лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
загрузка...
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

ЕКОНОМІКА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

Основою новоствореної організації може вважатися принцип поетапності інтеграційного процесу, що має призвести до різнорівневої та різношвидкісної інтеграції в рамках ЄЕП. Передбачається, що значна частина повноважень країн буде делегуватися наднаціональним структурам, що є цілком допустимим в умовах глобалізації світового господарства, хоча цього побоюються національні держави, які справедливо вважають, що такі дії можуть призвести до втрати їхнього суверенітету. Враховуючи те, що чимало принципів і підходів під час створення ЄЕП є майже тотожними до документів Європейського Союзу, можна вважати, що нова модель інтеграції «промислово розвинутої четвірки» СНД буде ґрунтуватися на застосуванні економічного прагматиз­му та прискореному формуванні бізнес-структур (ТНК, фінансово-промислових груп, об’єднань, спільних підприємств), що врешті-решт приведе до зниження трансакційних витрат в економічних стосунках між ними. Передбачається, що майбутній вступ у СОТ також стане можливим лише через спільні кроки держав-учасниць, адже, як показали розрахунки Міністерства економічного розвитку РФ, держави СНД щорічно втрачають близько 3 млрд дол. від дискримінації торгово-економічних відносин з третіми країнами.
Складність подальшої інтеграції полягає також у поліструктур­ному характері двох- і багатосторонніх угод, які регламентують діяльність як окремих країн, так і СНД у цілому, серед них найважливішими є:

  • Договір про колективну безпеку (Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизія, Росія, Таджикистан);
  • Східно-Європейський Союз (Україна — Молдова), що з часом переріс в ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова);
  • Центрально-азіатське співробітництво (Узбекистан, Казахстан, Киргизія, Таджикистан).

До цього слід додати, що кілька країн СНД (Молдова, Грузія, Киргизія) вже увійшли до СОТ та взяли на себе відповідні зобов’язання, зумовлені членством у ньому, а відтак їх подальша участь у Співдружності буде регламентуватися багатьма пунктами відповідних угод з ГАТТ/СОТ. Проведене російським ученим Н. Зіядуллаєвим дослідження подальших намірів учасників Співдружності дозволило чітко визначити багато діаметрально протилежних інтересів цих держав, які автор (2004 р.) погрупував таким чином:

  • бажання знайти свій власний шлях (Узбекистан, Україна);
  • взяти на себе роль лідера (Росія, Білорусь, Казахстан);
  • уникнути участі в узгодженні договорів (Туркменія);
  • отримати військово-політичну підтримку (Таджикистан);
  • вирішити внутрішні проблеми (Азербайджан, Вірменія, Грузія).

Розбіжності в намірах, а також в інтересах держав-учасниць також добре ілюструє сучасна структура виробництва держав СНД, що ґрунтується на виявленні пропорцій у складі окремих галузей у валовій додатковій вартості (ВДВ) (табл. 7.3).
Саме ці співвідношення дозволяють чітко погрупувати держави за типом сучасного стану економіки у такий спосіб:
І.Країни, що наближаються до типу постіндустріальних і мають питому вагу сфери послуг у структурі ВДВ, яка перевищує 50 %: Росія, Казахстан, Білорусь, Україна, а також Грузія та Мол­дова. Останні дві держави також мають високі показники по-
слуг, проте відрізняються низькою їх ефективністю, до того ж у них доволі низькою є заробітна плата. Приміром, якщо в четвірці
лідерів вона коливалася в межах від 103,3 дол. в Україні до 249 дол. в Росії (станом на грудень 2003 р.), то в Грузії вона була на рівні 44,4 дол. (2001 р.) і Молдові — 97 дол. (грудень 2003 р.). Можна передбачити, що суттєвого зближення між рівнями оплати праці найближчим часом не відбудеться.

