лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

 

Крім цих податків, основними джерелами фінансових надходжень були:

  1. Земельний фонд гетьманського управління, частина якого продавалася, а гроші йшли на поповнення скарбу.
  2. Промисли, винокурні, шинки, млини, які здавалися в оренду.
  3. Митні збори від зовнішньої торгівлі.
  4. Податок за користування судом і ратушею, штрафи.

Збирання податків забезпечувалося достатньо дійовим фінансовим апаратом, який було створено. Сам гетьман був організатором військового скарбу та управляв ним. На рівні полків і сотень їх уряди також здійснювали керівництво фінансами. Загаль­на сума доходів військового скарбу перевищувала 2 млн польських злотих, що майже покривало державні видатки.
Розвиток товарно-грошових відносин у зв’язку з розгортанням торгово-промислової діяльності, зростання грошової ренти, необхідність сплати населенням податків грошима, воєнні та інші державні видатки потребували все зростаючої грошової маси, але грошей в обігу було недостатньо. Саме це й викликало необхідність обмеження вивозу з країни дорогоцінних металів.
В Україні в обігу спочатку були польські монети, але згодом, особливо після 1654 р., стала помітною тенденція до зростання російської монети. Існує версія, що ще у листопаді 1649 р. Б. Хмельницький розпорядився карбувати в Україні власну монету. Один з російських дипломатів того часу Г. Кунаков повідомляв свій уряд, що «в Чигирине, де учинил Богдан Хмельницкий мызну и деньги делают; а на тех новых деньгах на одной стороне меч, а на другой стороне его, Богданово, имя» . В іншому документі (від 1652 р.) говориться, що Б. Хмельницький привласнив со­бі права польського короля, бо розпочав карбувати власну монету.
Застосування Б. Хмельницьким принципу активного втручання державної влади в господарське життя, заохочення вивозу товарів і обмеження водночас вивезення коштовностей, установлення захисних мит, пільги місцевим підприємцям і купцям свід­чили про наявність елементів меркантилізму в його економічній політиці. Здійснення цієї економічної політики закладало тенден­ції до формування нової економічної структури з вільними товаровиробниками-власниками, конкуренцією, розгалуженим внут­рішнім ринком і міжнародними торговельними зв’язками, а в кін­цевому підсумку до зростання ролі України у міжнародному поділі праці.
У той же час еволюція соціальних відносин і розвиток народного господарства України в другій половині ХVІІ — початку ХVІІІ ст. відбувається у складних суспільно-політичних умовах. Об’єднання в 1654 р. української держави з російською сприяло розвиткові продуктивних сил у сільському господарстві, ремеслі й промислах, піднесенню мануфактурного виробництва та зростанню міст. До того ж не можна заперечувати негативну роль царизму в історичній долі українського народу, адже суспільно-політичний лад, що сформувався за часів Б. Хмельницького, був несумісним із самодержавно-кріпосницькою системою Росії, і це врешті-решт призвело до повної втрати як політичної автономії, так і самобутніх рис господарського розвитку.
Завершення воєнних дій проти Польщі та розподіл України (Андрусівське перемир’я 1667 р., Вічний мир 1686 р.), у результаті якого Правобережжя залишилося під владою Польщі, спустошення більшості земель, особливо Правобережної України, напади татар, нескінченне протистояння козацької старшини підірва­ли народне господарство краю.
Проте незважаючи на вкрай несприятливі умови, в економіці Лівобережної України з’являються паростки капіталістичного укладу у вигляді торговельного капіталу, підприємництва, поширення найманої праці тощо. У Лівобережжі торгові люди (купці) наприкінці 60-х років ХVІІ ст. становили до 8 % міського населення. Купецтво формувалося перш за все за рахунок торговельних агентів, шляхти, козацької старшини. Купецький капітал зростав як за рахунок торговельних операцій, так і внаслідок занять купців лихварством та орендарством. Використовуючи різні фор­ми збагачення, купецтво активно впливало на поглиблення товар-
ності виробництва промислової та сільськогосподарської продук­ції, активізацію зв’язків між регіональними ринками та формуван-
ня єдиного всеукраїнського ринку.
Знаходив своє застосування купецький капітал і в промисловості, проте формування підприємців відбувалося, в основному, за рахунок інших джерел. Ліквідація кріпацтва, що відбувається в процесі Визвольної війни, особиста свобода селян, перехід землі у власність Війська Запорізького відкривали широкі можливості для розвитку підприємницької ініціативи. Підприємцями ставали не лише багаті міщани, але й козаки та збагатілі селяни. Особливого поширення цей процес набув у таких галузях, як селітроваріння, залізоробна промисловість, виробництво скла тощо. З кінця ХVІІ ст. козацька старшина, яка зміцнила своє становище, починає прибирати до своїх рук також і інші галузі промисловості. Але враховуючи той факт, що на цей період старшинське землеволодіння стає домінуючим, а особиста залежність селян-вироб­ників посилюється, то старшинська підприємницька діяльність набирає феодальних рис, притаманних мануфактурному виробництву в Росії.
