лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

Державно-правові теорії елітаризму (від франц. elite — краще, добірне; були започатковані державно-правовими концепціями аристократизму і, зокрема, ідеями Ф. Ніцше);
— найбільш конкретно держав­но-правове вчення елітаризму виклав італійський учений Вільфредо Парето (1848—1923) у працях «Перетворення демократії», «Трактат із загальної соціології», де він зазначав, що суспільством править пануюча меншість — еліта — вищий клас, а нижчий — підвладні; такий стан суспільства є природним, — природна нерівність людей

засновником теорії еліт був італійський політичний діяч і мислитель Гаетано Моска (1858—1941), яку він виклав у своїх працях «Теорія урядів і парламентська система», «Основи політичної науки», «Історія політичних доктрин» тощо; важливу роль в соціальному житті і державотворенні, на його думку, має зіграти новий «політичний клас», до якого він відносив службовців, зайнятих у владних структурах і адміністративному, військовому, релігійному керівництві; оскільки «політичний клас» здійснює важливі соціальні функції, він має формуватися відповідно до ділових і моральних вимог, що відрізнятиме його від інших класів і забезпечить ефектив­не керівництво всіма сферами суспільного життя;
— розвиток техніки і засобів комунікації індустріального суспільства сприяв подаль­шому формуванню особливої суспільної страти — управлінців виробничої сфери (менеджерів), яка почала виокремлюватись відносно інших і претендувала на безпосередню участь в управлінні суспільними справами, що знайшло свої прояви у державно-правових концепціях технократії (засновник — американський економіст і соціолог Тостерн Веблен (1857—1923), «Інженери і система цін», представники — американський філософ і соціолог Джеймс Бернхем (1905—1988), «Революція менеджерів» та «Мак’явеллісти»; політичний діяч, економіст і юрист, член команди 32-го Президента США Франкліна Делано Рузвельта — Адольф Огастес Берлі (1895—1971), «Сучасна корпорація і приватна власність», «Влада»; французький вчений Моріс Дюверже (1917 р. н.), «Демократія без народу», «Соціологія політики»); аналізуючи процес відділення власності від керівництва промисловим виробництвом, Т. Веблен одним із перших звернув увагу на особливості економічних від­носин і механізм збагачення власників, які не управляють виробництвом, а здійсню-

 

ють операції з фінансовими коштами («виробництво не товарів, а грошей»), що, врешті-решт, сприяло зрощуванню капіталу з державою, і як наслідок виникненню соціального напруження й ознак кризових явищ; на думку Т. Веблена, умовою запобігання негативним суспільним процесам мислитель вважав передачу політичної влади в руки технічної інтелігенції, що здійснює управління виробництвом і набула спеціальних знань, які відсутні у власників

— державно-правова ідеологія марксизму набула свого поширення в Росії починаючи з 1870-х років, тоді ж сформувалась як самостійна течія; поширенню ідеології марксизму в Росії сприяла діяльність групи «Визволення праці», що була заснована в 1883 році в Женеві колишнім народником Георгієм Валентиновичем Пле­хановим (1856—1918)

— у своєму вченні Плеханов розмірковував про неспроможність утопічної народницької концепції щодо суспільного переустрою, головними дієвими чинниками якого розглядались селянство та російська община, піддав критиці анархічні теорії прудонізму, котрі набули свого поширення в середовищі народників; він стверд­жував, що зміна форми правління і державного устрою може здійснюватись лише через соціалістичну революцію, яка є результатом об’єктивних суперечностей соціального розвитку в умовах капіталізму; в 1903 р. на ІІ з’їзді РСДРП російський соціал-демократичний рух, в цілому залишаючись на марксистських позиціях, розколовся на два напрями: меньшовизм і більшовизм; меньшовики — делегати ІІ з’їзду партії, що залишились в меншості під час голосування за її програмні документи стосовно визначення стратегії і тактики соціалістичної ре­волюції, висловлювали помірковані погляди; більшовики — це більшість радикально
налаштованих делегатів; ідейними натхненниками меншості були Плеханов Г. В. та Мартов Л. (Цедербаум Юлій Йосипович, 1873—1923); Плеханов Г. В., зокрема, висловлював думку про неприпустимість несвоєчасного захоплення політичної влади, називав такі плани більшовиків революцією без майбутнього, стверджував, що відповідні економічні умови для соціалістичної революції ще не склалися; посилаючись на К. Маркса, він переконував своїх опонентів, що соціалізм може бути результатом об’єктивного економічного розвитку, що в такій відсталій економічній державі, якою є Росія «…про соціалістичний заколот не можуть говорити люди, які хоч трохи обізнані з ученням Маркса»; розходився Плеханов Г. В. з більшовиками також у вченні про диктатуру пролетаріату; він застерігав своїх однодумців від спрощеного розуміння Марксового поняття диктатури пролетаріату, оскільки у вченні марксизму йдеться про диктатуру політично свідомого класу, який має певний досвід, виховання і силу здійснити певну суспільну перебудову


