лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

РИМСЬКЕ ПРАВО

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

 

Тема 8. Право власності


Поняття та зміст права власності. Зміст права власності в Стародавньому Римі складався з таких елементів: право володіння, право користування, право розпорядження, право одержувати прибутки та право захисту. Згодом два останніх елементи поступово відпали, бо римляни помітили, що вони повторюють по-
передні. Наприклад, право отримувати доходи випливає з права користування, а право на захист може випливати з будь-якого права, тому що само собою право гарантує захист від протиправних посягань.
Тому залишилися лише три елементи, які сукупно створювали право власності.
Право володіння. Це право фактичного утримання речі. Воно могло виникати як у власника, так і у не власника. Наприклад, власник міг передати річ у заставу. В такому разі право володіння переходило до заставоутримувача. Власник при цьому залишався власником, але був позбавлений права володіння.
Право користування полягає в тому, що власник має право вилучати корисні властивості з речі, одержувати доходи та прирощення з неї. Але право користування в Римі обмежувалося деякими умовами. Основною був обов’язок не завдавати шкоди іншим особам. Право користування, як і володіння, мог­ла здійснювати особа, що не мала права власності. Власник міг віддати своє майно у тимчасове користування іншій особі за платню.
Право розпорядження — передбачає можливість власника самостійно визначати подальшу долю речі. Це він міг робити у різний спосіб: заповісти, продати і просто викинути.
Види власності. Існували такі види власності:
Квіритська — власність римських громадян. Пізніше суб’єк­тами цієї власності стали і латини, оскільки вони отримали римську правоздатність.
Преторська — це власність, яка одержала захист від претора. Такий захист був необхідний, коли продавець і покупець не дотримувалися обряду манципації, і тому за римськими законами таке майно не переходило у власність до набувача. Тому претор своїми інтердиктами міг узаконити перехід права власності. Такий захист здійснювався також при переході права власності від римського громадянина до перегрина або навпаки. Зазначений перехід був за римськими правом незаконним, тому що перегрини не мали римської право- і дієздатності. У такому разі претор застосовував фікцію і припускав, що перегрин був римським громадянином, і тому перехід права власності відбувся відповідно до римських законів.
Власність перегринів. Відповідно до римського права перегрини не могли бути суб’єктами права власності, але згодом,
коли активізувалася торгівля між римськими громадянами та перегринами, останнім надавалося право — ius in commercio. Це право давало їм можливість брати участь у цивільному обороті. Внаслідок цього у перегринів виникала власність, яку вони отримували від римських громадян.
Провінційна власність. Провінційну власність складала земля, що перейшла до власності римського народу внаслідок загарб-
ницьких війн. Одна частина цієї землі переходила до власності держави і складала частину державного земельного фонду, інша частина також переходила до власності держави, але залишалася у користуванні підкорених народів.
З державного фонду земля видавалася у користування лише римським громадянам. Хоча вона передавалася на праві користування, фактично то було право власності — римські громадяни мали право розпоряджатися цією землею.
Спільна власність. Здійснюючи права власності, римляни помітили, що іноді трапляються такі випадки, що власниками на одну річ стають дві особи або й більше. Вважалося, що двох прав власності на одну річ існувати не може, а одне право власності просто поділяється на кілька частин.
Такий підхід означав, що при зменшенні або зростанні вартості речі змінювалася й вартість частки кожного з співвласників.
Римляни також розрізняли ідеальну і реальну частки кожного. Ідеальна частка — це та, яка належала особі на праві власності,
а реальна — це та, якою він користувався фактично.
Всі співвласники були рівні у своїх правах, і якщо хтось хотів визначити подальшу долю речі, то це робилося лише за згодою інших співвласників. Якщо один із власників хотів продати свою частку, то пріоритетним правом придбання користувались інші власники.
Кожен власник мав права вимагати розподілу речі на частки у будь-який час, якщо це було можливо.
Вирізняли спільну сумісну та спільну дольову власність. За спільної сумісної власності розмір частки кожного не був визначений, а за дольової визначалися частки всіх співвласників.
Способи виникнення та припинення права власності. Існували первісні та похідні способи набуття права власності. Первісний — це коли право власності виникає вперше або проти волі колишнього власника. До первісних способів належать: загарбання нічийних речей, переробка речей, набуття права власності за давністю, з’єднання і змішування речей, конфіскація.
Загарбання нічийних речей мало місце, коли ще було багато нічийних земель, лісів тощо. Вважалося, хто першим почав об-
робляти нічийну землю, той і має право власності на неї. Це саме стосувалося знахідки викинутих речей.
Переробка речей — виготовлення нової речі з якого-небудь матеріалу. Переробкою вважалася така діяльність, за якої річ втрачала свої попередні властивості і набувала нових. Право влас­ності на річ у такому разі виникало у майстра, якщо річ не можна було перетворити наново на матеріал, а якщо це можна було зробити, то власність на річ виникала у власника матеріалів.
З’єднання мало місце тоді, коли одну річ поглинала інша так, що їх не можна було розділити.
Змішування — це таке з’єднання, за яким неможливо встановити, яка річ яку поглинула.
Набуття права власності за давністю володіння. Для набуття права власності необхідно було дотриматися таких умов: наявність правової основи володіння, добросовісність володільця, безперервність володіння, сплив установленого терміну (3 роки для рухомого майна, 10 — для нерухомого).
Право власності припинялося: а) внаслідок загибелі речі, якщо вона зникала фізично (була зламана чи спожита) або юридично (вилучалася з обігу); б) внаслідок відмови власника від права на річ (незалежно від того, чи буде вона супроводжуватись передачею речі іншій особі чи ні, наприклад, власник міг просто викинути непотрібну йому річ); в) якщо власник втрачав право власності на річ поза його волею (внаслідок конфіскації речі чи отримання іншою особою права власності на річ за давністю володіння).

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2019 BPK Group.