лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

 

Великої шкоди петровська політика завдала українській торгів­лі — як зовнішній, так і внутрішній. Прямими заборонами були перекриті можливості для українського купецтва в уже налагодженій міжнародній торгівлі через прибалтійські порти — Ригу, Гданськ, Кенігсберг, куди заборонялося вивозити українські товари, а спрямовували їх до далекого Архангельська, на той час єдиного морського порту Росії (1701 р.). А указом 1714 р. заборонено вивозити ряд товарів — прядиво, шкіри, сало, віск, щетину та ін. через будь-які порти, крім російських — Ригу, Петербург, Архангельськ; у 1719 р. взагалі заборонено вивозити українське збіжжя. Врешті-решт, український експорт було скорочено до мінімума.
З метою забезпечення ринків збуту для російської мануфактур­ної промисловості різко обмежувався й український імпорт: заборонялося завозити до України ряд іноземних товарів, таких як панчохи, полотно, сукно, голки. Усі ці дії призводять до значного падіння цін на українському ринку на ряд товарів, що дає можливість російським купцям та уряду за безцінь скупати цю продукцію, яка не лише споживається в Росії, але й вивозиться російськими купцями за кордон. Так, у 1712 р. в Україні російським уря­дом було закуплено велику партію прядива, а потім через Архангельськ вивезено за кордон і реалізовано за значно вищими цінами. Як стверджує Д. Дорошенко, таку операцію російський уряд повторював неодноразово .
Дуже дошкульною для українського купецтва була й митна політика уряду. До традиційного мита, котре платили українські купці на користь державного скарбу Гетьманату, додається обо­в’язкове мито, що сплачується при перетині російського кордону та ще раз у російських портах на користь російської казни. Це неймовірно підвищувало ціни на товари українських купців, робило їх торгівлю вкрай невигідною. У той же час протекціоністська політика Петра І стосовно російського купецтва давала останнім значні переваги.
Однією з найважливіших статей українського експорту в цей час були горілка та тютюн, які активно вивозилися в Росію. Але конкуренція української продукції на російському ринку, з погляду уряду, негативно впливала на місцевих виробників. З метою їх захисту було взагалі заборонено вивезення з України цих товарів; через деякий час вивіз було дозволено, але мито зросло до 30 % на користь російської казни. При цьому товари продовжу­вали обкладатися митом ще й на користь гетьманського скарбу.
Усі ці обмеження вкрай негативно відбиваються на економіці України, активно сприяючи перетворенню її на російську колонію, ринок сировини та збуту для російської промисловості. Україна, як зауважував Д. Дорошенко, «втрачала характер самостійного економічного організму й оберталася в звичайну колонію Москви: насильно відрізувалася від безпосередніх зносин із закордоном, ставала ринком збуту для московських виробів, а сама могла продавати свою сировину і продукти свого господарства тільки до Росії» . Цей процес прискорюється в наступні часи, а в період гетьманування останнього гетьмана К. Розумов­ського внаслідок скасування митних кордонів між Україною і Росією (1754 р.) економіка України стає складовою частиною російської в рамках всеросійського ринку, що формується, і тим самим остаточно скасовуються залишки української автономії.
У період правління Катерини ІІ (1762—1796 рр.) відбувається ліквідація й більшості соціальних здобутків Визвольної війни, перш за все відбувається перетворення на кріпаків більшості населення українських земель. Правда, варто зазначити, що протягом усіх попередніх років іде процес поступового покріпачення селянства (укази 1727, 1738, 1739 рр. обмежували та ліквідовували право переходу селян). У січні 1764 р. скасовується гетьманст­во в Україні, створюється Малоросійська колегія. 1765 р. ліквідується козацьке самоуправління на Слобожанщині, а місцеві козаки позбавляються прав та привілеїв. У серпні 1775 р. спеціаль­ним «Маніфестом» знищується Запорізька Січ. Указом 1783 р. остаточно скасовується право переходу й законодавчо затверджується поділ українського суспільства на стани. Процес ліквідації автономії та покріпачення селянства Лівобережжя йде паралельно і завершується указом від 24 квітня 1785 р., за яким українська старшина отримала права російського дворянства. Щодо рядового козацтва, то після ліквідації автономії України в 1783 р. воно, як стан, було знищено. Козаки, правда, зберегли особисту свободу та право володіння землею, але мусили платити податки і відбувати повинності.
