лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
загрузка...
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

Гроші, фінансова система та економіка

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

Прихильники інтервенцій МВФ вказують на відсутність кредитора останньої інстанції за наявності фінансових криз на нових ринках. Критики МВФ наводять два контраргументи. Перший — це те, що МВФ заохочує надмірний моральний ризик, виручаючи з біди іноземних кредиторів. Згідно з цією думкою, МВФ, виручаючи з біди іноземних кредиторів під час мексиканської кризи, сприяв наданню ризикових позик країнам Східної Азії, яких також торкнулася ця криза. Другий аргумент полягає в тому, що на противагу ставленню МВФ до іноземних кредиторів, «суворі» інституційні програми у країнах, що розвиваються, стосуються жорсткої макроекономічної політики, що веде до безробіття і політичного ризику.
У 1999 р. комісія конгресу США (Дорадча комісія з міжнародних фінансових інституцій), очолювана Аланом Мельцером з Університету Карнегі Меллона (Carnegie Mellon University), піддала критиці операції з надання позик МВФ та закликала до збільшення прозорості у діяльності Фонду, вимагаючи від нього більше покладатися на мікроекономічну політику в реформуванні фінансового регулювання. Після звіту Комісії Мельцера МВФ залишається у центрі суперечностей як у Вашингтоні, так і в країнах з новою ринковою економікою.
Система фіксованих валютних курсів. Фіксовані валютні курси Бреттон-Вудської системи підтримувалися завдяки інтервенціям центральних банків на валютні ринки, що полягали у купівлі-продажу доларових активів. Обмінні курси могли відхилятись у межах –/+1 % щодо фіксованого курсу. При більшому коливанні країни повинні були вживати заходів для стабілізації валютного курсу. Якщо курс іноземної валюти до долара зростав, центральному банку тієї країни доводилося за долари продавати свою валюту, таким чином повертаючи валютний курс назад до фіксованого рівня. Якщо іноземна валюта знецінювалася щодо долара, центральний банк продавав доларові активи зі своїх міжнародних резервів з метою купівлі власної валюти, що повертало обмінний курс у дозволені межі.
Центральний банк підтримує валютний курс у прийнятних межах так довго, скільки може та має бажання купувати чи продавати стільки своєї валюти, скільки потрібно для стабілізації. Коли іноземний центральний банк купує власну валюту, він продає долари (міжнародні резерви); коли ж банк продає власну валюту, він купує долари. Отже, у коригуванні ринкового тиску на обмінний курс існує суттєва асиметрія. Країна з надлишком платіжного балансу не має обмежень у продажу власної валюти та купівлі доларів для підтримки обмінного курсу, хоча її центральний банк може і не бажати здійснювати це. Проте спроможність купувати власну валюту (для зростання валютного курсу щодо до долара) обмежена наявністю у країни міжнародних резервів.
Як наслідок, скорочення резервів, спричинене дефіцитом платіжного балансу, створило проблеми для центральних банків, які були обмежені зобов’язаннями Бреттон-Вудської системи. Коли запаси міжнародних резервів країни вичерпуються, центральному банку та уряду доводиться впроваджувати обмежувальну економічну політику для скорочення імпорту та торговельного дефіциту або скасувати політику стабілізації валютного курсу щодо до долара.
Підтримка обмінного курсу: девальвація та ревальвація. Замість захисту фік­сованого валютного курсу шляхом купівлі чи продажу резервів або зміни внутрішньої економічної політики, країна може змінити валютний курс. Коли вартість валюти завищена щодо долара, країна може її девальвувати, тобто знизити офіційну вартість валюти щодо долара, таким чином відновивши валютний курс. Країна, вар­тість валюти якої занижена щодо долара, може ревальвувати свою валюту, тобто підвищити офіційну вартість своєї валюти щодо долара*.
На практиці країни не часто застосовують ревальвацію та девальвацію своїх валют. Уряди країн радше відкладають проведення девальвації, ніж піддають політичному осуду свою монетарну політику. Ревальвація також не є популярною. Національні виробники нарікають, коли валюта зростає у вартості щодо долара, оскільки у такій ситуації їхні товари стають менш конкурентоспроможними на світових ринках, знижуючи прибутки та погіршуючи ситуацію з безробіттям. Політичний тиск проти девальвації та ревальвації зазвичай слугував обмеженням для держави при зміні валютного курсу у відповідь на зростаючий тиск валютних ринків.
Спекулятивна атака. Коли учасники ринку свідомі того, що уряд не бажає чи неспроможний підтримувати валютний курс, вони можуть продавати слабку валюту, або ж купувати сильну. Такі дії, відомі як спекулятивна атака, спричиняють девальвацію чи ревальвацію валюти. Спекулятивні атаки іноді призводять до міжнародних фінансових криз. Так сталося у 1967 р., коли британський фунт був переоцінений щодо долара. Для пояснення цієї ситуації використаємо метод визначення валютного курсу, показаний на рис. 22.2. Перетин кривих внутрішнього сподіваного доходу, R0, та іноземного сподіваного доходу, Rf у точці А приводить до нижчого валютного курсу ($ /?) порівняно з фіксованим , який встановлено на рівні 1 фунт = 2,80 дол. США. Щоб захистити завищений обмінний курс, Банку Англії доводилось продавати долари зі своїх міжнародних резервів для купівлі фунтів. Як наслідок, зниження пропозиції грошей збільшило короткострокові процентні ставки з і0 до і1, зміщуючи очікувану норму доходу від R0до R1, одразу досягаючи фіксованого обмінного курсу на рівні 1 фунт = 2,80 дол. у точці В.


Рисунок 22.2.

Спекулятивні атаки на Бреттон-Вудську систему:
фунт стерлінгів, 1967 р.

 

1. У точці А фунт переоцінений за офіційним обмінним курсом, . Банк Англії продає долари для купівлі фунтів, збільшуючи короткострокову процентну ставку з і0до і1. Внутрішній очікуваний дохід зміщується від R0до R1, а обмінний курс повертається до фіксованого рівня :1 фунт = 2,8 дол., у точці В.
2. Учасники ринку починають усвідомлювати: у Банку Англії закінчуються долари, що призводить до зміщення кривої Rf від Rf0 до Rf1. Підтримка валютного курсу  на рівноважному рівні у точці С вимагатиме значного зростання і. Банк Англії був змушений девальвувати фунт.

