лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
загрузка...
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

ЕКОНОМІКА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

Виробництво чорних і кольорових металів за останні роки у цілому знижувалося, а обсяг продажу основної продукції становив у 2000 р. лише 4,8 млрд ф.ст.
Досить сильними є позиції країни і в харчовій промисловості, яка має високодиверсифіковану структуру виробництва. При цьому слід передусім виділити діяльність британсько-голланд­ського консорціуму Unilever, торговий оборот якого дорівнював у 2001 р. 51,514 млрд євро, а кількість зайнятих становила 265 тис. найманих працівників.
Сільське господарство. Аграрна галузь у Великобританії є типовою для всього Європейського Союзу, з досить низькою питомою вагою в структурі ВВП та в цілому з високим рівнем фінансової допомоги з боку Європейського Союзу відповідно до «Спіль­ної аграрної політики» та дією програми «set-aside», спрямованої на контроль за обсягами продукції, що випускається. Кількість зайнятих у цьому секторі (2001 р.) становила 184 тис. осіб, проте додатковим людським ресурсом виступали 63,2 тис. сезонних та тимчасових працівників, які залучалися фермерами для збирання врожаю влітку та восени. Для порівняння, у 1990 р. кількість зайнятих у аграрному виробництві становила 273,8 тис. осіб, що досить красномовно говорить про зростання технологічності сільського господарства та збільшення концентрації аграрного капіталу, а відтак і скорочення потреби у додаткових трудових ресурсах.
Кінець 1990-х рр. не був вельми вдалим для аграрного сектору країни. Якщо вирощування пшениці впродовж 1996—2000 рр. залишалося практично без змін (на рівні 15—16 млн т), то посівні площі, зайняті під цукровий буряк, картоплю та деякі інші культури, суттєво скоротилися. Аналогічні зміни сталися також у тва­ринництві. Так, поголів’я сільськогосподарських тварин у період, що розглядається, зменшилося: свиней в 1,4 раза, овець в 1,2 раза, великої рогатої худоби в 1,1 раза. Частково це пояснювалося епізоотією так званого «коров’ячого сказу» наприкінці 90-х рр. ХХ ст., проте справжні причини криються у зміні кон’юнктури (боротьба з холестерином) та реалізацією відповідної аграрної політики ЄС.
У цілому рівень доходів у сільському господарстві впродовж 1995—2000 рр. упав з 5,3 до 1,5 млрд ф.ст., а структурні зміни в аграрному секторі призвели до того, що питома вага продуктів харчування в експорті зменшилася з 4,5 % у 1991 р. до 2,9 %
у 2001 р., в імпорті — з 8,6 % до 6,4 %.
Сфера послуг. Ця галузь є досить великою і різноплановою у країні як за кількістю зайнятих (68,9 %), так і за виробленою часткою ВВП — 73 % (1998 р.). Ураховуючи острівне положення країни, досить важливою підгалуззю національної економіки є транспорт, представлений усіма видами. Після введення в експлуатацію Трансламаншського тунелю (49,4 км) країна отримала прямий вихід до континентальних транспортних сполучень, що суттєво скоротило транспортні витрати експортерів та імпортерів.
Британія посідає одне з перших місць в Європі за розвитком морського транспорту. Однією з найбільших авіакомпаній у світі є British Airways, яка за протяжністю авіаліній є абсолютним європейським лідером. Проте за торговим оборотом (13 411 млн євро у 2001 р.) поступається німецькій Lufthansa. Разом з тим, загальна світова тенденція на посилення конкуренції між основними авіаперевізниками підштовхує British Airways на конгломерацію з іншими партнерами всередині країни, з якими має франчайзінгові угоди (ВМА, BRA, Maersk Air тощо) та за її межами (створення наднаціонального об’єднання з деякими американськими, європейськими, азіатськими підприємствами, що привело до виникнення нового транснаціонального консорціуму One World).
Досить сильними є позиції країни в галузі телекомунікацій. На відміну від абсолютного лідерства у Німеччині Dеutsche Telecom та у Франції France Telecom, British Telecom посідає другу сходинку у своїй країні, пропустивши вперед Vodafone, обсяги торгового обороту яких становили у 2001 р. — 33,1 млрд євро у першої та 36,7 млрд євро у другої, хоча суттєво випереджаючи її за кількістю працюючих та розмірами отриманого прибутку.
Досить помітними у сфері послуг є банківський сектор, концентрація та централізація капіталу в якому привела до формування потужних фінансових груп. Приміром British Banking Groups за даними на кінець 2002 р. мала загальний депозит у розмірі 1 318 734 млн ф.ст. На другому місці був банк HSBC (капіталізація 674 млрд ф.ст.). Третю сходинку посідає Royal Bank of Scotland. Питома вага британських банків у міжнародному кредитуванні на початку ХХІ ст. перевищувала 20 %, приблизно стільки ж становить сфера страхування.
Великобританія посідає помітне місце й у сфері туризму. Щорічно доходи від цього бізнесу перевищують 26 млрд ф.ст., це менше ніж доходи Франції та Іспанії, проте все одно країна є одним з європейських та світових лідерів зі щорічною кількістю іноземних туристів у 22,8 млн осіб (2001).