Посилення феодально-кріпосницького гніту викликало протест з боку селянства. Ще в часи існування Запорізької Січі селяни тікали в південні райони країни, на Запоріжжя. Наслідком цього було пожвавлення колонізації запорізьких степів, населення яких уже до 70-х років ХVІІІ ст. становило, як вважають дослідники, 200 тис. осіб.
Запорізькі козаки жили в зимівниках-хуторах або в слободах. Як і на Лівобережжі та Слобожанщині, запорізькі козаки не були однорідною масою. Тут також існувала заможна верхів­ка, козаки середнього достатку і голота (сірома). Близько поло­вини козаків жили переважно із заробітків, були незаможними. Таке глибоке розшарування пояснюється тим, що на Запоріжжі не було кріпацтва і розвиток капіталістичних відносин відбу-
вався швидше.
Господарства запорізької старшини, багатих рядових козаків були засновані на найманій праці і зорієнтовані на виготовлення продукції для ринку. Заробітна плата постійного робітника становила 3—7 крб. на рік і «хазяйські» харчі та одяг.
Існування Запорізької Січі, участь запорізьких козаків у багатьох народних рухах, втечі на Запоріжжя кріпаків викликали нев­доволення пануючих класів та царського уряду, що й призвело до її ліквідації. Крім того, переможне завершення війни з Туреччиною та Кучук-Кайнарджійський мир (1774 р.) обумовили втрату Запоріжжям ролі захисного кордону між Російською імперією та Кримом. Усе це й призвело до ліквідації Запорізької Січі і пере-
творення більшості козаків у залежних селян.
Землі запорожців почали заселяти колоністами: німцями, болгарами, сербами та ін., а також значну частину земель роздали ро­сійським та українським поміщикам. Розпочалася активна колонізація причорноморських та приазовських степів і Криму. Поселенцям надавалася земля і допомога: грошові позики, звільнення на деякий час від податків, право продажу горілки і солі, безмитної торгівлі із закордоном тощо.
Така політика дала свої наслідки: у Південній Україні посилив-
ся розвиток хліборобства, скотарства, будувалися підприємства, виникали міста. Південна Україна відразу ж пішла, в основному, капіталістичним шляхом розвитку.
Як уже зазначалося, мануфактурне виробництво, котре виникло в українських землях у XVI—XVII ст., у XVIII ст. досягло значних успіхів. Тут створюються мануфактури, що використовують примусову працю — вотчинні (у маєтках великих землевласників, у тому числі й української старшини), а також посесійні, до яких приписували значну кількість робітників. Чи не найбільшою з них були Глухівська суконна мануфактура (приписано 5000 селян), шовкова на Слобожанщині (приписано більше 4000 селян) та ін. З’являються й мануфактури суто капіталістичного типу, на яких використовується вільнонаймана праця, і які належать купцям (купецька) або селянам (селянська). Капіталістичний характер носять мануфактури, що виникають на Півдні. Для другої половини XVIII ст. характерним було збільшення питомої ваги мануфактур, які використовували вільнонайману працю.
У цей період значно розширюються деякі старі підприємства (наприклад, Путивльська суконна мануфактура, Топальська парусно-полотняна, де працювали виключно наймані робітники, крі­посна Глухівська суконна та ін.), будуються нові. Так, у 1774 р. створено шовковий завод на Слобожанщині. На Лівобережній Україні у 80-х роках ХVІІІ ст. було 2836 «заводів», 87 % яких становили винниці. 3’явилися мануфактури залізоробні, з виробництва пороху, шовку й виробів із шовку, фаянсу тощо.
