лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

 

Зберігається й виробництво прикрас або речей повсякденного вжитку з кістки, рогу, а також каменю. При цьому слід зауважити, що досить велика кількість згаданих речей серед археологічних знахідок дозволяє зробити висновок, що й вони вироблялися вже не для власного споживання, а на продаж. Стосовно ж прядіння, ткацтва, пошиття одягу та взуття, то ці виробництва продовжують залишатися на рівні домашніх промислів.
Прогресивні зміни в розвитку ремесла зумовили поглиблення суспільного поділу праці, обміну як між общинами, так і всередині її, що вело до активізації торгівлі та виникнення і зростання кількості постійних поселень, де відбувався міжобщинний обмін, — «градів», які поступово перетворювалися на оборонні, адмі­ністративні та торговельно-ремісничі центри племінних об’єднань.
Відокремлення ремесла від сільського господарства, зростання товарного виробництва у VІІ—Х ст. зумовили помітну активізацію внутрішнього обміну та розширення зовнішньої торгівлі. Особливо жвавими були торговельні зв’язки з Великою Моравією, Болгарією, Хозарією, Візантією та іншими країнами. Розширення торгівлі, з одного боку, сприяло збагаченню слов’янської родопле­мінної знаті, посилювало диференціацію суспільства, з другого — надзвичайно гостро ставило питання про захист важливих торговельних шляхів. Крім того, торгівля обумовлювала також об’єд­нання слов’янських земель у перші протодержавні утворення — племінні союзи — полян, деревлян, сіверян, волинян та ін. З розпадом родоплемінного ладу та появою класів у VІІІ—ІХ ст. цей процес набирає сили. За свідченнями арабських авторів, уже у VІІІ—ІХ ст. існувало три осередки східнослов’янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) і Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська та Приазовська Русь). Найбільшим було державне об’єднання, яке літописець називає Руською землею з центром у Києві. Саме воно й стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого утворилася Давньоруська держава.
Отже, становлення державності у східних слов’ян відбувалося протягом тривалого часу і було закономірним підсумком внутріш­ньої еволюції їхнього суспільства. Історичні факти переконливо свідчать, що перші протодержавні утворення, князівська влада та інші елементи державотворчого процесу мають, головним чином, місцеве походження і з’явилися задовго до утворення Давньоруської держави.
Стародавні літописи зазначали, що поляни, деревляни, волиняни та інші слов’янські племена мали певні державні утворення на чолі з князівськими династіями вже у VI—VIII ст. Такі утворення — результат розвитку феодальних елементів у суспільно-економічному ладі, коли органи племінного управління поступово переростають у державні, а союзи племен — у «княжіння» та «землі» державного типу. Поступово влада князів окремих племен поступається владі князя союзу племен, унаслідок чого і виникали слов’янські князівські династії. Такою династією у полян стає, наприклад, «рід Кия», який, як вважають деякі українські вчені (приміром Р. Іваниченко), правив у Києві до появи тут Рюри-
ковичів. У 882 р. новгородський князь (варяг) Олег здійснив у Києві династичний переворот, усунувши від влади династію Києвичів. Саме з цієї події і починають історію Давньоруської держави стародавні літописи.
Власне, походження держави у східних слов’ян тривалий час залишається надзвичайно дискутованою проблемою. Більше 200 ро-
ків учені сперечаються, кому належить честь заснування Київ-
ської Русі: варягам (норманська теорія) чи хозарам, або іншим тюркським народам (пантюркська теорія). Ці концепції мають під собою певну фактичну основу (варязьке походження правлячої князівської верхівки, наприклад), але повністю ігнорують те, що державність — це результат тривалого соціально-економічного й політичного розвитку, і її не можна привнести ззовні.
Київська Русь була типовою ранньофеодальною державою, в якій завершувалося становлення феодальних відносин, закладалися основи міцної системи взаємин між державою, феодалами та основним населенням з приводу виробництва продукції, збирання податків, військової служби.
Основною формою державних податків спочатку була данина, яку збирали через так зване «полюддя». Князі самі або через своїх «посадників» об’їжджали підвладні їм території і збирали данину хутром, медом, воском та ін. У полюддя князь та його дружина вирушали в листопаді й не раз збирали данину всю зиму та весну, а коли сходила з річок крига — відправляли її до Києва. Крім полюддя, існував також «повоз»: населення тих земель, куди не дійшли князь або його посадники, повинні були самі довозити данину до Києва. Під час полюддя князь або посадники чинили суд і розправу за тими скаргами, з якими населення зверта-
лося до князя.
