лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

Вчення Івана Яковича Франка (1856—1916 рр.)система політико-правових уявлень радикально-демократичного спрямування (розкрита у творах «Формальний і реальний націоналізм», «Що таке прогрес», «Про соціалізм» та ін.), в основу яких було покладено ідеї встановлення соціалістичної держави на засадах самоуправління, ідеї нового суспільного устрою, за якого немає тиранів і тюрми народів — необмеженої монархії; водночас, на думку І. Франка, Марксова програма державного соціалізму «аж надто пахне державним деспотизмом та уніформалізмом».
Вчення Лесі Українки (Лариси Петрівни Косач (1871—1913 рр.)система політико-правових уявлень, в основу яких було покладено ідеї демократичного республіканського устрою, рівності, можливості всебічного розвитку особистості; на її думку, буржуазна республіка не може повністю задовольнити повну реалізацію прав і свобод людини, оскільки їй притаманні елементи економічного насильства.
Вчення Юліана Олександровича Бачинського (1870—1940 рр.) — система політико-правових уявлень, в основу яких було покладено ідеї незалежної української держави у поєднанні з проблемами національного і соціального звільнення; він першим серед своїх сучасників здійснив спробу об’єднання соціалістичної та національно-державницької ідеї, в чому розходився з поглядами К. Маркса та Ф. Енгельса, які не вважали за можливе створення національних незалежних держав у слов’янських народів, а також з поглядами представників української інтелігенції, науковців, народників (серед яких був і М. Грушевський), які ставилися до ідеї Ю. Бачинського щодо побудови національної і незалежної української держави з великим скептицизмом.
Вчення Михайла Грушевського (1866—1934 рр.)система політико-правових уявлень, в основу яких було покладено українське питання та неприпустимість будь-яких проявів українського шовінізму; на його думку, доцільним державним устроєм у Росії мала бути федерація (як об’єднання в одній державі декількох), за якої передбачалася передача частини її суверенних прав до суб’єктів федерації, пропонувалося, щоби в Україні, як у суб’єкті федерації законодавча влада сконцентрувалася в сеймі, а виконавча — в Раді Міністрів; Україні належало мати адміністрацію, судову систему та армію; на місцевому рівні планувалося мати три різновиди органів самоуправління: самоуправління громад; виборні управи волостей та управи повітів; обласні сейми й центральний парламент, утворюваний ними.
Вчення Володимира Кириловича Винниченка (1880—1951 рр.)система політико-правових уявлень, в основу яких було покладено ідеї суверенітету України в майбутній федеративній державі, яку він обстоював, очолюючи Генеральний секретаріат Української Центральної Ради, на переговорах з членами Тимчасового уряду Росії після Лютневої революції 1917 р., а потім — із керівниками більшовицької влади; на його думку, відродження національної державності — надто складна справа, оскільки українська нація історично не підготовлена до державності; В. Винниченко обстоював принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову, ідею рівності усіх громадян перед законом.
Вчення Миколи Хвильового (1893—1933 рр.) — система політико-правових уявлень націонал-комуністичного напряму, опозиційних на той час до офіційної більшовицької державно-правової доктрини (розкрита у працях «Україна чи Малоросія?», «Кому грядеши» та в ін.), в основу яких покладено ідею незалежної Української держави, підвищення її значення в розвитку цивілізацій, відмова від орієнтації в державному і культурному будівництві на Росію.
Вчення Володимира Юхимовича Старосольського (1878—1942 рр.)система політико-правових уявлень націоналістичного спрямування (розкрита у працях «Теорія нації», «Держава й політичне право», «До питання форм держави» та в ін.), в основу яких була покладена ідея формування національної самостійної держави, вихо­дячи з тези, що кожна нація може бути лише однією державою; вод­ночас, на думку мислителя, на певному етапі розвитку саме силовий ме­тод відіграв суттєву роль у формуванні політичної організації, і зок­рема держави; у зв’язку з чим підкорених людей утримувала в су­спільстві не їх власна, «а чужа, накинена їм зовнішньо воля», якій вони вимушені були коритися; чинником, що забезпечував стабільність такої держави на початку її існування, була «безпосередня фізична сила, що загрожувала неслухняним», а перегодом фізична сила починає викону­вати свою роль «в скритій формі правного ладу», де право наказує виконувати певні дії «без огляду на те, чи зміст правної норми стрічає внутрішнє одобреннє з боку виконуючого, чи ні».
