лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

 

Процес розпаду Давньоруської держави був закономірним, обумовлений об’єктивними причинами, у тому числі й економічного характеру. Однією з найважливіших із них було зростання та зміцнення великого феодального землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежала замкнутість, воно посилило владу місцевих бояр і князів, створило передумови економічної самостійності та політичної відокремленості давньоруських земель.
Як уже зазначалося, велике феодальне землеволодіння формується різними шляхами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель, а також як нагорода за службу князю. Спочатку цей процес сприяв зміцненню центральної влади, адже кожен з нових землевласників потребував підтримки великого князя. Проте з часом, цілком опанувавши підвладні землі, створивши свій апарат управління, дружину, місцева влада дедалі біль­ше відчуває потяг до економічної самостійності та політичної відокремленості земель.
Не менш важливою причиною була зміна кон’юнктури та занепад торгівлі, особливо торговельного шляху «із варяг у греки». В цей час половці фактично перерізали торговельні шляхи до Чор­ного та Каспійського морів. Крім того, нищівного удару по тран­зитній торгівлі через Київ було нанесено двома подіями світового значення: по-перше, Візантія, позиції якої слабшали, у 1082 р. за допомогу у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії; по-дру­ге, Хрестові походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на схід, безпосередньо з’єднавши За­хідну Європу з Малою Азією, Візантією. Унаслідок цього Київ втрачає значення основного торговельного центру, що зумовлює певною мірою і втрату політичної ваги, його відносний занепад та посилення інших міст — Чернігова, Галича, Володимира-на-Клязьмі, Новгорода, Смоленська. При цьому не слід забувати, що зростаючі за допомогою торгівлі міста стають джерелом фінансових доходів, опорою політичного впливу.
Саме ці причини обумовили появу нового центру політичного та економічного життя, спадкоємиці Київської Русі, першої держави, що існувала лише на українських етнічних землях, — Галицько-Волинської держави, яка впродовж півтора сторіччя відігравала надзвичайно важливу роль у житті східних слов’ян. На жаль, нескінченні феодальні міжусобиці, свавілля бояр, постійне втручання сусідніх держав унеможливили збереження цієї держави, падіння якої призвело до багатовікової втрати української державності.
Галицько-Волинське князівство утворилося лише наприкінці ХІІ ст. в результаті об’єднання князем Романом Мстиславовичем Волинського та Галицького князівств (1199 р.). Це був початок створення нової ранньофеодальної держави на теренах України. Вже у першій половині ХІІІ ст. це було велике феодальне об’єд­нання, до якого належали не лише Галицька та Волинська землі, але й Поділля та частина Київщини разом із Києвом, де князь Дани­ло Романович поставив свого намісника. Економічний розвиток цих земель характеризувався такими самими особливостями, що й розвиток Київської Русі.
Протягом ХІІІ—ХІV ст. землі Давньоруської держави переживають дуже важкі часи, пов’язані з татаро-монгольською навалою. Вже перші її наслідки були катастрофічними для руських князівств. Із 74 міст колишньої Київської Русі було розорено 49, з яких 14 вже ніколи не піднялися, а 15 перетворилися на села. У перші 50 років монгольського панування не було побудовано жод­ного міста, а домонгольського рівня кам’яного будівництва було досягнуто лише через 100 років. Зникли ряд ремісничих спеціаль­ностей, були втрачені секрети виробництва деяких ювелірних виробів (емаль, зернь, чернь). Руські землі надовго потрапили в еко­номічну та політичну залежність від Золотої Орди.
Власне, Велика монгольська держава сформувалася на початку ХІІІ ст. у степах Центральної Азії. Державне об’єднання племен відбулося у 1206 р. і очолив його хан Темучин, відомий в історії як Чингіз-хан, який зосередив у своїх руках величезну вла­ду. Монголи були скотарями-кочівниками, а отже, потребували постійного розширення пасовищ, що досягалося за рахунок завоювання все нових і нових земель.
У 20-х роках ХІІІ ст. монгольські орди під головуванням хана Батия дійшли до причорноморських степів. Саме тут уперше відбувається зустріч між ними та руськими князями, які прийшли на допомогу половцям. Битва при Калці (1223 р.) закінчилася пов­ною поразкою союзного половецько-руського війська, але монголи не скористалися своїм успіхом, а повернули назад, у степи. Повернулися вони 1237 р., захопивши землю Рязанську, потім Володимиро-Суздальську. В 1239 р. прийшли монголи й в україн­ські землі, спочатку захопили та зруйнували Переяслав, потім — Чернігів; 1240 р. перейшли Дніпро і після тривалої облоги захопили та зруйнували Київ. Монгольське військо рушило далі на захід, до 1242 р. пройшовши Волинь, Галичину, Польщу, Угорщину, дійшли до чеських та німецьких земель, але звістка про смерть великого хана змусила Батия повернути назад. У пониззі Волги монголо-татари утворили власну державу — Золоту Орду зі столицею — містом Сараєм.