Добре відомими були державні мануфактури — уже згадувана Нововодолазька (Слобожанщина) шовкова, а також Катерино-
славська казенна мануфактура з виробництва шовкових панчіх, на
яких здебільшого використовувалася примусова праця приписних селян. Поряд з казенними виникають і перші купецькі шовкові мануфактури у Києві та Ніжині, які належали російським або іноземним купцям. Ці підприємства використовували вільнонайману працю.
Будується й перша в Україні Межигірська фаянсова фабрика під Києвом. Тут наприкінці XVIII ст. було знайдено високоякісні глини, які й забезпечили сировинну базу. Мануфактура носила кріпосний характер, адже працювали тут приписані до неї селяни с. Нові Петрівці.
Мануфактурне виробництво пороху розпочинається в Україні ще у 30-ті роки XVIII ст. будівництвом Шосткінського порохового заводу, який досить успішно діяв декілька років, потім був закритий. Відкривався він ще раз за гетьмана К. Розумовського, був знову закритий, нарешті відкрито його 1771 р. Наприкінці XVIII ст. Шосткінський завод був одним з найбільших в імперії. Як і на більшості казенних підприємств тут використовувалася примусова праця.
Виплавка заліза з болотяних руд на руднях у цей період починає поступово згасати, адже останні не витримували конкуренції з російською уральською металургією. Проте надзвичайно важливою подією була поява першого доменного заводу із застосуванням мінерального палива (кам’яного вугілля). Наприкінці XVIII ст. «залізним майстром» І. Морозовим засновується чавуноливарний завод на р. Лугані, де виплавка чавуну провадиться з місцевих (городищенських) руд на місцевому ж (лисичанському) кам’яному вугіллі. І хоча помітних успіхів досягнуто не було, але значення цього заводу в подальшому розвитку цього напряму, розвідці та розробці кам’яновугільних і залізорудних родовищ, нарешті, підготовці відповідних спеціалістів гірничого та ливарного виробництва в регіоні було надзвичайно великим.
Розвиток сільського господарства, ремесла, мануфактур зумов­лював розвиток економічних зв’язків між окремими регіонами, зростання кількості базарів і торгів; усе більшого значення набували ярмарки, що у ХVІІІ ст. вже діяли протягом року у визначений час. Ярмарки відігравали велику роль в економіці України, вони сприяли розширенню торговельних зв’язків між окремими регіонами. Ярмарки набирали надзвичайно великого значення, на них збиралися купці не лише з України, але й з цілої імперії та з-за кордону. Одним з найвідоміших ярмарків був Київський, так званий Контрактовий; мали місце й спеціалізовані ярмарки — кінні, вовняні тощо.
З розвитком торгівлі йшов процес формування фінансово-грошової системи. Протягом ХVІІІ ст. російські гроші поширювалися на Україну і поступово витісняли з обігу польсько-литовські. Саме в цей час з’явилася назва «карбованець», пов’язана з косими нарізами (карбами) на ребрі монети замість написів.
Щодо державних фінансів України, то з середини ХVІІ ст. вони підпорядковувалися гетьману. З кінця ХVІІ ст. починається втручання Росії у фінансові справи України, на початку XVIII ст. було встановлено контроль над її фінансами, а з 1764 року, після скасування в Україні гетьманства, фінансово-грошова система її була об’єднана з фінансово-грошовою системою Росії.
Як уже зазначалося, за умовами Андрусівського перемир’я та Вічного миру Правобережжя, як і Галичина, залишилося у складі Речі Посполитої. Визвольна війна та період руїни нанесли великої шкоди господарському розвиткові Правобережжя. Адже біль­шість населення цього регіону була змушена покинути його, величезні простори родючих земель залишилися без господаря. Досить тривалий час у цьому регіоні не відновлювалися попередні порядки, але з початку XVIII ст. Правобережжя ділиться знов на воєводства: Волинське, Подільське, Брацлавське та Київське, а землі повертаються магнатським родам. Уже до середини століття майже 80 % території Правобережжя стає власністю магнатських родин, у маєтках яких починають відроджуватися фільварки.


Дорошенко Д. Нарис історії України. — Т. ІІ. — К.: Глобус, 1992. — С. 171.

Там само. — С. 173.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2020 BPK Group.