5.5.4. Особливості зовнішньоекономічних зв’язків


Як і більшість постіндустріальних країн Великобританія має негативне сальдо зовнішньої торгівлі, яке вже у ХХІ ст. зросло з 53 млрд дол. у 2000 р. до 67 у 2001 р. Загальний обсяг експорту тоді ж становив 273,5 млрд дол., що дозволяло країні чітко утримувати за його обсягами п’яте місце у світі і водночас бути четвертим у світі імпортером товарів. Основними статтями британського експорту є промислові товари (у тому числі машини, обладнання), хімічні продукти, продовольчі товари, напої, тютюн. Останнім часом суттєво зросла роль високотехнологічних товарів у структурі зовнішньої торгівлі, що зумовило значні зміни в її географії. Якщо до Другої світової війни значна частина експортно-імпортних операцій припадала на існуючі чи колишні колонії, то вже після її завершення зовнішньоекономічні пріоритети змінилися: країна максимально розширила торгівлю з найрозвинутішими державами і насамперед з Євросоюзом, на який у 2001 р. припадало 54,6 % обсягів зовнішньої торгівлі проти 25,2 % у 1956 р. Частка ж США за той самий період зменшилася з 13,5 % до 9,1 %, проте питома вага решти країн світу також скоротилася з 65,7 % до 31,9 %.
Основним статтями імпорту країни є промислове обладнання, технології, паливо, продукти харчування.
У торгівлі з деякими державами, перш за все з Японією, Великобританія має явну асиметрію. Так, імпорт у 2001 р. становив 12,7 млрд дол., а експорт лише 8,4 млрд дол.
Розвиток інноваційно-інвестиційних комплексів «нової економіки» у 1990-ті рр. призвів до швидкого збільшення питомої ваги експорту високих технологій, яка в загальній структурі експорту промислових товарів становила у 2000 р. близько 32 % (у Німеччини лише 18 %, Італії — 9 %, Франції — 24 %, США — 34 %).
Країна є потужним світовим інвестором у селективні для неї галузі — обробну промисловість, нафторозвідку та нафтопереробку, страхову та банківську справу тощо. Значна частина цих інвестицій припадає на країни ЄС, у тому числі на Німеччину (особливо це проявилося у східній зоні після об’єднання ФРН на НДР на початку 1990-х рр.) та Францію. А ось у самій Великобританії досить високою є частка ПІІ США. Країна є одним із донорів економічної допомоги, що спрямована на підтримку розвитку в інших країнах (у 1997 р. з цією метою було виділено 3,4 млрд дол.).


