лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
загрузка...
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

ЕКОНОМІКА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

5.1.1. Цілі та завдання Європейського Союзу


Головними цілями Європейського Союзу відповідно до Амстердамського договору є:

  • створення міцного союзу народів Європи;
  • сприяння збалансованому та тривалому економічному прогресу завдяки ліквідації внутрішніх кордонів, посиленню економічної і соціальної взаємодії;
  • утвердження власної ідентичності в міжнародній сфері шляхом проведення спільної зовнішньої політики і політики в галузі безпеки, а в перспективі — і спільної оборонної політики;
  • розвиток співробітництва в юридичній сфері;
  • збереження та примноження загального добробуту.

Європейський Союз є високомобільною організацією, тобто такою, яка впродовж певного періоду переглядає свої стратегічні і тактичні орієнтири. Прикладом цього можуть служити історичні рішення Європейської Ради у Берліні (березень 1999 р.) та ухвалений нею «Порядок денний — 2000» (Agenda — 2000). Саме цей документ визначив пріоритетні напрями розвитку Європейського Союзу протягом наступних семи років (2000—2006 рр.), а також основні напрями підтримки чотирьох «сензитивних» (чутливих) галузей європейської економіки (в ЄС до них відносять сільське господарство, металургійну промисловість, текстильну індустрію і рибальство) та депресивних регіонів країн — учасниць ЄС. Тоді ж було визначено три основні цілі Європейського Союзу.
Ціль 1: сприяння розвиткові та реструктуризації регіонів, що мають відставання.
Ціль 2: підтримка регіонів зі структурними проблемами у сфері соціально-економічних перетворень і сільського господарства.
Ціль 3: модернізація політики у галузі освіти, професійно-технічної підготовки та зайнятості і відповідних систем.
Реалізація названих вище програмних цілей, які фінансуються країнами-учасницями в межах 0,5 % щорічного ВВП, здійснюється через відповідні фонди. До них належать: Європейський Фонд регіонального розвитку, Європейський Соціальний Фонд, Фінансовий механізм розвитку рибальства, Європейський Фонд з управління та надання гарантій для сільськогосподарського виробництва. Усі ці фінансові організації мають назву — структурні фонди ЄС, а політика, що здійснюється через їх механізм, називається структурною. Крім названих вище наднаціональних уста­нов досить важливим є Фонд згуртування (солідарності). Якщо кошти попередніх фондів пропорційно розподіляються між учасниками, то дія останнього поширювалася до 2004 р. тільки на чотирьох учасників процесу, які відносно недавно приєдналися до ЄС і мали найнижчі макроекономічні показники (Ірландія, Іспанія, Греція, Португалія). У зв’язку зі збільшенням кількості учасників ЄС у 2004 р. до групи реципієнтів (тобто отримувачів допомоги) приєднається десять нових членів. Усього через струк­турні фонди та Фонд згуртування до 2007 р. буде перерозподілено 213 млрд євро у цінах 1999 р.


5.2. Сучасні економічні теорії європейської інтеграції


З середини ХХ ст. теорія регіональної інтеграції набуває поширення у світовій системі соціально-економічних наук, проте найбільш значущою вона стає в Європі, яка вже у 60—70-ті рр. минулого століття значно просунулася вперед завдяки інтеграції ринків та інтеграції політики. До 1990-х рр. у теорії європейської інтеграції, як її тоді почали називати, набули поширення чотири основні моделі, які мали дослідницько-правову регламентацію:

  • економічний федералізм;
  • економічна інтеграція європейського типу;
  • регіональна інтеграція;
  • міжнародно-правове регулювання.

Особливістю європейської інтеграції є те, що між теоретичним обґрунтуванням її основних положень та практичним запровадженням існує невелика відстань, яка вимірюється 15—20-ма роками великих дискусій та швидких економічних та організаційних змін. Підтвердженням цьому може слугувати стрімкий перехід від зони преференційної торгівлі, а потім вже й зони вільної торгівлі, який був закладений у 1950—60-ті рр. до економічного союзу, що сформувався на початку 1990-х рр. Таким чином, була реалізована теорія А. Купера та Б. Массела щодо формування митного союзу, з якої чіт­ко випливала інтеграційна теорія зниження трансакційних витрат Х. Джонсона під час відокремлення приватних та суспільних витрат. Спробу визначення ефекту європейської інтеграції зробив
у 1970-ті рр. голландець Я. Тінберген, який проводив розмежування між «негативною» та «позитивною» інтеграцією. Саме з останньої випливала ідея щодо етапності усунення митних бар’єрів та прий-
няття відповідних законів і створення інституцій (наднаціональних структур), які потім трансформувалася в основні постулати теорії європейського інституціалізму. Під «негативною інтеграцією» назва­ний вище дослідник розумів просте усунення бар’єрів на шляху транскордонного переміщення товарів, послуг і чинників виробництва, що врешті-решт вело, на його думку, до зниження цін, підвищення якості товарів та послуг, а відтак і до зростання ефективності націо­нальних економік. Хоча, з другого боку, перелік вище наведених
заходів можна трактувати як принципово новий рівень загострення конкуренції. «Позитивну інтеграцію» Я. Тінберген розумів як процес прийняття наднаціональних законів і створення відповідних інститутів, що суттєво збільшувало мобільність чинників виробництва.
Заслуговує на увагу також теорія Б. Баласси, який чітко встановлює єдність інтеграції взагалі та європейської зокрема, а також етапи країнової конвергенції в межах інтеграційного формування, хоча сам автор у відомій праці «Теорія економічної інтеграції» (1961) називає їх стадіями і визначає послідовність об’єднувальних дій таким чином:

  • створення зони вільної торгівлі;
  • митний союз;
  • спільний ринок;
  • економічний союз;
  • повна економічна інтеграція.

