лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
загрузка...
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

ЕКОНОМІКА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

ІІІ етап (розпочався у 1992 р.) був ознаменований приходом до влади команди Сильвіо Берлусконі з його фактично хрестоматійними для неоліберальної моделі заходами макроекономічного регулювання, які передбачали проведення суворої бюджетної та монетарної політику уряду. Цим досить жорстким діям передувала фінансова криза в країні, яка проявила себе у тому, що вже у вересні 1992 р. відбулася чергова девальвація італійської ліри і випадіння її з ЄBC (Єдиної валютної системи, куди країна увійшла у 1979 р.). Основними заходами оздоровлення економіки були:

  • швидка приватизація державних підприємств, перш за все тих, що були збитковими та отримували трансфертні платежі з боку уряду;
  • стимулювання залучення інвестицій шляхом скорочення рів­ня оподаткування та введення податкових пільг;
  • обмеження зростання заробітної плати через відміну індек­сації та встановлення залежності зарплати від продуктивності праці, що врешті-решт привело до скорочення рівня інфляції;
  • зменшення бюджетного дефіциту та державного боргу (частково на це пішли кошти, які були отримані від приватизації) через суворий контроль прибутків та видатків;
  • створення нових робочих місць та заохочення підприємців, які відкривають нові вакансії;
  • обмеження соціальних гарантій, у тому числі збільшення пенсійного віку , скорочення переліку безплатних медичних послуг що надаються.

Якщо до початку здійснення системних реформ майже 50 % ВВП перерозподілялося через державний бюджет, то вже наприкінці 1990-х ця цифра зменшилася до 35—40 %. Вдалося стабілізувати ліру, зменшити інфляцію, знизити торговий та платіжний дефіцити, певною мірою приборкати розростання тіньового сектора, обсяги якого становили на початку періоду, що розглядається, близько 25 % ВВП.
Негативними наслідками реформ було різке розшарування населення країни та його маргіналізація. Якщо у 1980 р. в країні налічувалося близько 2 млн осіб, що жили за межею бідності, то вже у 1995-му їх кількість зросла до 7 млн осіб. Суттєво зросла також географічна різниця в отриманні доходів між південною та північною частинами держави.
Входження Італії до Європейського валютного союзу та введення безготівкового (1999 р.) та готівкового євро (2002 р.) також відповідало цілям італійського уряду, зорієнтованого на фінансову стабільність у своїй країні, і вимагало дотримання цілого пакета монетарних вимог, який передбачав жорсткий контроль за рівнем інфляції, державним боргом, платіжним дефіцитом, тобто обмежував (а в деяких випадках блокував) класичні підходи долання бюджетного дефіциту. Таким чином, у цій середземноморській державі процес конвергенції з іншими членами ЄС набув незворотного характеру.
Італійська модель розвитку повинна розглядатися насамперед через призму в цілому унікальної корпоративної структури, головною рисою якої є висока концентрація власності переважно у руках «сімейних кланів», на які припадає близько 60 % вартості цінних паперів. Складовою корпоративних структур є фінансово-промислові групи, на чолі яких стоїть фінансовий холдинг. Він пов’язаний з вертикальними ланцюжками управління незалежними фірмами, над якими здійснюється контроль за принципом піраміди, котрій притаманні кілька рівнів. Диверсифікація діяльності структурних елементів холдингу відбувається через міжгрупове володіння акціями, що в цілому нагадує японську модель. Посилює корпоративну структуру італійської економіки ще й те, що вона має розвинену систему договірних відносин між окремими компаніями та наявність неформальних угод між ними, які, на думку ряду дослідників , охоплюють 76 % великих і серед­ніх фірм та 73 % загальної кількості працюючих. Понад 40 %
таких угод включають спеціальний пункт про пряму заборону передачі основних прав власності.
Нерідко навколо одного з підприємств формується мережеве оточення, яке будується на основах спеціалізації та кооперування дрібних фірм, що веде до формування гнучких коопераційних зв’язків. Така система стосунків була причиною успіху багатьох італійських фірм у 1980 — на початку 90-х рр.
В умовах посилення глобалізації світового господарства наприкінці 1990-х рр. у корпоративну структуру Італії все більше залучалися представники «нової економіки», що відбивалося на рівні капіталізації найбільшої в країні Міланської фондової біржі, сукупний показник якої зріс з 25 % ВВП Італії на початку 1990-х рр. до 69 % у 2000 р. Проте більша частина акцій та інших цінних паперів все одно належить індивідуальним власникам, а провідні корпорації включаються в процес акціонування дуже повільно.
Попри всі проведені заходи щодо приватизації державної влас­ності питома вага цього сектору національної економіки в Італії продовжує залишатися значною і також розглядається як важливе доповнення до цілісності корпоративної структури. На початку ХХІ ст. її частка становила 19,4 % додаткової вартості, 23,6 % інвестицій та 15 % зайнятих (без аграрного сектору). За розрахун­ками російських дослідників італійської моделі, питома вага держсектору Італії перевищує аналогічний показник у Франції, проте поступається Португалії та Греції, що в цілому досить адекватно відображає її позиції в європейській економіці.
Класичним прикладом сформульованого свого часу К. Марксом закону нерівномірності розвитку капіталізму завжди вважалася регіональна модель Італії, яка ще у XVIII—XIX ст. чітко дистанціювала за рівнем соціально-економічного розвитку південь та північ країни. Центральна ж частина являла собою точкові центри економічного зростання в Римі та Неаполі при, в цілому, «південному» характері хронічної депресивності і стала відомою пізніше під назвою «третя Італія». У другій половині ХХ ст. подолати таку диспропорційність між двома частинами країни повністю не вдалося. Залишається високою різниця у рівнях безробіття (від 5 % для півночі до 30 % на півдні), рівень доходів працюючих відрізняється
у 2,5—3 рази, а по лінії велике місто на півночі — сільський район півдня у 4—5 разів. Прийняті в ЄС рівні депресивності щодо відсот­ка ВВП на душу населення до середнього показника в ЄС засвідчили, що найнижчий його індикатор був притаманний у 1998 р. Калабрії (60,7 %, у 1988 р. — був 56,5), Кампанії (64 %) та Пуглії (65,1 %). Рівень безробіття у першому з цих регіонів, за даними Євростата, у квітні 1999 р. дорівнював 28,7 % (найнижчий показник
в ЄС — 15), при тому що його мінімальний рівень припадав на регіон Трентіно-Алто Адіже — 3,9 %. Великий потік мігрантів, перед­усім молоді, завжди був проблемою для країни, проте різна ментальність «двох» Італій нерідко призводила до того, що дехто
з вихідців з південної частини країни, що мігрував на північ та не зміг там адаптуватися, вимушений був повернутися додому.
Політика місцевих автономій, що базувалася на європейській моделі, децентралізація управління вели до швидких змін в італійській системі складних стосунків місцевих та центрального бюджету, що спонукало уряд до проведення реформи національного та місцевого управління. Основними її чинниками були:

  • перехід наприкінці 1990-х рр. до європейської моделі вимірювання активності і депресивності територій та імплементації відповідних інструментів і механізму регіонального регулювання;
  • реалізація принципу компліментарності у наданні грантів ЄС через систему структурних фондів Євросоюзу, який передбачав співучасть національного та місцевих фондів регіонального розвитку у фінансуванні проектів;
  • вплив європейського процесу децентралізації;
  • формування нових європейських соціальних стандартів, що випливають з Соціальної хартії, для виконання яких у місцевої влади бракувало фінансових ресурсів;
  • поширення ідей «асистенціалізму» на півдні Італії, які декларують необхідність постійного забезпечення бідних регіонів багатими через трансфертні платежі, дотації та субсидії.

Наприкінці 90-х рр. ХХ ст. швидкими темпами у різних провін­ціях Італії зростали нові інноваційно-інвестиційні моделі під-
приємництва. Відомий західний дослідник М. Бест досить чітко їх класифікує, виділяючи при цьому в «Третій Італії» центри колективних послуг, консорціуми, промислові парки, промислові райони, кластери . Передбачається, що стимулювання малого і середнього бізнесу в інноваційні сфері по всій країні сприятиме вирівнюванню макроекономічних показників двох мегарегіонів країни. Основними засадами такої політики регіональної конвергенції стали закладені у прийнятому на Берлінському самміті Європейської Ради «Порядку денному — 2000» механізми та інструменти вирівнювання.