Таблиця 7.3

Галузева структура валової додаткової вартості
(у поточних цінах, у відсотках)


Назва країни

Рік

ВДВ

У тому числі

промисловість

сільське, лісове, рибне господарство

будівництво

послуги

1. Азербайджан

2002

100

37

15

12

36

2. Білорусь

2002

100

30

11

6

53

3. Вірменія

2001

100

22

28

11

39

4. Грузія

2002

100

13

25*

5

57

5. Казахстан

2002

100

31

8

7

54

6. Киргизстан

2001

100

24

37

4

35

7. Молдова

2001

100

21

25

3

51

8. Російська Федерація

2002

100

27

6

7

60

9. Таджикистан

2001

100

25

29

5

41

10. Туркменія

1997

100

35

21

12

32

11. Узбекистан

2001

100

16

34

7

43

12. Україна

2002

100

31

15

4

50

*Включаючи переробку сільгосппродукції у домогосподарствах
Джерело: Послання Президента України до Верховної Ради України: Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2003 році. — К.: Інформаційно-видавничий центр Держкомстату України, 2004. — С. 443.
ІІ.Група індустріалізованих країн, в яких питома вага промисловості домінує над сільським, рибним та лісовим господарством, що досягається за рахунок розвитку головним чином видобувних галузей. У цих державах питома вага індустрії як правило дорівнює сфері послуг. До складу цієї групи входить Азербайджан (середня плата у грудні 2003 р. становила 85 дол.) та Туркменія (ця країна останній раз оприлюднила дані про середні доходи населення лише у 1998 р. — 57,2 дол.).
ІІІ.Аграрно-індустріальні держави, в яких питома вага аграрного сектору в структурі ВДВ переважає над промисловістю. До цієї групи країн відносять Вірменію, Киргизію, Таджикистан, Узбекистан. Середньомісячна номінальна заробітна плата в них є досить низькою, від 72 дол. у Вірменії до 21,9 дол. у Таджикистані (2003 р.).
Сучасному розвиткові країн СНД притаманні як спільні, так і відмінні риси функціонування їх господарств, які можна звести до таких блоків:
1. СНД є організацією держав колишнього СРСР (без країн Балтії), основною метою створення якого було збереження стабільності економічних зв’язків на пострадянському просторі. Проте уникнути руйнівного падіння виробництва, яке сталося після розпаду Радянського Союзу, традиційними для цих держав методами не вдалося. Заходи урядів щодо обмеження імпорту, енергетичного диктату, товарних війн та ультиматумів, які чітко характеризують період 1991—1995 рр., внесли значні суперечки між учасниками СНД, проте у жодному випадку не відродили нормальні пропорції еквівалентного обміну.
2. При переході до ринку країни СНД використовували різні моделі трансформації своєї економіки від «шокової терапії» та градуалізму (за угорським та польським варіантом) в європейських державах Співдружності до азійсько-арабського
(з гарантованими соціальними перевагами у вигляді безкоштовного споживання електроенергії та газу) в Туркменії, проте успіш­ність проведених реформ була багато в чому химерною через
застосування діаметрально протилежних заходів та інструментів ринкових перетворень, непослідовності дій урядів, захопленням ідеями монетаризму тощо.
3. Інституціалізм СНД у своїй основі ґрунтувався на європейській системі наднаціонального регулювання, проте рішення різ­них його органів на відміну від ЄС мають здебільшого рекомендаційний характер, а позиції урядів держав-учасниць визнаються вирішальними у підтримці тих чи інших проектів. У таких умовах через відсутність системи запобіжних заходів та штрафних санкцій, що застосовуються проти тих, хто не виконує спільні рішення, СНД може залишитись лише консультативною організацією.
4. За останні п’ятнадцять років суттєво змінився характер зовнішньоекономічних відносин між державами СНД, які сміливо, хоча і далеко не завжди вдало (можна назвати численні антидемпінгові розслідування проти них у країнах Заходу), виходили на зовнішні ринки. Натомість питома вага взаємних поставок
у державах Співдружності суттєво скорочувалася з 72,1 %
у 1990 р. до 40 % у 2002 р.
Разом з тим, потенційна місткість рин­ків СНД уже зараз оцінюється у 1,6 трлн дол., що робить країни цієї групи інвестиційно привабливими для багатьох ТНК, а відтак за прогнозами аналітиків інтерес потенційних інвесторів до цього мегарегіону найближчим часом зростатиме.
5. Системні проблеми вступу «промислово розвинутої четвір­ки» (Білорусь, Росія, Казахстан, Україна) до ГАТТ/СОТ через ймовірність значної деформації галузевих структур виробництва та досягнутої сталості ринку підштовхує їх до посилення інтеграційних зв’язків та взаємного відстоювання спільних позицій під час переговорів. Певною мірою розв’язати цю задачу може створення досить суперечливого економічного об’єднання ЄЕПу, з домінуючою позицією у ньому Росії. Разом з тим, важливим для країн-енергореципієнтів — Білорусі та України залишатиметься проблема диверсифікації джерел енергопостачання, залучення енергозберігаючих технологій у своє виробництво та розвиток на прагматичній основі спільних з іншими учасниками СНД проектів у високотехнологічних галузях.
6. Запропонована Європейською Комісією ідея створення Спільного Європейського Економічного простору «Ширша Європа — сусідство» (березень 2003 р.) не може вважатися антагоністичною до ЄЕПу, проте в разі поглиблення подальшої інтеграції в його межах шляхом створення спільного Митного союзу заблокує можливі переговори про вступ з потенційними учасниками коінтеграції до Євросоюзу (Україна, Білорусь, Молдова).

