лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

Гроші, фінансова система та економіка

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

 

 


РОЗДІЛ

Український досвід
розвитку грошей,
фінансової системи
та банківської справи
Проголосивши курс на розбудову ринкової економіки, Україна за короткий термін повинна була докорінно трансформувати гроші та грошово-кредитну політику, фінансову систему, банківську справу, валютний ринок. Без цього неможливо було розраховувати на успіш­ну перебудову на ринкових засадах економіки країни. Більше того, усі ці складові фінансового сектору та механізми їхнього функціонування Україні довелося розбудувати, по суті, «на порожньому місці», оскільки, не будучи самостійною державою, вона не мала своїх національних грошей, центрального банку і банківської системи, валютної системи. Розбудовувати їх доводилося в надто стислі строки та в дуже складних економічних і політичних умовах, за відсутності достатнього досвіду та кваліфікованих кадрів.
Серйозною опорою у вирішенні цих завдань був для України багаторічний досвід фінансового будівництва розвинутих країн, передусім США, Німеччини, Великої Британії, Франції тощо. Фінансові інститути цих країн ділилися з українськими фахівцями своїм досвідом, навчали, консультували, приймали на стажування і т. ін. Як складову такої допомоги можна розглядати й видання українською мовою фундаментального американського підручника проф. Глена Габбарда «Гроші, фінансова система та економіка».
ГРОШІ ТА ПРОПОЗИЦІЯ ГРОШЕЙ
У ТРАНСФОРМАЦІЙНІЙ
ЕКОНОМІЦІ УКРАЇНИ
Оскільки гроші — це не тільки абстрактно-теоретичне явище, яке існує в усіх країнах з ринковою економікою, а й національно-специфічне, завдяки чому кожна країна має свої гроші, Україна після
проголошення незалежності теж повинна була створити свої національні гроші й забезпечити ними потреби розвитку та функціонування економіки. Це завдання виявилося надзвичайно складним і вирішення його розтягнулося на тривалий час. На цьому шляху в Україні використовувалися гроші колишнього СРСР — радянський готівковий рубль, безготівковий рубль Російської Федерації, тимчасові національні гроші — український купоно-карбованець та карбованець, долар США, інші іноземні гроші, а з 1996 р. — постійні національні гроші, гривня.
За цей період наші гроші зазнали катастрофічного знецінення внаслідок інфляції, небувалого за мирних умов стиснення їхньої реальної маси в обороті, наслідком чого стала глибока платіжна криза, витіснення грошей зі значної сфери економічного життя, де встановилися безгрошові відносини (бартер), втрата ними цілих фун­кціональних секторів, насамперед сфери заощаджень, яка певний час обслуговувалася переважно доларом США. За своїм характером українські гроші швидко перетворювалися в суто паперові (казначейські), оскільки емітувалися переважно для покриття бюджетних витрат.
Із запровадженням у 1996 р. в обіг гривні національні гроші України поступово відвойовують належні їм позиції в економіці та набувають характеру кредитних грошей. Проте цей процес усе ще далекий від завершення — не тільки у сфері заощаджень, а й у платіжних відносинах долар США ще зберігає міцні позиції, а останніми роками досить відчутно проникає туди і євро. Посилення протистояння між доларом США та євро і знецінення долара можуть сприяти утвердженню гривні в економічному обороті України.
Формування національних грошей в Україні спиралося не тільки на створення відповідної правової основи, а й на зміцнення економічної бази їх обороту, якою є прискорення економічного зростання, та на розбудову інституційної основи, якою є банківська система в складі центрального банку (НБУ) та широкої мережі ділових (комерційних) банків. Спираючись на банківську систему, держава поступово переборола інфляцію та створила досить дієвий кредитний механізм регулювання пропозиції грошей відповідно до потреб економіки.
У міру формування в Україні справжніх національних грошей вони дедалі повніше перебирали на себе властиві таким грошам функції: міри вартості, засобу обігу (обміну), засобу нагромадження вартості та засобу платежу*. Деякі з цих функцій нині виконують майже повністю національні гроші (міра вартості), а деякі виконує ще й іноземна валюта (долар США, євро тощо), про що йшлося вище.
Для проведення ефективної монетарної політики НБУ постійно здійснює моніторинг грошової маси і широко застосовує цей показник у механізмі регулювання пропозиції грошей. Для цього він використовує ті самі показники, які склалися у світовій практиці, — грошові агрегати та грошову базу.
Проте набір та склад грошових агрегатів в Україні трохи інший, ніж у США (табл. 29.1).
Наведені дані свідчать про істотні відмінності в агрегатних характеристиках грошової маси в Україні та США.

Таблиця 29.1.

НАБІР ТА СКЛАД ГРОШОВИХ АГРЕГАТІВ У США ТА УКРАЇНІ

Країни

М0

М1

М2

М3

  • Україна
  • Готівка в обігу (поза банками)
  • М0 +
  • Кошти на поточних рахунках у нац. валюті
  • М1 +
  • Кошти на строкових рахунках у нац. валюті;
  • Кошти на строкових рахунках в ін. валютах
  • М2 +
  • Кошти у довірчому управлінні;
  • Цінні папери влас­ного боргу банків
  • США
  • Готівка в обігу +
  • Дорожні чеки;
  • Вклади до запитання;
  • Інші чекові вклади
  • М1 +
  • Дрібні строкові вклади;
  • Заощаджувальні вклади;
  • Депозитні рахунки грошового ринку;
  • Неінституційні фонди грошового ринку;
  • Одноденні угоди про взаємний викуп;
  • Одноденні позички в євродоларах
  • М2 +
  • Великі строкові вклади;
  • Баланси взаємних фондів грошового ринку;
  • Строкові угоди про власний викуп;
  • Строкові євродолари

Джерела: Бюлетень Національного банку України; Глен Габбард «Гроші, фінансова система та економіка». — К. — 2005.

