лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
загрузка...
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

ЕКОНОМІКА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

  • Валовий національний продукт (ВНП чи GNP) також досить поширений показник економічного зростання. Як і ВВП, може бути використаним щодо аналізу галузевої і територіальної структури виробництва та невиробничої сфери, питомої ваги різних секторів, сукупних витрат на науково-дослідні та конструкторські роботи, видатків на національну оборону, розрахунків податкових надходжень до державного бюджету, співвідношень ВНП до ВВП тощо.
  • Важливе значення в характеристиці моделі розвитку тієї чи іншої країни мають такі відносні показники, як темпи інфляції та рівень безробіття (перевагу при цьому має методика Міжнародної організації праці — МОП), ставки відсотка, ставки податків, динаміка руху курсу національної валюти за відношенням до інших валют, рівень продуктивності праці тощо.

Нерідко для порівняння інвестиційної привабливості країн (регіонів) використовують показники прямих іноземних інвестицій (FDI) порівнювані з кількістю населення, що є досить важливим для визначення «рівня країнової конкурентоспроможності», у пер­шу чергу це стосується держав Центральної та Східної Європи, колишнього СРСР та країн. що розвиваються. До цієї ж групи індикаторів відносять також рівень капіталізації, прибуток на капітал, зростання прибутку на акції та середній обсяг продажів цінних паперів, які свідчать про розвинутість ринкової інфраструктури та ступінь адаптованості господарства країни до здійснення системних реформ чи аналізу результатів їх реалізації.

  • Обсяг та структура зовнішньої торгівлі, співвідношення інвестиційних і споживчих товарів у ній, рівень залежності вироб­ництва ВВП від експортно-імпортних операцій визначають ха-
    рактер відкритості економіки та дозволяють відносити країни до певного типу і проводити їх класифікацію.
  • У багатьох випадках економічне зростання національних господарств та відповідну класифікацію держав світу можна іден­тифікувати за соціальними показниками, серед яких наприкінці ХХ ст. стали вирізняти найбільш інформативні:
  • індикатор економічного добробуту (MEW),
  • індекс стійкого економічного добробуту (ISEW),
  • індекс людського розвитку — ІЛР (Human Development Index — HDI).

Вважається, що реальних результатів соціально-економічного процесу досягають ті країни, життєвій рівень населення яких є вищим за аналогічний серед держав-сусідів. З 2001 р. ІЛР здобув в ООН ще й іншу назву Індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП). Саме він на інтегративній основі об’єднує в собі три розрахункові компоненти: очікувану тривалість життя, рівень освіти та показник ВВП на душу населення. Опосередковано сюди входять також рівень грамотності дорослого населення (у відсотках до осіб, старших 15-ти років), а також сукупний показник кількості осіб, що поступили до навчальних закладів першого, другого та третього ступенів. Рейтинг країн при цьому може суттєво змінюватися по роках. Так, компенсаційний приріст ВВП в Україні уможливив її переміщення з 80-го місця у 2000 р. на 75-е у 2001 р. Проте навіть і зараз ІЛР значно відрізняється від більшості європейських країн (табл. 1.1).
Враховуючи основну методологічну сутність ВВП країн світу, не менш важливим для аналізу моделей розвитку та динаміки трансфор­маційних змін є дослідження галузевої структури цього макроеко-
номічного показника, який традиційно може бути згрупованим таким чином: сільське господарство, промисловість, сфера послуг. Саме наявність домінуючої питомої ваги останньої є підставою для віднесення певної країни до відповідного типу (наприклад постіндустріальних). Основні закономірності цього процесу наведено у табл. 1.2.
Таблиця 1.2
Галузева структура ВВП по окремих країнах


Назва країни

ВВП на душу населення (ПКС), дол. США, рік

Структура ВВП,  %

сільське
господарство

промисловість

сфера послуг, (рік)

Світ у цілому

6800 (1999)

Великобританія

21180 (1999)

1,7

25,3

73 (1998)

