лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

 

Указ ще мав пройти затвердження в державній Думі, але його відразу почали втілювати у життя. Остаточне ж затвердження указу Думою відбулося лише 14 червня 1910 р., після чого він пов­ністю набув чинності. У травні 1911 р. було видано «Положення про землеустрій», за яким широко провадилися землевпорядкувальні заходи з ліквідації черезсмужжя шляхом створення хуторів та відрубів. Створення хуторів означало, що всі землі, які належали одній родині, зводилися в одну ділянку, на яку перено­силася й садиба. За відрубного ж землеустрою польові землі зводилися в 1—2 ділянки, але садиба залишалася в селі. Влаштування хуторів та відрубів на надільних землях відбувалося шляхом розподілу всієї землі або між усіма дворами села, або шляхом виділення окремих дворів у тих випадках, коли більшість селян відмовлялася переходити на хутірські та відрубні ділянки.
В Україні набули поширення хутірські господарства, що мож-
на пояснити як традиціями, так і існуванням подвірного землекористування; в інших регіонах Російської імперії більш поширеними були відруби. За законом від 14 червня 1910 р. в індивідуальну власність перейшли землі від 48 до 51,7 % у Правобереж­ній, від 34,2 до 42 % — у Степовій та від 13,8 до 16,5 % — у Лівобережній Україні. Протягом 1906—1913 рр. в Україні було створено 226 тис. хутірських господарств. При цьому правом виходу з громади скористалися, в основному, дві категорії селян: бідняки та заможні, причому питома вага бідняків була переважною. Вони, як правило, укріпивши свій наділ, переселялися в місто або на нові землі за Урал. Деякі з них уже давно не були домовласниками, жили в місті й укріплювали свій наділ лише для того, щоб продати його. Їхні землі купували не лише заможні селяни, але й середняки, а також громада. При цьому кількість проданих та куплених земель розподілялася приблизно однаково: на 100 селян-продавців припадало 95,6 се-
лян-покупців.
Парадоксальним було те, що найзаможніші селяни-куркулі не завжди надавали перевагу виходу з громади, адже набагато вигід­нішим для них було зберігати її та тримати в кабалі сусідів-«общинників». До того ж указ передбачав обмеження, за якими дозволялося скуповувати не більше 4—6 наділів, тобто землі, що припадала на одну «ревізьку» душу (особу чоловічої статі від
12-річного віку). Після купівлі землі у більшості (55,3 %) селян було
менше 15 десятин на двір, у 30,3 % — 15—25 десятин, а у 14,4 % — більше 25 десятин. Причому господарства, в яких було 15 і більше десятин, здебільшого не застосовували найманої праці. З метою попередження спекуляцій землею указ передбачав заборону продажу землі селянам та іноземцям.
Надзвичайно велику роль у проведенні аграрної реформи відіграв Селянський поземельний банк. Банк значно активізував свою діяльність, скуповуючи поміщицькі землі та перепродаючи їх селянам за пільговими умовами, проводячи посередницькі операції, спрямовані на збільшення селянського землеволодіння. Він збільшив кредит для селян, значно здешевивши його. Банк платив більший відсоток за своїми зобов’язаннями, ніж платили йому селяни, різниця ж покривалася субсидіями з бюджету, які у 1906—1917 рр. складали 145,5 млн крб. Селянський банк надавав селянам позички під купівлю землі терміном на 55,5 року; за час реформи таких позичок було надано більше, ніж на 1 млрд крб.
У 1906—1913 рр. за сприяння банку селяни придбали 8460,4 тис.
десятин землі, тобто більше, ніж за попередні 23 роки його існування (8275,9 тис. десятин). Банк активно впливав і на форми зем-
леволодіння: для селян, що купували землю в одноосібну власність, плата була нижчою. У підсумку, якщо до 1906 р. основну масу покупців землі становили колективи селян, то до 1913 р. 79,7 % покупців складали одноосібні господарі.
