лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
загрузка...
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

ЕКОНОМІКА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

Розділ 5


Країни Європейського Союзу

5.1. Країни Європейського Союзу в системі світогос­подарських зв’язків
5.1.1. Цілі та завдання Європейського Союзу
5.2. Сучасні економічні теорії європейської інтеграції
5.3. Економічна модель Німеччини
5.3.1. Місце ФРН у глобальній та європейській економіці
5.3.2. Особливості німецької економічної моделі
5.3.3. Сучасна модель розвитку
5.3.4. Структура господарства
5.3.5. Зовнішньоекономічні зв’язки
5.4. Економіка Франції
5.4.1. Позиції Франції у світовій економіці та в Європейському Союзі
5.4.2. Французька модель економіки
5.4.3. Сучасна структура господарства
5.4.4. Особливості зовнішньоекономічних зв’язків
5.5. Економіка Великобританії
5.5.1. Місце країни у світовій економіці та позиції в ЄС
5.5.2. Трансформація британської моделі розвитку
5.5.3. Галузева структура господарства
5.5.4. Особливості зовнішньоекономічних зв’язків
5.6. Економіка Італії
5.6.1. Італія в системі міжнародних економічних відносин
5.6.2. Особливості італійської моделі розвитку
5.6.3. Галузева структура господарства Італії
5.6.4. Особливості зовнішньоекономічних зв’язків
5.7. Скандинавська модель розвитку
5.7.1. Особливості розвитку економіки скандинавських країн
5.7.2. Суть та основні особливості швецької моделі
5.8. Економіка нових країн — учасниць ЄС
5.8.1. Країни ЦСЄ та Європейський Союз
5.8.2. Спільні та відмітні риси трансформаційних процесів у державах ЦСЄ
5.8.3. Економіка Польщі
5.8.3.1. Загальна характеристика
5.8.3.2. Галузева структура господарства
5.8.3.3. Особливості зовнішньоекономічних відносин
5.8.4. Особливості економіки Чехії
5.8.5. Особливості економіки Словаччини
5.8.6. Особливості економіки Угорщини
5.8.6.1. Специфіка переходу до ринку
5.8.6.2. Сучасна структура економіки
5.8.6.3. Особливості членства в ЄС
5.9. Україна і ЄС