Продовження табл. 3.1


КОНЦЕПЦІЯ

ЗМІСТ

Політико-правові вчення російського більшовизму; провідником більшовиків як течії марксизму, що сформувалась на ІІ з’їзді РСДРП, став Володимир Ілліч Ульянов (Ленін, 1870—1924);
— ще одним апологетом ідеології більшовизму був Йосип
Віссаріонович Сталін (1879—1953) — генеральний секретар ЦК ВКП(б), який фактично одноособово керував Радянським Союзом упродовж 30-ти років; інтерпретуючи на свій кшталт погляди на право ідеологічних попередників, посилаючись на історичні умови, Сталін і апарат очолюваної ним комуністичної партії заперечували можливість існування теорії природного права, закликали відмовитися від старого «буржуазного права» і створювати «нове соціалістич­не право», яке базувалося б на марксистській методології

соціальним ідеалом Леніна було суспільство рівних, яке можливе лише як наслідок насильницької революції та зламу існуючого державного устрою, обстоюючи при цьому ідею про неминучість зміни капіталізму соціалізмом за допомогою збройного заколоту; силою, яка візьме на себе обов’язок здійснити революцію, він, як і його попередники, називав пролетаріат (а згодом визначив союзника пролетаріату в революції — незаможне селянство); Ленін повністю поділяв думку К. Маркса і Ф. Енгельса і про те, що після революції для зламу старого державного апарату і придушення класу власників необхідне встановлення диктатури пролетаріату; на відміну від своїх попередників, які вважали можливим здійснення збройного заколоту в декількох країнах і з урахуванням досвіду революції 1905—1907 рр., Ленін із 1915 р. (у праці «Про гасло Сполучених штатів Європи») почав пропагувати ідею про можливість соціалістичного заколоту в одній країні;
— після Жовтневого перевороту 1917 р. він подейкував про надання автономії національним меншинам, про федеративну Росію, про можливість самовизначення націй, при цьому насправді виступав проти автономії України, відкинув пропозиції М. Грушевського і В. Винниченка та жорстоко придушив військами Муравйова спробу незалежності України;
— у серпні—вересні 1917 р. свої державно-правові погляди Ленін виклав у праці «Держава і революція», підтримавши ідеї К. Маркса й Ф. Енгельса про класову сутність держави та її апарату, про те, що держава законодавчо закріплює нерівність у суспільстві, використовуючи спеціальні органи примусу — армію, поліцію, тюрми; з класових позицій підходив Ленін і до з’ясування сутності права;
на першій стадії (фазі) комунізму право виконує функцію регулятора розподілу продуктів і розподілу праці між членами суспільства; порядок розподілу визначається державою і закріплюється у праві; на вищій стадії комунізму необхідність юридичного регулювання суспільних відносин зникне, оскільки правила людського співіснування стануть звичками; на цій же стадії (фазі) суспільного


та відповідало б завданням диктатури пролетаріату; на виконання цієї вказівки у виступі генерального прокурора СРСР і водночас директора Інституту права Андрія Януаровича Вишинського (1883—1954) на Першій нараді з питань науки радянської держави та права, що відбулась у липні 1938 р., було сформульовано позицію офіційного «праворозуміння»; право почало визначатись як сукупність норм, законів і настанов, що захищаються силою держави; Вишинський А. Я. обстоював ідею про зміну функцій юридичних установ та організацій задля забезпечення «соціалістичної законності»