Вчення Ольгерда Бочковського (1884—1939 рр.), українського націолога і політичного діяча, професора Української Господарської Академії в Подєбрадах — система уявлень, викладена у працях «Поневолені народи царської імперії, їх національне відродження та автономне прямування», «Націологія і націографія», «Боротьба народів за національне визволення», «Вступ до націології» та ін.; О. Бочковський зазначав, що провідним політичним чинником розвитку є нація, яка заступила в цьому церкву і державу; в процесі виборювання політичного самовизначення народів нація «виступає проти держави, яка нехтує їхні самостійницькі прямування»; з’ясовуючи сутність націоналізму, він виділяв в ньому два напрями: перший — романтично-гуманістичний націоналізм, пов’язаний із зародженням нації, ґрунтувався на засадах демократизму; другий напрям націоналізму — паннаціоналізм, виник після Першої світової війни і ґрунтувався на засадах ірраціоналізму, відкидав демократію, був направлений на утвердження культу сили і міжнаціонального протистояння; цей другий напрям націоналізму — паннаціоналізм — приведе людство «до націократії, тобто до політичного панування нації у найближчому майбутньому»; націократія, зазначав він у своєму вченні, має витворити новий тип держави, завдання якої полягатиме в примиренні автономізму і відповідно сепаратизму національно свідомих народів із централізмом і автократизмом держави; крім того, процес національного державотворення має також передбачати подальший розвиток капіталізму, ство­рення умов для формування громадських організацій, розвитку серед­нього класу суспільства.
Вчення Дмитра Івановича Донцова (1883—1973 рр.), публіциста, літературного критика і політика, визнаного ідеолога націоналі-
стичного напряму
— система уявлень (викладена у працях «Підстави нашої політики», «Націоналізм», «Дух нашої давнини», «Криза Європейської культури й Україна» та ін.), яка в своїй еволюції пройшла декілька основних світоглядних етапів: від соціалізму до його несприйняття, з виразною протиросійською ідеєю самостійності України; впродовж багатьох років свого життя Росія розглядалась Д. Донцовим як основна сила, що поневолює Україну, обмежує її суверенітет; Д. Дон-
цов пропагував ідею органічного зв’язку України із Заходом і засуджував деякі ідеологічні течії ХІХ—ХХ ст., що його послаблювали; за його переконанням Україна може вибороти незалежність лише у разі відмежування від орієнтації на Росію, соціалізм, лібералізм і демократизм, а також утвердження в суспільній свідомості ідеології націоналізму, оскільки до цього «світогляд носив печать неймовірної обмеженості», який він називав національно неповноцінним, світоглядом не нації, а верстви, класу, нижчих рас, переможених; передумовою становлення незалежної державності Д. Донцов вважав створення національної еліти, інтелектуально-вольової меншості, яка б генерувала ідеї, об’єд­нувала масу, мобілізуючи її на втілення суспільного ідеалу незалежної національної держави; державно-правова ідеологія Д. Донцова мала значний вплив на молодь і стала основою революційно-підпільної діяльності організації українських націоналістів аж до післявоєнних років.
Вчення Миколи Сціборського (1897—1941 рр.), ідеолога українського націоналізму, провідного діяча ОУН, теоретика офіційних видань цієї організації — система уявлень (розкрита у працях «ОУН і селянство», «Робітництво і селянство», «Націократія» та ін.), в основу яких покладено ідеї державного оформлення нації, оскільки саме за такої умови нація набуває нового змісту, стає державною нацією; націю М. Сціборський вважав найвищою цінністю, нормальний розвиток якої може бути забезпечено тільки в незалежній державі; у вченні М. Сціборського майбутня націократія постає як сильна унітарна держава з авторитарним політичним режимом і республіканською формою правління; суспільна злагода і стабільність мають базуватися на солідарності та єдності працюючих соціальних страт; владні повноваження, за вченням М. Сціборського, слід розділити між законодавчим та виконавчим органами, причому останній повинен очолити глава держави; глава держави має обиратися спеціальною інституцією — Національними Зборами, до якого мають входити депутати законодавчого органу, Всеукраїнської Господарської ради, представники краєвих рад і профспілок; глава держави, у проекті М. Сціборського, уповноважувався здійснювати обо­в’язки прем’єр-міністра, призначати міністрів, йому слід надати права законодавчої ініціативи, «вето», розпуску законодавчого органу.