Греція

13900 (1999)

8,3

27,3

64,4 (1998)

Люксембург

34200 (1999)

1

23

76 (1999)

США

33900 (1999)

2

18

80 (1999)

Франція

23300 (1999)

3,3

26,1

70,6 (1998)

ФРН

22700 (1999)

1,2

30,4

68,4 (1999)

Японія

23400 (1999)

2

35

63 (1999)

Україна

2220 (1999)

12

26

62 (1998)*

Польща

7200 (1999)

5

35

60 (1998)

Росія

4200* (1999)

8,4

38,5

53,1 (1999)*

Словенія

10900* (1999)

4

35

61 (1998)*

Молдова

2200* (1999)

31

35

34 (1998)

Туркменія

1800* (1999)

10

62

28 (1997)*

Саудівська Аравія

9000 (1999)

6

47

47 (1998)*

В’єтнам

1850* (1999)

26

33

41 (1998)*

Чад

1000 (1999)

38

14

48 (1998)

Венесуела

8000* (1999)

4

63

33 (1999_

*Оціночні дані.
Джерело: СІА (Центральное разведывательное управление) информационно-аналити­ческие справочники для Правительства США. — Екатеринбург. У-Фактория, 2001.


1.3. Класифікація країн у світовій економіці


В умовах глобалізації світогосподарських процесів досить складною для ідентифікації виглядає класифікація країн відповідно до рівня соціально-економічного розвитку, що зумовлено кількома чинниками:

  • посиленням дистанціювання країн-лідерів від країн, що розвиваються;
  • значною динамікою руху капіталу, який у країнах зі слабко диверсифікованою структурою виробництва стимулює як швидке економічне зростання, так і не менш стрімкий занепад та системні кризи господарства;
  • домінуючим впливом ТНК та ТНБ та багатьох наднаціональ­них структур на суспільно-економічні процеси як у кожній кон-
    кретній країні, так і у світі в цілому;
  • формуванням нових соціальних стандартів життя, постійна підтримка яких у країнах «третього» світу стає досить обтяжливою для державного бюджету, а в країнах-лідерах — предметом вибору між пришвидшеними темпами економічного зростання,
    а відтак і підвищенням конкурентоспроможності національних економік та добробутом своїх громадян;
  • відсутністю у людства чіткої парадигми подальшого розвит­ку. Це зумовлено тим, що парадигма сталого розвитку (виникла на початку 90-х рр. ХХ ст.), яка передбачала рівномірні, хоча й невисокі темпи економічного і соціального зростання та екологіч­ного прогресу, виявилася неспроможною пояснити спадну час-
    тину країнового і глобального циклів кінця ХХ та початку ХХІ ст. Деякі країни, такі, наприклад, як Японія, ще й досі мають негатив­ні (чи близькі до нульових) показники зростання ВВП. А відтак більшість вітчизняних (О. Білорус, Д. Лук’яненко) та зарубіжних (Я. Корнаї) фахівців сходяться на тому, що зараз існує передпарадигмальний період (тобто парадигма поки що лише формується).