По-перше, за даними проф. Габбарда, у США не визначається агрегат М0. А в Україні він є базовим і йому приділяється велика увага НБУ та іншими органами державного управління. Ця обставина може свідчити про значно вищий рівень лібералізації та демократизації грошових відносин між державою та суб’єктами господарювання у США порівняно з Україною. Адже М0 характеризує готівку, що перебуває поза банками — у підприємців та домогосподарств, і контроль за її обсягом може провокувати втручання у справи підприємців та інших власників. А як монетарний індикатор, цей показник не достатньо зручний для НБУ, оскільки банк не має механізму прямого впливу на його динаміку. Якраз тому, на наш погляд, проф. Габбард аналізує обсяг готівки в обігу не як такий, а у зв’язку з регулюванням банківських резервів та впливом центрального банку на процес мультиплікації депозитів. Зокрема, він багато уваги приділяє коефіцієнту Д/С (відношення готівки в обігу до депозитів на поточних рахунках). В Україні такий показник не зустрічається ні в офіційній статистиці, ні в науково-аналітичних працях. Рівень його на кінець 2000 р. був в Україні 1,6, у США — 0,9.
По-друге, хоч агрегати М1, М2, М3 використовуються в практиці НБУ і ФРС, їхня структура помітно різниться: набір елементів у кожному агрегаті у США в кілька разів ширший, ніж в Україні. Це свідчить про значно вищий розвиток як самої структури грошової маси, так і монетарної статистики в США порівняно з Україною.
По-третє, в Україні відмінності між агрегатами М2 та М3 мають переважно формальний характер (вид строкового рахунка), а в США — мають сутнісний характер (обсяги строкових депозитів: дрібні чи великі, а отже, і терміни зберігання строкових депозитів, оскільки великі строкові депозити зберігаються, як правило, довше, ніж дрібні). Тому ці агрегати в США дають органам монетарної влади змістовнішу інформацію, ніж в Україні, зокрема інформацію про капітальний потенціал грошової маси країни.
Значний інтерес в Україні до агрегату М0 (готівка в обігу) спричинений високою питомою вагою цього агрегату в загальній масі грошей (М3), яка на фоні досить низького рівня цього показника в розвинутих країнах багатьма дослідниками і практиками розцінюється як свідчення про зайвість готівки в обігу. У зв’язку з цим НБУ часто піддається критиці за неефективне управління структурою грошової маси. Нерідко такі звинувачення набирають навіть політичного забарвлення, оскільки пов’язуються з тим, що НБУ нібито сприяє тінізації економіки, завищуючи обсяг готівкової маси.
Тому спробуємо детальніше проаналізувати структуру грошової маси в Україні, скориставшися показниками монетизації ВВП в Україні та США за готівковими (М0) та безготівковими (М3–0) грошима (табл. 29.2).

Таблиця 29.2.

СТРУКТУРА М3 ТА РІВЕНЬ МОНЕТИЗАЦІЇ ВВП
ЗА ГОТІВКОВОЮ ТА БЕЗГОТІВКОВОЮ ГРОШОВОЮ
МАСОЮ НА 1.01.2002 Р. (%)

Країни

Структура М3

Рівень монетизації ВВП

Готівка (М0)

Безготівкові гроші (М3–0)

За М3

За М0

За М3-0

Україна

42,7

57,3

18,4

7,5

10,9

США

7,4

92,6

75,4

5,5

70,2

Джерело: Вісник НБУ, № 1, 2003, с. 30.

Просте порівняння частки М0 у загальній масі грошей (М3) у двох країнах свідчить, що в Україні вона майже в 6 разів вища, ніж у США. Це провокує негативну оцінку структури грошової маси в Україні, зокрема висновок про надмірну забезпеченість економіки готівкою. Проте порівняння відношення обсягів М0 до ВВП (рівнів його монетизації за готівкою) у двох країнах свідчить, що для такого виснов­ку немає достатніх підстав: в Україні він лише на 26,6 % вищий, ніж у США. Якщо врахувати, що в США рівень електронізації масових (роздрібних) платежів набагато вищий, ніж в Україні, то можна вважати, що економіка України не більше забезпечена готівкою, ніж економіка США.
Надто висока частка готівки в обсязі М3 в Україні є наслідком не завищення маси готівки в обороті, а швидше за все — наслідком заниження обсягу безготівкових грошей. Цей висновок підтверджується також порівнянням рівнів монетизації ВВП в Україні та США за безготівковою формою грошей: у США він майже у 7 разів вищий, ніж в Україні*. І розв’язати Україні цю проблему активнішим залученням готівки в банківські депозити неможливо, оскільки підстав для відчутного зниження монетизації ВВП за агрегатом М0 нема. Вони можуть з’явитися лише після пов­ної реалізації проекту НБУ «Система масових електронних платежів» та істотного підвищення загального рівня монетизації ВВП (до 70—80 %) в Україні.
У регулятивній практиці НБУ теж використовується такий показник, як грошова база, оскільки лише він перебуває під найбільш прямим і дієвим впливом центрального банку. Грошова база НБУ включає 3 складові: готівку поза банками (М0), готівку в касах банків, гроші на коррахунках комерційних банків у центральному банку.
Порівняльна структурна характеристика грошової бази НБУ та ФРС може дати цікаві висновки щодо стану монетарної сфери та рівня дієвості грошово-кредитної політики (табл. 29.3).

Таблиця 29.3.

СТРУКТУРА ГРОШОВОЇ БАЗИ ФРС ТА НБУ (млрд дол.)

Країни

Готівка
в обігу

Готівка
в касах банків

Гроші банків
на коррахунках у ЦБ

Усього

сума

%

Україна, млрд грн
(на 1.01.02)
—  %

19,4

84,0

0,7

3,0

3,0

13,0

23,1

100

США — млрд дол.
—  %

523,9
92,0

39,3
6,8

6,8
1,2

569,0

100

Джерело: Річний звіт НБУ за 2001 р., с. 114, 140; Глен Габбард «Гроші, фінансова система та економіка». — К. — 2004.

Звертає на себе увагу той факт, що в грошовій базі НБУ частка готівки в обігу помітно нижча, ніж у грошовій базі ФРС. Це є ще одним підтвердженням того, що маса готівки в обігу в Україні не є завищеною. Зате частка резервів комерційних банків у грошовій базі НБУ удвічі вища, ніж у грошовій базі ФРС. Причому це перевищення цілком припадає на резерви банків, що зберігаються в центральних банках — в Україні вони становлять 13,0 % грошової бази, а в США — лише 1,2 %, тобто майже в 11 разів менше. Таке перевищення можна пояснити тим, що в Україні встановлені значно вищі норми обов’язкового резервування депозитів, ніж у США, а також тим, що кредитоспроможність українських позичальників є значно гіршою порівняно з американськими.
Такі відмінності в структурі грошової бази НБУ та ФРС з мікроекономічних позицій не на користь України, оскільки нашим банкам доводиться нести значно важчий «податковий тягар» обов’язкового резервування депозитів, ніж американським. Зате з макроекономічних позицій вона має певні переваги, оскільки є чутливішою до регулятивних заходів центрального банку, ніж американська. Адже готівкова складова грошової бази, частка якої є значно вищою в базі ФРС, щонайменше піддається прямому регулюванню центрального банку.
Як видно з підручника проф. Габбарда, у монетарній практиці США значна увага приділяється грошовій базі, вивченню її структури, факторів та способів впливу на її обсяг. В українській практиці роль грошової бази помітно нижча, і уваги їй приділяється значно менше. Ні в Основних засадах грошово-кредитної політики, ні в офіційній монетарній статистиці (Бюлетень НБУ) не наводиться структура грошової бази, динаміка її окремих складових, що ускладнює вивчення та вдосконалення цього цільового показника.


