лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
загрузка...
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

ЕКОНОМІКА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

4.3. Особливості зовнішньоекономічних зв’язків


Сучасна Японія має високодиверсифіковану структуру зовнішньоекономічних зв’язків, які не обмежуються лише зовнішньою торгівлею, хоча остання відіграє суттєву роль у відтворенні ВВП. Значною мірою сучасні особливості зовнішньоекономічних відносин країни зумовлені п’ятьма основними чинниками, які були домінуючими в цій державі впродовж 60—80-х рр. ХХ ст.:

  • стрімке нарощування експорту продукції трудомісткого машинобудування та інших обробних галузей (період 1970—80-х рр.);
  • поступовий перехід до імпортозаміщення тих товарів та послуг, які могли вироблятися в країні. (Ці заходи призвели до так званих торгових війн, приміром автомобільних, у 1970—80-х рр. між Японією та США, дисбаланс у зовнішній торгівлі між якими в окремі роки призводив до того, що японських легкових машин експортувалося до США 2 млн, а американських в Японію — 20 тис.);
  • створення потужних експортних компаній з диверсифікованою структурою зовнішньої торгівлі, в основі якої лежала протекціоністська політика уряду щодо стимулювання виробництва та постачання автомобілів, побутової техніки, а потім і комп’ютерів на світові ринки. З цією метою вище згадувані компанії отримували пільгові кредити від банків під гарантії Міні-
    стерства фінансів Японії, що різко її дистанціювало від інших розвинутих країн світу, законодавство яких забороняло подібного роду конкурентну експансію;
  • сприяння розвиткові енергозберігаючих та матеріалозберігаючих технологій, яке призвело до раціоналізації структури імпорту. Нарощування темпів зростання ВВП у зв’язку із цим в Японії було вищим за темпи зростання ціни на енергоносії та інші види ресурсів;
  • визначання з боку Японії зовнішньоекономічного географіч­ного пріоритету для себе — Азіатсько-Тихоокеанський регіону, який є містким ринком збуту та унікальним джерелом сировини, проте вже у 1980-ті рр. райони збуту суттєво розширилися до всього глобального простору. Саме у цей період розпочалося перенесення виробничої бази за кордон, де мав місце стрімкий процес нарощування випуску продукції за японськими ліцензіями.

Обсяги сучасного експорту Японії є досить вражаючими — 413 млрд дол. (франко-борт, 1999), що перевищує ВВП багатьох європейських країн. Основною продукцією, що вивозиться, є транспортні засоби, напівпровідникові прилади, офісна техніка, автомобілі, хімікати, риба та рибопродукти. Найбільшими партнерами за експортом є США — 31 %, Тайвань — 7 %, Китай — 5,5 %, Південна Корея — 5,4 %, Гонконг — 5,2 %.
Японський імпорт у 1999 р. становив 306 млрд дол. (СИФ)
і складався в основному з палива, різних руд, продуктів харчування, хімікатів, тканин, певних видів машин та обладнання (наприклад цивільних літаків, які в країні не випускаються). Основними партнерами по імпорту є ті ж самі країни, що і за експор­том: США — 22 %, Китай — 14 %, Південна Корея — 5,1 %, Австралія — 4,2 %, Тайвань — 4,1 %.
Проте не тільки структура зовнішньої торгівлі визначає особливості сучасної Японії. Значною мірою це віддзеркалюють прямі іноземні інвестиції, що надходять з країни за кордон (рис. 4.1).

Рис. 4.1. Питома вага японських інвестицій
у структурі вивезених ПІІ у 1980—1998 рр.
Джерело: World Investment Report, 1999. — UN-NY, 1999.
Досить цікавий вигляд має також структура взаємних інвестицій між Японією та США. Так, якщо у 1970 р. загальний обсяг ПІІ США в Японії становив 1,5 млрд дол., то вже у 2000 р. його рівень зріс до 55,6 млрд дол., при цьому за два останні десятиріччя він збільшився майже у 9 разів. Зустрічна міграція була більш вражаючою: з 1980 до 2000 р. японські капіталовкладення в американську економіку зросли у 39 разів (з 4,2 млрд до 163,2 млрд).
Інші пріоритети інвестицій визначаються таким чином: 24 % направляється в країни Азії, 15 % — у країни Західної Європи, 9 % — у Латинську Америку (для порівняння: на США припадає 42 % ПІІ Японії).