5.1. Країни Європейського Союзу в системі світогосподарських зв’язків


Історія європейської інтеграції розпочалася одразу після Другої світової війни, а саме у 1946 р., коли Прем’єр-Міністр Великобританії Уінстон Черчіль виступив з історичною промовою у Цюріху (Швейцарія) про необхідність створення «Сполучених Штатів Європи», першим кроком до якого мало послужити партнерство між Францією та Німеччиною, довічними супротивниками в усіх війнах .
Наступною подією, яку можна розглядати як підготовчий етап створення інтеграційного угруповання був американський план Маршала (1947), метою якого був комплекс заходів щодо відродження господарства, включаючи американську допомогу. Відповідно до цього 16 країн повоєнної Європи отримали з США близько 13 млрд дол. у вигляді фінансування заходів економічного та технічного спрямування.
У 1948 р. було започатковано митний союз між трьома «малими» країнами Західної Європи — БеНіЛюксом (Бельгія, Нідерланди, Люксембург). Цей досвід виявився досить корисним у подальшому і сприяв поширенню інтеграційних ідей в інших країнах континенту.
Надзвичайно високі темпи економічного зростання у період 1947—1950 рр. привели до того, що виникла необхідність посилити ефект «компенсаційного зростання» новими об’єднуваль­ними моделями дво- і багатосторонніх відносин. Творцями цього процесу стали два французькі політики — Жан Моне і Робер Шуман та німець Конрад Аденауер. 9 травня 1950 р. (рівно через п’ять років після завершення останньої війни у Європі) було оприлюднено «Декларацію Шумана» (її автор обіймав тоді посаду міністра закордонних справ Французької Республіки), в якій пропонувалося двом провідним країнам — Франції та Німеччині об’єднати свої зусилля щодо контролю за виробництвом вугілля та сталі, а відтак і військової промисловості, яка була найбільшим споживачем останнього виду продукції. Ідея створення наднаціональної структури, яка б мала значні повноваження, належала Ж. Моне і була палко підтримана канцлером ФРН К. Аде­науером. А вже через рік, 18 квітня 1951 р., у Парижі шість країн (Бельгія, Італія, Нідерланди, Люксембург, Франція та ФРН) підписують угоду про створення Європейського об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС), після ратифікації якого, у 1952 р. зазначена вище Угода набула чинності. Тоді ж було започатковано створення Європейського оборонного співтовари-
ства, а з часом — Європейського співтовариства з атомної енергетики. 25 березня 1957 р. в Римі відбулося підписання Дого­ворів про Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) та ЄВРОАТОМ, які у сучасній науковій літературі, присвяченій історії європейської інтеграції, називають «Римським договором». Вони набули чинності 1 січня 1958 р.
Упродовж 50-х — 60-х рр. процес європейської інтеграції набуває нових обертів, у тому числі щодо розширення ЄЕС, рішення про яке було прийнято у грудні 1969 р. у м. Гаага (Нідерланди). Внаслідок цього, вже в 1973 р. замість «шістки» виникла «дев’ятка», за рахунок приєднання Данії, Ірландії та Великобританії, в 1981 р. до цього союзу вступила Греція. Національний референдум 1994 р. у Норвегії відхилив її членство в ЄС, проте вже у 1995 році до Європейського Союзу приєдналися Австрія, Фінляндія, Швеція.
Протягом 1990-х рр. тривав активний процес удосконалення договірних основ функціонування Європейського Союзу. 11 груд­ня 1991 р. відбулося підписання Маастрихтської угоди про створення ЄС, яка набула чинності 1 листопада 1993 р., саме з цьо-
го періоду Європейські співтовариства отримали сучасну наз-
ву — Європейський Союз. У 1997 р. цей документ було удосконалено, а нова угода отримала назву Амстердамський договір, який чітко визначав вільне працевлаштування та права громадян, свободу пересування, надання більшої ваги ЄС на міжнародній арені тощо.
Можливості подальшого розширення Євросоюзу були чітко задекларовані у Копенгагенських критеріях на вступ (1993), які згодом отримали назву політичних. Трохи пізніше були прийняті й економічні критерії для країн-аплікантів, які називаються Маастрихтськими. Таким чином, було створено фундаментальні основи майбутнього розширення цього найбільшого у світі інтеграційного формування.


У принципі, ця ідея створення пан’європейської єдності навіть тоді не була новою. Вона стала дуже популярною на поч. ХХ ст., проте засуджувалася як партіями правого, так і лівого спрямування. Більшовицький лідер В. І. Ленін у роботі «Про лозунг Сполучених Штатів Європи» відзначав, що таке об’єднання є неможливим, а в разі все ж таки його створення – реакційним. Життя довело помилковість цих прогнозів.

Першою подала заявку на вступ до ЄЕС Туреччина —
у 1987 р., у 1990 р. аналогічне бажання виказали Кіпр та Мальта, у 1994 р. — Угорщина та Польща, у 1995 р. — Румунія, Словаччина, Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, а у 1996 р. — Чехія та Словенія. Упродовж 1997—2003 рр. відбувався швидкий процес адаптації їх економік до системних вимог Євросоюзу та імплемен­тації європейського законодавства до національного (тобто введення правил та норм до чинних законів, а також спостереження за «європейським» механізмом їх функціонування). Проте проходив він у країнах-аплікантах по-різному, а відтак різними були
й результати. Внаслідок чого на Копенгагенському, а потім і Афінському саммітах (2002—2003 рр.) було прийняте безпрецедентне рішення про розширення ЄС одразу на десять нових (найбільш успішних у плані відповідності до згадуваних вище вимог) країн. 1 травня 2004 р. членами Євросоюзу стали 10 європейських держав: Кіпр, Мальта, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Угор­щина, Чехія, Словаччина, Словенія. Очікується, що у 2007 р. до Європейського Союзу приєднаються ще й Румунія та Болгарія,
а також, можливо, що деякі балканські країни (ЄС веде переговори з усіма країнами колишньої Югославії та з Албанією). Потребує вирішення також проблема майбутнього членства Туреччини, яка найпершою подала заявку на вступ, проте невідповідність критеріям, насамперед копенгагенським (політичним), відсуває очікуваний вступ на більш пізній період.
Унаслідок активного процесу розширення у 2004 р. Європейський Союз став найбільшою і найпотужнішою інтеграційною організацією у світі з чисельністю жителів — 455 млн (2003 р.) (США — 276; Японія — 127 млн), великою площею у 3,9 млн км2 (США — 9,1; Японія — 0,4), ВВП — 9,1 трлн дол. за ПКС (США — 8,9; Японія — 3,1). Основні країнові та глобальні порів­няння наведено у табл. 5.1 станом на початок 2000 р., тобто напередодні процесу розширення.
Як випливає з табл. 5.1, країни Європейського Союзу мають досить різні макроекономічні показники, проте серед них чітко виділяється «авангардна четвірка» — ФРН, Франція, Великобританія та Італія. Тяжіє до цієї групи Іспанія з розривом у загальному ВВП відносно Італії в 1,8 раза. Серед постсоціалістичних країн-аплікантів 2000 р. найбільшого сумарного показника ВВП досягли Польща, Чехія, Угорщина. Аналогічне відставання по лінії Угорщина — Словаччина становило 2 рази.

