лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
загрузка...
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

Гроші, фінансова система та економіка

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

 

 


РОЗДІЛ

Міжнародна
фінансова система
і монетарна політика

Для учасників валютного ринку падіння курсу долара було несподіванкою, вони очікували, що він продовжить своє зростання щодо євро. Змагаючись у силі та владі, ФРС, ЄЦБ і Банк Японії купили мільярди доларів США за євро на валютному ринку 22 вересня 2000 р., фактично дозволивши вартості єни впасти щодо долара США. ФРС, Державна скарбниця США і ЄЦБ намагалися перервати спадну спіраль курсу євро щодо інших провідних
валют.
Цей приклад показує, що центральні банки беруть участь у тор­гівлі на міжнародних валютних ринках. Розглядаючи роль ФРС у процесі формування пропозиції грошей, ми обмежили наше дослідження національною економікою. Але ФРС і центральні банки інших країн також намагаються керувати обмінним курсом своїх валют. У серпні 1995 р. ФРС діяла агресивно з тим, щоб підвищити валютний курс долара; у прикладі, наведеному вище, ФРС пропонувала знизити вартість долара щодо іншої валюти. Роль центрального банку в міжнародній фінансовій системі також впливає на його спроможність проводити внутрішню монетарну політику.
У цьому розділі ми зосередимо увагу на участі центрального бан­ку в торгівлі на валютному ринку. Розпочнемо з того, як діяльність ФРС та інших центральних банків впливає на грошову базу, а після цього з’ясуємо вплив цих трансакцій на валютний курс. Відтак розглянемо взаємодію ФРС з іншими центральними банками у міжнародній фінансовій системі. Після розгляду трансакцій ФРС у міжнародній фінансовій системі ми з’ясуємо зв’язок між трансакціями ФРС та іншими потоками капіталу й товарів на міжнародних ринках, провівши аналіз рахунків платіжного балансу. Політичні сили, подібно до економічних, впливають на  міжнародні  трансакції  та
монетарну політику ФРС. Зокрема, система валютних курсів визначає, як центральний банк має діяти впливаючи на обмінний курс своєї валюти. У четвертому параграфі цього розділу ми розглянемо різні системи валютних курсів і їхній вплив на внутрішню монетарну політику. Подібно до того, як ми це робили для внутрішньої монетарної політики у розділі 21, проаналізуємо переваги й недоліки різних систем валютних курсів.
ВАЛЮТНА ІНТЕРВЕНЦІЯ
І ПРОПОЗИЦІЯ ГРОШЕЙ
Аналізуючи процес формування пропозиції грошей, ми описали діяльність трьох його учасників: центрального банку, банківської системи і небанківських інститутів. Проте оскільки міжнародні фінансові ринки є взаємопов’язаними, то іноземні центральні банки, вкладники і кредитори також можуть впливати на внутрішню пропозицію грошей. Міжнародні фінансові трансакції особливо впливають на пропозицію грошей, коли центральні банки або уряди намагаються вплинути на обмінні курси своїх валют. Така інтервенція може спричинити конфлікт між цілями внутрішньої та міжнародної монетарної політики.
ФРС та інші центральні банки беруть участь у торгівлі на міжнародних валютних ринках для того, щоб контролювати обмінний курс своїх валют. Термін валют­на ринкова інтервенція (або інтервенція на валютному ринку) означає цілеспрямовану діяльність центрального банку з метою впливу на валютний курс. Валютні інтервенції на валютному ринку змінюють міжнародні резерви центрального банку, активи, що деноміновані в іноземних валютах, і використовуються у міжнародних трансакціях.
Якщо ФРС прагне збільшити вартість долара, то вона продаватиме іноземні цінні папери і купуватиме долари США на міжнародних валютних ринках. Якщо ж ФРС хоче зменшити вартість долара, то вона продаватиме долари США і купуватиме іноземні активи. Такі трансакції впливають на національну грошову базу, в чому ви можете легко переконатися зі змін у балансі ФРС.
Припустимо, наприклад, що намагаючись зменшити курс долара США, ФРС купує іноземні активи, скажімо короткострокові цінні папери іноземних урядів, на суму 1 млрд дол. США. Ця трансакція збільшить міжнародні резерви ФРС на 1 млрд дол. США, отже, іноземні активи ФРС зростуть на 1 млрд дол. США.
Якщо ФРС заплатить за іноземні активи, виписавши чек на 1 млрд дол. США, то це збільшить банківські депозити у ФРС на 1 млрд дол. США. Резерви банківської системи — пасив ФРС — також зростуть на 1 млрд дол. США. Ми можемо підсумувати вплив цієї трансакції на баланс ФРС таким чином:

ФЕДЕРАЛЬНА РЕЗЕРВНА СИСТЕМА

Активи

Пасиви

Іноземні активи
(міжнародні резерви)

+ $ 1 млрд

Банківські депозити
у ФРС (резерви)

+ $ 1 млрд

Але ФРС має альтернативу і могла б заплатити за іноземні активи 1 млрд дол. США готівкою. Оскільки готівка в обігу також є пасивом ФРС, то її пасиви все одно збільшаться на 1 млрд дол. США.


ФЕДЕРАЛЬНА РЕЗЕРВНА СИСТЕМА

Активи

Пасиви

Іноземні активи
(міжнародні резерви)

+ $ 1 млрд

Готівка в обігу (резерви)

+ $ 1 млрд

Оскільки грошова база дорівнює сумі готівки в обігу та резервів банківської системи, будь-яка трансакція спричинить зростання грошової бази на величину придбаних іноземних активів (міжнародних резервів). Іншими словами, купівля інозем­них активів центральним банком справляє такий самий ефект на грошову базу, як і купівля державних облігацій на відкритому ринку. Коли центральний банк купує іноземні активи, його міжнародні резерви і грошова база зростає на величину придбаних іноземних активів.
Аналогічно, якщо центральний банк продає іноземні активи для того, аби купити активи, деноміновані у національній валюті, то зменшуються і його міжнародні резерви, і монетарна база. Припустимо, що ФРС продає іноземні активи на суму
1 млрд дол. США, аби купити на таку ж суму внутрішніх активів. Утрата міжнарод­них резервів спричиняє зменшення іноземних активів на 1 млрд дол. США. Тим часом, якщо покупці іноземних активів, проданих ФРС, заплатили чеками, виписаними на внутрішні банки, то банківські резерви у ФРС, тобто пасив ФРС, зменшаться на 1 млрд дол. США. Ця трансакція вплине на баланс ФРС таким чином:

ФЕДЕРАЛЬНА РЕЗЕРВНА СИСТЕМА

Активи

Пасиви

Іноземні активи
(міжнародні резерви)

– $ 1 млрд

Банківські депозити
у ФРС (резерви)

– $ 1 млрд

Якщо, натомість, ФРС купила національну валюту за виторг від продажу іноземних активів, то готівка в обігу (інший пасив ФРС) зменшилася на величину проданих іноземних активів. Оскільки грошова база дорівнює сумі резервів та готівки в обігу, вона зменшується на величину проданих іноземних активів (міжнародних резервів), незалежно від того, купує ФРС депозити національних банків чи готівку за виторг.
Інакше кажучи, продаж іноземних активів центральним банком має такий самий вплив на грошову базу, як і продаж державних облігацій на відкритому ринку. Купівля центральним банком національної валюти, яка фінансується за рахунок продажу іноземних активів, зменшує міжнародні резерви та грошову базу на величину проданих іноземних активів.
Коли центральний банк дозволяє монетарній базі реагувати на продаж або купівлю національної валюти на валютному ринку, то така трансакція називається нестерилізована валютна інтервенція. Центральний банк має альтернативу і міг би використати операції на внутрішньому відкритому ринку, аби компенсувати зміни у грошовій базі, спричинені валютною інтервенцією. Продемонструємо це, розглянув­ши продаж іноземних активів Федеральною резервною системою на суму 1 млрд дол. США. За відсутності будь-яких компенсуючих інтервенцій грошова база змен­шиться на 1 млрд дол. США. Проте водночас ФРС могла б провести купівлю державних облігацій на відкритому ринку на 1 млрд дол. США, аби обмежити зменшення грошової бази, спричинене валютною інтервенцією. У цьому випадку активи ФРС зменшаться на 1 млрд дол. США, якщо вона продасть іноземні активи. Як ми бачили раніше, монетарна база зменшиться на 1 млрд дол. США, якщо ФРС не зробить жодних дій у відповідь. Проте купівля цінних паперів на відкритому ринку Федеральною резервною системою на суму 1 млрд дол. США відновила б грошову базу до її попереднього рівня, тобто до валютної інтервенції. Наступний приклад описує ці трансакції:

ФЕДЕРАЛЬНА РЕЗЕРВНА СИСТЕМА

Активи

Пасиви

Іноземні активи
(міжнародні резерви)

– $ 1 млрд

Грошова база
(готівка в обігу та резерви)

+ $ 0 млрд

Цінні папери

+ $ 1 млрд

 

 

Валютна інтервенція, яка супроводжується компенсуючими операціями на внутрішньому відкритому ринку, що не змінює рівня грошової бази, називається стерилізованою валютною інтервенцією.
 



КОНТРОЛЬНЕ ЗАПИТАННЯ
Як вплине на японську грошову базу факт купівлі Банком Японії
5 млрд дол. США на валютному ринку? Міжнародні резерви Банку Японії збільшаться на 5 млрд дол. США, а грошова база Японії зросте на еквівалентну 5 млрд дол. США величину в єнах.
ВАЛЮТНА ІНТЕРВЕНЦІЯ
ТА ВАЛЮТНИЙ КУРС
Якщо валютна інтервенція впливає на внутрішню пропозицію грошей, то чому ж тоді центральний банк здійснює інтервенції? Центральні банки та уряди намагаються мінімізувати зміни валютних курсів. Знецінення національної валюти збільшує вартість іноземних товарів і може призвести до інфляції. Центральні банки намагаються зменшити знецінення, скуповуючи власну валюту на валютному ринку. А поціновування національної валюти, навпаки, може зробити вітчизняні товари неконкурентоспроможними на світових ринках. Центральні банки намагаються зменшити поціновування, продаючи власну валюту на валютному ринку.
У цьому параграфі ми дослідили вплив нестерильних та стерильних валютних інтервенцій на валютний курс, використовуючи визначення валютного курсу з графічного аналізу, який ми розглядали у розділі 8. Пригадаємо, що торговці та інвестори — індивіди, фірми, уряди і центральні банки — на ринках активів визначають валютний курс у короткостроковому періоді. За рівноважного валютного курсу очікувані доходи на внутрішні та іноземні активи (виражені у національній валюті) однакові. Отже, за такого валютного курсу інвесторам байдуже, які активи вибирати, — національні чи іноземні.
Нестерилізована інтервенція
Спершу розглянемо нестерилізовану інтервенцію. На рис. 22.1 зображено інтервенції, що збільшують та зменшують валютний курс. Валютний курс, ЕХ, виражений в іноземній валюті за одиницю національної валюти.

Рисунок 22.1.

Нестерилізована інтервенція на валютному ринку і валютний курс

 

Як зображено у частині (а):
1. Для зростання валютного курсу центральний банк повинен скуповувати національну валюту, втрачаючи міжнародні резерви і зменшуючи грошову базу.
2. Внутрішні короткострокові процентні ставки зростають з і0 до і1, таким чином, очікувана норма віддачі на внутрішні активи зростає з R0 до R1. Це спричиняє зростання валютного курсу з  до .
Як зображено у частині (б):
1. Для зниження валютного курсу центральний банк повинен продавати національну валюту, стримуючи міжнародні резерви та збільшуючи грошову базу.
2. Внутрішні короткострокові процентні ставки падають із і0 до і1, таким чином, очікувана норма віддачі на внутрішні активи зменшується з R0 до R1. Це спричиняє зниження валютного курсу із  до .