Вчення Кістяківського Богдана Олександровича (1868—1920 рр.) — академіка Української Академії наук з 1919 року, декана юридичного факультету Київського державного українського університету — система уявлень (викладена в багатьох працях: «Соціальні науки і право», «Суспільство та індивід», «Держава правова і соціалістична», «На захист права (Інтелігенція і правосвідомість)», «Категорії необхідності і справедливості при дослідженні соціальних явищ» та ін.), в основі яких — ідеї природного права, правової, соціальної державності тощо; голов­ним принципом правової держави є, на його думку, обмеженість державної влади правом, тобто встановлення певних меж, які вона не може переступити, і насамперед, — юридично визначеною системою прав лю­дини, які держава не може порушувати; при цьому Б. О. Кістяківський вважав, що правову державу не слід розглядати як стале суспільне явище, оскільки в результаті процесу її постійного вдосконалення вона переходить в нову якість — соціальну державу як «державу будучини», «соціально справедливу» державу, що здійснить соціальну справедливість.
Вчення Станіслава Севериновича Дністрянського (1870—1935 рр.), представника соціологічної школи права, професора цивільного права Львівського університету, ректора Українського Вільного Університету — система уявлень (що висвітлена у працях «Україна», «Нова держава», «Самовизначення народів», «Загальна наука права й політики», «Погляд на теорії права та держави» та ін.), в основу якої покладено розвиток проблем національного самовизначення укра­їнського народу; за своїм змістом вчення про державу і право С. Дністрянського є системним узагальненням результатів здійсненого ним глибокого дослідження політико-правової думки вчених попередніх епох та практики державного будівництва в багатьох країнах світу; державно-правові погляди та результати наукових пошуків академіка С. Дністрянського знайшли своє втілення в проекті конституції Західно-Української Народної Республіки, розробленого ним у 1920 році; ЗУНР мала бути самостійною демократичною, національною, правовою державою соці-
альної направленості, що територіально базується в межах українських областей колишньої Австро-Угорської імперії; політико-правовий зв’язок особи і держави, за цим проектом, мав забезпечуватися через правовий стан громадянства; в проекті знайшли втілення досягнення західної правової думки щодо прав і свобод людей; основою суспільного устрою й економічного життя мала бути приватна власність; водночас в конституційних положеннях проекту законодавча влада наділялась повноваженнями обмежувати право користування і розпорядження приватною власністю, «якщо цього вимагає виконання народногосподарських завдань держави»; механізм держави слід формувати виходячи з принципу поділу влад на три гілки: законодавчу, виконавчу та судову; конституційний проект передбачав запровадження інституту міс­цевого самоврядування, органам якого надавались повноваження щодо «регулювання і контролю усіх тих питань в області, які потребують централізованого упорядкування в області і не підпадають під загальне законодавство держави».