Таблиця 5.1
Позиції країн ЄС та аплікантів на вступ
у світі (
станом на початок 2000 р.)



з/п

 

ВВП (ПКС), млрд дол.

$, тис. км2

Р, млн жит.

 

ВВП (ПКС), млрд дол.

$, тис. км2

Р, млн жит.

1

Бельгія

260,2

31

10

Кіпр

14,5

9

1

2

Нідерланди

382,7

42

16

Словенія

31,7

20

2

3

Фінляндія

119,3

338

5

Мальта

5,7

1,3

0,4

4

Люксембург

18,5

3

0,4

Чехія

133,8

79

10

5

Франція

1342,2

544

59

Словаччина

57,1

1,3

5

6

Великобританія

1314,6

242

60

Угорщина

115,1

93

10

7

Данія

137,8

45

5

Польща

326,6

313

39

8

Австрія

203,0

84

8

Естонія

12,1

45

1,5

9

ФРН

1949,2

357

83

Литва

14,6

65

4

10

Ірландія

97,2

70

4

Латвія

15,2

65

2,3

11

Італія

1278,1

301

58

Разом по аплікантах ЄС

736,4

690,6

75,2

12

Іспанія

712,5

505

40

 

 

 

 

13

Греція

162,4

132

11

 

 

 

 

14

Португалія

160,5

92

10

 

 

 

 

15

Швеція

200,5

450

9

 

 

 

 

16

Разом по ЄС — 15

8338,7

3236

378,4

 

 

 

 

17

Разом по ЄС — 25

 

 

 

 

9075,1

3927

454

18

 

 

 

 

 

 

 

 

19

 

 

 

 

 

 

 

 

20

США

8867,7

9100

276

 

 

 

 

21

Японія

3151,3

378

127

 

 

 

 

22

 

 

 

 

 

 

 

 

23

 

 

 

 

 

 

 

 

ВВП (ПКС) на душу населення 1999 р.

24

США

31 872

 

 

 

 

 

 

25

Японія

24 898

 

 

 

 

 

 

26

ЄС — 15

22 037

 

 

 

 

 

 

27

ЄС — 25 (гіпотет.)

19 998

 

 

 

 

 

 

Джерело: 1. Доклад о развитии человека за 2001 год. — М. — С. 178—179.
2. Информационно-аналитические справочники для Правительства США / СIА. — Екатеринбург, 2001.
3. Власні розрахунки.