розвитку стане непотрібною і держава; вчення Леніна В.І. про державу і право та його суспільний ідеал — соціалістична, демократична держава — дістали свій подальший розвиток у програмних документах Комуністичної партії більшовиків;
— усі праці Сталіна за змістом є догматичним тлумаченням державно-правових поглядів К. Маркса, Ф. Енгельса та В. Леніна, а їх квінтесенцією — вчення про диктатуру пролетаріату, що було використане Сталіним для реалізації особистих інтересів й утвердження безмежної влади; значне місце в його вченні відводилося комуністичній партії, що розглядалася як політико-ідеологічний інститут із широкими повноваженнями в усіх сферах життєдіяльності суспільства; вона була знаряддям диктатури пролетаріату, ядром влади, визначала стратегію і тактику суспільного розвитку, забезпечувала ідеологічну єдність, боротьбу з дисидентством і «класовими ворогами», «виховувала» населення;
— Вишинський як «лідер теоретико-правових досліджень» своєю діяльністю  сприяв утвердженню в юридичній науці і практиці особливого явища — фактичного визнання джерелом права рішень органів комуністичної партії (постанов її політичного бюро, пленумів, з’їздів) і надання їм вищої юридичної сили відносно інших джерел (форм) права;численні праці і «наукові» доповіді Вишинсього А. Я. по суті є концепцією обґрунтування особливої надзаконної форми державності, панування в суспільстві неправового закону, переведення права з системи норм соціаль­ного регулювання до розряду засобів забезпечення комуністичного режиму та його ідеології, насильницьких заходів обмеження прав людини і громадянина;
— обґрунтовуючи «досконалість» комуністично-радянської державності, Вишинський А. Я. піддавав критиці ідею правової держави, а практику її формування в західних країнах називав «втіленням кулачного права», але тільки більш витонченим, більш рафінованим, більш «цивілізованим», ніж кулачне право варварського середньовіччя; «правове підґрунтя» цієї ідеї, за його твердженням, завжди використовувалось експлуататорськими класами капіталістичних держав для маніпулювання суспільною свідомістю і підкорення народу;
Вишинський А. Я. визначав головним напрямом діяльності юридичних установ — захист інтересів держави; зокрема адвокатуру як недержавну юридичну установу та один з основних інститутів правової держави він називав буржуазним інститутом, який очолює антирадянський рух, а головним недоліком її діяльності — захист інтересів клієнтів, а не пролетарської держави; необхідно,

Продовження табл. 3.1


КОНЦЕПЦІЯ

ЗМІСТ

зазначав Вишинський А. Я., викоренити в середовищі радянських захисників стару адвокатську психологію з усіма її особливостями, які є наслідком старого буржуазного суспільства; необхідно якнайшвидше домогтися організації справді радянського захисту, який би відповідав новому соціалістичному суспільству; принципами «радянського захисту» мали бути принципи радянського будівництва;
— водночас Вишинський А. Я. висунув ряд ідей стосовно проблем доказування в кримінальному процесі і здійснював заходи щодо їх запровадження в практику слідчих і судових органів, перекресливши таким чином презумпцію невинуватості — важливий принцип правозастосовної діяльності правової держави; серед таких ідей твердження: «зізнання обвинуваченого — цариця доказів»; «доказування обставин, які підтверджують обвинувачення — обов’язок обвинувача, а доказування обставин, що спростовують обвинувачення — обов’язок обвинуваченого»; тощо;
позитивістське визначення права стало домінантним у радянській політико-правовій думці впродовж довгого часу, надзвичайно звузило можливість з’ясу­вання сутності права, примушувало юридичну науку безплідно дискутувати в межах дозволеної методології, а в практичному житті слугувало покріпленню тоталітарного всевладдя

— вчення юридичного позитивізму (позитивізм — від лат. positivus — позитивний, фактичний)

Представники: німецький вчений Рудольф фон Ієрінг (1818—1892), який вважав право і державу продуктами суспільного розвитку, у співвідношенні «держава» та «особа» прерогативу віддавав саме державі; на його думку, джерелом права є саме державно-організоване суспільство на чолі з апаратом публічної влади; англійський вчений Джон Остін (акцент на імпіричних особливостях права, право як факт);
на ґрунті позитивізму виникли органічна теорія держави і права та теорія насилля (засновником органічної теорії був англійський філософ і соціолог Герберт Спенсер (1820—1903); теорії насилля — австрійський правознавець і соціолог Людвіг Гумплович (1838—1909))

 

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2021 BPK Group.