МЕТОДОЛОГІЯ СИСТЕМНОГО ПІДХОДУ ТА НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ (ДОСЛІДНИЦЬКІ ТА ІННОВАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В ДЕРЖАВНІЙ СЛУЖБІ)

Теоретичні методи пізнання
Сходження від абстрактного до конкретного — метод наукового пізнання, створення якого приписується К. Марксу. Але у найбільш загальній формі цей метод уперше був висунутий Гегелем. Саме він уперше сформулював сходження від абстрактного до конкретного як закон управління історичним процесом розвит­ку знання. За Гегелем конкретне — це дух, а природа у нього — абстрактна, метафізична. Сходження від абстрактного до конкрет­ного трактується ним як сходження абсолютного духа до самого себе. Цей дух і є вихідною конкретністю, котра згодом виявляє себе у вигляді «механізму», «хіміка» та «організму», тобто сходить до самої себе через певні ступені розвитку природи як «інобуття» духу. Процес сходження від абстрактного до конкретного уявляється Гегелем як породження світу абсолютною ідеєю, а формування знань про світ він видає за сам процес створення світу духовним деяким началом.
Що стосується К. Маркса, то у передмові до першого тому «Капіталу» він писав, що під час аналізу економічних форм не можна користуватися ані мікроскопом, ані хімічними реактивами. Їх має замінити сила абстракції. Для нього сходження від абстрактного до конкретного є важливим засобом побудови наукової системи знань в економічній теорії, початковим об’єктом аналізу. Ця система після визначення предмета і методу повинна містити: просту економічну конкретність (одиничну конкретність) або кілька базових абстрактних понять, які виражають пев­ні відносини; абстрактну модель об’єкта, що відтворюється у процесі мислення; просте економічне відношення, простий об’єкт, а отже, просту економічну категорію, що її виражає. Водночас у ній має відображатися у мініатюрі початкова сутність складної системи. Наприклад, суперечності товару (у тому числі між абстрактною і конкретною працею) мають розгортатися в цілісну систему економічних суперечностей, передусім у суперечності між продуктивними силами і відносинами економічної влас­ності, між працею і капіталом.
Метод сходження від абстрактного до конкретного передбачає виділення у конкретному таких двох сторін: чуттєво-конкретно­го, самої дійсності (тобто непізнаної економічної системи, або її окремих макро- і мікропідсистем), яка виступає вихідним пунктом економічного дослідження; конкретного у мисленні, яке вис­тупає як процес синтезу після розчленування цілого на окремі сторони, елементи, їх відокремленого дослідження та наступного вивчення в усьому комплексі взаємозв’язків і єдності різноманітних проявів з численними визначеннями.
Ідеалізація — це мисленне конструювання об’єктів, яких не існує у дійсності. Цей процес, з одного боку, схожий на мис­ленне моделювання, а з іншого — є абстрагуванням. Метою ідеалізації є позбавлення реальних об’єктів деяких притаманних їм властивостей; мисленне наділення цих спрощених об’єктів певними нереальними, гіпотетичними властивостями, які не можна отримати на практиці. Основними способами досягнення такої мети є:

• просте абстрагування шляхом усунення деяких реальних властивостей об’єктів;
• багатоступеневе абстрагування шляхом переходу від реального об’єкта до ідеального, а потім від одних ідеальних об’єктів до інших;
• мислений перехід до граничних випадків у розвитку реальних властивостей об’єктів.

Будь-яка ідеалізація має певні межі. У випадках, коли дослідник має справу саме з такими питаннями, які суттєво пов’язані з усуненими властивостями об’єкта, то проведена його ідеалізація втрачає смисл. Межі ефективності ідеалізації визначаються практикою.
Формалізація (від лат. formalis — cкладений за певною формою) — це певний перехід від реального об’єкта дослідження до його знакової моделі, у процесі якого всі змістові терміни і твердження теорії замінюються логічними або математичними символами і формулами. Метод формалізації має певні переваги перед іншими методами наукового пізнання, оскільки:

• забезпечує повноту огляду певної галузі проблем, узагальненість підходу до їхнього вирішення;
• базується на використанні штучної мови, тобто певної символіки, яка забезпечує «згортання» інформації про об’єкт дослідження, її чіткість і стислість;
• дозволяє шляхом приписування окремим символам і системам певних властивостей уникнути багатозначності (полісемії) термінів;
• технологізує процес наукового дослідження шляхом формаль­ного оперування зі знаковою моделлю.

