лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
загрузка...
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

ЕКОНОМІКА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

5.3 Економічна модель Німеччини


Після завершення Другої світової війни у 1949 р. на території західної зони окупації утворилася Федеративна Республіка Німеччина (ФРН) зі столицею м. Бонн, а у східній частині колишнього Рейху в тому ж році було проголошено створення Німецької Демократичної Республіки (НДР), яка почала побудову соціалізму у своїй країні. Східна частина Берліна стала столицею НДР, а західна — отримала особливий статус, перетворившись у місто-державу. Упродовж 60—70-х рр. ХХ ст. кордон ФРН—НДР перетворився у зону протистояння двох економічних, політичних та ідеологічних систем. Розвал соціалістичного табору, що відбувся наприкінці 1980 — на початку 90-х рр. привів до об’єднання двох Німеччин та перенесення історичної столиці до м. Берлін (3 жовтня 1990 р.). Проте процес консолідації німецького суспільства виявився досить складним. За різними даними на системну трансформацію Східної Німеччини було витрачено тільки у перші роки об’єднання понад 500 млрд німецьких марок (близько 250 млрд євро), однак навіть і зараз більшість земель колишньої НДР (за винятком Берліна) відносять до депресивних, а відтак вони мають право на отримання системної допомоги як національних фінансових джерел, так і зі структурних фондів Європейського Союзу.

 

5.3.1. Місце ФРН у глобальній та європейській економіці

Німеччина належить до високорозвинутих постіндустріальних країн світу, значення якої у світовій та європейській економіці є досить вагомим. Питома вага країни у виробництві світового ВВП (за ПКС) у 2000 р. становила 4,6 %, тоді як частка населення Німеччини (загальна кількість — 82,5 млн, початок 2004 р.) становила лише 1,4 % світового. За обсягами промислового виробництва країна посідає четверте місце у світі після США, Китаю та Японії. У той же час експорт країни становить 10,1 % світового, а імпорт — 10,5 %. За розрахунками, які було проведено групою Майкла Портера до Світового економічного форуму (2003), Німеччина посідала п’яте місце у світі за індексом мікроекономічної конкуренції після Фінляндії, США, Швеції та Данії, а за індикатором оперативності та стратегічності компаній — не мала рівних. Слід також зазначити, що ФРН посідає третє місце у світі за технологічною потужністю, хоча за Індексом технологічних досягнень вийшла лише на 11-е. За показником Індексу розвитку людського потенціалу країна посідає лише 18-е місце у світі (2001), а ось за реальною заробітною платою за годину праці значно випереджає США, Японію і більшість європейських країн.
Німеччина має досить міцні позиції в Європейському Союзі, засновником якого вона була. У 2003 р., за попередніми оцінками, країна виробила ВВП (за валютним курсом) в розмірі 2160 млрд євро, що становило 22,8 % аналогічного показника всього ЄС–15. Проте хоча вона і має вищий ніж середній по Євросоюзу у віднос­них показниках, індикатор ВВП на душу населення — 106,1 % , однак значно поступається Данії (146 %), Ірландії (138 %), Люксембургу (203 %), Нідерландам (115,8 %), а також Австрії, Фінляндії, Швеції та Великобританії.
Німецькі компанії посідають провідні позиції у світовій та європейській економіці. Так, корпорація Daimler-Chrysler вийшла на сьоме місце у світі за торговим оборотом — 152,8 млрд євро (2001). Глобальними лідерами є також Volkswagen (автомобілебудування), Siemens (електротехніка та електроніка), Eon (енергетика), Metro (торгівля) та інші.


