лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

 

У Російській імперії кріпацтво проіснувало більш тривалий час. Безпосереднім поштовхом до його відміни стала поразка Росії у Кримській війні 1853—1856 рр., хоча, зрозуміло, існував цілий ряд об’єктивних передумов для проведення докорінної перебудови аграрного сектору. І це передусім те, що поміщицьке господарство, засноване на позаекономічному примусі, дедалі помітніше переживало кризовий стан, ефективність господарства знижувалася, гостріше стояло питання про перехід до ринкового господарства. Та й розвиток промисловості, значно потужніший, ніж у західноукраїнських землях, вступав у протиріччя з феодальними відносинами у сільському господарстві. Нарешті, банкрутство феодальних методів господарювання проявилось у розоренні поміщиків, які закладали та перезакладали свої маєтки та селян.
Поразка ж у Кримській війні була обумовлена економічною відсталістю Росії. Війна показала, що російська армія неспромож­на протистояти сучасному противнику: вона мала застарілі рушниці, гармати, парусний флот, у той час як противник був оснащений сучасною зброєю, а російському флотові протистояла парова ескадра противника. За мирною угодою Росія втрачала пра­во тримати флот у Чорному морі, позбавлялася частини Бессарабії. Це була перша поразка Росії з часів Петра І. У маніфесті від 19 березня 1856 р. цар Олександр ІІ проголошував, що втрати у війні будуть компенсовані можливістю провести внутрішні рефор-
ми. Приймаючи делегацію від московського дворянства 30 березня
1856 р., цар заявив: «Існуючий порядок володіння душами не може залишатися незмінним. Краще розпочати знищення кріпацтва згори, ніж дочекатися того часу, коли воно само собою почне знищуватися знизу» .
Починаючи з січня 1857 р. в уряді почали створюватися найрізноманітніші комісії та комітети для розробки заходів «щодо влаштування побуту поміщицьких селян». До цієї роботи залучили губернаторів та представників дворянства. Створений того часу Таємний комітет ухвалив негайно приступити до «негайного, без крутих і різких поворотів, звільнення селян» .
Ставлення до змін, що насувалися, з боку самих поміщиків було неоднозначним. Більшість ставилася до реформи негативно, вважаючи, що селяни ще не готові жити самостійно, без опіки з боку поміщиків. Серед членів уряду також не було єдиної думки. Так, міністр державного майна М. М. Муравйов говорив, що ніякого звільнення селян проводити немає необхідності, що «питання це вигадали люди, які не мають нерухомості: вчені, теоретики, поповичі...» .
Не було згоди і між членами губернських комісій, що створювалися на місцях за рескриптами Олександра ІІ для підготовки проекту реформи, і між представниками різних регіонів імперії. Розбіжність поглядів представників нечорноземних та чорноземних регіонів визначилася перш за все у питанні про умови наділення селян землею. Представники нечорноземних губерній виступали за звільнення не тільки з наданням наділу, але й з великим викупом, адже основний дохід таких поміщиків — це чинш, який сплачували селяни, а не власне господарство, тобто безпосередньо особа селянина, а не земля.
У той же час поміщики чорноземних регіонів були зацікавлені у збереженні якнайбільшої кількості землі у своїх руках, адже головним джерелом їхнього доходу було власне господарство. Але при цьому вони були зовсім не зацікавлені у повному позбавленні селян землі. Адже лише прив’язавши селянина до мізерного к­лаптика землі, можна було зберегти необхідну їм дешеву робочу силу. Саме цих поглядів додержувалася і більша частина українських поміщиків. Були серед них і такі, які не погоджувалися передати у власність селянина навіть землю під садибою.
Дуже показовим для українського поміщицтва був проект пол­тавського землевласника Позена, який пропонував надати селянам лише невеличкі ділянки садибної землі, а решту залишити у власності поміщика. І лише на перехідний період автор проекту вважав можливим надати селянам невеличкі наділи (до 1,5 дес.) за умови виконання останніми певних повинностей. При цьому селяни повинні були б сплатити викуп не лише за землю під садибами, але й за садибні будівлі. Пропонувалося також зберегти вотчинну владу пана над селянами. Проект був підтриманий Пол­тавським комітетом.
