лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

 

Суперечності розвитку аграрного сектору, обумовлені реформою, призвели до так званого аграрного перенаселення. Значна частина дрібних селянських господарств, нестача землі, яка посилюється в результаті зростання кількості сільського населення, призводить до абсолютного аграрного перенаселення. Його можна було уникнути лише способом переселення частини населення в інші регіони імперії, з великими земельними ресурсами. Але цей процес стримується відповідною політикою уряду, забороною переселень, що мало б забезпечити дешеві робочі руки для поміщицьких господарств.
У той же час існує і так зване відносне аграрне перенаселення, причиною якого є екстенсивний шлях розвитку аграрного сектору, недостатньо продуктивне використання наявних земельних ресурсів. Воно досить широко розповсюджене в українських зем­лях. Аграрне перенаселення призводить до так званого заробітчанства, коли тисячі й тисячі знедолених селян, у пошуках «свіжої копійки» рушали в різних напрямках Російської імперії:
з Правобережжя (де висока густота сільського населення виклика-
ла досить велике абсолютне аграрне перенаселення) на південь на сільськогосподарські роботи, або з того ж півдня, де екстенсив­не господарювання обумовило відносне аграрне перенаселення, — на цукрові заводи Правобережжя і т.д. Але вже з кінця ХІХ ст., незважаючи на урядові заборони, досить великих обсягів набуває переселенський рух. І хоча отримати дозвіл на переселення було досить важко (переселенець повинен був вийти з громади, для чого сплатити всі борги за поточний рік, відмовитися від наділу землі, здобути дозвіл на переселення від батьків і тієї громади, куди він переселявся та ін.), переселення зростає. Особливо посилюється цей процес у період будівництва Сибірської залізниці, коли через необхідність заселення залізничної зони уряд змінює своє ставлення до цього та формує нову переселенську політику.
Пореформений період характеризується поглибленням територіального поділу праці та зростанням спеціалізації окремих регіонів. Зрозуміло, що це також є проявом формування ринку, зростання товарності сільськогосподарського виробництва. Зростан­ня попиту на хліб як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках, а також створення сучасних шляхів сполучення — залізниць — посилило роль Степової України як центру торговельного зернового господарства. Правобережжя і частково Лівобережжя спеціалізувалися на вирощуванні цукрових буряків. У трьох губерніях Степової України вирощували льон-кудряш. На півдні ж починають вирощувати соняшник. Чернігівська та Полтавська губернії стають чітко визначеним регіоном вирощування тютюну, на їхню частку в пореформений період припадає від 40 до 50 % усього виробництва тютюну та махорки Російської імперії. Але найбільш поширеними залишаються зернові культури, на які при­падало близько 90 % усіх посівних площ України.
Зазнає істотних змін і тваринництво. Через високий рівень розораності та скорочення випасів і луків (кормової бази) різко зменшується кількість худоби у селянських господарствах, особливо овець і волів, зате зростає кількість коней, які зайняли місце волів у селянських господарствах. Вівчарство ж, яке було надзвичайно поширене у степовій зоні, до початку ХХ ст. майже зовсім занепадає, що можна пояснити появою на світовому ринку дешевої австралійської вовни та скороченням попиту на вовну на внутрішньому ринку.
Розвиток товарно-грошових відносин, посилення зв’язку з рин­ком селянських господарств обумовили необхідність пошуку нових форм їх організації. Новою формою організації стає селянська кооперація, перш за все кооперація кредитна. Зростаюча пот­реба в грошах ставила селянина перед необхідністю отримувати кредити, які йому, в умовах невключення у ринкову інфраструктуру надільних земель, неможливості не тільки продажу, але й застави їх, залишали тільки одну можливість отримати кошти — позику в лихваря. Тому створення кредитного кооперативу було єдиним способом забезпечення селянського господарства необхідними коштами за сприятливих для нього умов та уникнення кабали лихваря.