Формування та зростання старшинського землеволодіння в другій половині XVII ст. йде різними шляхами. Ще за часів Б. Хмельницького виникає так зване рангове землеволодіння. Це були маєтки, які надавалися старшинам при обійманні ними певної посади — рангу з земельного фонду Війська Запорізького. Таке землеволодіння носило тимчасовий та умовний характер, як і помістя, дуже поширене тоді в Росії. Власники рангових земель іменувалися державцями, можливо тому, що раніше умовне нес-
падкове землеволодіння в Україні носило назву держави.
Крім рангового землеволодіння, гетьмани надавали землю у «вічне» («спокійне») володіння; «до ласки військової», інакше кажучи за наказом вищої влади; «на вспартє дому», тобто на підтримку господарства. Але форма надання не завжди відповідала правам на володіння. У деяких випадках маєток, наданий «у вічне володіння», відбирався, а наданий «на ранг» залишався у довіч­ній власності. Зрозуміло, що, одержавши землі, представники стар­шини прагнули закріпити їх за собою, отримавши відповідні документи від гетьманів, а дуже часто і від царя. В документи, які кожний новий гетьман підписував з царем, вносились відповідні пункти, а в 1687 р. при обранні гетьманом І. Мазепи було записано, що гетьман не може відбирати раніше наданих та затверджених царем маєтків.
Зростання старшинського землеволодіння істотно погіршило становище посполитих, які, крім повинностей на користь Війська Запорізького, зобов’язані були також нести повинності на користь панів. До державних повинностей входили зобов’язання щодо утримання державного апарату, військової артилерії, консистентів (розташованих в Україні царських військ), а також участь у будівництві й ремонті фортець і укріплень, лагодженні шляхів тощо. На покриття грошових витрат збиралися спеціальні мита та податки, право на збирання яких найчастіше віддавали в оренду (на відкуп).
Представник старшини, отримавши маєток, намагався обернути на свою користь ті повинності, що селяни виконували раніше на користь Війська Запорізького. Але в більшості випадків новий власник маєтку намагався залучити до нього селян шляхом надання їм певних пільг («слобод»). Запровадження панщини відбувалося досить повільно, перевагу надавали чиншові. Доходи маєтку власник намагався збільшити за рахунок упровадження тут різних промислів: будівництва млина, крупорушки, олійниці або винниці, заводив відгодівлю худоби; нарешті, дехто запроваджував виробництво дьогтю, поташу, селітри, заліза.
Отже, основна маса козацької старшини, перетворившись у великих землевласників, робить усе можливе, щоб юридично закріпити свої права. Найбільшими землевласниками були самі геть-
мани: І. Мазепа володів 19 654 дворами, І. Скоропадський —
19 822, Д. Апостол — 9997 дворами підданих. Значна частина старшини, зраджуючи національні інтереси та захищаючи свої майнові, йде на угоду із самодержавством, отримуючи за це землі та дворянські титули.
Тенденції щодо зростання старшинського землеволодіння у Лівобережжі поширювалися і на Слобідську Україну, де формувалося світське й монастирське, вотчинне і помісне землеволодіння. Спочатку, як і на Лівобережжі, кожен переселенець міг за-
писатися у козаки, але вже на початку XVIII ст. це було зробити нелегко. У маєтках також починає запроваджуватися панщина, вона досягає 1—2 днів на тиждень, несуть селяни й цілий ряд повинностей.
Особливо важливим етапом у формуванні певної структури народного господарства Гетьманської України стали роки правління Петра І. Його політика, спрямована на посилення економіч-
ної та політичної могутності Росії, стосовно України передбачала посилення колонізації та ліквідацію тих залишків автономного устрою, що ще залишалися. Дбаючи про розвиток мануфактурного виробництва, торговельних зв’язків Росії, Петро І спрямовував свою політику щодо України на перетворення її у ринок збуту та сировинний придаток Росії. Надзвичайно багато роблячи для розвитку мануфактурного виробництва в Росії, здійснюючи політику «насадження мануфактур», Петро І одночасно накладав пев­ні заборони на розвиток їх в Україні, створюючи умови, перш за все, для підприємців-росіян та іноземців. Використовуючи українську сировину, російський уряд створював казьонні (скарбові) мануфактури, всіляко підтримував створення й приватних, але таких, якими володіли б росіяни (суконні та парусно-полотняні мануфактури О. Мєншикова, Строганова та ін.), продукція яких ішла виключно на потреби російської армії та флоту. Російські ж потреби задовольняли виробники селітри, поташу. Російський уряд будував свою економічну політику щодо України на оволодінні українською промисловістю, створенні російських державних підприємств на українській сировині та із застосуванням ук­раїнської робочої сили. 3’являється кріпосна мануфактура з великою кількістю «приписних» робітників, як державна, так і приватна, власниками якої найчастіше стають російські підприємці.


Смолка А. О. Соціально-економічна думка та політика в Україні ХVІІ — початок ХVІІІ ст. — К.: Задруга, 1996. — С. 77.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2020 BPK Group.