Коли валютні резерви Банку Англії зменшилися, торговці валютою знали, що у певний момент йому доведеться відмовитись від стабілізаційних заходів. Відповіддю спекулянтів став продаж Банку Англії фунтів (за курсом $ 2,80/?1), оскільки вони очікували зниження вартості фунта щодо долара. Коли фунт упав, спекулянти використали долари для купівлі більшої кількості фунтів, таким чином заробивши значні прибутки. У межах нашого графічного аналізу можна проілюструвати, що учасники ринку очікували зниження валютного курсу (виходячи з позиції Британії, у $ /?), таким чином збільшуючи сподівану норму віддачі (доходу) на небританські активи Rf по відношенню до британського сподіваного доходу R. Рис. 22.2 показує наслідки цієї зміни сподівань зміщенням від Rf0 до Rf1. Завищена вартість фунта виявляється навіть більшою на перетині кривих R та Rf. Ця різниця між фіксованим та ринковим обмінними курсами змусила Банк Англії купувати більше фунтів, доки у нього не закінчилися долари. Для того щоб захистити обмінний курс , Банку Англії довелося б збільшити короткострокові процентні ставки до рівня, достатнього для збереження  у точці С. 17 листопада 1967 р. міжнародні резерви Банку Англії скоротилися більше ніж на 1 млрд дол. США (на додаток до попередньої втрати кількох мільярдів доларів). 18 листопада Банк Англії девальвував фунт на 14 %.
Девальвація спричиняється спекулятивними атаками у тому разі, коли центральні банки неспроможні підтримувати обмінний курс, як сталось у випадку кризи Банку Англії у 1967 р. І навпаки, ревальвація спричиняється спекулятивними атаками тоді, коли центральний банк не бажає підтримувати обмінний курс. Спекулятивна атака на недооцінену західнонімецьку марку в 1971 р. спричинила її ревальвацію щодо долара, що пришвидшило скасування Бреттон-Вудської системи.
До 1970 р. суттєво зріс дефіцит платіжного балансу США. До першого кварталу 1971 р. значні надлишки платіжного балансу в інших країнах спричинили паніку на міжнародних фінансових ринках, оскільки багато валют були занизько оцінені по відношенню до долара. Найбільше занепокоєння простежувалось у Німеччині, оскільки Бундесбанк (Центральний банк Німеччини) проводив політику низького рівня інфляції. Перед Бундесбанком постала дилема. Якби він підтримував фіксовані валютні курси, йому необхідно було б продавати марки на валютному ринку. Таким чином, хоч він і накопичував би валютні резерви збільшуючи пропозицію німецьких марок, це дало б змогу додаткового інфляційного тиску в Німеччині. Якби він провів ревальвацію марки, це дало б змогу уникнути інфляційного тиску, але порушувало б підвалини Бреттон-Вудської системи.
Ця дилема поклала початок спекулятивним атакам на марку. Спекулянти купували марки за долари сподіваючись, що вартість марки щодо долара зросте. Коли це справді сталося, вони використали марки для обміну на більшу суму доларів, таким чином отримуючи прибутки.
Як видно з рис. 22.3, перетин кривих R0 та Rf у точці А, що ілюструє ситуацію на початку 1971 р., визначив валютний курс (з позиції Німеччини у доларах щодо марки) на вищому рівні, ніж фіксована ставка — 0,27 дол. США за 1 марку. Для його підтримки Бундесбанк був змушений продавати марки. Збільшення пропозиції грошей, отримане внаслідок цього, призвело до зниження у Німеччині рівня короткострокових процентних ставок, зміщуючи криву R з позиції R0 у позицію R1, відразу відновлюючи встановлений валютний курс  –1 марка = 0,27 дол. у точці В. Оскільки учасники валютного ринку очікували від Бундесбанку, що той проведе ревальвацію марки для уникнення інфляційного тиску, вони передбачали її подорожчання. Ці очікування знизили очікувану норму віддачі на ненімецькі активи, переміщуючи криву Rf з положення Rf0 у положення Rf1. Це переміщення призвело до ще більшої недооцінки вартості марки і змусило Бундесбанк провести нові інтервенції на валютному ринку для підтримання фіксованих валютних курсів. Для захисту валютного курсу  Бундесбанк повинен був зменшити рівень короткострокових процентних ставок на величину, достатню для втримання у точці С. 5 травня 1971 р., купивши більше ніж на 1 млрд дол. США марок (і збільшивши таким чином грошову базу на таку ж величину), Бундесбанк припинив свою валютну інтервенцію. Марка та прив’язані до неї валюти почали коливатися щодо долара.
США відмовляються від Бреттон-Вудської системи. Однією з проблем Бреттон-Вудської системи було те, що хоч окремі валюти могли б бути девальвованими чи ревальвованими щодо долара, зміна вартості долара потребувала скоординованого перегляду курсів усіх інших валют. Цю умову було дуже важко виконати на практиці. Через те, що наприкінці шістдесятих років у США зросли темпи інфляції і дефіцит платіжного балансу, центральні банки інших країн нагромадили великі обсяги доларових активів. Згадаймо, що Бреттон-Вудська система діяла тому, що США зобов’язались обмінювати долари, які знаходилися в інших центральних банках, на золото у співвідношенні 35 дол. за унцію. Проте до 1971 р. обсяг доларових активів, які знаходилися в іноземних центральних банках, більш ніж утричі перевищував офіційний золотий запас США (за встановленим співвідношенням). Крім того, фіскальна політика США, спрямована на збільшення експорту та обмеження імпорту з метою зменшення дефіциту платіжного балансу, не мала успіху, а ФРС не бажала впроваджувати рестрикційну монетарну політику. Валютні інтервенції МВФ також не спрацювали; МВФ не мав змоги змусити такі країни, як Німеччина, проводити експансіоністську монетарну політику, а США, будучи опорою Бреттон-Вудської системи, могла ігнорувати МВФ.


Рисунок 22.3.

Спекулятивні атаки на Бреттон-Вудську систему:
німецька марка, 1971 р.

 

1. У точці А німецька марка недооцінена за офіційним валютним курсом,  Бундесбанк продає марки, щоб купити долари, зменшуючи короткострокові процентні ставки з і0 до i1. Крива очікуваної віддачі зміщується з позиції R0 до R1, і валютний курс повертається до фіксованої ставки  – 1 марка = 0,27 дол. у точці В.
2. Учасники ринку очікують, що Бундесбанк не збільшить пропозиції грошей, необхідної для зменшення вартості марки. Очікуване поціновування зміщує криву Rf з положення Rf0 у Rf1. Для відновлення рівноваги з валютним курсом  у точці С необхідне істотне збільшення пропозиції німецької марки (з метою зниження і). І Бундесбанк проводить ревальвацію марки.

15 серпня 1971 р. адміністрація Ніксона спробувала змусити інші країни ревальвувати свої валюти проти долара. США призупинили обмін доларів на золото та наклали на імпорт додаткові податки, які могли бути знижені лише у разі ревальвації відповідної валюти щодо долара. Процес ревальвації валют був завершений на Смітсонівській конференції у грудні 1971 р. Переглянута угода дала ФРС змогу ефективніше контролювати свою власну монетарну політику в країні, оскільки на неї тепер менше тиснули умови Бреттон-Вудської системи.
Зважаючи на події у світі, умови встановлення валютних курсів, узгоджені на Смітсонівській конференції, не були стабільними. Нафтовий шок у 1973 та 1974 роках мав неоднаковий вплив на економіку різних країн. Наприклад, інфляційний ефект підвищення цін на нафту був більшим у Японії, ніж у США, створюючи ринковий тиск, спрямований на зниження вартості єни. Унаслідок глобальної кризи 1973—1974 рр. інфляційний тиск нерівномірно поширився на інші країни. На практиці багато валют почали коливатися, попри те, що центральні банки здійснювали валютні інтервенції для уникнення значних коливань валютних курсів. МВФ на конференції в Ямайці у 1976 р. офіційно дозволив коливання валютних курсів. На цій конференції члени МВФ також погодилися скасувати офіційну роль золота у міжнародній валютній системі.
Якраз перед формальною відмовою від Бреттон-Вудської системи (у 1970 р.) МВФ почав випускати паперовий замінник золота. МВФ, будучи кредитором останньої інстанції, створив ці міжнародні резерви, відомі як спеціальні права запозичення (СПЗ, СДР). Тепер ціна на золото визначається співвідношенням (взаємодією) попиту і пропозиції на ринку.

Таблиця 22.1.