Уже 1871 р. в с. Сокиринцях Прилуцького повіту Полтавської губернії за ініціативою Г. Галагана було створено позичкове товариство (яке проіснувало аж до періоду масової колективізації). Г. Галаган розглядав кооперацію як дієвий засіб економічного та культурного піднесення народу, присвятив їй тривалий період свого життя, з 1881 р. очолював громадський ідейно-організа­ційний центр сільської та виробничої кооперації Російської імперії. За допомогою діячів цього центру в 70—80-х роках ХІХ ст. по всій імперії було створено кілька сотень ощадно-позичкових товариств. На жаль, більшість із них через відсутність відповідного законодавчого ґрунту та ряд порушень з боку самих засновників досить швидко припинили своє існування.
Діяльність Сокирнянського товариства досить швидко поширилася на кілька волостей, воно стало найпотужнішим на Полтав­щині. Крім цього товариства, варто згадати також ощадно-позич­кові товариства в селі Немиринці Бердичівського повіту Київської губернії, Нечипорівське товариство Пирятинського повіту на Полтавщині, Вінницьке, Якименське та ряд інших товариств. Усі вони створювалися за ініціативою ліберального панства та за підтримкою земств, які надавали позички для створення статутного фонду. Серед земств найбільш послідовними в цьому напрямі були Херсонське та Полтавське. За ініціативою першого було створено земський банк як фінансовий центр кредитної кооперації, надано близько 30 тис. крб кредитів місцевим ощадно-позич­ковим товариствам; друге надало на ті самі цілі 50 тис. крб під низький відсоток. До того ж земства поширювали інформацію щодо кредитних спілок, забезпечували реєстрацію статутів або внесення змін до них, провадили нагляд за ними.
На початку ХХ ст. складаються більш сприятливі умови для розвитку кредитної кооперації завдяки впровадженню «Положення про заклади дрібного кредиту» (1895). Воно давало змогу поруч з ощадно-позичковими товариствами, які надавали лише короткотермінові кредити, створювати кредитні кооперативи, які, отримавши позичку в державному банку на створення основного капіталу, відкривали можливість для селянства отримувати довготермінові кредити під купівлю землі, її оренду, придбання сільськогосподарського реманенту, худоби. Перше товариство такого типу було створено в середині 90-х років ХІХ ст. в с. Іванківці Прилуцького повіту Полтавської губернії. Слід зазначити, що процес створення товариств такого типу відбувався достатньо швидко, а в українських землях на 1915 р. їх чисельність складала майже 20 % усіх зареєстрованих у Російській імперії.
Поширення кредитних товариств обумовило необхідність утворення їх спілок. В Україні перша така спілка виникла у 1901 р. у м. Бердянську, в 1903 — у м. Мелітополі. 1905 р. створено кредит­ну спілку в с. Дзенгелівці (Київська губер.), яка швидко перетворилася на Київську кредитну спілку — Союзбанк. Союзбанк отри-
мав не лише організаційно-ревізійні функції, але й право на банківський кредит. Напередодні Першої світової війни Союзбанк
став організаційним та фінансовим центром не лише Київської, але й ряду сусідніх губерній; його обороти перевищували обороти всіх місцевих кредитних спілок Російської імперії. У 1918 р. на українських землях налічувалося вже 43 таких спілки, основний капітал яких становив майже 8,5 млн крб.
Набули розвитку також і сільські споживчі товариства. До їх функцій включалося не лише забезпечення селян необхідними товарами, але й збут сільськогосподарської продукції. Займалися вони також створенням на селі відділів сільськогосподарських машин, бібліотек або читалень; вони влаштовували лекції для селян, курси підвищення аграрних знань. Цей вид кооперації об’єд­нувався у спілки. 1908 р. було створено Київську спілку споживчої кооперації, яка за два роки об’єднала діяльність 220 споживчих товариств Київщини, Поділля, Чернігівщини та Волині.
Саме в Україні виникають і набирають поширення виробничі кооперативи. Добре відомі сільськогосподарські виробничі артілі М. Левитського, перша з яких була створена у 1894 р. у його рідному селі Федварі на Херсонщині; слідом за нею подібні артілі виникають у Катеринославській, Київській губерніях. Автор типового статуту таких артілей, «артільний батько» М. Левитський переконував, що «поодинці неможливо вибитися зі злиднів», не можна зміцнити господарства та вести його раціонально в умовах селянського малоземелля, отримати кредити, протистояти неврожаям, а тому необхідно «одвикати від ворогування один з одним, учитись братерського життя, взаємної помощи та любови,