5.6. Економіка Італії
5.6.1. Італія в системі міжнародних економічних відносин


За рівнем економічного розвитку Італія посідає шосте місце у світі і належить до країн Великої сімки, питома вага яких є визначальною у світовій економіці. За кількістю населення у 58,9 млн жителів та за сумарним ВВП — 1365 млрд євро (оцінка на початок 2004 р.) вона поступається в ЄС лише ФРН, Франції та Великобританії, проте за його відносним показником на душу населення відстає від середнього по Євросоюзу (ЄС – 15 = 100 %) індикатора — 91,3 %, поступаючись десяти іншим країнам.
Італія має невисокий (порівняно з іншими державами ЄС) індекс конкурентоспроможності національної економіки, посідаючи за ним 41-е місце у світі та 44-е — за технологічним індексом (2002 р.). За індексом технологічних досягнень країна не потрапляє до числа глобальних лідерів і у 2000 р. її відносили разом
з Іспанією, Чехією, Угорщиною і Словенією до потенційних лідерів глобального інноваційного простору.
Цій державі притаманні досить помірні позиції серед країн-лідерів і в соціально-економічній сфері — за індексом розвитку людського потенціалу вона посідає лише 21-е місце (2001 р.).
Разом з тим, було б несправедливим недооцінити економічну роль Італії у Південній Європі та ЄС. Нерідко саме від її позиції залежить прийняття важливих європейських документів щодо подальшого розвитку Європейського Союзу, у тому числі його розширенні. Так, Центр стратегічних досліджень у Мілані ще у 1995 р. спрогнозував «вибухоподібне» розширення ЄС 2004 р.,
а також передбачив створення спільного європейського економіч­ного простору впродовж наступних десяти років, досить чітко
обґрунтувавши при цьому переваги і недоліки збільшення Євросоюзу взагалі та своєї держави зокрема.
Сучасна Італія має цілу низку специфічних соціально-еконо­мічних проблем, серед яких на перше місце виступає депресивність півдня країни та непомірно високий рівень там безробіття, значне соціальне розшарування населення та його прогресуюче старіння. Слабка ресурсна забезпеченість основного виробництва також виступає є чинником, який стримує розвиток економіки.


5.6.2. Особливості італійської моделі розвитку


У післявоєнний період Італія мала одні з найнижчих у Європі макроекономічні показники, а рівень безробіття в ній, особливо на півдні, сягав 30—40 %, що було рекордним серед розвинутих держав світу та перевищувало показник у 25 % у США під час Великої Депресії 1930-х рр. який вважався критичним у ринковій економіці. Застосування інструментів та механізмів кейнсіанської моделі розвитку впродовж перших повоєнних років дало значний макроекономічний ефект — швидко зростало національне виробництво, а за його середньорічними темпами країна твердо посіла друге місце в Європі та четверте в західному світі (після Японії та Південної Кореї); до Італії надійшли значні європейські та американські інвестиції. Разом з тим, суттєвою проблемою періоду відбудови був досить високий рівень безробіття та інфляції, що знову ж таки повністю відповідало кейнсіанській моделі розвитку, хоча й знецінювало результати праці італійців та спонукало їх до міграції до більш «вдалих» у цьому відношенні країн Західної Європи. Особливістю цього періоду можна вважати також швидке нарощування державного контролю, національного регулювання і, що дуже важливо, питомої ваги державного сектору економіки в структурі ВВП. Вже на початку 1960-х рр. в Італії існувало чотири державні господарські структури, які мали складну систему підпорядкування:

  • державні підприємства з бюджетами, що є частиною держав­ного бюджету;
  • організації з самостійними бюджетами, що діяли у сфері послуг, у тому числі у банківській та страховій галузях;
  • муніципальні підприємства, у тому числі банківські установи, що були підпорядковані місцевим органам влади;
  • підприємства з державною участю на паях, які регулювалися холдингами.