ПОРІВНЯННЯ РЕЖИМІВ ВАЛЮТНИХ КУРСІВ

 

Класичний золотий стандарт

Бреттон-Вудська система

Зобов’язання, які забезпечують стабільність системи

Валюти обмінюються на золото за фіксованими курсами

Валюти обмінюються на долари США за фіксованими курсами; долари обмінюються на золото за фіксованими курсами

Коригування валютних курсів

Не дозволяється

Дозволяється девальвація або ревальвація у відповідь на фун­даментальну незбалансованість

Пристосування економіки

Коригування пропозиції грошей призводять до інфляції чи дефляції, поки фіксований валютний курс не відновиться

Позики МВФ можуть плавно вирівнювати короткострокову переоцінку валютних курсів

Головні проблеми

Дефіцит платіжного балансу призводить до дефляції та спаду, без значних коригувань поточних проблем. Країни з від’ємним сальдо платіжного балансу мають стимул відмовитись від зобов’язань конвертованості (обов’язко­вого обміну валюти на золото)

Важко девальвувати долар у відповідь на дефіцит платіжного балансу США

Підсумовуючи, можна сказати, що Бреттон-Вудська валютна система була системою фіксованих валютних курсів з МВФ у ролі кредитора останньої інстанції, який вирівнював короткострокові економічні коригування (коливання), реагуючи на дефіцит платіжного балансу. Невиконання США обов’язків щодо стабільності цін призвело до надмірного ринкового тиску на фіксовані валютні курси, спричинивши у кінцевому підсумку крах валютних ринків. У таблиці 22.1 порівнюється класичний золотий стандарт та Бреттон-Вудська система фіксованих валютних курсів.
Інтервенції центрального банку
після Бреттон-Вудсу
Після краху Бреттон-Вудської валютної системи США офіційно запровадили систему гнучких валютних курсів, згідно з якою курс долара визначається на валют­них ринках. Більше того, з 1976 р. валютні курси у багатьох країнах були плаваючими, тобто визначалися лише впливом попиту та пропозиції. Проте ФРС та центральні банки інших країн не відмовилися від права проводити інтервенції на валютних ринках з метою поцінування чи знецінення власної грошової одиниці. Незважаючи на це, спроби стабілізувати валютні курси на міжнародному рівні продовжують впливати на монетарну політику всередині кожної країни.
Компромісні рішення за проведення валютної політики. Центральні банки часто втрачають контроль над пропозицією грошей усередині країни, коли проводять інтервенції на валютних ринках. Для підвищення валютного курсу (за інших рівних умов) центральний банк повинен продавати міжнародні резерви та купувати національну валюту, зменшуючи таким чином внутрішню грошову базу та пропозицію грошей. Для зниження валютного курсу (за інших рівних умов) центральний банк повинен купувати валютні резерви, продаючи національну валюту, збільшуючи таким чином внутрішню грошову базу та пропозицію грошей. Отже, центральний банк часто змушений вибирати між проведенням заходів, спрямованих на досягнення певного рівня пропозиції грошей, та заходів, спрямованих на досягнення певного рівня валютного курсу.
Ситуація з доларом США. Через те що долар традиційно служив міжнародною резервною валютою для інших країн, операції на валютному ринку не створювали відчутної перешкоди при проведенні монетарної політики всередині США. Після краху Бреттон-Вудської системи долар зберіг своє становище резервної валюти у міжнародній валютно-фінансовій системі. Проте у 1980-х роках японська єна та німецька марка (разом з СПЗ) почали відігравати роль додаткових резервних валют. У 1990 р. 60 % міжнародних (валютних) резервів зберігались у доларах, 9 % — у єнах та 19 % — у німецьких марках*. До 2000 р. долар усе ще становив близько 60 % міжнародних резервів. Більшість економістів уважають, що долар США навряд чи втратить становище головної резервної валюти на початку 2000-х років.
Багато розвинутих країн мають високі стандарти життя без привілею, що їхня валюта резервна. Тим не менше, ураховуючи те, що у 2001 р. долар був менш важливим як резервна валюта, ніж у 1951 р., чи навіть у 1981 р., багато аналітиків уважають, що США можуть зазнати втрат, якщо долар впаде зі свого п’єдесталу резерв­ної валюти.
Чому? По-перше, американські домогосподарства та фірми можуть позбутися переваги торгувати та позичати по всьому світу у валюті США. Ця перевага виражається нижчими витратами при конвертації та зниженням валютного ризику. По-друге, прагнення іноземців зберігати долари США надає постійну вигоду громадянам США, оскільки іноземці, по суті, забезпечують їх безвідсотковим кредитом. Крім того, становище долара як головної резервної валюти сприяє тому, що іноземні інвестори більше прагнуть володіти державними облігаціями США, зменшуючи витрати на кредитування уряду. І по-третє, якщо долар перестане бути резервною валютою, міжнародне значення Нью-Йорка як фінансової столиці може бути постав­лене під сумнів.
У 1980-х та 1990-х роках деякі керівники промислових підприємств та чиновники намагалися вплинути на ФРС, щоб та відмовилася від цілей внутрішньої монетарної політики і підвищила або знизила валютний курс. Зростаючий валютний курс на початку 1980-х років суттєво зачепив обсяги експорту США та посилив критику ФРС щодо того, що вона не проводить експансійну монетарну політику для зменшення вартості долара. У відповідь, після Угоди Плаза у вересні 1985 р., ФРС збільшила тем­пи зростання пропозиції грошей та погодилася провести інтервенцію з метою зменшення вартості долара. До лютого 1987 р. вартість долара істотно знизилася щодо піку 1985 р., і США та інші розвинуті країни провели зустріч у Парижі для обговорення можливості проведення інтервенцій з метою зупинити падіння курсу долара. У квітні-травні 1991 р. ФРС здійснила інтервенцію, аби зупинити подорожчання долара, спричинене політичною ситуацією у Східній Європі та нестабільною ситуацією у республіках колишнього Радянського Союзу. За період 1993—1995 рр. ФРС 18 разів продавала японські єни та купувала долари, намагаючись зупинити падіння долара щодо єни. У червні 1998 р. ФРС провела нову інтервенцію, знову намагаючись підтримати курс долара щодо єни. У вересні 2000 р. ФРС приєдналася до інших центральних банків у спільній спробі підвищити валютний курс євро.
Фіксовані валютні курси в Європі
Однією з переваг фіксованих валютних курсів є те, що при їх установленні змен­шуються витрати на проведення міжнародних комерційних та фінансових операцій, пов’язаних з непевністю щодо їх коливання. Унаслідок значних обсягів комерційних та фінансових операцій між країнами Європи уряди багатьох із них прагнули зменшити втрати від коливань валютних курсів.
Механізм валютних курсів (МВК) та Європейський валютний союз. Краї-
ни—учасниці Європейського економічного співтовариства сформували Європейську валютну систему в 1979 р. Вісім країн Європи тоді також погодилися запровадити у себе механізм валютних курсів (МВК) для обмеження коливань у вартості їхніх валют одна щодо одної. Зокрема, ці країни дали обіцянку утримувати вартість своїх валют у фіксованих межах, виражену в екю — колективній європейській валютній одиниці. Вони погодились утримувати валютні курси у цих межах, проте дозволяючи цим курсам спільно коливатися проти долара та інших валют. Базовою валютою МВК була німецька марка.
У рамках ініціативи Єдиного європейського ринку 1992 р. країни Європейського співтовариства окреслили плани щодо створення Європейського валютного союзу, в якому валютні курси будуть фіксованими завдяки використанню спільної валюти. Незважаючи на те що такі плани ставлять низку обмежень на проведення монетарної політики країн—учасниць союзу, валютний союз забезпечує учасникам важливі економічні переваги. Наприклад, за використання спільної валютної одиниці витрати на конвертування валют та взяття на себе чи страхування ризику, пов’язаного з валютним курсом, зводяться до нуля. Крім того, усунення високих трансакційних витрат у міжнародних операціях підвищить ефективність виробництва завдяки економії масштабу.
Проте для того щоб пересвідчитись, чи буде функціонувати валютний союз, необхідно виконати три умови. По-перше, у межах союзу повинна існувати або одна валюта, або набір валют із постійними (абсолютно незмінними) фіксованими валют­ними курсами (як у випадку з євро). По-друге, необхідно, щоб існував єдиний валютний курс (а відтак і спільна валютна політика) валюти союзу та валют інших країн. По-третє, центральні банки країн—учасниць союзу повинні поступитися певною мірою внутрішньою автономією у проведенні операцій на відкритому ринку, встановленні резервних вимог, наданні дисконтних позик, контролюванні потоків капіталу та здійсненні валютних інтервенцій.
Чи досягне успіху Європейський валютний союз? Для того щоб це сталося, йому необхідно подолати низку перешкод. У межах Європи не існує централізованої організації, яка б з метою стабілізації коригувала коливання платіжного балансу кожної окремої країни. Унаслідок цього країни—учасниці валютного союзу відчуватимуть більші коливання доходу та зайнятості, спричинені регіональною нестабільністю, тому що вони не матимуть можливості коригувати власні валютні курси. Деякі економісти вважають, що більшість політичних проблем валютного союзу в Європі постали внаслідок конфлікту щодо обсягів утрат від неможливості здійснення незалежної монетарної політики за режиму фіксованих валютних курсів.
Перспективи практичного впровадження Європейського валютного союзу.
У 1989 р. Звіт Європейського Співтовариства рекомендував спільному центральному бан­ку — Європейському центральному банку (ЄЦБ) — проводити монетарну політику і, зрештою, контролювати єдину валюту. Європейський валютний інститут (ЄВІ), заснований у Франкфурті 1 січня 1994 р., був попередником ЄЦБ. До запровадження валютного союзу ЄВІ координував проведення монетарної політики у країнах—учасницях Європейської Співдружності та контролював ефективність функціонування МВК. ЄЦБ, який формально розпочав свою діяльність у січні 1999 р., створений на зразок Федеральної резервної системи США. Він керується Виконавчим комітетом (подібно до Ради керуючих ФРС), члени якого призначаються Європейською Радою, та керуючими з кожної країни союзу (подібно до президентів Федерального резервного банку). Як і ФРС, ЄЦБ незалежний від урядів країн — учасниць об’єднання; члени Виконавчого комітету призначаються на один восьмирічний термін без права повторного призначення — для збільшення їхньої політичної незалежності. У статуті ЄЦБ зазначено, що основною метою його діяльності є цінова стабільність.
Деякі аналітики вважають, що ЄЦБ на практиці політично залежний. Країни—учасниці ЄС мають змогу оскаржувати конкретні заходи експансійної чи рестрикційної монетарної політики. Головні країни, наприклад Німеччина, мають змогу домінувати у дебатах щодо проведення монетарної політики, і деякі члени співтовариства будуть змушені вживати заходів, які не узгоджуються з цілями монетарної політики всередині країни. Також існують різні точки зору щодо ролі ЄЦБ як кредитора останньої інстанції за подолання кризових ситуацій на внутрішніх фінансових ринках чи інституціях.
У грудні 1991 р. в Маастрихті (Нідерланди) країни—учасниці співтовариства узгодили поступовий процес створення валютного союзу, за якого узгоджена монетарна політика почне проводитись у середині дев’яностих років, а остаточне формування валютного союзу відбудеться до 1 січня 1999 р. Для того щоб мати спільну валюту та проводити єдину монетарну політику, треба було зблизити рівні інфляції та дефіциту державного бюджету в країнах—учасницях співдружності, оскільки в середині дев’яностих ці показники суттєво відрізнялися у різних країнах. До того часу, як почав діяти валютний союз, 11 країн виконали умови для вступу до нього (ці умови стосувалися рівня інфляції, процентних ставок та бюджетного дефіциту). Великобританія, Данія та Швеція відмовилися взяти участь у валютному союзі, Греція прагнула стати членом об’єднання.