... порішили об’єднатися вмісті в одно товариство і заснували
хліборобську артіль...» .
Щоправда, помітного впливу на стан сільського господарства виробничі артілі М. Левитського не зробили, адже проіснували вкрай недовго, рідко коли більше двох-трьох років. Власне, як стверджує Л. Горкіна, «єдиним спонукальним мотивом для організації в артілі в основному маломіцного малоземельного українського селянства була крайня потреба в грошах. Артільна організація надавала можливість одержати позики, забезпеченням яких служили артільні засіви на заорендованій землі» . Така зовнішня допомога надавала можливість селянському господарству дещо поліпшити своє становище, придбати деякий реманент, худобу, після чого артіль, як правило, розпадалася.
Отже, спроби покращити організацію селянського господарст­ва через запровадження його кооперативної організації в умовах зростаючих ринкових відносин, дали позитивні результати, але не у формі виробничого кооперування, а в інших формах кооперації — кредитній, збутовій, споживчій. Та в цілому ситуація на селі залишалася складною, аграрне питання продовжувало залишатися надзвичайно гострим і потребувало свого вирішення. Спробу розв’язання його певною мірою підштовхнула революція 1905—1907 рр.
Розробку нової аграрної реформи розпочав С. Ю. Вітте ще напередодні революції. Розуміючи, що ефективність економіки перш за все залежить від ємності внутрішнього ринку, а розширити
його можливо лише за рахунок збільшення купівельної спроможно-
сті основної частини населення — селянства, що є можливим лише за умови поширення приватного, а не общинного землеволодіння, він розпочинає роботу над створенням власної концепції аграрної перебудови. Йому навіть вдається прийняти закон про відміну кругової поруки селян. Під його ж головуванням у 1902 р. створюється «Особлива нарада для визначення потреб сільського господарства» з метою перегляду законів «з селянського питання», прийнятих 1861 р., щоб «встановити приватну власність на селі» . Необхідність такого перегляду, на його думку, була викликана загальним зубожінням села, падінням платоспроможності селянства, зростанням революційних настроїв на селі. Проте довести до кінця цю справу йому не вдалося, і реформу проводить уже його наступник — П. А. Столипін, ім’я якого вона й отримала.
Проведенню реформи передують деякі заходи. У травні 1906 р. представники дворян-землевласників на своєму з’їзді запропонували П. Столипіну, тоді ще міністрові внутрішніх справ, дозволити селянам вільно виходити з громади, продавати свої на-
діли, заохочувати вільне переселення на вільні землі. На цей момент уже було оголошено про відміну з 1 січня 1907 р. викупних платежів колишніх поміщицьких, удільних та державних селян.
Але безпосереднє здійснення реформи розпочалося після опуб­лікування 9 листопада 1906 р. указу «Про доповнення деяких положень діючого закону стосовно селянського землеволодіння та землекористування». Суть цього указу полягала у відміні закону 1893 р. про непорушність громади. Всі громади ділилися на дві категорії: ті, де переділів землі не було протягом останніх 24 ро­ків, і ті, де переділи громадських земель мали місце. Селяни пер­шої категорії громад відразу проголошувалися власниками землі, незалежно від їхнього бажання. Селяни ж другої категорії громад отримували право укріпити землю, що знаходилася у їх користуванні, як особисту власність домовласника, але при цьому необхідною була згода 1/3 селянських дворів. До того ж селянин отри­мував право закріпити за собою не лише надільну норму, але й наяв-
ні надлишки, за які повинен був заплатити громаді за викупними цінами, значно нижчими ніж ринкові на той момент і у 2—3 рази нижчими, ніж ті, за якими громада внесла викуп казні. При цьому наділ ставав власністю не родини, а окремого домовласника.


Історія кооперативного руху. — Львів, 1995. — С. 211.

Горкіна Л. П. Нариси з історії політичної економії в Україні. — К., 1994. — С. 135.

Тимошина Т. М. Экономическая история России. — М., 1998. — С. 159.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2020 BPK Group.