5.6.3. Галузева структура господарства Італії


Системні реформи, які проводили різні уряди Італії у 1990-ті рр., суттєво вплинули на структуру економіки країни, що привело до зменшення рівня безробіття в країні, збільшення часток зайнятих у сфері послуг та промисловості. Сучасний склад та співвідношення окремих галузей італійської економіки наведено у табл. 5.5. Упродовж п’яти років (1996—2000) питома вага сфери послуг у структурі ВВП зросла з 65,8 % до 68,8 %, при цьому зменшилася частка промисловості з 31,6 % до 28,4 % та зросла частка сільського господарства з 2,2 % до 2,8 % в умовах скорочення кількості зайнятих в останньому з 7 % до 5,3 %, що красномовно говорить про піднесення його товарності. На організаційному рівні швидкий розвиток був притаманний малому і середньому бізнесу. Так, тільки у 1998 р. по всій країні було створено близько 12 тис. нових підприємств, при цьому біль­ша їх частина була організована італійською молоддю. Змінилася і система легального і нелегального працевлаштування, за якою зменшилася питома вага зайнятих у «тіньовому бізнесі» та в «сірій економіці», тобто тих сферах, де існує напівлегальна зайнятість, а податки сплачуються не в повному обсязі. У зв’язку зі складною демографічною структурою на початку 2000 р. уряд країни легалізував значну частину іноземної робочої сили, яка мігрувала сюди з країн Східної Європи та Північної Африки. Суттєво зросла неформальна трудова діяльність, яка зараз охоплює близько 20 % працездатного населення країни. Офіційно за сумісництвом на початок ХХІ ст. в Італії працювало близько 1 млн осіб, за розрахунками італійських фахівців непов­ною зайнятістю було охоплено близько 7 млн жителів країни та іноземців. Лідерами щодо ринкової капіталізації в Італії станом на початок 2002 р. виступали Telecom Italia — 65 млрд євро, ENI (Ente Nazionale Idrocarburi) — 60 млрд євро, а також Telecom Italia Mobile, TIМ Spa — 44 млрд євро.

Таблиця 5.5

Структура економіки Італії

Галузь

Питома вага в структурі у 2000 р.

ВВП

Зайнятість

Сільське господарство

2,8

5,3

Промисловість

28,4

32,1

Сфера послуг

68,8

62,6

Разом

100,0

100,0

Джерело: The Statesman’s Yearbook. 2004 / Ed. Barry Turner. — NY: Palgrave Macmillan, 2003. — P. 946—951.
Промисловість країни представлена передусім обробною, що сформувалася фактично в умовах відсутності сировинної бази, а відтак орієнтується на працемісткі галузі виробництва. Італійські фірми за своїми розмірами та торговим оборотом не можуть претендувати на світове лідерство, хоча мають сильні позиції в ЄС. Так, вдома автомобільна корпорація Fiat посідає лише 38-е місце у світі за торговим оборотом (2001 р.), проте у європейському машинобудуванні вона є третьою, пропускаючи перед собою лише Daimler-Chrysler та Volkswagen. До числа європейських лідерів відносять також корпорації Eni, Telecom Italia, Enel та енергетичну компанію Montedicon (табл. 5.6).

Таблиця 5.6

Провідні італійські корпорації

Ранг

Назва

Галузь

Торговий оборот

Прибуток

Кількість працюючих

1

Fiat

Автомобілебудуван­ня

58 006

– 445

198 764

2

Eni

Переробка нафти та корисних копалин

48 925

7751

70 948

3

Telecom Italia

Телекомунікації

30 819

2068

109 956

4

Enel

Енергетика та сиро­вина

29 796

4226

77 184

5

Montedison (Edison)