ДЕСЬ, КОЛИСЬ, В ЯКІЙСЬ КРАЇНІ...

Спекулятивна атака:
стиль 1990-х років

У 1991 р. зріс дефіцит бюджету в Німеччині, оскільки відбувалося фінансування об’єднання Східної та Західної Німеччини. Для зменшення інфляційного тиску, спричиненого значними обсягами необхідних урядових видатків, Бундесбанк підняв рівень короткострокових процентних ставок. Через те, що процентні ставки у Німеччині стали вищими, ніж у Великобританії, Італії, Франції та інших європейських країнах, перед валютними спекулянтами постало питання, чи погодяться ці країни у відповідь підняти процентні ставки, чи замість цього девальвують національні валюти щодо марки. (Наприклад, Швеція на деякий час підняла рівень корот­кострокових процентних ставок до 500 % для стримування спекулятивних атак).
Великобританія першою дала відповідь на це запитання. Як видно з рисунка, будучи у точці А, Банк Англії продав свої валютні резерви німецьких марок для купівлі великої кількості фунтів з метою підтримки їх валютного курсу проти марки за умов МВК. Ця операція зменшила пропозицію фунтів та змістила короткострокові

процентні ставки з і0 до і1. Лінія очікуваної віддачі перемістилася з положення R0 у положення R1, а процентна ставка повернулася до EX у положення точці В. У цій нестабільній ситуації спекулянти використовували фунти для купівлі марок у Банку Англії, вважаючи що неминуча девальвація фунта дасть їм можливість використати куплені марки для пізнішого їх обміну на більшу кількість фунтів. Крива Rf змістилася від Rf0 до Rf1.
Підтримка фіксованого валютного курсу вимагатиме суттєвого підвищення валютного курсу у Великобританії для відновлення рівноваги у точці С. Через те, що Великобританія у цей час перебувала на стадії спаду, мало аналітиків вірило, що Банк Англії застосує високі короткострокові процентні ставки для уникнення девальвації національної валюти. Але вони мали рацію; через тиждень уряд Велико­британії вилучив (перестав коригувати) фунт з МВК. Після девальвації у Британії Італія вилучила ліру, а Іспанія девальвувала песо. Як вид­но з графіка, цей епізод нагадує девальвацію фунта Великобританією щодо долара у 1967 р. Проте не всі європейські валюти були девальвовані.

СИТУАЦІЯ ДЛЯ АНАЛІЗУ

Фінансова криза у Мексиці
Менше ніж через три тижні після інавгурації президента Ернесто Зедільйо, у 1994 р., Мексика відмовилася від прив’язки песо до долара, яка тривала впродовж семи років. У січні 1995 р. адміністрація Клінтона надала пакет фінансової допомоги в обсязі 40 млрд дол. США, перший транш якого становив 20 млрд дол. США. Що ж відбулося не так?
Незважаючи на відмінності в інституційних умовах та історії, мексиканська криза має спільні риси зі спекулятивними атаками на європейські країни. Під час цих спекулятивних атак учасники валютного ринку відчули, що запланований рівень валютного курсу не досягається, і стимулювали його переоцінку. У Мексиці також не виконувались поставлені завдання щодо валютного курсу.
Мексика почала прив’язувати песо до долара у грудні 1987 р.; з січня 1989 р. песо девальвувало щодо долара, хоча і на дуже незначну величину, що базувалась на темпах інфляції у Мексиці вісімдесятих років. У 1991 р. уряд Мексики встановив межі, в яких міг коливатися валютний курс. Ці заходи демонстрували спроби уряду знизити темпи інфляції. Разом з цими змінами у монетарній політиці впроваджувались інші економічні реформи, що передбачали приватизацію багатьох підприємств державної форми власності, дерегуляцію ринку капіталів та зниження обсягів кредитування державного сектору.
Протягом 1994 р. фінансові ринки почали сумніватися у спроможності Мексики підтримати паритет між доларом та песо. Після того, як у березні 1994 р. був убитий кандидат від правлячої партії Луіс Дональдо Колозіо, процентні став­ки за cetes (однорічні облігації, виражені у песо) зросли щодо tesobonos (урядових тримісячних облігацій, прив’язаних до долара). Цей розрив, який постійно збільшувався, відображав очікування щодо девальвації песо. Його причиною був інфляційний тиск, який створювала експансійна монетарна політика Мексики у 1994 р. Насправді реальне збільшення вартості песо у 1994 р. відбувалося швидшими темпами, ніж це планувалося при проведенні стимулюючих заходів (дерегуляція та ухвалення Північноамериканської Угоди з вільної торгівлі). З переоціненим песо дефіцит платіжного балансу Мексики у 1994 р. зріс до 8 % від ВВП, тобто до рівня зовнішньої заборгованості, що було неможливо пояснити.
Побоювання інвесторів приводили до зменшення валютних резервів центрального банку, особливо після інавгурації Зедільйо 1 грудня 1994 р. У відповідь на постійні спекулятивні атаки на песо уряд Мексики 20 грудня девальвував песо на 15 % щодо долара. Спекулятивні атаки продовжились, і стрімкий спад вартості песо на валютних ринках змусив уряд відновити плаваючий курс. Фінансова криза у Мексиці тривала.
Незадовго до падіння песо центральний банк Мексики постав перед дилемою. Збільшення вартості песо та високі номінальні процентні ставки послабили економіку Мексики. Негативних для економіки наслідків можна було б уникнути завдяки девальвації, проте це відбило б неспроможність економіки підтримувати низькі темпи інфляції. Якби монетарна політика Мексики справді була антиінфляційною, падіння валютного курсу та фінансової кризи можна було б уникнути. Очікування фінансовими ринками того, що все завершиться недовготривалими проблемами всередині країни, призвело до спекулятивних атак, так само, як і в європейських країнах.

