той час зв’язувались надії на розквіт держави. Вона проповідувала прогресивну ідею свободи підприємництва й торгівлі. Сей підійшов майже впритул до визначення категорії економічної рівноваги. Політична економія Сея, хоча й наслідувала теорії Адама Сміта, знаменувала започаткування нового, неокласичного напрямку в розвитку економічної думки.
Ідеї Сея лягли в основу багатьох досліджень майбутнього — проблем циклічного розвитку, теорії граничної корисності, теорії факторів виробництва, теорії підприємця-організатора, підприємця-новатора та багатьох інших, не кажучи вже про теорію попиту і пропозиції, яка знайшла відображення в економічних працях його наступників.
Іще одним представником французької класичної школи політекономії був Фредерік Бастіа, праці якого, хоч і тримались у руслі основної ліберальної ідеї, але суттєво відрізнялись за методоло-
гією від праць його попередників.
Фредерік Бастіа (1801—1850) народився в Байонні в багатій родині. Був купцем, фермером, мировим суддею, генеральним радником, депутатом установчих зборів Конституційної асамблеї 1848 р.
Знання іноземних мов (англійської, іспанської, італійської)
дало йому змогу ознайомитись з передовою філософською та економічною думкою того часу, працями Сміта, Сея. Він цікавився політикою, виступав проти соціалістів та комуністів. Був прихильником ідей лібералізації економіки, борцем проти протекціонізму, організував Асоціацію вільної торгівлі в Бордо, а потім і в
Парижі, став секретарем її комісії і редагував журнал, який вона видавала.
Життя його було коротким, а наукова кар’єра ще коротшою: вона тривала не більше шести років. Першу статтю Фредеріка Бастіа було опубліковано в «Газеті економістів» 1843 р. Він писав також для інших газет. Основну його працю «Економічні гармонії» (1850 р.), яка зазнала досить гострої критики, було надруковано (так і незавершеною) вже після його смерті.
Не буде перебільшенням сказати, що основною рисою теорії Бастіа є її компілятивність: його ідеї запозичено в Мілля, Сеніора, Сея, Кері та інших. Водночас його оптимізм і віра у самовдосконалення капіталізму були щирими і він намагався це обгрунтувати з допомогою теоретичних міркувань.
Теорія «економічної гармонії». Бастіа стояв на індивідуалістичних позиціях, оскільки, як і Сміт, вірив, що прогрес суспільства зв’язаний з реалізацією свободи інтересів окремої людини, що приватні інтереси антагоністичні тільки зовні, а по суті вони солідарні: досить, щоб «кожний домагався здійснення власних інтересів, і він побачить, що, сам того не бажаючи, буде слугою інтересів інших»1.
Сукупність цих інтересів та їх узгодження, на думку Бастіа, є предметом політичної економії. На відміну від соціалістів, він упевнений, що гармонію інтересів може забезпечити капіталізм, який є асоціацією об’єднаних спільною метою людей, але відносини між ними складаються на основі дії природних сил — об’єктивних економічних законів. Дія цих сил забезпечує гармонію інтересів, а відтак — прогрес суспільства.
Гармонія соціального світу позначається на всіх явищах економічного життя: на обміні, вартості, цінності, конкуренції, розподілі, виробництві і споживанні.
Узгодження інтересів у суспільстві, на його думку, відбувається на основі обміну та споживання: кожна людина може знайти собі місце у ньому, довівши свою корисність, задовольняючи потреби інших і перебуваючи у відносинах рівноцінного обміну з ними.
Теорія послуг. Обмін між суб’єктами в суспільстві має вартісний характер, тому важливо, на думку Бастіа, визначити, що лежить в основі вартості.


1 Mill St. Principles of Political Economy, р. 773.

Say J. B. Treatise on political Economy. — Boston, 1821. — Р. 14—15.

Ibid., р.290.

Say J. B. Treatise on political Economy. — Boston, 1821. — P. 76.

Say J. B. Op. cit., р. 118.

Say J. B. Op. cit., р. 139.

Say J. B. Op. cit., р. 354.

Ibid., р. 291.

Say J. B. Ор. cit., р. 291.

1 Bastiat F. Harmonies of Political Economy. — Edinburgh,1880. — P. 169.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2021 BPK Group.