Штучні мови, що використовуються у формалізації, порівняно з природною є більш самостійними й незалежними від матеріаль­ного носія знака. Операції з природними мовними знаками є зміс­товими, а операції зі знаками штучної мови мають формальний характер.
Аксіоматичний метод — це метод дослідження і побудови наукової теорії, за яким її базові положення приймаються за вихідні аксіоми, а всі інші виводяться з них шляхом міркування за певними логічними правилами. За змістом поняття «аксіома» (від грец. ?????? — значуще, гідне положення) є твердженням певної теорії, що приймається без доведення як вихідне, тобто таке, що є підставою для логічного доведення інших тверджень цієї теорії. До системи знань, що побудовані за допомогою цього методу, ставляться такі вимоги:

• несуперечливості (із системи аксіом не можна зробити будь-який висновок одночасно з його запереченням);
• повноти (із системи аксіом будь-яке положення можна або довести, або спростувати);
• незалежності (будь-яка аксіома не може виводитися з інших аксіом системи).

Cинергетика як методологія
Синергізм (від грец. ???????? — діючий разом) — термін, запозичений з біохімії; він відображає ефект посилення дії одного каталізатора додаванням іншого. У працях І. Пригожина, І. Стенгерс, Г. Хакена, В. Шмакова, М. Мойсеєва, К. Майцнера ефект синергізму був поширений на майже всі великі складні системи соціології, економіки, екології, демографії, космології, глобалістики. Поступово складається нова наука синергетика, котра досліджує механізми глобальної еволюції, ієрархічної організації світу, феномени самоорганізації й саморозвитку, становлення порядку із хаосу і нестабільності як базової характеристики процесів еволюції. Синергізм перетворюється спочатку у загальнонаукову методологію, а потім набуває ознак філософської методології.
Наступний комплекс ознак характеризує всі синергічні системи:
Перша з них — ієрархічність, тобто наявність певної субординації між усіма рівнями системи. Ця система не може повністю редукуватися, тобто властивості структур більш високого синархічного (від грец. ????????? — співуправління, протилежне анархії) рівня не можна описати мовою більш простого рівня.
Друга ознака — це гомеостатичність, згідно з якою існують певні програми підтримки функціонування системи зі всіма її внутрішніми характеристиками у певних межах на шляху прямування до власної мети. Система в межах кожного рівня ієрархії існує за рахунок власної внутрішньої енергії. Вона, з одного боку, може зруйнуватися, тобто перейти у стан хаосу з точки зору цього рівня. Але цей хаос виглядає як певний порядок на більш низькому рівні. А, з іншого боку, вона може здійснити «фазовий перехід» на інший рівень у точці біфуркації (від лат. bifurcus — роздвоєний). Точка біфуркації забезпечує зв’язок даного рівня з мікро- або макрорівнем. З позиції макрорівня тривалість процесу біфуркації короткочасна, для поточного рівня він більш тривалий, а для мікрорівня — він довготривалий. Кожний рівень харак­теризується своїми параметрами порядку: колективними змінними (ступенями свободи), які притаманні саме цьому рівню. Розвиток по горизонталі у межах одного рівня потребує додаткової енергії. Це шлях екстенсивного розвитку, він уявляється споглядачем як зрівноважений. Небажання виходу з цього стану — це страх перед змінами. Для людства параметрами порядку є закони. Відхилення від норм та параметрів порядку певного рівня системи у соціології називають маргінальністю (від лат. marginis — край, межа). Існує два типи маргінальності: перший з них характеризується переходом у зону біфуркації, що веде з великим ступенем вірогідності до дезінтеграції системи, хаосу; другий — характеризується відхиленням у бік більш високого рівня синархії.
Третя ознака — це нелінійність, згідно з якою під час переходу з одного рівня організації до іншого система потрапляє з лінійної (одномірної) у нелінійну (багатомірну) зону. Характер мис­лення повинен відповідати новим вимірам системи.
Четверта ознака — це відкритість, згідно з якою будь-яка закрита система приречена на загибель, життєздатною є лише відкрита до змін система.
П’ята ознака — це несталість. Згідно з нею для розвитку сис­теми необхідна певна хитливість, її внутрішня неврівноваженість. Саме у точці несталості замкнена система стає відкритою до змін.
Шоста ознака — це емерджентність (від лат. emergens — виникнення нового), згідно з якою поява нової якості сприймається вищим по відношенню до неї рівнем ієрархії як біфуркація, втрата сталості і збільшення хаосу.
Сьома ознака — це спостережуваність. Вона підкреслює обмеженість і відносність наших уявлень про масштаби змін і кін­цевий результат. Вона також вказує на те, що хаос та порядок — відносні поняття, які визначаються позицією спостерігача («вікна спостереження»). Для цілісного описання синархії необхідна комунікація між спостерігачами різних рівнів. Щоб мати кращі й ширші умови для спостереження змін у системі, треба підніматися на більш високі рівні її ієрархії, тобто збільшити ступінь її спостережуваності.