Як вже зазначалось вище, країни Європейського Союзу прой-
шли всі етапи свого розвитку і зараз опинилися перед дилемою: чи подальше розширення складу ЄС, чи поглиблення внутрішньої інтеграції, тобто екстенсивний чи інтенсивний шлях розвитку цього найбільшого у світі угруповання. Це змусило багатьох науковців з країн ЄС теоретично визначити нові шляхи удосконалення внутрішнього механізму функціонування цієї організації, яка все більше нагадувала модель централізованого планування та регулювання міжкраїнових пропорцій, а також зайнятися обґрунтуванням доцільних меж розширення Євросоюзу через високі темпи зростання флоридизації населення в країнах Старої Європи.
Основні постулати першого напряму розвитку теорії євроінтеграцїі досить чітко викладені у праці англійця Алі М.Ель-Аграа (El-Agraa Ali M. The European Union. History, institutions, economics and policies. — L., 1998), який вирізняє більш високі, на його думку, форми економічної інтеграції, а саме: 1) збільшен­ня мобільності чинників виробництва через усунення бар’єрів, що заважають транскордонній торгівлі; 2) координація грошово-кредитної та податкової політики (у низці інших праць зазначаються напрями: інвестиційний, монетарний, фіскальний); 3) формування загальних спільних цілей, які спрямовані на досягнення повної зайнятості, пришвидшеного економічного зростання, конвергенції у розподілі доходів тощо. П’ять років, що пройшли з того часу, наочно продемонстрували: в Європейському Союзі проблема гармонізації фіскальної та монетарної моделей перебуває поки що на дискутивному рівні через досить різні ступені соціально-економічного розвитку і до остаточної їх гармонізації в межах Європейського монетарного союзу (EMU) ще далеко.
«Вибухоподібне» розширення ЄС, яке пророкувалося провідними фахівцями Інституту стратегічних досліджень у Мілані (Італія) Паолою Савоною та Жаном Карло ще у 1995 р., здійснилося
у 2004 р., коли ЄС упродовж одного дня — першого травня, суттєво збільшив свої кордони вийшовши на перше місце серед глобальних конкурентів США та Японії за площею, кількістю населення та ВВП, проте значно знизивши відносний показник цього макроекономічного індикатора з 22 000 дол. (ПКС, 2003) до 19 900 дол. (ПКС, травень 2004 р., експертні дані). Турбокапіталізм, як називають його вище названі автори, упродовж ХХІ ст. значно посилить динаміку руху капіталу, а відтак розвиватиметься у двох напрямах: розширення геоекономічного простору та надбудова нових поверхів інтеграції. Підтвердженням першої тези могла б слугувати цитата зі спільного твору згаданих вище італійців:
«Після виснаження ресурсів дешевої робочої сили Східної Європи завдяки її інтеграції до європейського економічного простору, а також зростанню її добробуту, а відтак і заробітної плати трудящих, Європа буде вимушена звернутися до країн півдня Середземного моря.» (П. Савоно, Ж. Карло. Геоэкономика: Господство экономического пространства. — М.: Ad. Marginen, 1997. — С. 22—23).
В іншому місці книги автори чітко прогнозують: для того щоб зберегти відносно сталі темпи економічного зростання, Європейський Союз у 2020 р. має вийти на українсько-російський кордон.
ХХІ ст. було ознаменовано потужним «вибухом» нових теорій євроінтеграції. Серед них на перше місце вийшла проблема політичної інтеграції, яку можна охарактеризувати як таку, що суттєво посилить існуючу інституційну модель ЄС. Проте серед багатьох новітніх економічних інтеграційних теорій на перший план поступово стала виходити теорія внутрішнього регіоналізму (М. Кітінг, Дж. Логлін, Р. Хадсон, А. Вільямс та ін.), метою якої було обґрунтування створення гомогенного європейського економічного про-
стору, в якому вдасться зменшити соціально-економічні диспропор­ції за рахунок посиленого впливу наднаціональних європейських структур. Сюди ж було додано принципи, які потім стали нормою європейської регіональної політики: субсидіарність (делегування
в регіон тієї суми повноважень, які він може ефективно виконувати), компліментарності (структурні фонди ЄС можуть підтримати будь-який проект, якщо в регіоні будуть також вишукані кошти
у розмір 25—75 % (залежно від рівня розвитку країни) для його фінансування), програмованості, визначення депресивності тощо.
Таким чином, одразу після створення економічного та політичного союзу країн-учасниць має розвиватися процес регіональ­ної європейської єдності (її друга назва — регіональний союз,
чи «Європа Регіонів») (рис. 5.1).

Рис. 5.1. Стадії європейської економічної інтеграції (початок ХХІ ст.)

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2017 BPK Group.