СИТУАЦІЯ ДЛЯ АНАЛІЗУ

 

Фінансова криза в Азії
Девальвація валют та боргові неплатежі, які стрімко поширювалися від Таїланду через Азію до Росії та країн Латинської Америки у 1997—1998 роках, змусили всіх — від торговців валютою до домогосподарок — задуматись, що ж відбулося не так. Коли Таїланд девальвував бат у липні 1997 р., цей крок, як маленький камінчик, зумовив лавину девальвацій та зниження обсягів виробництва у Таїланді, Індонезії, Південній Кореї та Малайзії, відлуння якої пройшлося Японією та Китаєм. Боргові неплатежі в Росії у 1998 р. почали нову хвилю відтоку капіталу з нових економік та спричинили раптовий крах Long-Term Capital Management, великої американської хеджувальної (страхової) компанії. Малайзія у відповідь на кризу засудила валютних спекулянтів та нав’язала валютний контроль, що змусило багатьох економістів очікувати хвилі запровадження валютного контролю та торговельних обмежень у нових економіках.
У чому ж була помилка? Незадовго до фінансової кризи в Азії потоки приват­ного короткострокового капіталу переповнили казну країн Азії, стимулюючи значні внутрішні позики (часто виражені в іноземній валюті). Насправді коливання обсягів приватного капіталу, який надходив у економіку Таїланду, Південної Кореї, Малайзії, Індонезії та Філіппін, за 1996—1998 роки досягало 11 % передкризового ВВП. З одного боку, істотні зміни ринкових очікувань були основною причиною початку кризи, яка поглибилася жорсткою політикою МВФ та міжнародних фінансових кіл.
З другого боку, країни Азії розпочали 1997 рік зі слабкими економічними та фінансовими показниками. У цих країнах слабкі банки з недосконалою системою нагляду та управління ризиками стали причиною морального ризику — банки брали на себе надмірний ризик та ухвалювали збиткові інвестиційні проекти. Міжнародний розмах моральної кризи вимагав надмірного ризику від міжнародних банків, які незадовго до кризи надали значні кошти регіональним фінансовим посередникам. (Борг, утворений таким чином, складався в основному з пасивів, виражених в іноземній валюті). Слабкість недокапіталізованої фінансової системи призвела до збільшення кількості неприбуткових позик. Ця проблема ускладнювалася швидкими темпами лібералізації експортно-імпортних операцій та дерегуляцією фінансових ринків регіону, яка збільшила приплив зовнішнього капіталу.
Чому міжнародні банки брали у цьому участь? З цієї точки зору міжнародні позичальники припустили, що міжнародні короткострокові міжбанківські позики будуть гарантуватися прямим втручанням уряду з метою підтримання боржників або непрямою підтримкою з боку МВФ. Група провідних економістів, включно з Полом Кругманом (тоді з M.I.T.), стверджували, що очікування майбутньої підтримки спонукало міжнародних інвесторів до надмірного ризику при кредитуванні економік країн Азії.
Чиє пояснення правдиве? З високою ймовірністю можна сказати, що обидва набори чинників відіграли свою роль. Поганий стан економіки та фінансових систем країн Азії став причиною реформ у цілій низці країн від Таїланду до Японії. У той час, коли більшість економістів критикували заходи з обмеження припливу капіталу, критика ролі МВФ була дуже різкою. Зокрема, багато економістів спонукають МВФ до узгодження міжнародного кредитування з принципами центральних банків, будучи кредитором останньої інстанції та наполягаючи на великих резервних запасах банківських систем для зменшення ймовірності фінансової кризи.

* Пам’ятайте, що за системи гнучкого валютного курсу, спадна вартість валютного курсу зветься знеціненням, а зростаюча вартість обмінного курсу зветься поціновуванням.

* Див. Paul Volcker and Toyoo Ghoten, Changing Fortunes, New-York: Times Book, 1992 р., с. 305.

ІНФОРМАЦІЯ ДЛЯ РОЗДУМІВ…

Назад до валютної ради
У деяких нових країнах з ринковою економікою могло скластися враження, що центральний банк не в змозі виконувати завдання щодо регулювання валютних курсів, а тому він повинен посилити свій вплив на валютний курс за допомогою впровадження валютної ради, що означає повне гаран­тування (підтримку) національної гро­шової одиниці (валюти) резервами міцної іноземної валюти (скажімо, доларів США). Запроваджуючи валютну раду, центральний банк виражає своє прагнення дотримуватися встановленого завдання валютного курсу тим, що він готовий обміняти національну грошову одиницю на іноземну валюту.
Така політика має переваги і за критерієм прозорості, і за критерієм можливості виконання. «Руки» у центрального банку зв’язані, отже, він не може здійснити намір із проведення інфляційної монетарної політики. Така втрата мобільності, тим не менше, передбачає, що центральний банк не матиме змоги виступити як кредитор останньої інстанції, стимулюючи пропозицію грошей під час фінансової кризи. Сумніви щодо стану національної економіки можуть також спонукати громадян до конвертування своїх активів у іноземну валюту, зменшуючи таким чином пропозицію національної валюти та призводячи до економічного спаду.
Валютна рада була запроваджена останніми роками у цілій низці країн — у Гонконгу (1983 р.), Аргентині (1991 р.), Естонії (1992 р.), Литві (1994 р.), Болгарії (1997 р.) та у Боснії (1998 р.). Досвід Аргентини є найбільш показовим щодо сильних та слабких сторін такої політики. Для зменшення рівня інфляції,

 

яка сягала захмарних висот, Аргентина запровадила валютну раду, зафіксувавши курс аргентинського песо до долара США як один до одного. Після впровадження валютної ради річний темп приросту інфляції до кінця 1994 р. опустився нижче позначки 5 %; у цей період також відбувалося істотне економічне зростання. Унаслідок кризи мексиканського песо виникла підозра щодо слабкості банківської системи Аргентини, що призвело до значних обсягів конвертації аргентинського песо у долари США. Різкий спад пропозиції грошей в Аргентині, який виник унаслідок цієї конвертації, супроводжувався падінням реаль­ного ВВП на 5 % у 1995 р. Для підтримання валютної ради у цей час необхідна була допомога з боку МВФ та Світового банку. У березні 2001 р. уряд Аргентини відновив валютну раду.
При введенні валютного забезпечення (валютної ради) також існує ризик, що учасники валютного ринку його не підтримають. Деякі економісти стверджують: іще більш радикальне рішення — буквальне використання іноземної валюти як національної (доларизація) — є найкращим виходом з такого становища. Еквадор, напри-
клад, запровадив доларизацію у березні 2000 р. для зменшення ймовірності спекулятивних атак на свою економіку. Ця радикальніша версія валютної ради (валютного забезпечення) має ті ж самі недоліки, що й паритет, плюс додаткові втрати. Коли країна відмовляється від своєї валюти, вона втрачає сеньйораж — вигоду, що отримується завдяки тому, що уряди не повинні сплачувати відсотки за користування грошима (які вони можуть вкласти в облігації). Тому їм на суму цих втрат необхідно підвищити податки або знизити обсяги державних видатків.