5.3.2. Особливості німецької економічної моделі


Після завершення Другої світової війни Німеччина пережила чимало ускладнень, пов’язаних з демілітаризацією та денацифікацією її економіки. Період з 1945 по 1949 р. можна вважати найскладнішим в економічній історії країни у ХХ ст. Зрозуміло, що наприкінці 1940-х рр. у країні виникла нагальна потреба у розробленні нової моделі соціально-економічного розвитку, яка б, з одного боку, збігалася з «планом Маршалла» щодо післявоєнного устрою Західної Європи, з другого — максимально враховувала німецьку специфіку ринкового господарства. Саме така модель була запропонована Людвігом Ерхардом, директором Управління господарства об’єднаних зон окупації та канцлером ФРН у 1960-ті рр. В основу розробки нової концепції, яка у подальшому здобула назву соціального ринкового господарства, було покладено методологію неолібералізму (ордолібералізму), що ґрунтувалася на поглядах німецької «фрайбурзької школи». З неї випливало, що майбутній добробут країни повинен базуватися на приватній власності на засоби виробництва, вільній конкуренції та вільному ціноутворенні (у подальшому цей підхід не один раз уточнювався і змінювався), активній ролі держави, боротьбі з економічною кризою, недопущенні монополізації та мілітаризації економіки. Стратегічною метою нової політики Німеччини було забезпечення соціальної справедливості та високого рівня соціальних гарантій, проте шлях реалізації основних складових нової моделі лежав через «шокову терапію» малопопулярних, але необхідних заходів оздоровлення економіки.
1. Грошова реформа, у ході якої рейхсмарки було скасовано
і кожний німець отримав по 40 дойчмарок, потім до них додали ще по 20. Половина збережень німців у банках переоцінювалася за курсом 1 : 10, а друга за — 1 : 20, грошові зобов’язання підприємств перераховувались за курсом 1 : 10. Також було анульовано практично всі фінансові зобов’язання установ фашистського рейху.
2. Реформа цін. Через відміну різних обмежень та адміністративного регулювання ціни досягли піку, а потім почали знижуватися відповідно до попиту та пропозиції на окремі товари й послуги. Було ліквідовано «чорний ринок» продуктів харчування,
а коливання цін чітко гармонізувалося з підвищенням заробітної плати, яка залежала тепер від зростання продуктивності праці.
3. Реформа підприємницької моделі. Основною ланкою господарства ФРН у повоєнні роки став малий та середній бізнес, а за діяльністю монополій вводився нагляд з боку держави, що викликало незадоволення основних післявоєнних товаровиробників, які прагнули до контролю над німецьким ринком.
4. Кредитна та податкова реформа, яка зробила доступним отримання кредитів під невисокий відсоток представниками бізнесу та окремими громадянами, а зниження податкового тиску сприяло підвищенню ділової активності.
5. Соціальна реформа. Її головною метою був більш-менш рів­номірний розподіл соціальних благ, у тому числі безоплатна освіта, страхова медицина, довгострокова допомога у разі безробіття тощо.
Проведене системне реформування господарства привело до швидких змін в економіці і в середині 1950-х рр. країна вийшла на провідні позиції в Західній Європі, а згодом і на одне з перших у світі. Саме з цього періоду починають говорити про «німецьке економічне диво».
Проте високі темпи економічного зростання далеко не завжди були притаманні ФРН. У післявоєнний період країна чотири рази пережила падіння національного виробництва. Найбільш значною була криза 1966—1967 рр., яку прийнято називати структурною. Якщо на початку 1960-х рр. ВВП (у перерахунку на сучасну систему обчислення за ринковим курсом) на одного жителя перевищував 120 % від середнього по моделі ЄС — 15 (сюди включалися й ті країни, які не входили на той час до «Спільного ринку»), то вже у 1967 р. цей індикатор упав до 113 %. Фактично це означало, що наприкінці 1960-х країна вичерпала свій ресурс екстенсивного зростання, а її макроекономічна політика потребувала докорінних змін. Таким чином, на зміну неоліберальній моделі розвитку прийшла неокейнсіанська, яка передбачала запровадження «глобального регулювання», що складалося з рівномірного (хоча і невисокого) економічного зростання, повної зайнятості, стабільності цін та рівновазі платіжного балансу. Держава взяла на себе також функ­ції антициклічного регулювання, прогнозування та програмування. Такі заходи уряду дали свій ефект на самому початку 1970-х рр., коли було відновлено високі темпи зростання. Проте вже у 1974—1975 рр. країна зіткнулася з кризою перевиробництва, коли значно зросло банкрутство компаній, збільшилися інфляція та рівень безробіття, що говорило про наявність стагфляції, яка відмічалася тоді у більшості розвинутих країн.
Нарощування диспропорцій та подорожчення енергоносіїв, пов’язаних зі світовою енергетичною кризою, падіння норми прибутку та загострення міжнародної конкуренції призвели до кризи 1980—1982 рр., що викликало перехід до «пом’якшеного» варіанта неоконсервативної моделі розвитку, а заходи, що були застосовані при цьому, нагадували американський чи британський підходи.
Проте найбільш глибокою кризою була все ж таки криза почат­ку 1990-х рр. Особливість її полягала у тому, що на циклічну кризу (раз на 10—12 років) наклався процес приєднання Східної Німеччини, більшість підприємств якої не витримала конкуренцію з боку європейських компаній. Внаслідок цього швидко зростало безробіття, загальний рівень якого у землях колишньої НДР у середині 1990-х рр. перевищував 17 %. Негативні наслідки об’єднання долаються ще й досі за рахунок залучення трансфертів державних фінансів із Західної у Східну Німеччину. За даними В. П. Колесова та М. Н. Осьмової тільки соціальні трансферти за період 1991—1998 рр. становили у сумарному розрахунку 1,4 трлн дойчмарок (700 млрд євро).


