лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

 

Із зростанням феодального землеволодіння змінюється і становище селянства. І хоча вони ще залишаються у громаді, але перетворюються на феодально-залежних, тому що мусили виконувати різні повинності як на користь окремих землевласників, так і на користь держави. Данина збиралася з «дворища», яке й виступало за одиницю оподаткування. Дворище скла­далося з кількох «димів», тобто окремих господарств, які найчастіше належали родичам. Іноді данину збирали й з «диму»
або «сохи».
Данина переважно виступала у вигляді продуктової ренти, тобто збиралася різними продуктами селянського господарства, які йшли на утримання власника землі — феодала. Але існувала також і відробіткова рента — панщина, яку відбували не лише селяни, але й так звані селяни-данники, тобто сільські ремісники, які забезпечували феодала необхідною йому ремісничою продукцією. Проте цей вид ренти до ХV ст. був поширений мало, адже ринкові відносини ще не мали значного розвитку, і продукція панського господарства призначалася виключно на безпосереднє споживання панів.
З розвитком міст і зростанням товарно-грошових відносин змінюються й потреби феодалів, які починають шукати способи їх задовольнити. У цих умовах істотно змінюються й способи отримання ренти. Натуральна рента починає замінюватися грошовою, а держава також починає замінювати натуральну данину на грошові податки. Щоправда, можливостей для сплати грошима повинностей у селян надзвичайно мало, а тому феодали у пошуку джерел збільшення грошових доходів починають більше звертати уваги на власне господарство, що призводить до зростання відробіткової ренти, тобто панщини.
Такі зміни мають місце приблизно з XV ст., коли термін «двір», яким у багатьох місцевостях України називали власне господарство феодала, починає витісняти термін «фільварок», який означав велике, багатогалузеве товарне господарство, засноване на примусовій праці залежних селян. Щоправда, на початковому етапі панщина була незначною (приблизно 14 днів на рік), але зростання її відбувається досить швидкими темпами. Так, у Підляшші лише за півстоліття панщина зросла з 14 днів на рік до одного дня на тиждень.
Юридичне становище залежного сільського населення було не однаковим, його поділяли на три групи: слуги, челядь, тяглі люди. Найменш залежними були слуги, які проживали здебіль­шого на княжих землях і несли військову службу, а іноді сплачували також грошову данину — чинш. Найбільш поширеною категорія слуг була у прикордонних регіонах — Київщині, Поділлі, а також при замках. Це була, швидше, категорія перехідна — між феодалами та селянами, з часом їх верхівка отримала шляхетські права, але більшість перейшла у категорію тяглих
селян.
Холопами, як і за Київської Русі, називали повністю залежних селян, колишніх рабів, закупів, рядовичів тощо. Як і раніше, джерелами холопства були полон, походження від раба, боргове рабство, шлюб із рабом і, нарешті, заміна смертної кари на рабство. Але правове становище їх було також різним, і ті раби, котрі мали своє господарство і несли повинності, були дуже близькими до тяглих селян, які складали основну масу селянства, об’єдна­них у громади. У громадах селяни спільно користувалися орними землями й угіддями, відбували панські повинності; у громадах існувала кругова порука. Проте поступово, унаслідок внутрішніх суперечностей, що виникають усередині громади, а також під тис­ком феодалів, які докладали багато зусиль, щоб її знищити, громада починає розкладатися.
Литовські Великі князі та польські королі вважали українські землі власністю своїх держав. Вони роздавали грамоти на володіння землями з правом експлуатації селянства, яке тут проживало. Права феодалів закріплювалися в державних актах — Литовських статутах 1529, 1566, 1588 років, а також у численних при­вілеях, які забезпечували їм шляхетські звання, державні посади та звільнення від повинностей і податків.
Феодальна земельна власність була фундаментом усієї системи експлуатації. З розвитком великого феодального землеволодіння найтісніше був пов’язаний процес поступового покріпачення селянства. Наділений землею селянин ставав особисто залежним від феодала, був змушений віддавати йому частину виробленого ним продукту. В Польському королівстві ще в 1347 р.
було законодавчо оформлено покріпачення частини селянства, а через кілька років дія цього статуту була поширена на Галичину. В Литві остаточне покріпачення селян було закріплене Литовським статутом 1588 р. За селянами зберігалося лише право на володіння рухомим майном, необхідним для виконання повинностей на земельних наділах, якими вони користувалися. Дія Литовських статутів була поширена на всі українські землі, хоча з 1569 р. (Люблінська унія) вони входили вже до Польщі, а не
Литви.
