лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

 

Надзвичайно цікаве вирішення питання щодо коренів східного (і взагалі) слов’янства пропонує Б. Рибаков. Відомо, що слов’ян в античній літературі називали венедами, і що лише після великого їх розселення виникає цілий ряд племен — поляни, деревляни, сі­веряни, а також кривичі, уличі, тиверці, з’являється також і назва слов’яни. Він стверджує, що у зоні розселення праслов’ян племена мали назви із закінченням «ни», а в зонах колонізації — «чі» або»ці». Стосовно ж племен, назви яких у зонах колонізації мають закінчення «ни» (наприклад словени), то їх треба розглядати дещо з іншого боку, як тих, що вийшли із землі «вене», тобто венедів. Усе це стосується не лише східних, але й інших слов’ян.
Отже, географічне розміщення етноніму «словени» у різних
його варіаціях (словаки, словенці, словінці, словини тощо) по пери-
ферії праслов’янського розселення можна визначити таким чином:
а) усередині давнього праслов’янського ареалу союзи племен носили імена типу «поляни», а спільне для всіх ім’я — венеди (венети);
б) поза праслов’янським ареалом, у зоні пізнішої колонізації союзи племен стали йменувати за новим принципом (на зразок «радимичі»,«в’ятичі»). Загальною назвою для всіх венедських колоністів у різних місцях було «сло-вене», тобто тих, що вийшли із землі венедів .
Отже, українські землі, за твердженням відомого російського вченого, потрапляють у зону праслов’янського ареалу, що ще раз підтверджує автохтонність нашого народу на цій землі.
Система господарства східних слов’ян базувалась, головним чином, на землеробстві, яке мало поширення як у лісовій, так і в лісостеповій зоні. В лісовій зоні мало місце так зване підсічне зем­леробство, яке полягало у вирубуванні та спалюванні дерев на окре­мих ділянках лісу, котрі перетворювались у ріллю. Попіл був доб­ривом, він же розпушував ґрунт. Після декількох років використання виснажену землю залишали й освоювали нову ділянку.
У лісостеповій зоні слов’яни мали постійне місце проживання, селились на берегах річок, де були гарні луки і добрі ґрунти для обробітку. Ранні слов’яни використовували тут перелогову систему обробітку ґрунту. Поле обробляли й засівали до того часу, поки ці землі давали хороші врожаї. Коли ж урожайність падала, поле залишалося для «відпочинку», а використовувалося інше.
У той час вільних земель було багато, і слов’яни завжди мали хо-
роші врожаї. До інтенсивного землекористування слов’яни переходять лише у VІІІ ст., що пояснюється певним покращанням клі­матичних умов та зростанням населення. Приблизно в цей же період починають переходити до двопілля, яке, щоправда, не витісняє повністю переліг або підсічне землеробство.
Вирощували слов’яни пшеницю-двозернянку (полбу), інші сорти пшениці (голозерна, м’яка карликова) просо, ячмінь, жито, овес. Відомі були й технічні культури — льон, коноплі, а також городні — горох, ріпа, цибуля, часник. Археологічні дослідження показують, що з часом відбувається зростання посівів голозерних пшениць та жита.
Важливе місце у господарстві східних слов’ян поряд із землеробством займали тваринництво та птахівництво. Тваринництво досить суттєво доповнювало раціон харчування, особливо взимку, коли заморожені туші можна було тривалий час зберігати
у ямах-коморах. До того ж худоба (воли, коні) були тягловою силою для землеробських робіт. Коней також використовували для верхової їзди.
Відсутність достатніх писемних пам’яток цієї епохи робить надзвичайно важливими для вивчення господарського життя наших предків археологічні дослідження. Аналіз археологічного матеріалу дає можливість з певною точністю встановити структуру господарства, частку тих чи інших видів господарської діяль-
ності. Так, аналіз остеологічного матеріалу дозволяє встановити склад свійського стада. Перше місце у слов’янських господарствах стабільно посідає велика рогата худоба, на другому — свині, на третьому — дрібна рогата худоба. Кінь переважно посідає чет­верте місце. Наявність кісток домашньої птиці в розкопках підт­верджує розвиток птахівництва.
Значну роль у господарстві східних слов’ян відігравали також різні промисли, зокрема мисливство, особливо на хутрових звірів, хутра яких були цінним товаром. За свідченням східних авторів, у І тисячолітті хутро було одним з основних товарів, якими торгували східні слов’яни на східних та причорноморських ринках. Мисливство також служило доповненням продуктів харчування, і було одним зі способів отримання хутра і шкіри для виготовлення одягу та взуття. У лісостеповій смузі мисливство віді­гравало дещо меншу роль, ніж у лісовій.
Займалися слов’яни також рибальством, бортництвом (примітивним бджолярством), збирали в лісі гриби і ягоди. До речі, мед та віск також були однією з найважливіших статей експорту.
У VІІ—ІХ ст. вдосконалюється техніка землеробства. Саме на цей час припадають поява і поширення залізних наральників, збіль­шуються їх розміри, удосконалюється конструкція, збільшується глибина оранки до 10—15 см. Урожай збирали серпами, форма яких нагадує сучасний. Спочатку для переробки зерна використовували зернотерки, але вже з середини І тисячоліття поступово набирають поширення спеціальні жорна. Поряд із серпами набули поширення й коси-горбуші, які використовувалися в основному для заготівлі сіна. Для стрижки овець застосовували спеціальні пружинні ножиці.