* Ці самі функції названі Г. Габбардом щодо грошей США (стор. 4). Лише останню функцію він назвав засобом відстрочених платежів, але це не змінює її суті. Не згадує Габбард про функцію світових грошей, і це логічно, оскільки для американців цю функцію виконує долар США. А оскільки на світовому ринку він виступає у тих самих 4-х функціях, що й на внутрішньому, то немає потреби виділяти ще одну функцію. Зате для України така функція виступає реально, хоча виконують її не національні гроші, а іноземні вільнокон­вертовані валюти, у т. ч. долар США.

* Оскільки загальний рівень монетизації (за М3) ВВП США не є найвищим у світі, немає підстав уважати, що безготівкова монетизація економіки США надмірно висока, а в Україні нормальна. Швидше за все, навпаки — в Україні вона занижена, а в США — нормальна.

ФІНАНСОВА СИСТЕМА УКРАЇНИ
В українській літературі та практиці поняття фінансової системи трактується значно ширше, ніж це подано у підручнику проф. Габбарда. Зокрема, проф. Габбард визначає фінансову систему як мережу ринків та інститутів, які є посередниками між заощадниками та позичальниками. І, взагалі, він дуже мало уваги приділяє фінансовій системі як у теоретичному, так і в структурному аспектах, зосереджуючи свій аналіз винятково на фінансових ринках, фінансових інститутах та інструментах*.
В українській літературі фінансова система виводиться далеко за межі фінансових ринків та фінансових інститутів і трактується як сукупність усіх фінансових органів та інститутів, які управляють грошовими потоками**. За такого підходу до фінансової системи включаються не тільки ринкові відносини між заощадниками і позичальниками, а й податкові відносини, бюджетне фінансування, внутрішньогосподарські грошові відносини тощо. Це відкриває шлях до включення в організаційну модель фінансової системи України таких органів державного управління, як Міністерство фінансів, Податкова адміністрація, Державне казначейство, Національний банк тощо з закріпленням керівної ролі в цій моделі за Міністерством фінансів та підпорядкуванням управління всієї фінансової системи інтересам бюджету***.
Подібна теоретична модель фінансової системи відповідає швидше фінансовому устрою радянської економіки, де державний бюджет справді відігравав визначальну роль, а фінансовий ринок — другорядну. Але в умовах трансформаційної економіки на перше місце повинен вийти фінансовий ринок як база існування організаційних інститутів фінансової системи — банків, страхових компаній, інвес­тиційних компаній, пенсійних фондів тощо. Тому і в українській літературі повинен утвердитися рин­ковий підхід до трактування фінансової системи, характерний для американської літератури. Зважаючи на це, ми будемо говорити про стан фінансової системи України у вузькому її розумінні, як це прийнято у підручнику Габбарда.
Фінансовий ринок України розвивався досить нерівномірно і суперечливо. Величезної шкоди його розвитку завдали економічна криза та обвальна демонетизація економіки України внаслідок гіперінфляції в 1992—1994 рр. Багатократне зменшення реального обсягу маси грошей в обороті адекватно звузило базу формування заощаджень у домогосподарств і підприємств та обсяги їх спрямування до позичальників через фінансовий ринок. Деякі сегменти цього ринку взагалі не могли сфор­муватися, а інші тривалий час перебували в кризовому стані і швидше деградували, ніж розвивалися.
Так, перші операції з державними облігаціями, що започаткували ринок держав­них цінних паперів, були здійснені лише в середині 1995 р. У наступні роки цей ринок розвивався досить динамічно і досяг свого максимуму в 1997 р., коли на первинному ринку було продано ОВДП на суму 8,9 млрд грн, що становило 9,5 % від обсягу ВВП. Цьому сприяло не так поліпшення економічної та фінансової ситуації в країні, як прорахунки в процентній політиці уряду, що проявились у завищенні процентних ставок з метою масового залучення іноземного капіталу. Світова фінансова криза 1998 р. спричинила такий самий масовий відплив цього капіталу за кордон і падіння обсягів продажу ОВДП за 1999 р. більше ніж у три рази (відносно ВВП). Свого мінімуму цей сектор фінансового ринку досяг у 2001 р., коли продаж ОВДП знизився до 0,6 % обсягу ВВП. У 2002 році продаж ОВДП трохи активізувався і досяг 1,4 % обсягу ОВДП, проте це майже в 7 разів менше, ніж у 1997 р. У 2003 р. цей сектор ринку був, по суті, заморожений, оскільки низькі процентні став­ки (7 %) при високій інфляції (8,2 %) зробили збитковою купівлю ОВДП, і уряд перемістив пропозицію своїх облігацій на євроринок.
Так само складно розвивається і ринок корпоративних цінних паперів, про що свідчать дані, наведені в табл. 29.4.

Таблиця 29.4.

РОЗВИТОК РИНКУ КОРПОРАТИВНИХ ЦІННИХ ПАПЕРІВ

Показники

1996

1997

1998

1999

2000

2001

2002

2003

1. Випущено всіх цінних паперів — млрд грн

 

 

 

 

 

 

 

 

а) наростаючим обсягом

3,0

13,4

23,5

44,5

93,5

85,0

86,8

109,2

б) щорічні обсяги:

 

 

 

 

 

 

 

 

— сума

1,9

10,4

11,9

8,2

15,6

22,9

17,1

22,4

— % до ВВП

2,3

11,1

11,6

6,3

9,2

11,2

7,7

8,5

2. Випущено акцій

 

 

 

 

 

 

 

 

— сума, млрд грн

1,8

9,4

11,8

7,9

15,5

21,9

12,8

16,9

— % до п. 1 б)

94,7

90,4

99,1

96,3

99,4

95,6

74,8

75,4

3. Випущено облігацій підприємств

 

 

 

 

 

 

 

 

— сума, млрд грн

0,1

0,12

0,1

0,13

0,1

0,7

4,3

4,3

— % до п. 1 б)

5,3

1,1

1,0

1,6

0,6

3,6

25,2

19,2

4. Обсяги торгів на ринку цінних паперів

 

 

 

 

 

 

 

 

— млрд грн

н. д.