Традиційний поділ країн світу на капіталістичні, соціалістичні та країни, що розвиваються, який існував до 90-х рр. ХХ ст., втратив сенс. По-перше, розпалася світова соціалістична система, а вплив на світогосподарські процеси ізольованих «анклавів», таких як Куба, Північна Корея та деяких інших, є досить обмеженим. По-друге, країни, що розвиваються, перестали бути відносно однорідними. З’явилося чимало лідерів (Південна Корея, ПАР, Сінгапур), які за всіма ознаками можна віднести до розвинутих держав світу. По-третє, країни-лідери, які пройшли індустріальну стадію розвитку, зараз мають відносно низьку питому вагу зайнятих у сфері матеріального виробництва. Натомість питома вага сервісних галузей у них постійно збільшується, а тому їх нерідко відносять до постіндустріальних, чи до держав з розвинутим інформаційним суспільством. Проте потреба у погрупуванні країн світу з метою визначення найсуттєвіших рис їх економіки існує. Саме з допомогою такої класифікації можна було б визначити причини та наслідки трансформації соціально-економічних моделей, а також переваги та недоліки реформування країнових економік.
Для класифікації держав світу найбільш вдалими слід вважати два підходи: етапність розвитку національних економік Уолта Ростоу (Walt Rostow) та типологію Світового банку.
Відповідно до теорії Уолта Ростоу за тлумаченням О. І. Погорле­цького (2001), будь-яке суспільство проходить п’ять стадій соціально-економічного зростання. Перша стадія має назву традиційне суспільство, для якого притаманні низька продуктивність праці, обмежений розвиток науки та технологій, ієрархічність інституційних структур і панування консерватизму. До країн цієї групи відносять держави Східної та Центральної Азії і полюси бідності в Африці (зона Сахель та ціла низка країн Тропічної Африки).
Другу групу утворює суспільство, що перебуває у фазі переходу до змін. У ньому з’являється імпульс до руху вперед, а саме: нові політичні ідеї, новітня ідеологія, розвиток науки та технологій. Разом з тим продовжує існувати інертність, немобільність суспільства, використовуються неефективні методи керівництва. Прикладом цих країн можуть бути найменш розвинуті країни Латинської Америки, країни колишнього СРСР (за винятком Балтії), Китай, Індія.
Третю групу, за У. Ростоу, утворюють країни, що перебувають у стадії змін. Під потужним впливом прогресу, технологій, інвестицій ліквідуються перепони для зростання, рушійною силою суспільства виступає високий рівень заощаджень та інвестицій, поява нових прогресивних секторів економіки. На цій стадії перебувають Філіппіни, Індонезія, більшість країн Східної Європи.
До четвертої стадії, а відтак і до відповідної групи, відносяться країни, що активно просуваються до зрілості. Це досить тривалий процес, у ході якого відбувається економічний прогрес на основі застосування передових технологій, утворюються нові галузі економіки, підвищується рівень життя, на який орієнтується виробництво, національне господарство активніше включається в систему світогосподарських зв’язків. Прикладом держав цієї групи можуть бути: Малайзія, Таїланд, Мексика, Бразилія, Аргентина, Чилі та найбільш просунуті в плані реформування країни ЦСЄ (Польща, Угорщина, Чехія, Словенія) .
П’ята стадія розвитку зветься «епохою масового споживання». Для неї характерним є ефективне виробництво товарів тривалого користування та послуг в основних галузях економіки, зміни характеру вартості, що виробляється (зростання питомої ваги заробітної плати у кінцевому продукті праці), постійний розвиток науки й техніки, формування соціально-орієнтованої держави. Цю групу утворюють країни з розвинутою економікою (провідні держави ЄС, США, Канада, Японія тощо).
До «традиційних» підходів щодо ідентифікації країн світу можна віднести їх погрупування відповідно до показника ВВП на душу населення (інколи береться і ВНП), що мають числове значення понад 20 000 дол. США і відносяться до найбільших (США, Японія, Швейцарія та ін.). Групу 15 000—20 000 дол. на рік утворюють багаті країни (Іспанія, Ізраїль, Нова Зеландія та ін.). Країни середнього рівня розвитку відносяться до двох підгруп: вище середнього, з відповідним показником 10 000—15 000 дол. (Південна Корея, Греція, Чилі, Саудівська Аравія, Чехія та ін.) та нижче середнього — 5000—10 000 дол. США (ПАР, Туреччина, Мексика та ін.). Наступною групою є бідні країни та держави з перехідною економікою (1000—5000 дол.). Сюди потрапляють країни колишнього СРСР, а також деякі африканські та азіатські країни. І, нарешті, групу найбідніших держав утворюють ті країни, де ВВП на душу населення (вся ця градація розраховується за паритетом купівельної спроможності) становить менше ніж 1000 дол. на рік. Це так званий «полюс бідності Африки»: Ангола, Мозамбік, Ефіопія та ін.
Відповідно до розглянутих вище (розд. 1.1) підходів Світового банку можна було б згрупувати держави виходячи з їх місця у трансформаційній моделі людства.
І. Країни з розвинутою економікою (ВВП > 15 000 дол. США). Окрему підгрупу утворюють держави Великої сімки (Great 7 — G7): США, Японія, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Канада.
Крім країн — членів спільноти до названої вище групи відносять Швейцарію, Норвегію, Австралію, Нову Зеландію. З 1995 р. сюди увійшли Південна Корея, Гонконг (зараз є частиною КНР), Сінгапур, Тайвань, Ізраїль.
ІІ. Країни з перехідною економікою. До них відносять постсоціалістичні держави Європи та Азії, що перебувають на різних стадіях трансформаційного процесу. Проте подальше виділення такої групи навряд чи доцільне, через те що сам перехід до ринкового суспільства в них вже закінчився. Певною мірою усунути методологічний недолік традиційного підходу може система світових центрів, запропонована І. Валлерстайном, яка буде розглянута нижче.
ІІІ. Країни, що розвиваються. У ній вирізняють підгрупу країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР), Африки та Латинської Америки.
Виходячи з цих градацій можна зробити висновок, про те що сучасні держави світу перебувають на різних стадіях економічної зрілості, що дає підстави згрупувати їх за рівнем розвитку і водночас максимально враховувати географічний чинник ідентифікації. Таких країн буде десять:

  • Велика сімка;
  • інші розвинуті країни;
  • нові індустріальні країни: Південна Корея, Малайзія, Таїланд, Філіппіни, Мексика, Бразилія, Аргентина, Чилі та ін.;
  • країни Центральної та Східної Європи;
  • Росія та країни СНД;
  • Китай;
  • Індія та Пакистан;
  • країни, що мають відносно високі соціально-економічні показники (Саудівська Аравія, Катар, Оман, Кіпр, Ямайка та ін.);
  • «класичні» країни, що розвиваються;
  • найменш розвинуті держави світу.

1.4. Особливості взаємовідносин між країнами в умовах глобалізації


Нерівномірність розвитку держав світу та окремих їх регіонів залежно від цілей та ступеня покраїнового аналізу може бути визначена різним чином, що природно вимагає більш чіткої ідентифікації самого терміна «диференціація». Відкритий ще в ХІХ ст. К. Марксом закон нерівномірності розвитку країн світу наприкінці ХХ — на початку ХХІ ст. знайшов своє подальше втілення вже у вигляді закону нерівномірності соціально-економіч­ного розвитку суспільства в умовах глобалізації світогосподарських процесів. Суть його полягає в тому, що в умовах високої динаміки руху капіталу постійно виникатимуть суперрегіони з високим рівнем розвитку суспільства та авангардними технологіями і маргінальні та субмаргінальні зони, диспропорційність між якими посилюватиметься. При цьому можливості уряду вплинути на процес вирівнювання є обмеженими.
Сам процес прискорення стихійного руху капіталу у світовій практиці здобув назву турбокапіталізму (цей термін успішно використовують італійські дослідники Жан Карло, Паоло Савона), динамічного капіталізму чи глобального капіталізму. Саме поняття «капіталізм», яке практично не використовувалося у 80—90 рр. ХХ ст., на початку ХХІ ст. стає дедалі більш вживаним і відображає процес посилення диспропорційності між різними типами країн світу.
Дж. Д. Вульфенсон, Президент Групи Всесвітнього банку, вва­жає, що у світі існує різкий дисбаланс між багатими і бідними країнами, при чому в останніх з них щорічно створюється лише 20 % глобального ВВП, тоді як проживає 80 % населення планети.
За даними В. Ломакіна (Росія), рівень розбіжностей у продуктивності праці в 1890—1913 рр. за відношенням до провідної країни становив 0,43. У 1913—1959 рр. ця різниця зросла до 0,57. Проте й самі держави-лідери мають досить різні показники продуктивності національної економіки. Якщо взяти за основу названий вище показник у виробництві США за 100 % (1996), то в таких країнах як Нідерланди він становить 96 %, Швеції — 90 %, Франції — 83 %, Німеччині — 80 %, Японії — 73 %, Канаді — 68 %, Великій Британії — 67 %, Австралії — 51 % від американського рівня.
Суттєво посилилася диспропорційність між розвинутими державами та країнами, що розвиваються, не тільки в основних макроекономічних показниках. Індекс розвитку людського потенціалу визначається в країнах-лідерах — Норвегії, Ісландії, Швеції, Австралії та Нідерландах у межах 0,944—0,938, а в країнах-аутсай­дерах — С’єра-Леоне, Нігер, Ефіопія, Буркіна-Фасо та Бурунді — від 0,254 до 0,324. За даними В. Колесова та М. Осьмової (Росія)
з 1970 по 1990 р. питома вага країн Тропічної Африки знизилася