7.2. Економіка Росії
7.2.1. Економічний потенціал


Російська Федерація є найбільшою за територією країною світу (17 млн км2), що займає одну восьму частину суходолу. За кількістю населення (близько 150 млн) країна посідає шосте міс­це у світі після Китаю, Індії, США, Індонезії та Бразилії. За дани-
ми російських авторів В. Колесова та М. Осьмової (2000 р.), наприкінці 90-х рр. ХХ ст. Росія посідала перше місце у світовому господарстві за виробництвом природного газу; 2-е — бурого вугілля, картоплі, молока; 3-е — нафти, сірчаної кислоти, 4-е — елек­троенергії, чавуну, сталі, залізної руди, ділової деревини, бавов-
няних тканин, зернових та зернобобових культур, цукрового буряку; 5-е — прокату чорних металів, пиломатеріалів, мінеральних добрив; 6-е — кам’яного вугілля, целюлози, м’яса, масла тваринного. Сильні позиції має країна у вилові риби, виробництві легкових автомобілів, цементу, паперу, взуття, вовняних тканин, рослинного масла тощо. Близько 30 % світового експорту необроб­леної деревини також припадає на Росію, а за експортом зброї ця країна традиційно посідає 2—3-е місце у світі. Разом з тим, наведені вище показники характеризують дві основні тенденції розвитку, що дісталися у спадок від колишнього СРСР: ресурсний та військово-промисловий. Проте визначальним для першої чверті ХХІ ст. в Росії вважають все ж таки інноваційно-інвестиційний.
Водночас в експорті продукції секторів високих та середніх технологій (у відсотках від загального обсягу експорту товарів) питома вага цієї держави має скромний вигляд — 16 % (1999 р.), у той час коли в країнах ЦСЄ цей показник коливається в межах 25—40 %. З огляду на це та низку інших обставин Росію поки що не включають у більшість світових рейтингів конкурентоспроможності, хоча за деякими з них вона може претендувати на лідерство. Так, за індексом конкурентоспроможності, що зростає, РФ у 2003 р. посідала 70-е місце у світі, за технологічним індексом країна знаходиться на 69-му місці). Мікроекономічний індекс, що був розрахований Світовим економічним форумом (WEF) у 2003 р., визначив Росії 66-е місце у світі.
За показником сумарного ВНП країна майже у 10 разів поступається США, а за його відносним аналогом у 5. Водночас за теорією полюсів Валлерстайна саме Росія та Польща можуть претендувати на системне лідерство в країнах ЦСЄ виходячи з домінуючих для цього мегарегіону показників сумарного валового внутрішнього продукту.
У межах СНД позиції країни є більш значущими. Питома вага Російської Федерації в структурі ВВП Співдружності становить близько 75 %, кількості населення — 52 %, території — 77 %, промислової продукції — 72 %, продукції сільського господарства — 53 %. Її зовнішньоторговельний оборот досяг у 2002 р. 63,2 % загального показника країн СНД.


7.2.2. Особливості здійснення економічних реформ у 1990-ті рр.