5,0

9,0

16,7

39,2

68,5

108,6

203,0

— % до п. 1 а)

н. д.

37,3

38,3

37,5

41,9

80,6

125,1

185,9

Джерело: «Звіт Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку за 2002 рік»; Інститут фінансової політики «Бюлетень фінансової статистики» за серпень 2003 р.; «Урядовий кур’єр», № 51 за 2004 р., С. 8.

Як видно з наведених даних, обсяги щорічних випусків цінних паперів протягом 1996—2003 рр. не перевищували 12 % щодо річного обсягу ВВП. Переважну частину цих випусків становили акції (понад 90 % протягом 1996—2001 рр.).
Але випуск акцій здебільшого був пов’язаний з приватизацією підприємств, і кошти від їх реалізації надходили до бюджету, а не на розширення фінансової бази підприємств. Не забезпечував такого розширення і сектор корпоративних облігацій. До 2002 р. обсяги їх емісії були просто мізерними. Це підтверджується також значною відмінністю в динаміці обсягів випуску та обсягів торгів цінними паперами.
Протягом тривалого періоду щорічні обсяги торгів на ринку цінних паперів були значно меншими від наростаючих обсягів їх емісії. Це могло бути наслідком того, що акції, куплені новими власниками підприємств, залишалися у них без руху, накопичувалися і не надходили на офіційний ринок, або ж приводилися в рух неофіційними каналами (тіньовий продаж, дарування тощо).
Лише з 2002 р. намітилося явне поліпшення всіх показників фондового ринку. Знизились обсяги випуску акцій, зате помітно зросли випуски корпоративних облігацій, збільшилися обсяги торгів цінними паперами. У 2002 р. обсяги торгів уперше значно перевищили обсяг випуску корпоративних цінних паперів за весь попередній період, що є свідченням якісної зміни вторинного ринку. Є й інші ознаки того, що фінансовий ринок дозрів до якісно іншого стану: зростання по-
питу іноземних інвесторів на українські корпоративні цінні папери, на державні цінні папери тощо.
Досить розвинутою виглядає й інфраструктура ринку цінних паперів. На початку 2003 р. на ньому працювали: 860 торговців цінними паперами, 106 зберігачів цінних паперів, 365 реєстраторів, 129 інститутів спільного інвестування, 7 бірж та
2 торгово-інформаційні системи, 11 саморегульованих організацій. Але перевантаження реєстраторів у інфраструктурі ринку не відповідає потребам його прискореного розвитку, який вимагає частої і швидкої зміни власників цінних паперів, до чого механізм реєстраторів належним чином не пристосований. Нова ситуація на ринку вимагає прискореного розвитку мережі зберігачів та депозитарної системи.
Є й інші проблеми з розвитком фінансового ринку. Він усе ще залишається малопрозорим, слабкокерованим, високоризиковим та низьколіквідним*, малим за своїми обсягами. Обсяги фінансових ресурсів, що спрямовуються у реальний сектор економіки через фондовий ринок, усе ще не відповідають потребам прискореного економічного зростання.
Інструменти фінансового ринку в Україні, як і сам цей ринок, недостатньо розвинуті. Хоча вже створено законодавчу базу для застосування в Україні більшості тих інструментів, які використовуються у світовій практиці, фактично їхній асор­тимент залишається обмеженим. З 108,6 млрд грн загального обсягу торгів на ринку цінних паперів у 2002 р. на угоди з векселями припадало 50,0 млрд грн, з акціями — 34,0 млрд грн, з корпоративними облігаціями — понад 4,0 млрд грн, усього — 88,0 млрд грн, або 81 %. На всі інші інструменти припадало близько 19 %. Деякі з традиційних для розвинутих ринків інструментів узагалі не використовуються (або вкрай мало) на українському фінансовому ринку, зокрема, іпотечні заставні депозитні сертифікати, похідні фінансові інструменти тощо.
Фінансові інститути в Україні розвиваються адекватно розвитку фінансового ринку та економіки в цілому.
У міру формування фінансового ринку та його окремих сегментів формувалися й відповідні інститути. Першими з’явилися і набули найвищого розвитку комерційні банки. Слідом за ними створювалися й активно розвивалися страхові інститути. Усі інші інститути (кредитні товариства, інвестиційні компанії, ломбарди, лізин­гові компанії) перебувають, по суті, в зародковому стані. Лише останніми роками, коли були підготовлені достатні правові та економічні передумови, почали формуватися пенсійні фонди, іпотечні компанії (фонди). Після обвальної кризи на початку 1990-х років зникли з фінансового ринку трастові інститути, і до цього часу вони не відновили своєї діяльності. Така сама доля спіткала і факторингові компанії, для відновлення яких поки що не створені належні умови.
Станом на 2003 рік в Україні діяло близько 156 комерційних банків, 355 страхових компаній, у т. ч. 28 компаній зі страхування життя та 327 компаній з інших видів страхування. Ці два види фінансових інститутів обслуговують переважну частку фінансового ринку, про що свідчить їхня вирішальна роль у загальному обсязі фінансових активів (табл. 29.5). Крім того, фактично діяло близько 370 кредитних спілок, які об’єднували понад 300 тис. чоловік, близько 180 ломбардів, 20 недержав­них пенсійних фондів, які створені переважно в системі споживчої кооперації, близько 10 лізингових компаній, кілька довірчих товариств та факторингових компаній.


Таблиця 29.5.

МІСЦЕ ОКРЕМИХ ВИДІВ ФІНАНСОВИХ ІНСТИТУТІВ
НА ФІНАНСОВОМУ РИНКУ (на кінець 2003 р.)

Фінансові інститути

Відношення активів
до ВВП (%)

Активи

Сума (млрд грн)

Питома вага (%)

1. Банки

30,7

112,2

90,3

2. Страхові компанії

1,86

6,8

5,5

3. Інші небанківські фінансові інститути

1,44

5,2

4,2

Усього

34,00

124,2

100,0

Джерела: Звіт Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України за 2003 р.