Починаючи з 2002 р. всі основні показники Євросоюзу розраховуються в євро, за ними ж проводяться порівняння з іншими країнами як правило за ринковим курсом валют. Станом на початок 2004 р. в країнах ЄС — 12, тобто тих, які входять до Європейського монетарного Союзу (ЄС — 15, за винятком Великобританії, Данії, Швеції), за розрахунками Євростату вироблявся сумарний ВВП у розмірі 7616 млрд євро, в ЄС — 15 — 9875 млрд євро,
в США — 11 560 млрд євро, Японії — 4359 млрд євро. З цього випливало, що навіть збільшення кількості населення країн ЄС навряд чи змінить співвідношення в Євросоюзі. Якщо взяти середній показник ВВП на душу населення за моделлю ЄС — 15 станом на 1 січня 2004 р. за 100 %, то аналогічний у США становить 153,4 %, Японії — 133,0 %, Люксембурзі — 204,3 %, Ірландії — 142,7 %, ФРН — 105,2 %, Великобританії — 115,0 %, Франції — 102,2 %, Італії — 91,3 %. Проте більш масштабне відставання мають такі країни, як Іспанія — 73,3 %, Греція — 56,8 %, Португалія — 52,8 %1. Реально це означає, що європейські «новобранці», яким притаманні більш низькі показники ВВП (30—60 %), матимуть досить тривалий період конвергенції з аутсайдерами ЄС — 15. Позитивною для ЄС рисою об’єднаної економічної системи може слугувати міжнародна торгівля, де чітко простежуються переваги євроінтеграції передусім на рівні зниження трансакційних витрат.
У 1990-ті рр. країни Євросоюзу продовжили зміцнювати своє становище на світових ринках. У 1997 р. експорт п’ятнадцятки у 2,7 раза перевищував американський (37,9 % світового). Питома вага країн в експорті капіталу в формі прямих іноземних інвестицій зросла до 25 % (1991—1993), хоча західноєвропейські ТНК за масштабами закордонних інвестицій поступалися американським корпораціям. Разом з тим, на країновому рівні цей процес не був рівномірним. Питома вага ФРН у прямих іноземних інвестиціях суттєво зростала, а Великобританії та Франції зменшувалася. Проте за обсягом прямих іноземних інвестицій Великобританія й досі випереджає інші західноєвропейські країни.
Протягом 1990-х рр. у країнах Євросоюзу відбувалося швидке змінення пропорцій між вартістю продукції закордонних дочірніх підприємств та величиною ВВП на користь закордонного виробництва. За даними В. Ломакіна (Росія), майже 20 % ВВП Великої Британії, Бельгії та Нідерландів було переміщено за кордон. Основними ринками для інвестицій виступають США, де на країни — члени ЄС припадає близько ? іноземних капіталовкладень і лише ? становлять ПІІ Японії. Поступово зростає потік інвести­цій у країни Центральної та Східної Європи (особливо в Польщу, Угорщину та Чехію).
Галузями, які на початку ХХІ ст. забезпечували європейським країнам глобальну конкуренцію, є:

  • літакобудування (Франція, Німеччина, Великобританія);
  • банківська діяльність (Великобританія, Нідерланди, Німеччина, Іспанія);
  • біотехнології (Німеччина);
  • автомобілебудування (Німеччина, Франція, Швеція);
  • цифрове телебачення (Франція);
  • фармацевтична промисловість (Німеччина, Франція);
  • фінансові послуги (Великобританія, Люксембург);
  • страхування (Великобританія, Нідерланди);
  • мобільний зв’язок (Фінляндія, Швеція, Великобританія);
  • видавнича справа (Німеччина);
  • програмне забезпечення (Ірландія, Німеччина, Бельгія);
  • текстиль, взуття (Італія).