На руських землях запанувало монгольське «іго», яке проявлялося у двох формах: економічній та політичній. Економічна залежність полягала в тому, що все населення підкорених земель обкладалося даниною й мусило виконувати ряд повинностей: давати поплужне (податок від плуга як одиниці оподаткування), корм (утримання ханських чиновників), сплачувати тамгу (мито), посилати людей для участі у ханських походах, забезпечувати перевезення ханських чиновників (ям). Спочатку данину збирали монгольські збирачі (баскаки), а потім золотоординські хани зобов’язали збирати податі руських князів.
Політична залежність полягала в тому, що князі повинні були з’являтися до Золотої Орди за спеціальними «ярликами»-грамо­тами, які давали право на княжіння. Отримання такого «ярлика» залежало не від прав на те чи інше князівство, а від подарунків та інших умов, що відкривало шлях до різного роду жорстких і підступних методів досягнення бажаного, що, у свою чергу, ще біль­ше послаблювало позиції Русі.
Проте втрати від монголо-татарської навали та тягар від «іга» не були однаковими для різних земель Русі. Найбільшої шкоди зазнала Північно-Східна Русь, найменшої — розташоване на південному заході Галицько-Волинське князівство. І хоча Данилові Романовичу (Галицькому) довелося їхати в Орду за ярликом, тобто визнати над собою владу золотоординських ханів, його землі перебували в меншій залежності порівняно з іншими руськими землями. Тому й господарство тут переважно зберігало поступовий характер. Відроджувалися розорені Батиєм старі міста (Галич, Володимир), створювалися й розбудовувалися нові (Холм, Львів та ін.). Торговельні центри і основні торгові шляхи поступово переміщуються до галицько-волин­ських міст. Набирають значення такі міста, як Львів, Луцьк, Галич, Холм, сюди приїздять купці з Польщі, Німеччини, Угорщини, Греції та інших країн. Зростає й рівень ремісничої майстерності, у містах виникають значні іноземні колонії (німецькі, польські, вірменські та ін.).
Данило Галицький вів непримиренну боротьбу з монголами, намагався організувати хрестовий похід проти них, звертався
до західноєвропейських правителів та до Папи Римського. Але
його прагнення виявилися марними, ідея хрестового походу не отримала підтримки на Заході. У власних землях боротьба з татаро-монголами ускладнювалася неодностайністю населення у ставленні до них. Так, у деяких регіонах населення надавало перевагу безпосередньому підпорядкуванню завойовникам перед власними князями. Найбільш відомими з так званих «татарських людей» були болоховці, які «сіяли для татар просо та пшеницю» і знаходилися у ворожій опозиції стосовно Данила та його політики. Неодноразово змушений був «ходити» проти них Данило, що, на думку деяких істориків, і стало причиною нового походу татар на Україну. Не маючи достатніх сил, щоб протистояти наступові, Данило змушений був зруйнувати май­же всі фортеці й укріплення міст та відмовитися від практичної
боротьби.
В інших регіонах України внаслідок татаро-монгольського на­шестя деякі райони обезлюдніли майже зовсім, скоротилися посів­ні площі, занепала торгівля. Але, незважаючи навіть на такі наслідки, навала не могла припинити розвиток розорених земель, пос­тупово в них відроджуються зруйновані міста і господарства, від­новлюються торговельні зв’язки. А після розгрому татаро-монголь­ських військ на Синіх Водах 1362 р. військами трьох сусідніх народів — українського, білоруського та литовського — українські землі були звільнені від їх панування, але підпали під панування інших завойовників.
Одними з перших на українські землі рушили литовські князі. Вже у другій половині ХІV ст. під владою Литви опинилися вся Білорусь, частина земель Росії та значна територія України — майже вся Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля, а Галичина стала складовою частиною Польського королівства.
Руські землі в економічному та культурному значенні стояли вище від Литви, що поставило завойовників під надзвичайно силь­ний вплив східнослов’янських народів. Тому Литва, приєднуючи землі Русі, «старини не рушила, а новини не вводила», що обумовило відносно мирне приєднання українських земель. У цілому, українці досить схвально ставилися до цього акту, адже він сприяв обороні краю від набігів татаро-монголів.
Норми руського права, руські назви посад, станів, система адміністрації та інше було сприйнято Литвою. Державною мовою Великого князівства Литовського стала мова руська, нею велося все діловодство. В цих умовах Волинь, Поділля та Наддніпрянщи­на в межах Великого князівства Литовського зберігали свою самобутність.
Зберігаються і форми організації господарства. Так, основною формою феодального землеволодіння залишаються вотчини, яки­ми володіли князі та бояри. Крім вотчин, які можна було передавати у спадщину, князівські та боярські вільні слуги отримували за службу або за умови несення відповідної служби землі, котрі були умовною власністю і називалися «держава» (цій формі земельної власності відповідав на Заході бенефіцій, а у Північно-Східній Русі — помістя). У ході усобиць, коли князь втрачав свої землі, втрачали їх і «державці», адже новий власник вотчини передавав «держави» своїм слугам.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2020 BPK Group.