Необхідність у реформуванні радянської економіки тісним чином була пов’язана із нагальними потребами у суттєвих структурних змінах господарства Російської Федерації. Першим системним проектом була програма «500 днів» (1990 р.), авторами якої стали відомі російські економісти С. Шаталін та Г. Явлін­ський, вони ж сформулювали її головну мету — економічну свободу громадян і створення на цій основі ефективної господарської системи. Вперше було проголошено ряд фундаментальних принципів докорінного реформуванян: відкритість економіки, відмова від прямої участі держави у господарській діяльності, конкуренція виробників, вільне ціноутворення, формування ринків робочої сили і фінансів, забезпечення соціального захисту населення тощо.
Програма Шаталіна—Явлінського все ж таки являла собою досить ефемерну надію за 1,5 роки перейти до ринкової економіки, адже соціальний захист населення мало корелювався з високими темпами інфляції в країні, що слідували за фінансуванням ряду гуманітарних заходів, а необхідність у контролі за цінами формувала дефіцит товарів та послуг, зниження їх якості та виникнення наймасштабнішого за всю історію країни «тіньового ринку», питома вага в якому нерідко перевищувала позначку в 50 %.
Уже у квітні 1992 р. названа вище програма викликала значну критику з боку опонентів, адже планового і швидкого переходу до ринку не відбулося, а соціальна захищеність виявилася химерою. Наступними заходами став відхід від реформування і поява нової моделі підвищення ролі держави в економіці у перехідний період. Ця програма була запропонована Р. Хасбулатовим та об’єднанням «Громадянський союз». Основними напрямами її реалізації стали:

  • введення державного регулювання заробітної плати та цін;
  • дотування аграрного сектору економіки;
  • збільшення централізованого фінансування діяльності соціального комплексу;
  • індексація збережень населення;
  • відмова від прискореної приватизації.

Такі заходи хоча й мали на меті стабілізувати російську економіку, проте фактично означали поновлення планової економіки, що знову ж таки вело до скочування на позиції кінця 1980-х рр.
У червні 1992 р. відомим російським економістом Є. Гайдаром був запропонований новий варіант трансформаційної програми відомий під назвою «Меморандум про економічну політику Російської Федерації», що був розроблений разом із західними економістами, які були експертами МВФ і сповідували монетаристські погляди. Головними пунктами гайдарівської програми стали:

  • дерегулювання економіки, зняття адміністративного контролю за цінами та господарськими зв’язками (включаючи експорт­но-імпортні операції); розвиток торгівлі замість командного розподілу товарів та послуг;
  • фінансова стабілізація країни, зміцнення рубля;
  • приватизація, розвиток підприємництва, створення ринкового господарства та передумов для економічного зростання;
  • активна соціальна політика;
  • структурна перебудова економіки, її демілітаризація, підвищення конкурентоспроможності, інтеграція Росії до світового господарства;
  • зниження витрат, стабілізація цін.