у світовому експорті какао-бобів з 80,3 % до 67,2 %, кави — з 26 % до 15 %, бавовни — з 30 % до 6 %, залізної руди — з 12,5 % до 2,5 %. У цілому частка держав африканського регіону у світовому експорті впала з 4,7 % у 1980 р. до 2 % на початку 90-х рр. ХХ ст.
Виходячи з наведених вище фактів, можна стверджувати, що суперечності 70—80 рр. ХХ ст. по лінії Захід—Схід (мається на увазі економічне протистояння капіталістичного і соціалістичного таборів) поступово замінюються на відносин Північ—Південь між розвинутими державами Європи, Північної Америки та Японії і решти світу. Модель взаємовідносин Півночі і Півдня французький економіст і політолог Ж.-К. Рюфен (G.-K. Rufin) визначає так: до держав Півночі відносяться різні країни з подібною демографічною структурою, однаковими духовними та культурними цінностями. Саме вони сформували суспільство споживання, де поважаються закони, існують демократичні принципи, висока відкритість економіки та чітко визначена тенденція інтеграції в систему світогосподарських відносин. Потенційно до цієї спільноти тяжіють країни Центральної та Східної Європи, країни Балтії, слов’янські народи.
Держави Півдня представлені переважно країнами, що розвиваються, для яких характерною є досить строката палітра інтересів і цінностей, також вони є неоднорідними за соціально-еконо­мічними показниками. З одного боку виділяють відносно багаті нафтовидобувні держави — Кувейт, ОАЕ, Саудівську Аравію, Бразилію, Таїланд, з іншого, найбідніші — Анголу, Афганістан, Бангладеш. У країнах цього регіону мешкає більша частина населення планети (приблизно 5/6), яка сконцентрована переважно у Китаї, Індії, Індонезії, Бразилії, Пакистані та Нігерії.
У науковій літературі досить поширеною є думка про те, що проблема нерівномірного розвитку криється передусім у різниці віросповідання та неприйнятті протестантської етики. Саме це на дум­ку авторів теорії «протестантської чи конфуціанської успішності»
є прогнозованим «недоліком розвитку» багатьох країн світу. Разом з тим пропоноване пояснення «успіху—невдачі» національних моделей розходиться з теорією економічних циклів, слабо пояснює швид­ке економічне зростання Китаю, інтеграцію європейських країн з
їх розмаїттям вірувань та ментальних уподобань тощо. Проте суперечності між країнами «золотого мільярда» та рештою світу мають місце, і у цілому їх можна звести до трьох основних блоків.
1. Зростання незацікавленості країн Півночі в тісних контактах з Півднем.
Причин цього більш ніж достатньо, але найголовнішими з них є такі:
а) зростання зовнішнього боргу, обсяг якого часто у 3—4 рази перевищує річний ВВП країни-реципієнта, а відтак імовірність повер­нути гроші «паризькому» чи «лондонському» клубу є невисокою;
б) зміна домінант у сприйнятті країн, що розвиваються, як джерел сировини та ринків збуту;
в) виникнення суперечностей між блоковими розвинутими країнами та окремими державами-лідерами Півдня (Китай—США, Китай—ЄС, Бразилія—США).
2. Економічна постколонізація. Вона принципово відрізняється від колонізації, що панувала у попередні віки, тому що не вимагає експансії політичної влади. Також вона відрізняється від неоколоніалізму, який передбачав посилення впливу колишніх метрополій на політичний та економічний розвиток їх колоній. Постколоніальна модель передбачає створення сприятливих умов для ТНК, винесення шкідливих виробництв у країни «третього світу» під гаслом їх індустріалізації, використання дешевої робочої сили та стимулювання «відпливу розуму».