Така форма збирання данини була відома ще з VI—VIII ст. і тривалий час нічим не регламентувалася. Але після повстання у Деревлянській землі 945 р., під час якого було вбито князя Ігоря, княгинею Ольгою законодавчо було встановлено розмір данини з одиниці обкладання — уроки, а також час і місце її збору. Такими місцями стали «погости», де також почали збиратися торгові люди. Одиницею обкладання при стягуванні данини з окремої сім’ї був «дим», а з окремого господарства — плуг або рало (нор­ма землі, якою користувалася родина). Поступово данина перет­ворюється на податок на користь держави або на феодальну ренту на користь феодала.
Не раз, відправляючи своїх дружинників на збір данини, князі закріплювали ті чи інші землі за ними «на прокорм». Так зробив, наприклад, князь Ігор, який передав своєму воєводі Свінельду час-
тину Деревлянської землі. Крім того, князь міг нагородити своїх дружинників землею за службу або просто віддати їм частину влас­них володінь. Усе це сприяло зростанню феодального землеволодіння, його зміцненню, і селяни поступово починали виконувати на користь князів і бояр панщину та сплачувати натуральні оброки.
Відомо, що основою феодального землеволодіння є повна влас­ність феодала на землю та неповна на залежного (покріпаченого) селянина. Проте слід зазначити, що феодальні відносини у Київській Русі не були визначальними і ще довгий час зберігалася міц­на патріархальна сусідська громада (община), що можна пояснити багатьма причинами, у тому числі й наявністю вільних земель, куди мали можливість перейти селяни.
Селян, які були основною масою населення, на Русі називали смердами. Вони юридично залишалися вільними, але економічно вже були залежними або тільки від держави, якій сплачували данину та відбували різноманітні повинності, або ще й від феодалів. Поступово частка останніх збільшувалася, адже їхнє дрібне господарство було дуже нестійким. Процес розорення смердів відбувався через непомірні державні побори, нескінченні воєнні походи, набіги кочівників, неврожаї у посушливі або дощові роки тощо. Вони змушені були звертатися до феодала за допомогою і на основі певної угоди — «ряду» — відпрацьовувати свій борг. Таких людей називали «рядовичі», їх залежність формально була тимчасовою, але зазвичай ставала постійною через нестачу коштів на викуп. Потрапляли також у залежність селяни, і навіть міщани, які брали у борг від бояр чи когось іншого позичку («купу») і до її повернення перетворювалися у так званих боргових рабів, які повинні були працювати у господарстві кредитора до повного повернення позички. Якщо «купу» брав селянин, то він перетворювався на «ролєйного закупа» і повинен був своїми знаряддями праці відпрацьовувати борг разом з відсотками («резами»). Якщо борг погашався, то закуп отримував свободу.
Слід зазначити, що всі ці тимчасово залежні люди потрапляли не лише в економічну, але й у юридичну залежність до кредиторів, які могли поводитися з ними на свій розсуд. Якщо боржник ухилявся від сплати боргу, тікав, то, спіймавши, його перетворювали на раба. Можливостей погасити кредит у боржника було дуже мало, а тому тимчасова залежність перетворювалася на постійну.
На найнижчому щабелі знаходилися раби — «холопи» або «челядь». Проте вони не були єдиною масою, адже частина з них жила у панському маєтку, працювала із застосуванням панського реманенту і одержувала певне утримання («місячину»), а інші отри­мували від пана ділянку землі, реманент тощо, заводили власне господарство і з часом зливалися з основною масою залежного се­лянства. Вони також могли самі викупити себе, і нерідко їх від­пускали на волю в подяку за вірну службу своєму панові.
Невдоволення залежного населення проявлялося в різних фор­мах — від втеч на вільні землі до масових виступів. Так, 1068 р. вибухнуло повстання у Києві проти князя Ізяслава, а в 1113 р. —
повстання у Києві, спрямоване проти надзвичайно високих відсот­ків на позички. Воно забезпечило законодавче обмеження лихварського відсотку до 20 % законом Володимира Мономаха «Про рези», а також обмежило сваволю кредиторів ще одним законом — «Про закупів». Ці закони ставали складовою частиною вже існую­чої на той час «Руської правди» — найважливішого зведення норм давньоруського законодавства. У цих документах обмежувалася, а потім і відмінялася кривава помста як пережиток первісного суспільства. Визначалася відповідальність за крадіжку та псування майна, худоби, за напад на представників вотчинної адміністрації. Наприклад, за вбивство огніщанина (старшого княжого дружинника, представника княжої влади) або тіуна (княжого управителя) необхідно було виплатити штраф у 80 гривень (приблизно 16 кг срібла), у той час як за вбивство смерда (як і холопа) — усьо­го тільки 5 гривень (1 кг срібла).
Серед основних верств населення Київської Русі слід також назвати:

    • «мужі» — знать, бояри на чолі з Великим князем (княжі воїни, старші й молодші дружинники, племінна (місцева) знать;
    • «люди» — міська знать (купці, пов’язані з міжнародною тор­гівлею);
    • «молодші люди» — мешканці міст (дрібні торговці, крамарі, ремісники);
    • «чернь» — найбідніші прошарки міста.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2020 BPK Group.