У той же час продовольча справа повністю залишалася на засадах політики «воєнного комунізму». 26 лютого 1920 р. Раднарком УСРР прийняв закон про хлібну розкладку, за яким визначалися «надлишки» хліба в республіці у 600 млн пудів (цифра надзвичайно завищена!), але за продрозкладкою планувалося отримати 153 млн пудів. Крім хліба, розкладці підлягала й інша продукція селянських господарств — м’ясо, яйця, овочі. Для забезпечення виконання продрозкладки було створено величезну армію, але на цьому етапі вже місцеву: ще на початку грудня 1919 р. Наркомпрод РСФРР заборонив відряджати в Україну продзагони з Росії. Ця величезна армія губернських, повітових та районних особливих продовольчих комітетів налічувала 60 тис. осіб, яких підтримували продзагони та діюча армія. Проте селяни відмовлялися постачати продукти харчування, не зупиняючись перед збройним протистоянням, у результаті чого до середини 1920 р. вдалося зібрати лише 10 % від запланованої кількості. Нарком продовольства УСРР О. Шліхтер визнавав, що кожний заготовлений пуд хліба «був окроплений кров’ю».
Продовольча політика радянської влади в Україні виходила далеко за межі простої заготівлі хліба, перетворившись на один з головних компонентів класової боротьби. Продовольче питання, на думку радянського керівництва, було насамперед питанням політичним, питанням боротьби й подолання куркульства, до якого відносили всіх, хто не погоджувався з діями влади. Перемогу над куркульством мали принести поділ села на два ворогуючих табори завдяки створенню комітетів незаможних селян (комнезамів), які створювалися в українському селі на підставі закону ВУЦВК від 9 травня 1920 р., та застосування репресій до більш заможної частини села. Комнезами, фактично, були наділені функціями органів влади на селі, стояли над радами та зосереджували у своїх руках усі адміністративні та політичні функції, поступово перетворюючись на потужний бюрократичний апарат.
Жорстка «воєнно-комуністична» політика зруйнувала село і майже нічого не дала місту. Невдоволення селян знову зростає, і з кінця 1920 р. переростає у потужний повстанський рух. Придушення цього руху було покладено на регулярні збройні сили. Селянство вперто продовжувало чинити опір диктатурі пролетаріату та її економічній системі — «воєнному комунізму». Воно було останньою силою, що чинила опір більшовицькому режимові, який не міг подолати його навіть за допомогою найжорстокіших репресій. Єдино можливим виходом з цієї ситуації були економічні поступки селянству.
Та й в інших галузях економіки стало зрозумілим, що «воєнний комунізм» як політика і як тип господарської системи себе не виправдав. Соціалістична «держава-фабрика», являючи собою продукт матеріалізації марксистських схем побудови комунізму в трактуванні радикального крила російської соціал-демократії, ідеї тотальної мілітаризації економіки та всіх інших сфер діяльності людини, нічого не могла зробити з деструктивними процесами, що відбувалися в її надрах. В. І. Ленін та інші партійні діячі прийшли до висновку, що економічний і політичний крах країни і суспільства, що насувається, — результат не тільки несприятливого розвитку конкретно-історичних подій, а й самої системи «воєнного комунізму». Опинившись перед необхідністю зробити вибір між комуністичною ідеєю та реальною державною владою, вони обрали останню, проголосивши нову економічну політику. |