Саме ці пункти та розроблені на їх основі конкретні заходи слугували відправною точкою для ведення переговорів з МВФ та Великою сімкою про надання кредитів російському уряду. Натомість складність трансформаційного періоду в Росії виявилася непростою для переходу на неоліберальну модель розвитку. Найбільш проблем­ними у цей період стали: криза неплатежів, яка фактично загальмувала розрахунки між підприємствами; не була забезпечена політична стабільність у суспільстві; розпочався «парад регіонів», які на підставі принципу субсидіарності домагалися більших прав у розподілі доходів, що врешті-решт дистанціювало регіони РФ за «кон’юнк­турними галузями»; суттєво зросла інфляція, а дії уряду щодо її
приборкання були вкрай непослідовними — від проведення проінфляційних заходів до антиінфляційних; посилилася корупція і мафіозність економіки тощо. Разом з тим, елементи «шокової терапії», які були застосовані у період 1992—1994 рр., не виявилися марними, певною мірою вони визначили перехід до наступного градуалістського періоду, під час дії якого (1994—1996 рр.) посилився процес кредитування економіки за позитивною відсотковою ставкою, знизилася інфляція, уповільнилося падіння ВВП до — 4 % у 1995 р. та — 3,4 % у 1996 р., обсяги експорту перевищили імпорт. Ця тенденція випереджаючого нарощування експорту зберігається в РФ і зараз.
У 1997 р. вперше в країні відмічається зростання ВВП (+0,9 %), яке не виявилося сталим. Уже наступного року розпочалася масштабна російська криза, яка була з одного боку породжена відомим «азіатсько-тихоокеанським» економічним обвалом, з другого — численними проблемами підприємств (мікро­рівень), які виявилися у багатьох випадках нездатними вільно конкурувати з імпортованими товарами. Попри всі зусилля Центробанку російський рубль не вдалося утримати, відбувся його обвал. Так, якщо у 1998 р. за 1 дол. давали 20,7 рублів, то вже у 1999-му — 27 руб. Суттєво знизилася середня заробітна плата у доларовому еквіваленті з 164 у 1997 р. до 62 у 1999-му. Інфляція у 1998 р. досягла 84,4 % проти 11 % у 1997-му. Суттєво зріс рівень безробіття, сягнувши у 1998 р. 11,8 %, скоротились обсяги експорту (в 1,17 раза) та імпорту (в 1,24 раза), хоча імпорту — найбільш суттєво у період 1997—1998 рр.
Разом з тим, створилися сприятливі умови до диверсифікації російського експорту і виходу багатьох компаній країни на конкурентні західні ринки. Це привело вже у 1999 р. до поступового зростання ВВП +5,4 %, а в 2000-му темпи його приросту досягли рівня у 10 %, тобто були найбільшими за весь період існування «Нової Росії». Незважаючи на те, що в наступному 2001 р. країні не вдалося закріпити аналогічні до попереднього періоду темпи зростання, Росія впевнено почуває себе серед усіх країн СНД системним лідером початку ХХІ ст. (табл. 7.4). Середньорічні темпи зростання ВВП РФ за останні п’ять років були досить високими — 6,8 %. Скоротився рівень безробіття з 13,2 % у 1998 р. до 7,6 % (у 2004 р.). Обсяги експорту за цей період зросли в 2,5 раза, а імпорту лише в 1,6 раза. Знизився рівень інфляції з 84,4 % до 11,7 %, а заробітна платня зросла з 62 дол. у 1999 р. до 237 у 2004-му. Доволі показовими для цієї країни є золотовалютні резерви Центробанку, які зросли в десять разів з 12,2 млрд дол. у 1998 р. до 124,5 млрд у 2004-му, при цьому курс рубля продовжував зміцнюватися і мало місце навіть деяке падіння долара відносно національної валюти Росії. Наведені вище факти красномовно говорять, що період 1999—2004 рр. можна охарактеризувати як етап стійкого економічного зростання, зміцнення міжнародних позицій країни, перехід до прагматичних стосунків з країнами СНД та інших угруповань пострадянських держав, які чітко сформував директор Інституту СНД Н. Зіядуллаєв: «Передбачається, що буде покінчено з однобічними поступками країнам ближнього зарубіжжя (пільгові ціни на енергоносії, списання та реструктуризація боргів та ін.), якщо вони не компенсуються геополітичними і економічними перевагами» .
У сучасній структурі ВВП Росії сервісні галузі становлять 55 %, на аграрний сектор та будівництво припадає по 7 %, а на промисловість 31 % (2002 р.), що наближає країну до числа постіндустріальних держав. Натомість у структурі зайнятості країни питома вага сільського господарства є більш високою становить і 15 %, що яскраво свідчить про екстенсивний характер аграрного сектора.

Таблиця 7.4

Макроекономічні індикатори розвитку РФ

Індикатори

Роки

1996

1997

1998

1999

2000

2001

2002

2003

2004

Приріст ВВП, %

–3,6

1,4

–5,3

6,4

10,0

5,1

4,7

7,3

7,1

Приріст промислової продукції, %

–4,5

2,0

–5,2

11,0

11,9

4,9

3,7

7,0

6,1

Довгострокові капіталовкладення, %

–18,0

–5,0

–12,0

5,3

17,4

10,0

2,6

12,5

10,9

Рівень безробіття, %

9,3

9,0

13,2

12,4

9,9

8,7

9,0

8,7

7,6

Експорт, млрд дол.

89,7

86,9

74,4

75,6

105,0

101,9

107,3

135,9

182,0

Імпорт, млрд дол.

68,1

72,0

58,0

39,5

44,9

53,8

61,0

75,4

94,8

Платіжний баланс, млрд дол.

10,8

–0,1

0,2

24,6

46,8

33,9

29,1

35,8

58,2

Джерело: BOFIT. Russia Review. — 2005. — №2. — P. 1.


Кудров В. М. Мировая экономика. — М.: БЕК, 2000. — С. 297.

Зиядуллаев Н. СНГ: выбор стратегии развития // Экономист. — 2004. — № 11. — С. 81.

 

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2017 BPK Group.