Наприкінці 1990-х років деякі економісти припустили, що валютний ринок може негативно впливати на фіксовані валютні курси через спекулятивні атаки. Валютний ринок управляє операціями на суму, що перевищує 1 трлн дол. США щодня. Ці операції проводяться у доларах, єнах, євро та інших валютах. Хеджери на цьому ринку переносять ризик на спекулянтів, які, у свою чергу, наживаються на валютних операціях. Події вересня 1992 р. показали, що ринок такого розміру може поглинути інтервенцію центральних банків та фінансових міністерств на валютному ринку, навіть якщо уряди діють за спільною домовленістю. Протягом вересня спекулянти організували атаки на низку валют у той час, як у Європі обговорювалась валютна уніфікація. Унаслідок цих спекулятивних атак Сполучене Королівство та Італія відійшли від МВК.
Згідно з механізмом формування валютного курсу Європейської валютної системи, німецька марка служить його базою, оскільки дуже мало аналітиків уважають, що вона може бути девальвована. Таким чином, введення спільної валюти швидше за все дасть Німеччині, центральний банк якої має хорошу репутацію та досвід проведення антиінфляційної політики, найбільше можливостей при проведенні спільної для європейських країн валютної політики.
Унаслідок спекулятивних атак у 1992 р. Франція ратифікувала Маастрихтську угоду на закритому голосуванні. Роком раніше ця угода була відхилена на відкритому голосуванні у Данії, хоча данійці пізніше ратифікували угоду (у липні 1993 р.). Незважаючи на те що ратифікація угоди наразі завершилася, спекулятивні атаки на французький франк у липні 1993 р. та зміни у МВК поставили під сумнів життєздатність валютного союзу. Тим не менше, навіть після фінансової кризи в Азії, Європейський валютний союз було запроваджено у 1999 р.
Хоч можливість спекулятивних атак хвилює європейських політиків, спекулятивні атаки у жодному разі не обмежуються Європою, як показують дослідження таких випадків у Мексиці та Азії.
Наскільки доцільними є фіксовані
обмінні курси у довгостроковому періоді?
Багато країн прагне стабілізувати чи зафіксувати обмінні курси. Заглядаючи наперед, бажано знати, наскільки успішними будуть угоди про фіксований обмінний курс у довгостроковому періоді. Наявні докази не дають великої надії на успіх таких угод між головними країнами.
Багатьом невеликим країнам вдається штучно підтримувати обмінний курс своїх національних валют щодо долара щонайменше десятиріччя, хоча ці країни загалом покладаються на експорт нафти (наприклад, Бахрейн і Об’єднані Арабські Емірати) чи туризм (Багами та Барбадос). Інші невеликі держави прив’язують свої національні грошові одиниці до інших, недоларових валют (наприклад, Монако — до фран­цузького франка, Ватикан — до італійської ліри).
Післявоєнний досвід показує, що великі країни мають малі шанси на успіх у підтримці обмінних курсів протягом тривалого часу. Зокрема, колишні проблеми стабільності Європейської валютної системи спричинили сумніви деяких аналітиків щодо спроможності європейських країн практично підтримувати фіксовані валютні курси на прогнозовану перспективу. Навіть виконання зобов’язань, узятих на себе Гонконгом, у якого валютні резерви перевищують його монетарну базу, може бути під сумнівом. Коли Гонконг захистив себе під час азійської кризи 1997—1998 років, деякі економісти робили припущення, що Китай, який приєднав до себе Гонконг 1 липня 1997 р., може не захотіти продовжувати використовувати вкрай необхідні валютні резерви для війни зі спекулянтами. Тим не менше, деякі економісти у 1998 р. переконували Індонезію, Малайзію і Таїланд використати валютну раду, забезпечуючи свої національні валюти (грошові одиниці) валютними резервами для зміцнення довіри до них.

ВИЗНАЧАЛЬНІ ПОНЯТТЯ

Платіжний баланс, рахунки
Рахунок капіталу
Баланс рахунку капіталу
Приплив капіталу
Відплив капіталу
Поточний рахунок
Баланс поточного рахунку
Офіційні резерви
Баланс офіційних розрахунків
Статистичні розбіжності
Торговельний баланс
Європейський центральний банк
Режим обмінного курсу
Бреттон-Вудська система
Девальвація
Європейська валютна система
Європейський валютний союз

Механізм валютних курсів (МВК)
Системи фіксованих валютних курсів
Система гнучких (плаваючих) валютних курсів
Золотий стандарт
Ревальвація
Інтервенція на валютний ринок
Обмеження на капітал (валютний контроль)
Стерильна валютна інтервенція
Нестерильна валютна інтервенція
Міжнародний валютний фонд
Міжнародні резерви
Спеціальні права запозичення
Спекулятивна атака
Світовий банк

ПІДСУМКИ

1. Інтервенції центрального банку на валютному ринку впливають на його міжнародні резерви і внутрішню грошову базу. За інших незмінних умов, коли центральний банк купує іноземні активи, його міжнародні резерви і грошова база збільшуються на величину придбаних іноземних активів. Коли центральний банк продає іноземні активи, його міжнародні резерви і грошова база змен­шуються на величину проданих іноземних активів.
2. Знецінення чи поціновування національної грошової одиниці країни впливає на національну економіку. Знецінення національної валюти збільшує вартість іноземних товарів і може привести до інфляції. Центральні банки сподіваються розв’язати  ці  проблеми

купуючи національні валюти своїх країн. Поціновування національної валюти може зробити вітчизняні товари неконкурентоспроможними на світових ринках. Центральні банки намагаються протидіяти цьому продаючи національні валюти своїх країн на валютному ринку.
3. Платіжний баланс є бухгалтерською системою для запису потоків приватних і урядових коштів між даною країною та іншими країнами. Рахунки платіжного балансу розбиті на дві основ­ні частини: поточний рахунок і рахунок капіталів. Баланс офіційних розрахунків у рахунку капіталу репрезентує чистий потік міжнародних резервів, що змушені переміщуватися між країнами для фінансування надлишку або дефіциту платіжного балансу.

 

ВІД ТЕОРІЇ ДО ПРАКТИКИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

THE WALL STREET JOURNAL, 25 ВЕРЕСНЯ 2000 Р.