3. Вибіркова підтримка деяких регіонів країн, що розвиваються:
а) інвестиції ТНК мають нестійкий, мінливий характер і можуть викликати стихійні припливи капіталу і не менш жахливі відпливи, які є руйнівними для національної економіки тих країн, яким притаманна слабкодиверсифікована структура виробництва і сфери послуг;
б) гуманітарна, фінансова та інша допомога має тимчасовий та обмежений характер і не завжди є ефективною. На її оптимізації наполягають як експерти країн-донорів, так і урядові чиновники з країн-реципієнтів. Часто вона не доходить до тих, хто її потребує у першу чергу;
в) північ за допомогою своїх ТНК та ТНБ формує на Півдні таку територіальну і галузеву структуру виробництва та сфери послуг, яка максимально відповідає інтересам свого бізнесу і може не збігатися при цьому з намірами країн, що розвиваються. Відтак: товарно-сировинні конфлікти є неминучими.
Новітня теорія «полюсів» економічного зростання Беттлера—Валлерстайна, яка виникла наприкінці ХХ — на початку ХХІ ст., значною мірою пояснює суть поляризації геоекономічного про-
стору. За А. Беттлером (Канада), глобальний чи регіональний полюс передбачає визначення такого суб’єкта, який відрізняється від інших переважанням своєї економічної потужності над економічним потенціалом наступної за ним держави як мінімум у 2 рази. З цього випливає, що економічний потенціал не є синонімом економічної потужності. Проведені у 1999 р. розрахунки вище згадуваного автора засвідчили, що за показником сумарного ВВП світовим (глобальним) полюсом виступає США (8,3 трлн дол.) . Далі після цієї країни йде Японія, ВВП якої є удвічи меншим за наведену вище цифру. У Західній Європі полюсів взагалі немає. Так, наприклад, ВВП Німеччини становить 2,1 трлн дол., що недостатньо випереджає Францію з її 1,4 трлн дол. (перевищення у 1,5, а не у 2 рази).
Локальних лідерів на кожному материку чи мегарегіоні налічується значно більше. Так, у Латинській Америці «регіональною парою» виступають Бразилія (743 млрд дол.) та Мексика (429 млрд дол.), на Близькому та Середньому Сході — Туреччина та Іран, у Східній Азії — Японія та Китай, у Східній Європі — Росія (333 млрд дол.) та Польща (153 млрд дол.). На локальному рівні пострадянського простору Беттлер виділяє Росію та Україну, відповідні показники яких відрізняються у вісім разів.


Відкритою вважається економіка, де експорт перевищує 25 % у структурі ВВП. Проте на різних етапах здійснення ринкових реформ у країнах з транзитивною економікою цей показник далеко не завжди можна інтерпретувати саме так.

Якщо виходити з факту розширення Європейського Союзу (травень 2004 р.), то швидше за все всі 10 країн — нових учасників ЄС також слід віднести до цієї групи (Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Словенія, Мальта, Кіпр).

Тут і далі автор використовує методику розрахунку ВВП за ПКС, проте для Китая він чомусь залишив валютний курс. (Див. докладніше: А. Беттлер. Контуры мира в первой половине ХХІ века и чуть далее // МЭ и МО. — 2002. — № 1. — С. 73—80.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2017 BPK Group.