Особливе місце у Столипінській аграрній реформі посідає переселенська політика. З метою скорочення соціальної напруги та аграрного перенаселення уряд сприяє переселенню за Урал близь-
ко 3 млн осіб, з яких більше 1 млн з України. Переселенці отри-
мали більше 31 млн десятин землі, завдяки їм населення Сибіру за 1906—1913 рр. зросло на 153 %, посівні площі — на 80 %. Переселенці отримували певні пільги, у тому числі звільнення від податків на п’ять років, безвідсоткові позички від Селянського банку в розмірі від 100 до 400 крб. з відстрочкою сплати на три роки; хлопці на ті ж три роки отримували відстрочку від служби в армії; за рахунок держави на нових землях будувалися залізниці, водосховища, криниці. Проте фінансова підтримка була явно недостатньою, переїзд організовано погано, багато людей загинуло, частина не змогла пристосуватися до суворих сибірських умов. Приблизно 1/6 частина переселенців повернулася в Європейську частину Російської імперії.
Проте, незважаючи на низку недоліків, наслідки реформи для України були досить успішними. Формування фермерського хутірського господарства (а на хутори в українських землях переселилася майже половина всіх селянських господарств) стимулювало подальший розвиток ринкових відносин, ширше викорис­тання сільськогосподарських машин і штучних добрив, зумовлювало зростання товарності селянських господарств і розширення внутрішнього ринку. Зростає частка селянських посівів, посівна площа в українських губерніях з 1910 до 1913 р. зростає на 900 тис. десятин і становить майже 23 млн десятин; 1913 р. тут було отримано найбільший валовий збір зерна — 1200 млн пудів. Третина всієї продукції сільського господарства продавалася як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. У зовнішньоторговому балансі Російської імперії частка України становила понад 25 %, у тому числі понад 40 % вивозу зернових.
Але в цілому ситуація в аграрному секторі поліпшилася мало. Значна кількість бідняцьких господарств залишалася малопродук­тивною і малотоварною; урожайність зернових — низькою (за різ-
ними культурами від 9 до 10 ц з га). Майже не зачепила Столипінська реформа і поміщицьких землеволодінь: у руках поміщиків у 1914 р. залишалося понад 10 млн десятин землі, переважно у великих землевласників (близько 5 тис. поміщиків володіли в середньому по 1600 десятин землі). У таких умовах, незважаючи на заходи з переселення, соціальна напруга в українському селі майже не знизилася.
Зростання товарності сільськогосподарського виробництва, дедалі більше розшарування селянства об’єктивно впливали на формування та розширення внутрішнього ринку, що, у свою чергу, вимагало вдосконалення транспортних зв’язків. Ще до появи залізничного транспорту в українських землях робилися спроби вдосконалення річкового транспорту. Через пороги судноплавство на головній річці України — Дніпрі — було утруднене, тут дуже повільно розвивається пароплавство. Не дуже пристосованим для пароплавства був і Дністер — друга велика водна артерія України. Спроби будівництва каналів, які б обходили пороги, виявилися невдалими. Основним видом транспорту залишається гужовий (чумаки), який не може забезпечити транспортні потреби в умовах зростання ринку.
Відразу ж після реформи 1861 р. в Україні розпочинається будівництво залізниць, які з’єднуватимуть головні хліборобні регіони України з Чорноморськими портами. До кінця 80-х років територія України вкрилася цілою мережею залізниць, які сполу­чили її найбільші міста та промислові центри. Поєднуючи окремі райони України між собою, а також Україну з Росією, залізниці сприяли розвиткові як зовнішнього, так і внутрішнього ринку, народного господарства в цілому і промисловості зокрема. Велику роль у будівництві залізниць відіграє держава. У цій справі уряд керувався як економіко-господарськими, так і військово-стратегічними міркуваннями, а тому активно фінансував залізнич-
не будівництво. До речі, для економіки України така політика принесла позитивні результати: продукуючи понад три чвер-
ті загальноімперського виробництва рейок, підприємства України стають головним їх постачальником.
В Україні у пореформений період виникає цілий ряд промислових центрів усеросійського значення: Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий і Південно-західний цукровий.