 

 

 

 

Центральні банки підтримують євро

 

 

 

Нарешті США приєдналися до Європи у спробі врятувати падаюче євро, проте міністр фінансів Лоренс Саммерс запевняє, що це не означає відмову від політики «сильного долара», яка була основою економічної політики адміністрації Клінтона протягом останніх п’яти років.
У п’ятницю, під час першої підтримуваної США інтервенції на валютні ринки з часу, коли Саммерс посів місце міністра фінансів, США, Європа, Японія, Великобританія та Канада придбали від 3 до 5 млрд євро, згідно з інформацією торговців іноземною валютою. Скоординована акція припинила, принаймні на один день, 21-місячне падіння євро.
Спільна для одинадцяти держав валюта впала до позначки 85,73 центів за 1 євро у п’ятницю зранку і почала зростати, коли Велика сімка та Європейський центральний банк здійснили інтервенцію, підштовхнувши євро до позначки 90,40 центів. Наприкінці торгів у Нью-Йорку курс євро трохи знизився — до 87,84 центів.
15 років потрібно було для того, щоб представники Великої сімки зібралися у готелі Плаза у Нью-Йорку та ухвалили рішення знизити вартість американського долара. Проте чиновники США проводять паралелі до подій у червні 1998 р., коли інтервенція була здійснена з метою допомоги Японії у підтримці єни. Унаслідок цього долар зберіг стійкі позиції щодо валют головних торговельних партнерів США...
Велика сімка заявила, що вона виходила «зі спільної думки про потенційне значення останніх змін у курсі євро для світової економіки». Проте містер Саммерс та керуючий ФРС Алан Грінспен переконалися
в  тому, що європейці погодились із

твердженням, що акція відбулася «з ініціативи Європейського центрального банку» — прозорий натяк на те, що США прагнуть допомогти Європі, але не хочуть змінювати становища долара як сильної валюти...
Велика перевірка успіху центральних банків відбудеться, коли сьогодні вранці почнуть працювати ринки. Вім Дюсенберг, президент ЄЦБ, говорив про «організовану зміну» курсу євро, тоді як інші чиновники Великої сімки не були такими чіткими у визначенні критеріїв успіху, зокрема наголошуючи на важливості переконання інвесторів у тому, що уряд не стоятиме осторонь вирішення такого питання.
Європейці почали говорити про інтервенцію 9 вересня на зустрічі у французькому місті Версалі, а через тиждень вони почали переконувати і Вашингтон. Американські чиновники організували серію телефонних конференцій для того, щоб з’ясувати, чи варто їм приєднуватися на перший поклик європейців. У конференціях брали участь п. Саммерс, п. Грінспен, Пітер Фішер з Федерального Резервного банку у Нью-Йорку, Тімоті Гайт­нер, заступник міністра фінансів з міжнародних питань та помічник міністра фінансів Тед Трумен. Одне з головних питань, яке змушувало їх бути особливо обережними щодо ризиків, пов’язаних з інтервенцією, полягало у тому, що вони не знали точних причин такого затяжного падіння євро, і тому не могли передбачити, який ефект матиме інтервенція...
Пізніше Грінспен мав розмову з містером Дюзенбергом, який заявив, що ЄЦБ має намір провести інтервен­цію наступного для і хоче заручитися підтримкою США. Грінспен назвав умови, за яких діятиме США, містер Дюсенберг погодився...

 

 

 

 

 

 

 

 

 

АНАЛІЗУЮЧИ НОВИНИ…

 

 

 

 

Овал: бОвал: вОвал: аЯк ми вже відзначали у вступі до розділу, у вересні 2000 р. ФРС провела інтервенцію на зовнішніх валютних ринках з метою підтримати курс євро.

Скарбниця та ФРС турбувалися про вплив падіння курсу євро на економіку європейських країн і в перспективі — на американські фірми, які ведуть свій бізнес у Європі. У самій Європі стрімке зниження курсу євро в 1999—2000 роках стимулювало інфляцію, підвищуючи доларові ціни імпортних товарів, особливо нафти. Європейський центральний банк (ЄЦБ) постав перед альтернативою: протистояти інфляції за допомогою підвищення короткострокових процентних ставок, послаблюючи тим самим економіку, чи пристосовуватись до вищого від запланованого рівня інфляції. Для США послаб­лення економіки європейських країн не було б доброю новиною, оскільки це може створити перешкоди експансії США у ці країни.

Незважаючи на те що інтервенції на зовнішніх валютних ринках коштують мільярди доларів США, вони не завжди ефективні у довгостроковому періоді на ринку, де денні обсяги торгів перевищують 1 трлн дол. США. З другого боку, ЄЦБ може спробувати підняти курс євро, підвищуючи короткострокові процентні ставки в Європі. На рис. 22.1а) крива r відображає криву очікуваної віддачі євро, а крива Rf — криву

рецесійного тиску в європейських країнах. Ця суперечність відображає основну відмінність між «зовнішніми» та «внутрішніми» цілями монетарної політики.

Більшість економістів вважає, що ключем для фіксації валюти Європейського Союзу можуть бути структурні реформи економіки європейських країн та їхньої фіскальної політики. Продумані реформи зменшать імовірність майбутнього зниження курсу євро щодо долара. За умови паритету номінальних процентних ставок в Європі та США, зменшення очікуваного майбутнього поціновування долара збільшує поточний валютний курс. Як показано на рисунку, для курсу €/$ зниження очікуваного поціновування долара зміщує криву RUS ліворуч з положення RUS1 у положення RUS2, що призводить до підвищення поточного обмінного курсу (вимірюється як кількість доларів за євро) від ЕХ0* до ЕХ1*.
Для подальших роздумів...
Припустимо, Ви валютний торговець і вважаєте, що проблеми у внутрішній політиці США приведуть ФРС до істотного зниження короткострокових процентних ставок США. Як Ви відреагуєте?
Джерело: Michael M. Phillips та G. Thomas Sims, «U.S. Joins in Action to Boost Euro», The Wall Street Journal, 25 вересня 2000 р. Передруковано з дозволу Dow Jones, Inc., у Copyright Clearance Center, Inc., 2000 p., Dow Jones and Company, Inc. Всі права застережено в усіх країнах.

очікуваної віддачі долара. Підвищення рівня процентних ставок у Європі призводить до зміщення кривої R праворуч від R0 до R1, що, у свою чергу, веде до збільшення курсу євро щодо долара від ЕХ0* до ЕХ1*. Що більше очікуване падіння курсу євро щодо долара, то більше треба підвищувати короткостро­кові процентні ставки в європейських країнах, аби компенсувати зниження поточного валютного курсу.
ЄЦБ ставить низку цілей при проведенні монетарної політики, включно з низькими темпами інфляції та стабільністю на валютному ринку. З одного боку, підвищуючи короткострокові процентні ставки, ЄЦБ може уникнути подальшого падіння вартості євро. З другого боку, ви­щі процентні ставки можуть призвести до

4. Країни вступили у ряд міжнародних угод для стабілізації валютних курсів. До Першої світової війни багато країн погодилися обмінювати свої валюти на золото за фіксованими обмінними курсами. Друга велика валютна система, Бреттон-Вудська система, була створена після Другої світової війни. За Бреттон-Вудської системи долар США обмінювався на золото, а інші національні валюти обмінювалися на долари за фіксованими обмінними курсами. Оскіль-
ки провести девальвацію долара було

важко, незважаючи на постійний дефіцит платіжного балансу США, Бреттон-Вудська система зазнала кра­ху в 1971 р. Теперішню міжнародну фінансову систему найкраще описати як таку, в якій валютні курси коливаються під дією ринкових сил, але центральні банки здійснюють інтервенції на валютному ринку. В Європі аналітики нині спостерігають, наскільки успішною буде на практиці система фіксованих обмінних курсів Європейського монетарного союзу.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ

1. Якщо ФРС купує іноземні активи на суму 3 млрд дол. США за долари, то що відбувається з міжнародними резервами? Що відбувається з грошовою базою? Це стерильна, чи нестерильна валютна інтервенція?
2. Припустимо, що ФРС продає іноземні активи на суму 1 млрд дол. США в обмін на долари; водночас ФРС здійснила купівлю на 1 млрд дол. США на відкритому ринку. Що відбувається з грошовою базою? Це стерильна чи нестерильна валютна інтервенція?
3. Використовуючи діаграму обмінного курсу, покажіть, як нестерильна інтервенція, здійснена Японією, може бути використана для зменшення вартості єни щодо долара. Також покажіть, як нестерильна інтервенція, здійснена США, може бути використана для змен­шення вартості єни щодо долара.
4. За якого головного припущення стерильна інтервенція справді не має жодного впливу на обмінний курс? Якщо такого припущення не існує, то як вплине на долар купівля ФРС іноземних активів за долари за стерильної інтервен­ції? Що свідчать статистичні дані про це припущення?
5. Які проблеми породжує дозвіл поціновування національної валюти щодо інших валют? Яких проблем чекають, дозволяючи знецінення?