Як не дивно, але особливо побоювалися наділення селян землею у Степовій Україні, мало заселеному регіоні, з великою кількістю землі, придатною для обробітку. Але й це знаходило своє пояснення: надавши селянину достатню кількість землі, можна втратити робочі руки, а ціна на найману працю зросте. Саме представники цього регіону вимагали встановлення тимчасовозобов’язаного стану для селян як необхідної передумови перебудови поміщицьких господарств без потрясінь.
Поміщики Правобережної України також вимагали повного або часткового обезземелення селян. Їх бажанням було скорочення навіть тих наділів, які були вже урізані під час інвентарної реформи 1848 р. і довести їх до так званого «пішого» наділу, а після перехідного періоду — отримати у свої руки пра-
во на наділення селян землею на свій розсуд. Приблизно такі самі побажання висловили у своїх проектах і лівобережні поміщики.
Щоправда, серед авторів проектів були й такі, що розуміли, яке обурення може викликати безземельне звільнення, серед яких варто згадати Г. Галагана, В. Тарновського та деяких інших. Цікавим був і проект відомого статистика Д. П. Журавського, який пропонував звільнити селян не лише з наділами землі, але й без викупу за умови передачі земельних наділів у приватну власність селян, що створювало б передумови повного відокремлення селянського господарства від поміщицького.
Документи, підготовлені до кінця 1860 р., були компромісом між представниками різних груп дворян та уряду, і певною мірою враховували об’єктивні вимоги економічного та політичного розвитку країни.
19 лютого 1861 р. цар Олександр ІІ підписав «Положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності», в яке увійшло 17 законодавчих актів, що отримали силу закону. Того самого дня був підписаний і «Маніфест про звільнення селян». Обнародувано ці документи було через два тижні — 5 березня 1861 р. «Положення» складалися з трьох розділів: загальні (для всіх кріпаків); місцеві положення (для кріпаків окремих регіонів) та додаткові правила (стосовно окремих категорій кріпаків, наприклад робітників заводів). Досить чітко в «Положеннях» окреслено ряд питань що­до проведення реформи, зокрема створення інституту мирових посередників, а також визначено етапи роботи: складання уставних грамот за два роки, терміни ліквідації особистої залежності, закріплення права на наділ тощо.
Відповідно до загальних положень реформи селянину надавалася особиста свобода безплатно, так само безплатно він отримував право на особисте майно. Поміщик же зберігав право на всі землі. Одночасно поміщик повинен був надати селянинові у постійне користування садибу з ділянкою, а селянин повинен був її викупити. Крім того, поміщик повинен надати, а селянин прийня­ти польовий наділ, і протягом 10 років селянин не має права від цього наділу відмовитися, якщо пан такий наділ надає. У законі стверджувалося, що наділи відводяться селянам не лише «для забезпечення їхнього побуту», але й для «виконання їхніх обов’яз­ків перед урядом і поміщиком» .
Стосовно розмірів наділу, то в їх основу було покладено існуючий наділ, але це був наділ феодальної системи, який лише у випадку сплати чиншу давав можливість і чинш сплатити, і себе прогодувати. Але в Україні переважала панщина, і розмір наділу визначався виходячи з того, що селянин не менше 50 % часу працює на пана. Тобто наділ був формою оплати праці, а не базою для самостійного економічного розвитку селянського господарст­ва. Саме це і визначало, перш за все, перенесення відносин старої господарської системи в нову. До того ж у законі зазначалося, що розмір наділу визначається за добровільною угодою між панами та селянами. Але ж інтереси їхні були протилежними, так що важко було очікувати таких добровільних угод. Саме тому норми наділу було вказано у правилах поземельного упорядкування. Все наділення землею відбувалося за ревізькими душами, тобто на осіб чоловічої статі віком від 12 років, які були зафіксовані десятою ревізією (відбувалася у 1858—1859 рр.).