У 1970-ті рр. Євросоюз став провідним експортером продукції машинобудування та хімічної промисловості, на які припадало 20—23 % світового експорту. Однак на початку 1980-х рр. з’явилися небезпечні симптоми ослаблення позицій у цих галузях. Для подолання технологічного відставання в країнах ЄС було створено кілька спільних програм співробітницітва: «Еспріт» (електроніка), «Расе» (телекомунікації), «Кубе» (біотехнології), «Евріка» (науково-технічні зв’язки), які сприяли відновленню лідерства на світовому рівні. Тобто можливість акумуляції фінансових ресурсів у наднаціональних структурах та їх витратах на пріоритетних напрямках розвитку є важливою перевагою ЄС перед усіма іншими інтеграційними моделями.
Політика Євросоюзу щодо країн, які відносно недавно увійшли до складу цієї організації, націлена на піднесення їхньої економіки. Цьому сприяють структурні фонди та Фонд згуртування. Прикладом вдалого соціально-економічного зростання може служити досвід Ірландії, яка вже зараз за темпами економічного зростання вважається «європейським драконом». 62 % ірландського експорту становить продукція високих технологій, у тому числі 29 % припадає на інформаційні технології, що означає високу конкурентоспроможність її економіки на європейському та світовому рівнях, і це при тому, що під час вступу країна мала лише аграрні пріоритети розвитку.
Європейський Союз є єдиним інтеграційним угрупованням, в якому діють високі соціальні стандарти, які з одного боку є свідченням гуманітарної зрілості суспільства, з другого — стримуючим чинником розвитку підприємництва. Європейці виступають за державні гарантії щодо страхування життя, пенсійне забезпечення, допомогу у разі безробіття, жорстке (на законодавчому рівні) регулювання трудових угод тощо. Як наслідок, в Євросоюзі існує досить високий рівень безробіття, який тим не менш значною мірою різниться по країнах: від 18,8 % в Іспанії (1997) до 2,8 % у Люксембурзі, за середнього по ЄС показника у 10 % (1998). Це означає, що країнам — членам Євросоюзу у боротьбі за світові товарні ринки у подальшому прийдеться більш виважено підходити до задекларованих соціальних гарантій. Досить показовою при цьому є Швеція, яка вже зараз переглядає основні положення своєї соціальної політики, гармонізуючи їх з основними постулатами прийнятої в ЄС «Соціальної хартії». На порядку денному стоїть питання про зменшення тривалості і обсягів фінансування допомоги у разі безробіття, надання допомоги у разі бідності тощо. Натомість, країни Південної Європи (Іспанія, Португалія, Греція), а також нові члени ЄС вимушені будуть підтягувати свої соціальні стандарти до європейських норм.
Кінець ХХ — початок ХХІ ст. був ознаменований для країн Євросоюзу загостренням конкурентної боротьби зі США та Японією на двох- і багаторівневих напрямах. З одного боку активно відбувався процес злиття і поглинання американських та європейських компаній, з другого — посилювалися взаємні санкції щодо продажу товарів та послуг.
Прикладом злиття може бути компанія Daimler-Chrysler, яка об’єднала дві моделі управління: німецьку і американську. Перша з них дала новій продукції високу якість, друга — зразковий маркетинг та рекламу. Внаслідок взаємних узгоджень було прийняте рішення перевести штаб-квартиру нової ТНК зі США до Штутгарту (ФРН).
У цілому економічні відносини між ЄС та США не можна назвати безхмарними. Нерідкими у минулому були «галузеві» війни: бананова, сирна, м’ясна, комп’ютерна та ін. Головною їх причиною виступають взаємні претензії щодо якості продукції, що постачається, хоча реальне підґрунтя стосуються перш за все забезпечення захисту свого товаровиробника. Досить показовим
є протистояння авіаційних компаній. Тільки-но європейці заговорили, що «Боїнги» завдають шкоди навколишньому середовищу
і в подальшому не зможуть літати до європейських аеропортів, як пролунало аналогічне попередження з боку США щодо польотів надшвидкісних літаків «Concorde» авіакомпаній «Air France» та «British Airways» до Нью-Йорка. (Обидві компанії у 2002—2003 рр. повністю відмовились від використання цих супершвид­кісних лайнерів через їх збитковість), проте конкуренція між американськими та європейськими літакобудівними компаніями та авіаперевізниками продовжує загострюватися і зараз.
Криза, в якій опинилися постіндустріальні країни на початку ХХІ ст., підштовхує їх на нові підходи щодо захисту зовнішніх та внутрішніх ринків. Прикладом можуть бути санкції 2002 р. з боку уряду США щодо імпорту сталі та прокату з країн ЄС і аналогічні дії Єврокомісії до американських товаровиробників та експортерів. Тобто відбувається процес загострення міжкраїнової та міжблокової конкуренції.


1 European Union in Numbers: Population and GDP in the countries // Journal of European Economy. — 2003. — № 2(4). — P. 494—501.

 

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2017 BPK Group.