5.3.3. Сучасна модель розвитку


Наприкінці 80 — на початку 90-х рр. ХХ ст. Німеччина мала таку соціально-економічну модель розвитку, якій заздрили практично в усьому світі, а за асортиментом та якістю надання соціальних послуг вона поступалася тільки скандинавським країнам. Визначимо характерні риси цієї системи.
1. Значна питома вага державного сектору в економіці країни, яка передусім домінувала у таких галузях, як інфраструктура, ядерна енергетика, чорна і кольорова металургія, видобуток кам’я­ного вугілля. З кінця 1980-х рр. у цих галузях активно відбувався процес приватизації державних підприємств з поступовим їх перетворенням у змішані компанії, що дозволило скоротити обсяги дотацій, які надавалися урядом. Разом з тим, приватизація у цих секторах не мала руйнівного характеру, а органічно поєднувалася з іншими за питомою вагою зайнятих у державному секторі економіки й зараз залишалася досить високою — близько 10 %.
2. Рівень заробітної плати у ФРН був одним з найвищих у світі, проте продуктивність праці відставала від США та деяких європейських країн, що призвело до макроекономічної асиметрії. Так, у середині 1990-х рр. державний борг країни перевищив 60 % ВВП, а його середньорічні темпи приросту в 1,5 % (1990—2001 рр.) значно відставали від американських 3—4 %. Суттєво зросла також частка відрахувань з доходів підприємців з 26,5 %
у 1970 р. до 39,2 % у 1994 р. (за даними В. Ломакіна, 1999).
Питома вага державних витрат у структурі ВВП серед провідних західних країн становила близько 50 %.
3. Соціальні пріоритети Німеччини перш за все відбивалися у трьох основних блоках: страхування здоров’я, пенсії та допомога у разі безробіття. Безробітні у цій країні протягом 32 місяців отримували грошову допомогу в межах ? попередньої зарплати і лише після цього її обсяги починали знижуватися. По суті безкоштовна (для громадян ФРН) середня та вища освіта також мали неабияке значення для соціологізації німецького суспіль­ства. Проте іншим боком вище зазначених переваг було швидке зростання рівня безробіття з 5,5 % у 1991 р. до 10,5 % у 1999 р.
4. Суворі екологічні вимоги уряду країни щодо промислових відходів привели у 1970-ті рр. до суттєвого покращання навколишнього середовища, проте їх подальше розширення негативно вплинуло (разом зі зростаючою дорожнечею робочої сили) на інвестиційний клімат у країні. Так, уже на початку 1990-х рр. країна мала негативний баланс ПІІ. З розширенням Європейського Союзу у 2004 р. процес відпливу інвестицій значно посилився.
5. Демографічна проблема в Німеччині полягає передусім у тому, що країна стрімко наближається до рівня високофлоридизованих держав зі значною питомою вагою людей пенсійного віку. Сучасна вікова структура має такий вигляд: 16 % —
діти до 14 років (включно) і стільки ж — особи старші 65 років. Унаслідок цього ФРН вимушена допускати на свій ринок праці контрольований міграційний потік з інших країн. Значна частина іноземців, що мають легальний статус, може розраховувати на отримання соціальної допомоги у разі бідності — соціаламт. За німецькою статистикою, іноземців серед реципієнтів цієї допомоги зараз налічується близько 23 %, тоді як питома вага їх серед населення становить лише 9 %.
Наведені вище особливості сучасної соціально-економічної моделі в цілому переобтяжували бюджет Німеччини, тому її уряди останніх років опинилася перед необхідністю докорінної реформи основних постулатів «соціального ринкового господарства», в якому «соціальна держава» у ХХІ ст. вже не змогла забезпечувати ті гарантії, до яких звикло населення, у першу чергу — економічно активне. Основними чинниками сучасної соціаль­ної трансформації в новому тисячолітті виявилися:

  • значні соціальні трансферти на дотримання соціальних стан­дартів у Східній Німеччині;
  • непропорційне зростання приросту отримувачів соціальної допомоги (близько 7 % на рік), тоді як ВВП країни збільшується лише на 1,5 %;
  • збільшення до 40 % податків на заробітну плату та інші види доходів. За цих умов різниця між реальною сумою, яку отримує «соціальник» та працюючий працівник, стає незначною, а відтак стимулів до праці не так уже й багато;
  • невисока ефективність медичного страхування, яка призвела до того, що лікарняні каси вже не можуть повною мірою задоволь­нити процес профілактики та лікування різного роду захворювань, внаслідок чого пацієнти мають доплачувати певну суму коштів за кращий «медичний результат»;
  • несприятлива впродовж останніх десяти років кон’юнктура на німецькі товари та послуги;
  • значна регіонально-галузева диференціація господарства ФРН;
  • відплив інвестицій за кордон, передусім у сусідні країни ЦСЄ, в яких німецький капітал знаходить кращі, ніж у своїй державі, умови для отримання прибутків.

Тут і далі цифри наводяться за даними: Journal of European Economy. — 2003. — № 2 (4). — P. 484—501.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2017 BPK Group.