Разом з тим, позиції страхових інститутів на фінансовому ринку значно вужчі, ніж банківських: приблизно у 16,5 раза сума банківських активів та їхня частка в загальному обсязі фінансових активів більші, ніж страхових компаній. А обсяги активів усіх інших небанківських фінансових інститутів ще менші, ніж страхових. Тому є підстави в подальшому аналізі фінансової системи зупинитися лише на банківських інститутах як ключової її ланки.


* Подібний підхід характерний і для відомого американського підручника Ф. С. Мишкіна «Економіка грошей, банківської справи і фінансових ринків», у якому нема навіть визначення фінансової системи.

** Опарін В. М. «Фінанси. Загальна теорія». — Київ, 1999. — С. 27.

*** Там само, с. 32—33. Близьке до цього визначення фінансової системи України подано також проф. О. В. Василиком (підручник «Теорія фінансів». — К., — 2000. — С. 22).

* У 2003 р. 98 % обсягу торгів цінними паперами здійснено через неорганізований ринок і лише 2 % — через організований («Урядовий кур’єр», № 51 за 2004 р., С. 8.).

БАНКІВСЬКА СПРАВА В УКРАЇНІ
Той факт, що на фінансовому ринку України саме банки найбільш динамічно розвивалися і досягли вирішальної ролі у фінансовому посередництві, можна пояснити кількома причинами: банки відіграють не тільки посередницьку роль на фінансовому ринку, а й мають такі важливі функції, як забезпечення пропозиції грошей (емісійна функція), здійснення розрахунків у економіці, управління грошовим оборотом і проведення монетарної політики. Ці останні функції, крім посередництва, не можуть виконувати ніякі інші інститути, окрім банків. Тому, проголосивши в 1991 р. незалежність та вихід зі складу СРСР, Україна повинна була негайно сформувати свою банківську систему, без якої неможливо було реалізувати економічну самостійність країни.
До цього часу в Україні не було необхідних передумов для існування самостійної банківської системи. Більшість банків, що діяли на її території наприкінці 1980-х років, були не самостійними установами, а філіями союзних банків. Вони входили до складу банківської системи СРСР і управлялися з союзного центру. Сама союзна банківська система була неринковою як за структурою, так і за методами діяльності. Тому після проголошення в СРСР курсу на перебудову економіки з 1988 р. розпочалося активне її реформування, у т. ч. і на території України*. Проте завдання створення завершених банківських систем у кожній союзній республіці за часів існування СРСР не ставилося, хоча йшла мова про формування центральних банків у кожній з республік. Зокрема, уже в 1990 р. в Україні розроблявся проект закону «Про банки і банківську діяльність». Над такими законами працювали і в інших республіках. Проте ініціатори цих законів швидше за все мали на увазі реорганізувати сам союзний центральний банк (Держбанк СРСР), уявляючи щось на зразок Федеральної резервної системи США, а не створити самостійні банківські системи в кож­ній республіці.
Початок формуванню в Україні власної банківської системи ринкового типу було покладено законом «Про банки і банківську діяльність», ухваленим Верховною Радою 20 березня 1991 р. В основу розбудови банківської системи України цим законом були покладені принципи, загальновизнані у світовій практиці:

  • дворівнева побудова;
  • чітке функціональне розмежування між банками першого і другого рівнів;
  • функціонування банків другого рівня на комерційних засадах та на договірних відносинах з клієнтурою;
  • ліквідація монополії держави на банківську справу, можливість створення комерційних банків різних форм власності, лібералізація банківської діяльності;
  • організація державного контролю і нагляду за банківською діяльністю і покладення цього завдання на центральний банк;
  • незалежність центрального банку від державних органів виконавчої влади;
  • формування загальносистемної інфраструктури забезпечення банківської діяльності тощо.