6. У чому полягає різниця між системами плаваючих (гнучких) і фіксованих валютних курсів?
7. У чому полягає мета системи платіжного балансу США?
8. Наведена нижче цитата взята зі стовпця економічних новин однієї з газет: «Останніми роками нові індустріальні країни зазнали значних припливів капіталу, оскільки багатонаціональні корпорації зі штаб-квартирами у Японії, Західній Європі та Північній Америці почали переміщувати свої виробничі потужності у ці країни. Із впровадженням передових технологій на цих фабриках і низької зарплати місцевих робітників ці нові індустріальні країни мають змогу отримувати великий надлишок поточного рахунку (експортуючи більше товарів і послуг, аніж імпортують)». Один з відомих економістів прокоментував це так: «Це твердження може бути правильним лише за умови скасування правил бухгалтерського обліку та арифметики». Обґрунтуйте.
9. Якщо Японія має торговельний надлишок, що є більшим: її експорт чи імпорт?
10. Чому країни не мали контролю над своєю пропозицією грошей за золотого стандарту?
11. Чому США відмовилися від Бреттон-Вудської системи у 1971 р.?

12. У чому полягає мета і завдання МВФ та Світового банку?
13. Чому за системи фіксованого обмінного курсу уряди часто відкладали проведення девальвації чи ревальвації? Що робили ринки для того, щоб змусити їх провести девальвацію чи ревальвацію?
14. Чому Європа прагнула валютного союзу на початку 1990-х років?
15. Оцініть твердження: «Через те що долар США є домінуючою резерв-
ною валютою, США можуть безперервно

мати великий дефіцит платіжного балансу».
16. Оцініть твердження:«Якщо валютні курси є гнучкими (плаваючими), наслідки на валютному ринку не мають жодного впливу на внутрішню монетарну політику».
17. Порівняйте допомогу МВФ для стримування спекулятивних атак на переоцінену валюту в Бреттон-Вудській системі з роллю кредитора останньої інстанції ФРС для банків.

АНАЛІТИЧНІ ЗАВДАННЯ

1. Припустимо, нові дані показують, що Сполучене Королівство є на межі рецесії. Ф’ючерсні контракти на фунт вказують на те, що очікується його знецінення щодо марки, єни та долара. Як ви гадаєте, якої реакції очікують фінансові ринки від Банку Англії у майбутньому?
2. Якщо ви порівняєте суму експорту з усіх країн із сумою імпорту в усі країни, яким мав би бути баланс поточного рахунку світу?
3. Якщо надлишок поточного рахунку США становить 105 млрд дол. США і статистичні розбіжності — 25 млрд дол. США, який баланс рахунку капіталів? Це відплив чи приплив капіталу?
4. Що відбувається з потоками золота за золотого стандарту, якщо країна має постійний дефіцит платіжного балансу?
5. Припустимо, що менш розвинута країна має великий дефіцит державного бюджету і що її центральний банк залежний. З якими проблемами могла б зіткнутися ця країна, штучно підтримуючи вартість своєї валюти щодо долара?
6. Восени 1998 р. Бразилія намагалася штучно підтримати вартість своєї валюти щодо долара. У жовтні в од-
ній зі статей, опублікованих у The Wall Street Journal,стверджувалося: «Бразилія сьогодні прийме у першому

читанні довгоочікуваний пакет збільшення податків і скорочення видатків державного бюджету на 1999 р., — сказав президент Фернандо Енріке Кардозо, — і це є крок, який мав би відкрити шлях для нових запозичень від Міжнародного валютного фонду». Чому б МВФ мав турбуватися, чи збалансує Бразилія свій бюджет? Чому Бразилія потребує коштів від МВФ?
7. Навесні 1999 р. в одній зі статей, опублікованих у The Wall Street Journal,стверджувалося: «Центральний банк Румунії проголосив здійснити інтервенцію, аби захистити національну валюту (грошову одиницю) країни — лей... Але торговці заявили, що владі слід працювати швидко, щоб підтримати довіру до національної валюти.... Маючи лише 1,59 млрд дол. США резервів на кінець лютого, запас центрального банку для відвернення майбутніх спекуляцій є обмеженим». Чи вдалося румунському центральному банкові захистити валютний курс, який був більшим чи меншим від валютного курсу за відсутності інтервенції? Намалюйте графік для ілюстрації вашої відповіді. Коротко поясніть, що б мали одержати торговці від спекуляції проти лея і що мав робити румунський центральний банк із доларовими резервами, щоб захистити румунську валюту.

8. Припустимо, що Сполучене Королівство намагається підтримати свій валютний курс із Японією. Але ви виявляєте, що японські реальні процентні ставки є вищими, ніж британські, і що рівень інфляції є нижчим у Японії, ніж у Сполученому Королівстві. Які зміни валютного курсу ?/? ви прогнозуєте? До яких дій ви вдалися б, аби одержати прибуток від ваших знань? Що б сталося, якщо б багато інших людей зробило так само, як і ви, особливо якщо Сполучене Королівство мало б незначні міжнародні резерви?
9. Якщо США, Японія та Сполучене Королівство домовилися спробувати знизити вартість долара щодо обох валют — єни і фунта, водночас збільшуючи вартість єни щодо фунта, то який тип нестерильної інтервенції мав би
місце?
10. Припустимо, що США мають торговельний дефіцит у розмірі 45 млрд дол. США, але баланс поточного рахунку становить 20 млрд дол. США. Яким

є баланс чистих послуг плюс інвестиційні доходи плюс односторонні транс­фери?
11. Припустимо, що американська імпортна компанія купує 10 автомобілів від японської фірми Toyota за 20 000 дол. США кожен, і японська компанія використовує отримані гроші для придбання облігацій скарбниці США на
аукціоні скарбниці на суму 200 000 дол. США. Як ці дві трансакції записуються у платіжному балансі США?
12. Припустимо, що японська фірма жертвує 1 млн дол. США американському центру мистецтв. Як ця трансакція записується у рахунках платіжного балансу США? Яка зміна у балансі поточного рахунку?
13. Припустимо, що уряд США продає старий військовий корабель за 300 млн. дол. США Японії, і уряд Японії платить за нього зі своїх офіційних доларових активів. Як ця трансакція записується у рахунках платіжного балансу США?

РОБОТА ЗІ СТАТИСТИЧНИМИ ДАНИМИ

1. Пошукайте дані про валютні курси в останньому Economic Report of the President. У 1991 р. ФРС збільшила темпи зростання пропозиції грошей, зменшуючи короткострокові процентні ставки. Що сталося з вартістю долара порівняно з німецькою маркою? Порівняно з японською єною? Порівняйте з

національними валютами інших країн. Чи ці результати узгоджуються з нашою теорією щодо того, що відбувається з обмінним курсом за проведення експансійної монетарної політики?
2. Опишіть у загальних рисах коливання долара щодо індексу валют інших розвинутих країн за останні 30 років.

 

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2017 BPK Group.