Власне, будівництво залізниць викликало величезний попит на продукцію важкої промисловості. У Донбасі на основі надзвичайно багатих родовищ криворізької залізної руди та донецького кам’яного вугілля виросла потужна гірничо-металургійна база, яка швидко випередила старий гірничо-металургійний Урал. На початок ХХ ст. у Донбасі зосереджується до 70 % загальноімперського видобутку вугілля. Наприкінці ХІХ ст. розпочинається розробка покладів залізної руди Кривого Рогу, в результаті чого протягом 1870—1900 рр. видобуток її в Україні зростає у 158 разів. Іде будівництво сучасних великих металургійних заводів. Так, у 1895 р. поблизу залізничної станції Волинцева збудовано найбіль­ший на той час Петровський металургійний завод, а на початок 1900 р. у Донбасі та Кривому Розі було вже 17 великих чавуноливарних заводів. Заводи цього регіону давали більше половини всього виробництва чавуну в імперії.
Надзвичайно велику роль у розвитку металургійного виробництва в українських землях відігравала економічна політика уряду, спрямована на розвиток власної промисловості. Протекціо­ністська політика не обмежувалася встановленням високих митних тарифів на ввезення готової промислової продукції, але й забезпечувала підтримку місцевих виробників шляхом надання пев-
них пільг, розміщення на підприємствах величезних державних замовлень, які тісно були пов’язані із залізничним будівництвом. Це створювало надзвичайно сприятливі умови для іноземних інвестицій, які активно вкладалися у промисловість України.
Так, більшість заводів, що виникли на межі ХІХ—ХХ століть у Катеринославській та Херсонській губерніях, належали іноземному капіталові: англійському — завод Дж. Юза (Юзівка, тепер — Донецьк); бельгійському — Дніпровський завод у селищі Кам’янському (тепер Дніпродзержинськ); французькому — Гдан­цівський поблизу Кривого Рогу. Досить велика кількість підприємств належала й російському капіталу: Брянський (поблизу Катеринослава), Дружківський, Донецько-Юр’ївський у Донбасі та ін. Але ключові позиції у металургійній, залізорудній та вугільній промисловості посідали французький, бельгійський та англійський капітал. Напередодні Першої світової війни їм належало до 80 % доменних печей, 90 % коксохімічних підприємств, 80 % копалень Кривого Рогу, 70 % видобутку марганцю тощо.
Особливо активно іноземні капітали почали вкладатися в економіку України та Росії на межі ХІХ і ХХ століть, що пов’язують з іменем С. Ю. Вітте, який домігся зняття всіляких перешкод для іноземних інвестицій, адже вважав їх ліками проти бідності. Однак його політика була зустрінута у державних структурах украй негативно: його звинувачували в тому, що він «розпродає національні багатства», веде країну «до іноземної кабали». Але С. Вітте
зумів відстояти свої позиції, не раз приводячи приклад США,
економічні успіхи яких прямо пов’язані з іноземними інвестиціями. Завдяки встановленню політики найбільшого сприяння відносно зарубіжних інвесторів, іноземний капітал активно потік у галузі важкої індустрії, особливо у гірничо-видобувну, де зосереджувалося до 70 % іноземного капіталу. Не можна відкинути й той факт, що іноземних інвесторів приваблювали також широкий ринок, дешева робоча сила, багаті родовища. Усе це, разом з відповідною економічною політикою уряду, забезпечувало їм високі прибутки.
Отримує свій досить активний розвиток у пореформений період і машинобудування, перш за все сільськогосподарське. У Степовій Україні виникають нові та розширюються старі підприємства, виробництво сільськогосподарських машин за останню чверть ХІХ ст. зростає у 12 разів. Головними центрами цієї галузі стають Олександрівськ (нині Запоріжжя), Харків, Одеса, Бердянськ, Херсон, Миколаїв, Київ. Більшість згаданих підприємств належали представникам німецького капіталу. Продукція українських підприємств не лише забезпечувала потреби українських виробників сільськогосподарської продукції, але й вивозилася в центральні та приволзькі губернії Великоросії і навіть до Сибіру. Підприємства України були досить великими, виробляючи більше 50 % загальноімперського випуску сільськогосподарських машин, кількість їх напередодні Першої світової війни трохи перевершувала 20 %.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2020 BPK Group.