На сформованій цим законом правовій та концептуальній основі банківська система України за короткий строк пройшла складний, але досить результативний шлях розвитку. Найвагомішими є результати в інституційно-структурному її розвитку.
Кількість банків за період 1992—2003 рр. зросла майже втричі, хоча починаючи з 1996 р., вона поступово скорочується. Помітно зростає кількість банків з іноземним капіталом — з 12 на кінець 1994 р. до 20 на кінець 2003 р. У 2003 р. 7 банків були зі 100 %-м іноземним капіталом. З 2000 р. кількість таких банків та частка іноземного капіталу в загальній масі капіталу банків України зменшуються. Досить високими темпами здійснювалася капіталізація банків: кількість банків зі сплаченим статутним фондом у 10 і більше млн євро зросла з одного на кінець 1994 р. до 123 на кінець 2003 р.
Щодо інфраструктури банківської системи, то помітних успіхів досягнуто у фор­муванні механізму міжбанківських розрахунків, міжбанківського валютного ринку, ринку міжбанківського кредитування та рефінансування комерційних банків, у створенні системи банківського регулювання і контролю.
Певних успіхів досягнуто і у функціональному розвиткові банківської системи. НБУ, як центральний банк, в основному опанував досить складний механізм монетарного регулювання і досяг помітних успіхів у стабілізації національних грошей, організовано провів у вересні 1996 р. завершення грошової реформи. Позитивний досвід НБУ накопичив і в інших напрямах діяльності — у регулюванні валютних відносин, обслуговуванні державного боргу, організації банківського обліку відповідно до світових стандартів, у нормативно-правовому та методичному забезпеченні діяльності комерційних банків тощо. Значно розширилася сфера функціонування комерційних банків, і вони накопичили цінний досвід роботи не тільки на традиційних напрямах, а й у нових для них сферах діяльності — на фондовому та валютному ринках, у сфері міжнародних відносин, на ринку міжбанківських кредитів, у взаємовідносинах з центральним банком, у банківському менеджменті тощо.
Проте формування банківської системи України постійно наражалося на серйоз­ні перешкоди, які не тільки гальмували цей процес, а й нерідко просто повертали його назад. Ідеться насамперед про глибоку системну кризу, яку переживала економіка України протягом усього перехідного періоду. Вона проявилася в тривалому скороченні реальних обсягів виробництва, у хронічній розбалансованості державного бюджету, у глибокій кризі неплатежів (на початок 2000 р. взаємна заборгованість господарюючих суб’єктів перевищила річний обсяг ВВП), у небувало високій інфляції, яку пережила Україна в 1992—1994 рр., та в зумовленому нею падінні рів­ня монетизації економіки. Усі ці процеси призводили до втрати грошових капіталів підприємницькими структурами, насамперед у малому й середньому бізнесі, до згортання цього дуже важливого для розвитку банківської системи сектору економіки, посилення таких негативних для банківництва процесів, як бартеризація, тінізація і доларизація економічних відносин та відплив вільних капіталів за кордон, падіння ефективності виробництва (на початок 2000 р. близько 60 % підприємств усіх галузей економіки працювали збитково). Девальвація гривні ускладнювала нарощування власних капіталів банків.
За таких обставин в Україні вкрай повільно розвивався попит на посередницькі послуги банків, а відтак не було економічних передумов для належного розвитку банківської системи. Тому, незважаючи на помітне зростання основних кількісних показників її діяльності, у цілому рівень розвитку банківської системи України, особливо на фоні банківських систем розвинутих країн, є досить низьким.
Недостатнім залишається рівень капіталізації комерційних банків. Загальна сума власного капіталу всіх комерційних банків України на 1 січня 2004 р. становила 2232,1 млн дол. США. У середньому на один банк припадає 14,2 млн дол. США. На фоні провідних банків світу капіталозабезпеченість українських банків настільки мала, що лише один з українських банків (Промінвестбанк) увійшов до списку першої тисячі банків світу. Тому українським банкам буде важко конкурувати з іноземними не тільки на світовому ринку, а й усередині України, якщо останні вирішать серйозно закріпитися на нашому ринку.
Більше того, швидко знижується середня адекватність регулятивного капіталу банків України. Ще на кінець 2001 р. вона становила 20,69, а вже на кінець 2003 р. знизилася до 14,37 і впритул наблизилася до нормативного рівня (12,0). За досягнення цього рівня, а це може статися в найближчі рік-два, банківська система України опиниться в скрутному становищі, коли нарощування фінансових вкладень в економіку вимагатиме адекватного збільшення регулятивного капіталу. Оскільки зростання економіки вимагатиме нарощування банківських вкладень у реальний сектор, обмеженість капіталу банків, як стримуючий чинник цього процесу, відчуватиметься дедалі гостріше.
Розв’язати проблему капіталізації банків адміністративним тиском на банки (збільшенням мінімального розміру статутного фонду, посиленням вимог щодо капіталізації прибутків тощо) неможливо, оскільки прибутковість банків останніми роками надзвичайно низька, привабливість банківського бізнесу для інвесторів зменшується, та й необхідні для цього внутрішні грошові капітали залишаються обмеженими. Розв’язати цю проблему можливо лише шляхом прискорення ринкової трансформації економіки, підвищення її ефективності, оздоровлення державних фінансів, збільшення прибутковості банків та послаблення їх оподаткування, удосконалення корпоративного управління.
Низька кредитоспроможність переважної частини підприємств-позичальників, низька капіталізація банків, недостатній рівень їхнього менеджменту спричиняють надзвичайно високу ризиковість банківської діяльності, підвищену недовіру до бан­ків, особливо з боку сімейного сектору економіки, ускладнюють підтримку їхньої ліквідності. Усе це послаблює посередницьку роль, трансформаційну та інформаційну функції банків і банківської системи в цілому. Банки не в змозі належним чином задовольняти попит на позичкові капітали, насамперед з боку суб’єктів реального сектору економіки, які постійно відчувають глибокий дефіцит грошей як платіжних засобів і як капіталу. З другого боку, всі економічні суб’єкти, в яких з’являються вільні грошові кошти, не можуть їх надійно розмістити і віддають перевагу конвертації в іноземну валюту, інвестуванню в тіньову економіку чи переведенню за кордон.
У таких умовах на банки здійснювався могутній тиск з боку органів банківського регулювання, зокрема НБУ, з тим щоб утримати їхню ліквідність, підвищити довіру до них, реанімувати їхню належну посередницьку роль. Для цього використовувалися найбільш «жорсткі» заходи — надзвичайно висока норма обов’язкового резервування і часті її зміни, пряме обмеження рефінансування банків та окремих видів їхньої діяльності, встановлення надзвичайно великої кількості економічних нормативів та жорсткого контролю за їх дотриманням тощо. Усе це не тільки негативно впливало на розвиток окремих банків, а й послаблювало внутрішньосистемний механізм їхньої взаємодії та консолідації, спричиняло певне протистояння між першим та другим рівнями системи, між великими і малими банками тощо.
Довготривала криза державних фінансів теж негативно впливала на формування банківської системи, гальмувала формування суто ринкового механізму банківського регулювання, становлення цивілізованих відносин між самими комерційними банками. НБУ був змушений переважну частину свого сеньйоражу спрямовувати на монетизацію бюджетного дефіциту, обмежуючи до мінімуму рефінансування комерційних банків. Через штучне завищення процентної ставки по облігаціях внутрішньої державної позики банки спрямовували свої ресурси в 1995—1998 рр. переважно в державні цінні папери як найбільш дохідні активи, обмежуючи кредитування реальної економіки.
В умовах високої інфляції НБУ змушений був протягом тривалого часу (1994—2000 рр.) проводити жорстку рестрикційну грошово-кредитну політику, що теж не сприяло формуванню банківської системи ринкового типу. З одного боку, така політика стримувала процес ремонетизації економіки, формування вільних грошових капіталів, грошового ринку, що звужувало економічну базу посередницької діяльності банків. А з другого боку, НБУ змушений був часто переходити на «ручне» керівництво грошовим ринком, застосовуючи найбільш жорсткі, а то й безпосередні адміністративні заходи монетарного регулювання, за яких інтереси монетарної політики превалюють над інтересами комерційних банків.
Усі ці обставини постійно послаблювали банківську систему України, передусім її другий рівень. Тому коли в країні розпочався етап економічного зростання, українські банки виявились не достатньо підготовленими для подальшого виконання своєї винятково важливої ролі на фінансовому ринку. Завдяки цьому останніми роками дуже актуалізувалося не тільки завдання вдосконалення банківської справи, а й завдання прискореного розвитку небанківського сектору фінансового ринку.
Важливу роль у вирішенні першого з цих завдань мало відіграти створення механізму гарантування вкладів фізичних осіб, яке розпочалося в 1999 р. Проте ефективність цього заходу лишається незначною. По-перше, він був проведений з великим запізненням (аж на восьмому році розбудови банківської системи). По-друге, розмір відшкодування втрачених вкладів був мізерний: з 1999 р. — 500 грн, а з 2003 р. — 2000 грн і не міг відчутно зменшити ризики вкладників. По-третє, створений механізм формування фонду гарантування вкладів слабко стимулює окремі банки до зменшення ризиковості своєї діяльності. Недостатніми є права Фонду гарантування вкладів щодо контролю за діяльністю банків-членів. Усі ці недоліки свідчать про необхідність подальшого вдосконалення системи гарантування банківських вкладів.
Крім структурного розвитку, значних успіхів досягли банки України у функціональному розвитку. З самого початку їм було надано право здійснювати широкий асортимент операцій та послуг, який сформувався на європейському банківському ринку: надавати кредити (коротко- і довгострокові), здійснювати операції на валютному ринку та ринку цінних паперів, залучати депозити, надавати розрахунково-касові та інші види послуг. Згодом, особливо після прийняття у 1999 р. закону «Про Національний банк України» і в 2000 р. — нового закону «Про банки і банківську діяльність», асортимент дозволеної банкам діяльності ще розширився і поліпшувалися умови їхнього функціонування, особливо на валютному і фондовому ринках. Одночасно формувався механізм забезпечення стабільності банків, що сприяло зростанню довіри до них з боку юридичних і фізичних осіб. Це насамперед створення резервних фондів для покриття збитків від кредитних та інвестиційних ризиків, запровадження механізму гарантування вкладів населення, формування дієвої системи банківського регулювання та нагляду, створення механізму рефінансування банків тощо. Удосконалювалися банківський менеджмент, відносини банків з Національним банком України. Наслідком цих процесів стало прискорене зростання обсягів і вдосконалення структури активів та пасивів банків, особливо за останні роки, про що свідчать дані табл. 29.6.