Головним заняттям селян України залишалося землеробство і скотарство, вони вирощували овес, жито, ячмінь, пшеницю, горох, гречку, просо, ріпу. Частина виробленого віддавалася феодалам як натуральний оброк або продавалася в містах. Великого значення набуває скотарство, особливо вирощування великої рогатої худоби. Українські воли були добре відомі у багатьох країнах Європи.
Великі географічні відкриття, «революція цін» у Європі різко розширили зовнішній ринок для сільськогосподарської продукції, особливо для зернових. Хліб поступово стає дуже важливою статтею експорту. Головним портом для вивозу зерна стає Гданськ, куди воно надходить з багатьох регіонів України — Холмщини, Перемишля, Луцька, Поділля, Покуття. Вивозять хліб і суходолом — через Люблін і Краків. Головним наслідком зрос­тання експорту хліба стає розширення фільварків за рахунок не лише тих земель, що були в руках селян, але й за рахунок прив­ласнення нових, мало залюднених у південно-східних степах. Особливо великими темпами зростає магнатське землеволодіння за рахунок так званих королівських роздач. Так виникали величез­ні магнатські латифундії Потоцьких, Вишневецьких, Острозьких та ін. Розвиток фільваркової системи спричиняв посилення панщини як основи їх існування та кріпосної залежності селян.
Безпосередньо з розвитком фільваркового господарства пов’я­зана земельна реформа, проведена спочатку в маєтках Великого литовського князя, а потім поширена на більшість українських земель — так звана «Устава на волоки» (1557). За цією реформою вся земля, що знаходилася в руках селян, вимірювалася і поділялася на волоки (ділянки розміром близько 20 га). Саме за волокою закріплювалися всі повинності, що їх несли селяни. Волоки ділилися між селянами: одна волока — одне господарство з пов-
ним тяглом (пара коней чи волів); ? волоки, якщо в господарстві півтягла; орної землі не надавали зовсім господарствам, які не
мали тягла.
На основі цієї реформи було створено фільваркові господарст­ва, земельна площа яких відносилася до площі, переданої селянам, як 1:7. Примусово запроваджувалося трипілля, встановлюва­лася норма панщини — 2 дні на тиждень; з часом норма днів панщини зростала. Одним з важливих наслідків реформи було руй­нування громади, адже тепер не громада протистояла феодалові, а окреме волочне господарство. Сприяла також реформа й диференціації селянських господарств.
Крім зернового господарства, отримало розвиток у фільварках і тваринництво, особливо на Київщині та Брацлавщині, а також у гірських районах Галичини. Здебільшого вирощують велику рогату худобу (волів), займаються й табунним конярством. У Галичині, на Волині, Поділлі й Київщині набуває поширення молочарське господарство, продукція якого також ішла на продаж. Такі господарства, як правило, розташовувалися поблизу міст, в які постачали масло, сир та інші продукти.
Крім сільськогосподарського виробництва, у фільварках широко розвивалися різні промисли, продукція яких також ішла на продаж, як усередині країни, так і за її межі. Серед промислів слід назвати лісовий, який постачав не лише дерево, але й попіл, смолу, дьоготь, поташ. Вирубування лісів, зауважує Н. Полонська-Василенко, «йшло такими темпами, що наприкінці XVI ст. їх уже не було в ближчих до сплаву місцях» .
З інших галузей господарства фільварків слід назвати бджільництво, мед і віск займали важливе місце в експорті. Поряд з традиційним бортництвом набирає поширення і вуликове бджільництво (пасічництво), особливо у центральній Україні та у її сте­пових регіонах. Зберігає значення солеваріння (поблизу Перемишля, Дрогобича, Долини, Коломиї). Широкого розвитку набуло млинарство; млини використовували не лише для мелення борош­на, але й для пиляння дощок, валяння сукна тощо.
Зростання кріпосної залежності та національного гноблення зустрічало потужний опір з боку народу України, як у вигляді повстань (повстання 1490—1492 рр. під проводом Мухи та Борулі в Галичині та Буковині), так і інших форм боротьби. Однією з найпоширеніших форм були втечі, переселення в майже безлюдні східні та південно-східні землі Київщини та Брацлавщини. Тікали одинаки, сім’ї і навіть цілі містечка. Так розпочалася колонізація малозаселеної Степової України.
На нових місцях переселенці називали себе вільними людь-
ми — козаками. У другій половині ХV — першій половині ХVІ ст. на обох берегах Дніпра — на правому у верхів’ях Південного Бугу, в басейні річок Росі, Тясмина та на лівому — уздовж Трубежу, Сули, Псла та ін. — з’явилося багато козацьких слобід і хуторів.
Козацька колонізація мала видатне значення в економічному розвитку Степової України. Козаки започаткували тут землеробство, розорювали цілину, розводили городи, сади. Займалися також скотарством, промислами — мисливством, рибальством; селітроварінням, ремеслом, торували шляхи, будували мости. По­ряд із сільським господарством козаки займалися торгівлею — продавали набутки свого господарства: хутра, коней, мед, віск, сало, рибу в центральні райони України.


Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. — К., 1993. — Т. 1. — С. 467.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2020 BPK Group.