Вчення Тарановського Федора Васильовича (1875—1936 рр.) доктора державного права, академіка Української Академії наук з 1918 року, дійсного члена Сербської королівської академії і багатьох європейських наукових товариств — сукупність політико-правових уявлень (що викладена в працях «Вчення про природне право», «Феодалізм у Росії», «Політична доктрина в наказі імператриці Катерини ІІ», «Догматика позитивного державного права у Франції», «Вступ до історії слов’янських прав» та ін.), заснованих на ідеї природного права; досліджуючи співвідношення права і закону, природного права і позитивного права вчений зазначав, що реальному, волевстанов­леному праву людина завжди протиставляла ідеальне (природне) право як найвищу справедливість; такий підхід зумовлений насамперед природою людини: її критичним ставленням до реальності, правопорядку і прагненням до досконального ідеалу справедливості, що притаманне всім щаблям правової культури; Ф. В. Тарановський зазначав, що поняття ідеального, справедливого права виникло ще в давній Греції; завершеної форми природно-правова концепція набуває у творчості римських юристів, яких слід уважати авторами терміна «природне право»; з цього часу починається дослідження сутності та співвідношення природного і позитивного права; пізніше природно-правова концепція була сприйнята християнською політико-правовою ідеологією; на початку
І тисячоліття мислителями цього спрямування і, зокрема, апостолом Павлом, розрізнялись: одкровення — закон від Бога та закон у людських серцях, тобто природний закон, даний людям від народження, джерелом якого є премудрість і воля Бога; керуючись цим законом, люди (навіть язичники) впорядковують свої стосунки, розрізняють правду і неправду; за своєю суттю природний закон є не що інше як відображення божественної справедливості в серці людини; на початку XVII ст., зазначав Ф. В. Тарановський, природно-правова концепція зазнала впливу раціоналізму, наукова юриспруденція звільнилась від римської юридичної догми та від середньовічної теоретичної ідеї й побудувала свою модель природного права; проводячи аналогію з досягненнями в фізиці й механіці щодо визначення найпростішого неподільного матеріального елемента атома, гуманітарна наука, зокрема і юриспруденція, визначила неподільним елементом соціального життя індивіда; тобто індивід у суспільній науці, на думку раціоналістів, відповідав матеріальному атому і був прийнятий за найпростіший елемент соціального життя і вихідним елементом науки про суспільство; водночас в суспільствах західних країн з’являється прагнення до церковної, релігійної, інтелектуальної та політичної свободи особистості; мова йде про зародження індивідуалістичної теорії суспільства; розмірковуючи про сутність природного права і розуміння його мислителями різних епох, учений схиляється до думки, що природне право більшість з них вважали основою позитивного; проте це не означає, що вони збігаються; при цьому Ф. В. Тарановський з’ясував причину, чому протягом XVII—XІХ ст. прихильники природно-правової теорії не змогли розробити єдину систему природного права, а кожен з них будував свою систему; причина цього, на його думку, полягала в непридатності дедуктивно-демон­страційного методу до вивчення складних суспільних явищ, а також в тому, що в науці права не було загальноприйнятої аксіоми відносно моральної природи людини; піддаючи аналізу подальший розвиток природ­но-правової ідеології в країнах Заходу, Ф. В. Тарановський зазначав, що, незважаючи на визнання природного права в часи Великої французької революції, воно зазнало занепаду; це стало результатом невдалих спроб запровадження в життя проголошених природно-правових прин­ципів, які не створили механізмів реального забезпечення особистої свободи людини і призвели до неусталеності і навіть безправ’я суспільних форм; реакціонери, скориставшись цим, відкинули ідеї раціоналізму, що були в основі природно-правових теорій, проголосили повне безсилля теоретичного розуму як розуму суб’єктивного і, керуючись своїми прагненнями зберегти старий правопорядок, визнали історію єдино можливим і правильним шляхом пізнання сутності й об’єктивної закономірності суспільного життя; зневірені ліберали та прогресисти невдачу запровадження природно-правових принципів убачали в пануванні старих суспільних форм і свідомості та змінили свої раціона­лістично-революційні погляди на користь історичної еволюції; історизм, таким чином, був проголошений основним теоретичним принципом суспільної думки; з цього часу, стверджував Ф. В. Тарановський, побудова системи природного права перестала вважатись теоретичним завданням правознавства, а наука права повністю зосередилась на позитивному праві і поставила собі за мету встановлення не раціональних, а історичних законів суспільного життя; проте згодом від науки позитивного права відокремився напрям політики права, головна мета якої полягала у дослідженні юридичних відносин з погляду не чинних, а таких, що треба запровадити (майбутніх) правових норм; політика права, виходячи з емпірики позитивного права і визначаючи перспективи його розвитку, не змогла задовольнитись тільки знанням тенденцій історичного розвитку права і в пошуках критерію оцінки юридичних норм, що пропонувались, звернулась до ідеї справедливості, тобто ідеї природного права; в кінці ХІХ ст., зазначав учений, багато дослідників-правників у пошуках шляхів удосконалення позитивного права звернулись до ідеї природного права.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2019 BPK Group.