Таблиця 29.6.

ПОКАЗНИКИ РОЗВИТКУ ДІЯЛЬНОСТІ БАНКІВ (на кінець року)

Показники

2000

2003 (на 01.12)

1. Балансовий капітал банків — млрд грн

6,5

11,7

2. Зобов’язання банків — усього, млрд грн

30,6

83,9

з них:

 

 

вклади до запитання,

11,3

23,6

у т. ч. фізичних осіб

2,1

6,5

строкові вклади

7,4

32,2

у т. ч. фізичних осіб

4,6

22,9

3. Кредити — усього, млрд грн

23,6

71,1

з них:

 

 

короткострокові

20,3

44,9

довгострокові

3,3

26,2

юридичним особам

22,7

63,2

фізичним особам

0,9

7,9

4. Вкладення в цінні папери, млрд грн

2,2

6,2

Як видно з наведених даних, балансовий капітал банків за 3 останні роки збільшився майже удвічі, або на стільки, на скільки він зріс за 9 попередніх років. За іншими показниками банківської діяльності темпи зростання були ще вищими: зобов’язання банків збільшилися майже втричі, а кредитні та інвестиційні вкладення — більше ніж утричі. Така неадекватність зростання балансового капіталу та активів банків і загострила проблему капіталізації банків.
Значно поліпшилась і структура банківських пасивів та активів. Серед зобов’язань банків строкові вклади зростали значно швидше, ніж вклади до запитання, а зростання вкладів фізичних осіб (і строкових, і до запитання) значно випереджало зростання вкладів юридичних осіб. У кредитному портфелі випереджаю­чими темпами зростали довгострокові кредити, а також кредити фізичним особам. Це означає, що банки стали більше залучати в економічний оборот заощадження населення, у т. ч. довгострокові, значно більше забезпечувати ресурсами інвестиційні потреби економіки, у т. ч. і потреби сімейних господарств.
ГРОШОВО-КРЕДИТНА ПОЛІТИКА В УКРАЇНІ
Механізм грошово-кредитної політики в Україні остаточно сформувався з прийняттям у 1999 р. закону «Про Національний банк України». Цим законом прийнято цілий ряд положень, які мають принципове значення для проведення в країні ефективної грошово-кредитної політики:

  • проголошено правову та економічну незалежність НБУ від органів законодавчої та виконавчої влади;
  • заборонено пряме кредитування НБУ витрат уряду, які повинні фінансуватися за рахунок державного бюджету;
  • передбачено створення у складі центрального банку Ради НБУ як окремого органу управління (поряд із правлінням НБУ), який відповідає за розробку грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її реалізацією;
  • підтверджено виняткову відповідальність НБУ за підтримання стабільності національних грошей.

Законодавче визнання цих положень істотно розширило можливості НБУ як провідника монетарної політики, зміцнило його статус як центрального банку країни та підвищило його роль як органу державного управління економікою. При цьому був урахований як позитивний досвід України, так і кращий досвід розвинутих країн світу.
На початку 1990-х років грошово-кредитна політика НБУ була переважно підпорядкована вирішенню поточних політичних і соціально-економічних завдань держави, що призвело до зняття обмежень з нарощування пропозиції грошей і до гіперінфляції (1992—1994 рр.). Така трансформація грошово-кредитної політики в цей період спричинялася жорсткою підзвітністю НБУ Верховній Раді, яка своїми рішеннями зобов’язувала банк фінансувати за рахунок емісійних коштів конкретні господарські потреби (проведення посівних та збиральних робіт у сільському господарстві, окремих проектів у промисловості тощо). Зазнавав НБУ відчутного тиску щодо нарощування емісії і з боку уряду України.
Ситуація докорінно змінилася в 1994 р., коли нове керівництво НБУ на чолі з Віктором Ющенком стало проводити жорстку рестрикційну політику для подолання гіперінфляції і стабілізації гривні. Навіть у межах норм старого закону «Про бан­ки і банківську діяльність» (1991 р.) НБУ вдалося відстояти свої права у проведенні незалежної грошово-кредитної політики і досить швидко знизити інфляцію. Якщо в 1993 р. індекс споживчих цін зріс у 102,6 раза, то в 1994 р. — у 5,0 разів, у 1995 — у 2,8 раза, а в 1996 р. — лише в 1,4 раза. Тим самим були створені передумови для успішного завершення грошової реформи в 1996 р. Цей досвід України підготував громадськість та вищі владні структури країни до сприйняття ідеї про незалежний статус НБУ в проведенні монетарної політики і закріплення її в законі «Про Національний банк України».
Спираючись на світовий досвід, НБУ творчо вирішував і інші завдання грошово-кредитної політики, з урахуванням конкретної ситуації в країні: завдання її цільового спрямування, інструментального забезпечення досягнення цілей, узгодження монетарних завдань на різних секторах фінансового ринку: валютному, фондовому, банківських послуг.
Так, після переходу до антиінфляційної політики стратегічною метою грошово-кредитної політики НБУ проголосив стабілізацію цін і для її досягнення жорстко обмежував пропозицію грошей, хоч це не сприяло економічному зростанню і гальмувало виведення економіки із затяжної кризи. Зате після виходу економіки на траєкторію зростання, НБУ значно збільшив пропозицію грошей, не відмовляючись водночас від завдання стримування інфляції, хоч таке поєднання цих двох завдань не відповідає класичним канонам монетарної політики.
НБУ використовує ті самі інструменти грошово-кредитної політики, що й центральні банки розвинутих країн, зокрема ФРС США: операції на відкритому рин­ку; дисконтна політика, що включає визначення облікової ставки та умов надання позик комерційним банкам; резервні вимоги, що передбачають обов’язкове зберігання комерційними банками певної частки (норми) своїх депозитів на рахунках у центральному банку. Проте пріоритетність використання цих інструментів зовсім інша, ніж у США. У наших умовах найефективнішим інструментом виявилися резервні вимоги, оскільки ринок цінних паперів розвинутий зовсім слабко і нема належних умов для ефективного застосування операцій відкритого ринку. З подібних причин не ефективною виявилася і дисконтна політика. НБУ, по суті, розділив цей інструмент на два: облікову політику і політику рефінансування. Проте і цей маневр не поліпшив ситуації, оскільки НБУ вкрай мало кредитує банки за обліковою ставкою чи ставками рефінансування, і вони слабко реагують на їх зміни НБУ.
Цілі та інструменти грошово-кредитної політики НБУ визначає на кожний рік і оголошує їх у спеціальному документі — Основних засадах грошово-кредитної політики (на відповідний рік). Його розробляє і затверджує Рада НБУ, після чого вносить Верховній Раді (у порядку інформування) та надає правлінню НБУ для реалізації. Розробляються Основні засади на підставі прогнозів економічного і соціального розвитку країни, проекту бюджету на плановий рік, аналізу очікуваних результатів монетарної політики за попередні щодо прогнозованого роки. Конкретні розрахунки за всіма цими показниками здійснюють відповідні підрозділи центрального апарату НБУ і надають їх у встановлені строки Раді НБУ, яка й завершує розробку проекту Основних засад.
У цьому документі передбачаються такі напрями:

  • огляд макроекономічної та фіскально-бюджетної ситуації в країні за поперед­ній та поточний роки з оцінкою основних тенденцій, які мали вирішальний вплив на монетарну сферу;
  • оцінка можливих економічних та політичних змін усередині країни та за її межами, які можуть мати відчутний вплив на монетарну сферу в прогнозному році;
  • планові показники за основними завданнями грошово-кредитної політики на прогнозний рік (індекс споживчих цін, грошова база, грошова маса, обмінний курс);
  • стратегічні та проміжні цілі грошово-кредитної політики на прогнозний рік та на перспективу.

Одночасно з розробкою Радою НБУ проекту Основних засад правління НБУ розраховує прогнозні значення монетарних індикаторів на відповідний рік. За допомогою цих розрахунків перевіряється реальність та внутрішня узгодженість завдань грошово-кредитної політики, передбачених у проекті Основних засад. Таблиця монетарних індикаторів включається до Основних засад як додаток (табл. 29.7).
Після затвердження Радою НБУ Основні засади грошово-кредитної політики доводяться до владних структур та публікуються у «Віснику Національного банку» для інформування суб’єктів фінансового ринку про наміри центрального банку в монетарній політиці.


Таблиця 29.7.

ІНДИКАТОРИ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ ПОЛІТИКИ НБУ НА 2004 р.

Показники

2003 р.

2004 р.
прогноз

прогноз

очікується

  • Гроші поза банками (М0)
  • млн грн
  • % до М3

 

29 200
40,3

 

34 311
37,2

 

42 661
35,0

2. Випуск грошей — усього, млн грн

  • через валютний ринок
  • через фондовий ринок
  • через кредитний ринок

6071
5119
– 1062
2014

10637
10970
– 1075
741

11276
10737
– 1063
1600

3. Грошовий мультиплікатор (М3 : Мбаза)

2,10

2,19

2,37

4. Швидкість грошей (ВВП : М3)

3,86

3,15

2,64

5. Темпи кредитних вкладень (%)

128,0

149,0

134,0

6. Міжнародні резерви НБУ (млн дол.)

4411

6357

8059

7. Чисті внутрішні активи (млн грн)

20 278

17 181

17 352

8. Облікова ставка, середньозважена (%)

8

7

7

Джерело: НБУ, Основні засади грошово-кредитної політики на 2004 рік.

Основна робота з реалізації завдань та індикаторів грошово-кредитної політики покладається на правління НБУ, яке щоквартально звітує про хід їх виконання перед Радою НБУ. На підставі аналізу одержаної звітності Рада НБУ може вносити зміни до Основних засад та інформувати органи влади і громадськість про стан справ у монетарній сфері.
Незважаючи на значні успіхи НБУ в організації монетарного управління, ефективність його грошово-кредитної політики залишається недостатньою. Це проявляється передусім в істотному перевищенні фактичного обсягу пропозиції грошей над прогнозованим протягом тривалого часу. Так, на 1999 рік планувався приріст грошової маси в 10 %, а фактично він становив 40,5 %, тобто в 4 рази більше. У 2000 р. ці обсяги становили відповідно 18 % та 45,2 %, у 2001 р. — 19 % та 42 %. Подібна ситуація мала місце і в 2002 та 2003 рр.
Попри значний понадплановий приріст пропозиції грошей, рівень інфляції, починаючи з 2001 р., був невисоким, а в 2002 р. навіть мала місце дефляція, хоч планувалася інфляція на рівні 9,8 %.
Такі розбіжності між планом і фактом у монетарній сфері можна пояснити заниженням Радою НБУ планових обсягів зростання пропозиції грошей, що було спричинено недооцінкою таких чинників впливу на грошову масу, як попит на гроші та вкрай низький рівень монетизації економіки.
Судячи з того, що на 2004 р. Рада НБУ запланувала значно більший приріст грошової маси, ніж у попередні роки (132—139 %), є підстави вважати, що цей недолік у грошово-кредитній політиці усвідомлений і буде виправлений, за умови, що збільшений план у 2004 р. не буде, за традицією, перевиконаний такою ж мірою, як у попередні роки, тобто в рази. Інакше Україну може спіткати висока інфляція.

* За 5 років до виходу з СРСР в Україні було створено близько 70 самостійних комерційних банків, які згодом влилися до складу банківської системи України.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2017 BPK Group.