Слід зауважити, що законом норми наділу визначалися і залеж­но від місцевості. Вони були меншими там, де ґрунти більш родючі, і більшими там, де ґрунти малородючі. В Україні ж наділи були дуже мізерними: від 3 до 6,5 дес. у південних і від 3 до 4,5 дес. у лівобережних губерніях. Правила наділення селян землею передбачали також і можливість залишити за панами у чорнозем­них і нечорноземних губерніях не менше третини, а у степовій зоні — не менше половини орних земель, навіть якщо решта землі і не складала встановлених норм. Було надано також право відрізати від селянських наділів «зайву» площу, тобто таку, що перевищує встановлені законом норми. Такі відрізки призвели до значного скорочення селянського землекористування (наприклад у Полтавський губернії відрізки становили 47 %). Особливо велику кількість землі відібрали у селян за допомогою так званого дарчого наділу (четверта частина вищого наділу, що надавалася селянам безплатно за умови згоди на це селян).
Земельні наділи надавалися лише тим селянам, які мали їх до реформи. А тому такі категорії селян, як дворові та «місячники», які наділів не мали до реформи, після реформи їх не отримували. Не одержали селяни й лісів, а угіддя, які за законом повинні були надаватися і селянам, поміщики намагалися залишити за собою. Власне, все, що було залишене «на розгляд», було вирішене на користь сильнішого.
При відміні кріпацтва садиба та польові наділи, надані у користування селянам, необхідно було викупити, після чого вони ставали власністю сільської громади. Але для такого викупу необхідна була згода поміщика. Розміри наділу та інші взаємини між паном та селянами фіксувалися у так званих «уставних грамотах», на складання яких було відведено два роки. До складання викупної угоди між паном та селянами, вони вважалися тимчасовозобов’язаними, при цьому термін складання такої угоди залежав від поміщика. Проте з 1881 р. перехід селян на викуп став обов’язковим.
Тимчасовозобов’язані селяни несли феодальні повинності: оброк (чинш) та панщину (відробітки). За садибу необхідно було сплачувати чинш, а за польовий наділ — або чинш, або відробляти панщину. Панщина нормувалася — 40 чоловічих днів та 30 жіночих, але в основному влітку. Оскільки в Україні переважала панщина, то й більшість тимчасовозобов’язаних відпрацьовувала саме її. За виконання повинностей відповідала громада, а там, де було подвірне землекористування, — окремий двір.
Викупна операція провадилася за спеціальним «Положенням про викуп», відповідно до якого розрізнялося право викупу садиби та польового наділу. Садибу селянин міг викупити будь-коли, однак лише за відсутності недоїмок, а польовий наділ — лише за згодою пана. При визначенні викупної суми виходили з так званого капіталізованого оброку. Необхідно було заплатити таку су­му, яка, якщо покласти її у банк під 6 % річних, давала б річний чинш. А оскільки в Україні переважала панщина, то за оброк брали ціну певної кількості днів панщини, або перераховували повинності у чинш за певним коефіцієнтом. Так, якщо оброк становив 12 крб., то викупна сума — 200 крб. За цими підрахунками земля викупалася за значно вищими цінами, ніж ринкові (за підрахунками деяких авторів у 1,5 раза вищими, ніж ринкова ціна землі). Власне, селяни викупали не лише земельні наділи, але й особисту свободу.
Нараховані викупні суми були настільки великими, що селяни були неспроможні сплатити їх відразу. Тому уряд взяв на себе проведення викупу: 80 % викупної суми держава сплачувала поміщикам у вигляді цінних паперів під 5 % річних, а 20 % селянин повинен був виплатити панові готівкою при укладанні викупної угоди. Доки ці 20 % не сплачено, селянин залишається тимчасовозобов’язаним; потім він набирає статусу «вільного хлібороба».


Попов Г. Х. Отмена крепостного права в России // Истоки. — М., 1989. — С. 56.

Голобуцький В. О. Економічна історія Української РСР: Дожовтневий період. — К., 1970. — С. 212.

Попов Г. Х. Отмена крепостного права в России // Истоки. — М. 1998. — С. 59.

Голобуцький В. О. Економічна історія Української РСР: Дожовтневий період. — К., 1970. — С. 217.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2020 BPK Group.