Така система державного підприємництва була досить ефективною в післявоєнний період та забезпечила країні швидкий розвиток. Реалізовані у 1950-ті рр. заходи щодо модернізації економіки та високі темпи нарощування основних макроекономічних показників вивели країну в число лідерів західного світу
і вже на початку 1970-х рр. частка Італії у виробництві становила 3,5 %, а в експорті 4,2 % всього капіталістичного світу. Щоправда, деяке уповільнення темпів економічного зростання мало місце у 1960-ті рр., проте це суттєво не вплинуло на зайняті перед цим провідні позиції у світовій економіці.
Упродовж 1970—1971-х рр. в Італії розпочалася досить серйоз­на криза, що тривала понад двадцять місяців, внаслідок цього в країні відбулося значне скорочення виробництва, дефіцитними виявилися торговий та платіжний баланси, збільшилася інфляція, зросло безробіття і, як наслідок, знизилася купівельна спроможність населення. Заходи уряду середини 1970-х рр. дозволили пев­ною мірою виправити становище, проте простежити чітку тен-
денцію до зростання, а тим більше відновити темпи 1950—
60-х рр., вже не уявлялося можливим. Цей період, як правило, характеризується не тільки коливаннями основних результатів виробництва, а й нагальною необхідністю відходу від кейнсіанської моделі розвитку, чи принаймні її суттєвим оновленням.
Слід також зазначити, що період 1970-х рр. характеризувався загостренням суперечностей в ЄС і виникненням так званих «продуктових війн» між основними товаровиробниками продуктів харчування. Італія, що мала на той час відносно велику частку аграрного сектору в структурі ВВП, суттєво страждала від помилок та прорахунків тодішньої сільськогосподарської політики Спільного ринку, що викликало стихійні бунти фермерів.
Створені у ті часи державні холдинги — ІРІ, ЕNІ (нафтогазова промисловість) та ЕFІМ (машинобудування) — були в цілому досить великими зі значною концентрацією ресурсів, але на початку 1970-х рр. виявилися малоефективними структурами, тому що базувалися на залученні бюджетних асигнувань та дотацій у вигляді трансфертів та пільг, що надавалися капіталомістким галузям, малим та середнім підприємствам, депресивним регіонам Півдня тощо; їх загальна сума інколи перевищувала 6 % виробленої доданої вартості. Збитки окремих підприємств компенсувалися за рахунок перерозподілу прибутку всередині холдингу. Досить важливим для функціонування цих «пірамід» було те, що держава контролювала їх діяльність через участь своїх представників в адміністратив­них радах фінансових та оперативних підрозділів.
Початок 1990-х рр. виявився найсприятливішим для економіки країни, коли вона не тільки досягла середнього рівня ВВП на душу населення по ЄС, й перевищила його. Так, у 1991 р. цей індикатор становив уже 105,4 %. Проте далі розпочався етап зниження темпів економічного зростання, які виявилися меншими за середні по Євросоюзу (рис. 5.2).

Рис. 5.2. ВВП Італії на душу населення
за валютним курсом (ЄС – 15 = 100 %)
Примітка: Включаються п’ятнадцять країн, у тому числі ті, які не були членами Євросоюзу впродовж періоду 1960—2000 рр.
Побудовано за: Journal of European Economy. — 2003. — № 2 (4). — P. 500—501.
Перехід від неокейнсіанства до неолібералізму проходив в Італії у кілька етапів і мав певну країнову специфіку, яка виявлялася у тому, що творці реформ, провідні італійські економісти були переконані, що «книжкове реформування» національної економіки через запровадження основних монетаристських концепцій за американськими рецептами є неможливим, а абсолютизація теорії ринку може швидше за все завдати шкоди реальному сектору національної економіки. Проте процес відставання від країн-лідерів, неефективність державного сектору економіки привели до необхідності зміни методів та форм урядового втручання. Умовно це виглядало таким чином.
І етап (1970-ті рр.) — спроби переглянути промислову політику країни, що були зумовлені погіршенням економічної ситуації в країні, енергетичною кризою та іншими проблеми, про які йшлося вище, не мали системного характеру, а лише орієнтувалися на галузеву трансформацію.
ІІ етап (1980-ті рр.) характеризувався кризою державного регулювання, необхідністю зменшення його ролі, а також обмеження повноважень уряду щодо регулювання приватного підприємництва. У цей час відбувається загострення протистояння між профспіл­ками та підприємцями, яке привело до того, що на вимогу остан-
ніх було скасовано рухливу шкалу підвищення заробітної плати залежно від темпів інфляції. Це дало змогу зменшити показники знецінення національної грошової одиниці, проте радикально не вирішило всі економічні проблеми. Мало місце також швидке нарощування зовнішнього боргу країни , відплив з країни інвестицій, очікування неефективними секторами національної економіки подальших трансфертів від уряду, зростання інфляційного розриву між Італією та іншими членами тодішнього Європейського Союзу.


У 1995 р. він досяг 125 % ВВП, що відповідало рівню багатьох африканських держав. Подальше його нарощування могло викликати руйнацію національної економіки через фактичний дефолт. Слід зазначити, що й зараз Італія має борг, який перевищує 50 млрд дол., проте це не суперечить маастрихським критеріям і є зіставним з її ВВП.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2017 BPK Group.