4.4. Еволюція економічних моделей


Японська економічна модель суттєво відрізняється від будь-якої у Європі чи у Північній Америці передусім за рівнем участі держави у диверсифікованому регулюванні соціальних, економічних та ментальних відносин. Разом з тим, вона не є повторенням кейнсіанської чи неокейнсіанської моделей перш за все тому, що основою підтримки макроекономічних пропорцій економіки є насамперед монетаристські принципи. З одного боку, Японія має один з найвищих у світі показник конкурентоспроможності власної продукції та послуг, з другого — її продуктивність праці суттєво відстає від американської, а у деяких випадках й від західноєвропейської. Контрастність порівнянь можна доповнити також рідкісним інноваційним динамізмом і наявністю малих підприємств, які не можуть являтися зразковими щодо механізації та автоматизації виробничих процесів, проте на відміну від західних товаровиробників мають усі можливості для швидкого переходу на випуск нової продукції. Разом з тим, серед усіх постіндустріальних країн світу Японія виділяється біль­шою тривалістю робочого дня. Середній японський працівник проводить на службі, за даними В. Ломакіна (1999), 57,7 годин на тиждень, тобто на 10 годин більше ніж американець чи європеєць. Суто японським є принцип пожиттєвого найму, за яким великі фірми можуть гарантувати зайнятість цінним працівникам упродовж усього їхнього трудового стажу. Саме цей принцип було покладено в основу національної виробничої філософії «наша фірма — наш дім», яка сформувала рідкісне ментально позитивне ставлення найманого робітника до місця своєї постійної роботи. Система оплати праці також є багато у чому унікальною, тому що ґрунтується на потрійному стимулюванні отримання доходів (тарифна ставка, премії, надбавка за додаткову працю).
Особливістю економічної моделі Японії є також високий ступінь вертикальної інтеграції корпорації. При цьому в країні виділяються два рівні: західний, побудований відповідно до американської чи європейської моделей, та суто японський, більш відомий під назвою Кейрецу, що являє собою угруповання серед­ніх та малих компаній без участі фінансових установ. Провідним корпораціям, тобто тим, що стоять на вершині піраміди, при­таманна виробнича функція з фінансовим управлінням усією гру­пою, тобто відбувається формування холдингу та виробничої кооперації з усіма учасниками (малі, середні, великі підприємства).
Своєрідність формування та функціонування сучасної моделі Японії багато у чому зумовлена, з одного боку, історичною еволюцією її господарства, з другого — потужними трансформаційними реформами, які мали місце у повоєнний період.


4.4.1. Чинники економічного успіху Японії у післявоєнний період. Динаміка розвитку
японської моделі (1945—1995 рр.)


Після поразки у Другій світовій війні та американської окупації 1945 р., Японія опинилася у вкрай скрутному економічному становищі. Випуск промислової продукції у цьому році відповідав 20-відсотковому довоєнному рівню, країна мала високий рівень інфляції, існував прямий розподіл продукції. Крім цього, існувала й ментальна криза, яка погіршувала соціальний та духов­ний стан японців тієї пори.
Більшість сучасних японознавців пов’язують початок системних реформ з дією двох людей: генерала Макартури — командувача американських окупаційних військ та Д. Доджа — керуючого Детройським банком, який очолив групу підприємців та менеджерів, що розробили програму виходу з кризи. Основною метою цього документа стало проведення заходів, спрямованих на демілітаризацію та демократизацію Японії, а також рішучий перехід від тоталітарної командно-адміністративної економіки до ліберальної моделі розвитку.
Реформи розпочалися з того, що впродовж 1947—1948 рр. були розпущені дзанбацу — закриті вертикально-інтегровані концерни військово-промислового комплексу. У цей же період актив­но відбувався процес розукрупнення промислових та торговельних компаній, чиї акції були пущені у вільний продаж. Прийняте антимонопольне законодавство заборонило картельні угоди, ринкову дискримінацію, відкрило доступ до кредитних ресурсів.
Другим кроком економічних змін була аграрна реформа, яка поклала край засиллю феодальних відносин у сільському господарстві. Її суть полягала насамперед у викупі державою поміщицьких земель та продаж її селянам, які тепер виступали як орендарями, так і власниками земель. Це сприяло нарощуванню товарного виробництва та переходу від його, по суті, натуральної форми до фермерського господарства, основою якого були товар­но-грошові відносини.
Бюджетна реформа 1950 р. була спрямована на досягнення бездефіцитності бюджету та лібералізації зовнішньої торгівлі, також відмінявся контроль за цінами. Водночас з цим активно йшов процес державного регулювання економіки, перш за все на індикативній основі. Якщо перший план відродження господарства (1949—1952 рр.) мав на меті досягнення довоєнного рівня економічного та соціального розвитку (це було зроблено вже у 1953 р.), то економічний план, що був прийнятий у 1955 р. чітко визначив національні галузеві пріоритети: чорна металургія, енер­гетика, хімічна промисловість, суднобудування, судноплавство. Високі темпи нарощування виробництва дуже швидко привели до посилення амбітності подальших планів та прогнозів. Так, план 1960 р. «Подвоєння національного доходу» передбачав, що цей показник мав збільшитися у 2 рази за десять років, проте реально був виконаний вже у 1967 році (тобто за 7 років). Розвиток японської економіки відбувався найбільш активно у 1970—80-ті рр., забезпечуючи щорічне десятивідсоткове зростання ВВП, проте на початку 1990-х рр. ці темпи уповільнилися. Стало очевидним, що усталені механізми та інструменти економічного регулювання вже не відповідають тим технологічним змінам в глобальному господарстві, що сталися останнім часом.
У грудні 1995 р. Кабінет Міністрів Японії ухвалює нову економічну програму «Соціально-економічний план структурних реформ — сильна економіка та вільне від проблем життя народу». Проте незважаючи на високі амбітні цілі, що в ній декларувалися, її не вдалося повною мірою реалізувати (про що йтиметься у § 4.4.2).
Описуючи феномен «японського дива», у японознавстві завжди чітко визначають межі у часі та етапність у реалізації основних завдань. Так, упродовж 60—70 рр. ХХ ст., японське економіч­не диво, яке стало відомо під назвою «країна Сонця, що сходить», в основному визначали екстенсивні чинники зростання:

  • швидкі темпи нарощування інвестицій, які зумовили будівельний бум та технічну модернізацію виробництва;
  • стрімкий розвиток базових галузей, що сприяло високим темпам економічного зростання у машинобудуванні;
  • орієнтація виробництва на імпортовану сировину в необробленому вигляді (нафта, вугілля, руди чорних та кольорових металів);
  • стрімке нарощування експорту товарів, диверсифікація їх асортименту, експансія на товарні ринки США та країн АТР;
  • велика ліцензійна та патентна робота;
  • збалансований бюджет, низькі витрати на оборону;
  • зростання норми нагромадження з 12 % (у довоєнний час) до 32,5 % (у період 1960—1984 рр.) ;
  • низька (до 80-х рр. ХХ ст.) заробітна плата робітників та службовців та порівняно висока тривалість робочого часу.

Ці та деякі інші чинники зумовили надзвичайно швидкі темпи економічного зростання. Так, за даними В. Кудрова (2000), у період з 1995 по 1970 р. середньорічні темпи економічного зростання становили приблизно 11 %, що з одного боку призвело до рішучого прориву в економіці, з другого — суперіндустріалізація господарства викликала значні екологічні ускладнення (Японія у цей період вважалася найнебезпечнішою для життя країною світу), майже повна зайнятість населення зумовила дефіцит трудових ресурсів в окремих галузях, «тихоокеанський феномен» гіперконцентрації виробництва став головною причиною форму­вання східних та північних депресивних зон, нафтова криза 1970-х рр. спровокувала падіння попиту на японські вироби (передусім
на автомобілі), експансія американського ринку призвела до виникнення «автомобільних війн» з цією державою, зовнішньоторговельний баланс з якою був порушений назавжди.
Наступний період (1975—1995 рр.) варто було б назвати етапом інтенсифікації господарства, тому що його характеризували вже нові пріоритети соціально-економічного розвитку Японії, які були зумовлені дією інших ніж у попередні роки чинників:

  • зростання якості робочої сили, що випливала з наслідків проведення реформ у школах і вищих навчальних закладах та посилення практичної спрямованості навчання; формування принципово нового соціально-ментального явища «фірмового патріотизму». (За результатами проведеного на початку 1990-х рр. у США та Японії опитування тільки 12 % американських робітників повідомили, що постійно думають про спільні проблеми розвитку свого підприємства і намагаються допомогти йому, натомість японський показник становив — 61 % (В. Кудров, 2000));
  • кооперація держави та бізнесу, створення потужних кейрецу, в основі яких лежала не тільки вертикальна інтеграція з відповідно низькими трансакційними витратами, а й значна підтрим­ка японського експорту з боку Міністерства фінансів, яке надавало відповідні гарантії його фінансового забезпечення через численні японські банки; на цьому ж етапі відбувся перехід від адміністративно-фінансового регулювання економіки до непрямого державного втручання (контроль грошової маси, підтримка сталого курсу національної валюти, утримання інфляції у невеликих розмірах тощо);
  • посилення ролі науково-технічного прогресу, збільшення фінансування з боку держави фундаментальних наукових та технологічних досліджень, внаслідок чого було змінено традиційно негативний технологічний баланс країни на позитивний (початок 1990-х рр.), коли Японія вперше почала експортувати технологій більше, ніж імпортувати. У цей період було створено близько 20 технополісів та всесвітньо відоме наукове місто — Цукуба (тут знову ж таки напрошуються відповідні паралелі з академмістечками колишнього СРСР);
  • зміна галузей та територіальної структури виробництва, яка чітко визначила пріоритетні сектори національної економіки, коли замість автомобілебудування, електроніки та верстатобудування на перші місця вийшли високі технології (оптикоелектроніка, виробництво нових матеріалів, напівпровідників, біотехно­логії). Водночас швидкими темпами зростали сервісні сфери (наука, освіта, культура, банківсько-фінансова галузь тощо);
  • масштабне нарощування інвестицій (прямих і портфельних) у країни Південно-Східної Азії, США, а трохи пізніше й у перспективні галузі держав Латинської Америки, а також в Австралію, Нову Зеландію та в країни ЄС.

Після приєднання Гонконгу та Макао до Китаю ця країна вийшла на друге після США місце.

В. Ломакин. Мировая экономика. — М.: Финансы, 1999. — С. 460.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2017 BPK Group.