Енергетика

15 790

– 315

29 856

Джерело: Journal of European Economy. — 2003. — № 2 (4). — P. 427.
Італійське машинобудування має різні напрями виробництва, проте найбільш диверсифікованими на початку ХХІ ст. виявився випуск автомобілів (хоча ця галузь зараз переживає суттєву кризу), обладнання для дорожнього будівництва, залізничний рухомий склад (друге місце у світі), сільськогосподарське машинобудування, виробництво текстильного обладнання тощо.
Галуззю міжнародної спеціалізації країни є випуск електроніки та електротехніки, з якої майже 40 % іде на експорт.
Чорна металургія Італії, яка повністю працює на імпортній сировині та посідає шосте місце у світі за прокатом чорних металів (40 % виробництва в Європейському Союзі), поступово втрачає свої позиції. Так, у 2000 р. питома вага імпорту в структурі зовнішньої торгівлі перевищувала аналогічну частку експорту.
Традиційними галузями для Італії є хімічна промисловість (передусім фармацевтика), легка (текстиль, модельне взуття, готовий одяг), а також виробництво будівельних матеріалів.
Формування нових інноваційно-інвестиційних моделей — кластерів привело до швидкого прогресу окремих галузей італійської промисловості. Прикладом може бути керамічна промисловість, яка впродовж останніх двадцяти років не тільки повністю задовольнила внутрішній попит, а й вийшла на авангардні позиції у світі (близько 30 % світового виробництва та 60 % світового експорту облицювальної плитки). Відомі світові експерти щодо оцінки конкурентоспроможності виробництва М. Портер та М. Бест вважають, що це є прикладом швидкого прогресу кластерної моделі розвитку малого і середнього бізнесу, яке стало можливим лише за умов не тільки ефективного поєднання підприємств, інвестицій та науки на локальній території, а й за рахунок констеляції, тобто поглиблення кооперації невеликої кількості підприємств (до 10), кожне з яких спеціалізується на проміжних чи кінцевих стадіях виробництва і в основу яких покладено формальні (контракти) та неформальні відносини.
Сільське господарство представлене вирощуванням фруктів (передусім цитрусових), овочів, винограду, картоплі, зернових культур, маслин, а також розведенням великої рогатої худоби. Як і на початку ХХ ст. рівень концентрації аграрного капіталу, а відтак і механізації та інтенсифікації основного виробництва є досить різ­ним на півдні і півночі країни. До 1998 р. країна вважалася світовим лідером з виробництва вин, проте вже в 1999 р. поступилася Франції. В цілому виробництво цього традиційного для країни продукту суттєво зменшувалося останнім часом з більш ніж 110 л на одного жителя у 1966 р. до 56,6 л у 1999 р. Італійські фермери та товаровиробники харчових продуктів (питома вага їх виробництва в структурі валової додаткової вартості країни становив у 1999 р. 12 %) завжди боляче реагували на зміни в пріоритетах Європейського Союзу, передусім в САП (Спільній аграрній політиці). Якщо до 2006 р. напрями розвитку цього сектору були чітко визначені у «Порядку денному — 2000», то вже в наступний період країні прийдеться рішуче відстоювати свої національні інтереси щодо недопущення скорочення аграрних квот і субсидій.
Сфера послуг, як зазначалося вище, є основною в Італії. Найбільш значущими при цьому є три галузі — туризм, транспорт та банківська діяльність.
У 1999 р. країну відвідали 36 млн іноземних туристів, які принесли в економіку країни 28,4 млрд дол. доходу, а враховуючи обсяги внутрішнього туризму цей показник перевищує 45 млн. У цьому плані Італія є унікальною країною, в якій сконцентровані природно-кліматичні та історико-культурні рекреаційні ресурси, інтерес до яких у всьому світі є домінуючим. Цікаво, що тільки за два роки (1999—2000) кількість осіб, що побувала у музеях, зрос­ла на 3 млн, досягнувши у 2000 р. 30 млн відвідувачів.
Італія є батьківщиною банків і цей сектор був розвинутий у країні завжди досить добре. Проте загальносвітові тенденції концентрації та централізації капіталу не обминули її. Якщо у 1990 р. їх налічувалося в країні 1176, то вже у 2000-му залишилося лише 862. Особливістю банківської системи цієї держави є наявність кооперативних банків. Так, серед 921 банків, які існували у 1998 р. — 562 були саме такими. На початку 2001 р. на перше місце в країні вийшов Banka Intesa, активи якого становили 643 000 млрд лір, далі йдуть Banka Coomeciale Italiana, San Paolo-IMI, UniCredito Italiаno.
В Італії розвинуті всі види транспорту, які виконують не тільки функції обслуговування внутрішніх потреб, а й виступають південними воротами Європейського Союзу. У першу чергу це стосується морських портів та трубопроводів, які йдуть від них до споживачів по всій країні.


Частково цей непопулярний захід був зумовлений швидкими темпами старіння нації, тобто флоридизацією.

Западно-европейские страны: особенности социально-экономических моделей / Отв. ред. В. П. Гутник. — М.: Наука, 2002. — С. 165—166.

working for the regions. — Luxembourg: EC. — 2001. — P. 30—31.

Мається на увазі мале і середнє підприємництво Центральної та Східної Італії.

Бест М. Новая конкуренция: Институты промышленного развития. — М.: ТЕИС, 2002. — 279—263.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2017 BPK Group.