лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

РИМСЬКЕ ПРАВО

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

 

Тема 18.Зобов’язання з деліктів та нібито з деліктів


Поняття приватного делікту. Римське право розрізняло два види правопорушення: приватні правопорушення (delictum pri­vatum) та публічні злочини (crimen publicum). Злочини — це ті правопорушення, що завдавали шкоди інтересам держави і суспільства в цілому. Приватні правопорушення, або як їх називали римляни, деліктні правопорушення завдавали шкоди правам та інтересам окремих приватних осіб, а тому й наслідком зазначених правопорушень був обов’язок того, хто його спричинив, відшкодувати заподіяну шкоду. Це відшкодування полягало у виплаті потерпілому суми вартості майна або інших об’єктів, що були знищені або пошкоджені, та у сплаті потерпілому відповідного штрафу.
Однак, як зазначає І. Б. Новицький до кола приватних правопорушень римське право включає і такі, які під сучасноим кутом зору є важкими кримінальними злочинами (наприклад, грабіж, крадіжка тощо).
В науці римського права існує досить поширена думка, що корені обов’язку відшкодування та сплати штрафу за деліктне правопорушення знаходяться в далекому минулому, коли на ранній стадії розвитку суспільства була поширена особиста помста. Саме з тих часів, як вважається, почалося розвиватися правило, що той, хто заподіяв шкоду іншому, повинен понести за це покарання. Правовий принцип рівності шкоди та покарання за це вперше був виражений у системі таліона (talio) «око за око, зуб за зуб». Вважалося, що при рівних пошкодженнях постраждалого та правопорушника поновлюється загальна гармонія взаємовідносин.
Однак, заподіювач міг домовитися з ображеним щодо викупу своєї вини шляхом сплати певної суми коштів. З розвитком правових ідей та принципів на території Римської держави кровну (особисту) помсту заборонили, єдиним способом примирення став обов’язок заподіювача шкоди сплатити певний штраф ображеному та винагороду за шкоду і образу.
Особливістю деліктної відповідальності за стародавнім римським правом був, у деяких випадках, обов’язок однієї особи відповідати за деліктне правопорушення, вчинене іншою особою. Це стосувалося тих ситуацій, коли правопорушення здійснювалося підвладним або рабом. У такому разі наслідком правопорушення ставав обов’язок домовладики або рабовласника видати потерпілому винуватця (noxae deditio). Причому постраждалий отримував ноксальний позов (від noxae) проти домовладики або рабовласника. Останній, однак, міг позбутися обов’язку видачі особи, сплативши відповідну компенсацію (poena). Таким чином він урівноважував моральний аспект правовідносин і «очищував» заподіювача від обов’язку бути тілесно покараним. Це дозволяло звести ефект від особистої образи до звичайного майнового правопорушення.
Однак незважаючи на те, що ноксальний позов подавався до домовладики, ноксальна відповідальність завжди йшла за правопорушником. При цьому застосовувався принцип «noxa ca­put sequitur» («покарання йде за особою»). Тому відповідальність завжди переходила на того домовладику, до сім’ї якого тоді належав порушник.
Схожий порядок Закон ХІІ таблиць поширив на домашніх тварин, що належали до манципних речей, та собак (на них цей режим був поширений згідно з lex Pesolania). У такому разі по-
страждалому надавався позов actio de pauperie, згідно з яким хазяїн зобов’язаний відшкодувати шкоду або видати тварину. Підставою відповідальності за actio de pauperie є несподівана буйність тварини, природі якої, вважалося, властива спокійна та мирна поведінка (D. 9.1.1.7).
Види деліктів. Система деліктних зобов’язань характеризувалася тим, що в Римі існував певний вичерпний перелік правопорушень, що вважалися деліктами.
Furtum (крадіжка). Поняття крадіжки в римську епоху дещо відрізнялося від сучасного її розуміння. Тоді крадіжкою вважалося будь-яке протиправне вилучення об’єкта правовідносин. Причому, перелік цих об’єктів не обмежувався речами — він включав і деякі можливості (володіння, користування).
«Крадіжка — це вилучення речі, здійснене обманом з метою збагачення, незважаючи на те, чи це вилучення самої речі, чи користування, чи володіння нею» (D. 47.2.1.3).
До крадіжки користування (furtum usus) належали такі ситуації, коли позикоотримувач або зберігач чужих речей перевищував межі своєї компетенції щодо цих речей і неправочинно їх використовував.
Крадіжкою володіння (furtum possessionis) називалися такі відносини, в яких заставодавець неправомірно заволодівав річчю, яку раніше передав у заставу (в цьому випадку власник здійснював крадіжку власної речі (Gai. 3.195)).
До крадіжки також належало і furtum proprietatis (крадіжка власності). Про такий вид крадіжки римляни говорили тоді, коли узуфруктарій змінював господарське призначення речі.
Rapina (грабіж). Це вилучення чужого майна із застосу-
ванням сили. Постраждалому від грабежу надавався позов actio vi bonorum raptorum (позов про майно, вилучене силою). Особливістю була можливість постраждалого протягом року вчинити зазначений позов та отримати штраф у чотирикратному розмірі від вартості втраченого майна (D. 47.8.2). У разі подання позову після спливу річного строку, пограбований мав право на просте відшкодування справжньої вартості вилученого. Від крадіжки грабіж відрізнявся браком таємниці здійснюваного.
Damnum iniuria datum (протиправне заподіяння майнової шкоди). На початку республіканського періоду римське право не знало загального делікту, який би обумовлював відповідальність за заподіяння шкоди. В стародавньому праві (в Законах ХІІ таблиць) передбачалася відповідальність лише за окремі випадки пошкодження або знищення майна. Причому коло таких випадків було досить обмеженим, бо охоплювало переважно земельно-господарські відносини. Зокрема, відповідальність передбачалася за: вирубку лісу, підпал будинку або хліба тощо.
Загальний делікт пошкодження чужих речей з’явився в ІІІ ст. до н. е. у зв’язку з виданням закону Аквілія (286 р. до н. е.). Цей закон був прийнятий на пропозицію плебейського трибуна Аквілія. Закон складався з трьох глав, що передбачали різні види деліктів. Перша глава передбачала відповідальність за вбивство чужого раба або худоби. Цю відповідальність встановлювали у вигляді обов’язку сплатити за знищену річ найвищу ціну за цінами поточного року. Друга передбачала переслідування додаткового кредитора за прощення боргу із стипуляції на шкоду основному кредитору. Третя глава відносилася до будь-яких пошкоджень будь-яких речей: винний зобов’язаний був сплатити власнику речі штраф у розмірі найвищої ціни речі протягом останніх 30 днів (Gai. 3.210). Отже, як бачимо, перша та третя глави безпосередньо стосуються деліктної відповідальності, тому, вважається, саме цей закон став підґрунтям для розвитку інституту зобов’язань з деліктів у стародавній римській науці.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2019 BPK Group.