Слід зазначити, що вдосконалення землеробських знарядь, підвищення продуктивності праці, зростання виробництва додаткового продукту привели до кардинальних змін у соціальній сфері. Різко знизилася потреба у спільному обробітку землі, що привело до того, що земля, у першу чергу орні ділянки, і плоди праці на ній все частіше почали переходити у власність окремих сімей, які ставали своєрідними господарськими одиницями суспільства. У результаті відбувається поступовий розпад родових патріархаль­них зв’язків і перехід до сусідської територіальної громади (общини). Крім того, якісні зміни у розвитку продуктивних сил вели до соціального розшарування, розкладу родово-общинного ладу, формування феодальної системи. Військова та племінна знать починає концентрувати у своїх руках цінності, багатства, використовувати працю рабів та збіднілих общинників (смердів). На цьому ґрунті поглиблюється класова диференціація: землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансфор­муються у феодально-залежне населення, що створює передумови для активного державотворчого процесу.
У ІV—VІІ ст. у східнослов’янських племен швидкими темпами розвиваються ремесла — залізоробне, ювелірне, косторізне, гончарне та ін. Важливо, що в цей час на найвищому рівні були залізодобування та металообробка, тобто саме ті галузі, що голов­ним чином і визначали рівень розвитку суспільства, його здатність до прогресивних змін, адже саме від них залежали розвиток землеробства та військова справа. Металургійне виробництво одним з перших виділилося в окрему галузь. Значення його дедалі зростає, а сам процес виробництва вдосконалюється. З середини І тисячоліття металургія відокремлюється від ковальства, виникають невеликі виробничі осередки, які забезпечували металевими виробами вже певний ареал (одну або декілька громад і навіть ціле плем’я). Так, наприклад, значним спеціалізованим центром з виробництва заліза було поселення в Гайвороні на Південному Бузі, виробничі потужності якого могли задовольнити потреби в залізі цілого племінного союзу.
Помітно розширюється асортимент залізних виробів (близько 30 назв), серед яких — землеробські знаряддя, ремісничі інструменти та предмети озброєння. Удосконалюється технологія, якість продукції стає значно вищою. Для підвищення якості залізних виробів почали застосовувати цементацію заліза, наварювання сталі на робочі частини залізних знарядь праці, техніку пластичної обробки металу. І хоча в цей час ремісники виготовляють свою продукцію на замовлення, а не на продаж, загальна тенденція розвитку металургії поступово наближувала її до ринку.
Кольорова металургія на території України була представлена лише виробництвом прикрас, кінського спорядження, а також дуже зрідка — посуду, виробництво якого потребувало значної кількості сировини, а власних запасів її в українських землях не було, мідь та бронза в основному використовувалася у повторній обробці. Зрозуміло, що прикраси мали досить обмежений попит, отож і виробництво їх було обмеженим. Але з часом ускладнюються та вдосконалюються технологічні прийоми створення юве­лірних виробів, з’являються прикраси з дорогоцінних металів, а також виготовлені з використанням складних технологічних при­йомів (наприклад, виїмчаста емаль). Продукування таких виробів вимагало досить високої майстерності. Бронзові литі прикраси з геометричними, різної форми виїмками заливалися різнокольоровою емаллю. Це надавало їм такого ажурного, високохудожнього вигляду, що він вражає нас і нині.
Дуже поширеним було виробництво так званих пальчастих фібул, які мали попит не лише на слов’янських ринках. Східнослов’янські ювеліри виробляли також браслети, пряжки, сережки, прикрашені зерню, сканню; скроневі кільця, бляшки для поясів, різ-
ні підвіски, нашийні гривні та ін. Асортимент ювелірних виробів перевищував сотню. Технологія виробництва була дуже складною, секрети деяких виробництв і на сьогодні є не з’ясованими.
Уже у другій половині І тисячоліття поступово формується одяг та кінська збруя племінної верхівки, дружинника, общинних старійшин, жінок різних соціальних рівнів, а також простих общинників. Це все створює певний стиль, притаманний представникам різних племен східного слов’янства.
Досить високого рівня досягло у східних слов’ян виробництво глиняного (керамічного) посуду. Відомо, що виробництво посуду розпочалося ручним способом, переважно жінками, для своєї родини. З появою гончарного круга та спеціалістів гончарів воно набуло статусу ремесла. І хоча І тисячоліття застає слов’ян на рів-
ні ручного виготовлення глиняного посуду, але навіть такий руч­ний спосіб, як це підтверджують археологічні знахідки, дозволяв виробляти його на продаж. З появою ж гончарного круга виробництво кераміки значно зростає.
Говорячи про ремесло у давніх слов’ян, не можна не зупинитися на деревообробці, яка досягла значного рівня. В. Д. Баран стверджує, що вже у першій половині I тисячоліття давні слов’я­ни знали токарний верстат для деревообробки, який використовували для виробництва посуду. «Очевидно, — пише він, — деревообробка досягла рівня спеціалізації у галузі будівельного і столярного виробництва» .


Див.: Рыбаков Б. А. Из истории культуры Древней Руси — М.: Изд-во МГУ, 1984. —
С. 17—21.

Баран В. Д. Давні слов’яни. — К.: Альтернативи, 1998. — С. 234.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2020 BPK Group.