Крива, що відображає очікувану норму віддачі на внутрішні депозити, R,є вертикальною (за внутрішньої процентної ставки, і). Крива, що відображає очікувану норму віддачі на іноземні депозити, Rf,піднімається вгору і вправо. Пригадаймо з розділу 8, що Rf = іf – ?EXе/EX, де іf — іноземна процентна ставка і ?EXе — очікуване поціновування національної валюти. Отже, якщо очікування заощадників щодо майбутнього валютного курсу спричиняють зростання EX, то очікується, що іноземна валюта буде поціновуватися, що, у свою чергу, збільшує Rf. Коли капітал і валютні ринки перебувають у стані рівноваги, очікувана норма віддачі на внутрішні активи дорівнює очікуваній нормі віддачі на іноземні активи (R0 = Rf); рівноважний валютний курс становить .
Припустимо, центральний банк хоче підвищити валютний курс з  до , як це зображено на рис. 22.1(а). Для того, щоб підвищити вартість національної валюти, центральний банк повинен скуповувати національну валюту (чи внутрішні депозити) від іноземців і продавати іноземні активи. Ця трансакція є схожою на продаж цінних паперів на внутрішньому відкритому ринку, тому що валютна інтервенція зменшує грошову базу. За інших незмінних умов ця інтервенція підвищує вітчизняні короткострокові процентні ставки з і0 до і1. Унаслідок цього внутрішня очікувана норма віддачі переміщується вправо з R0 до R1. Оскільки очікувана норма віддачі на внутрішні активи зросла щодо очікуваної норми віддачі на іноземні активи, то інвестори збільшать свій попит на внутрішні активи і національну валюту. Валютний курс тоді зросте з  до *. Отже, за інших рівних умов, нестерильна інтервенція, за якої центральний банк продає іноземні активи для купівлі національної валюти, приводить до зменшення міжнародних резервів і пропозиції грошей, а також поціновування національної валюти.
Тепер, навпаки, припустимо, що центральний банк хоче знизити валютний курс за допомогою нестерильної валютної інтервенції, як це зображено на рис. 22.1(б). Центральний банк скуповує іноземні активи, збільшуючи грошову базу і зменшуючи короткострокові процентні ставки з і0 до і1. Внутрішня очікувана норма віддачі переміщується від R0 до R1. Очікувана норма віддачі на внутрішні активи зменшилася щодо очікуваної норми віддачі на іноземні активи, тому інвестори зменшать свій попит на вітчизняні активи та національну валюту (грошову одиницю). Валют­ний курс упаде з  до .
Отже, за інших рівних умов, нестерилізована інтервенція, за якої центральний банк купує іноземні активи і продає національну валюту, приводить до збільшення міжнародних резервів і пропозиції грошей та знецінення національної валюти.
 



КОНТРОЛЬНЕ ЗАПИТАННЯ
Припустимо, що ФРС проводить рестрикційну монетарну політику для зростання короткострокових процентних ставок у Сполучених Штатах. До яких наслідків для валютного курсу призведе така політика? За інших рівних умов, вища очікувана норма віддачі на доларові активи збільшить попит на активи США щодо іноземних активів, що спричинить поціновування долара.
Стерилізована інтервенція
Аналізуючи впливи нестерильної валютної інтервенції, ми припускали, що вітчизняні та іноземні активи є досконалими замінниками. Це припущення означає, що очікувана норма віддачі на вітчизняні та іноземні активи однакова у стані рівноваги. Оскільки стерилізована валютна інтервенція не впливає на пропозицію грошей, то вона також не вплине на внутрішні процентні ставки чи на очікуване поціновування національної валюти. Таким чином, вітчизняна очікувана норма віддачі R та іноземна очікувана норма віддачі Rf не зміняться. Отже, стерилізована інтервенція ніяк не вплине на валютний курс.
Коли вітчизняні та іноземні активи не є досконалими замінниками, зростання пропозиції вітчизняних активів означає вищий ризик валютного курсу, збільшуючи премію за ризик на вітчизняну очікувану норму віддачі та зменшуючи валютний курс**. Теоретично, з премією за валютний ризик, зростання пропозиції національної валюти, спричинене стерильною інтервенцією, призводить до знецінення національної валюти, аналогічно до випадку нестерильної інтервенції. Проте у більшості досліджень економісти доходять висновку, що стерильна інтервенція насправді не має жодного впливу на валютний курс. Отже, ефективні інтервенції центрального банку, здійснені з наміром впливу на валютний курс, є переважно нестерильними.
Валютна премія hf,d може бути від’ємною; вітчизняні інвестори можуть вимагати вищої очікуваної віддачі на іноземні активи, аніж на внутрішні активи. Багато економістів вірить, що внутрішні та іноземні активи є недосконалими замінниками, тому що інвестори стикаються з труднощами отримання інформації про іноземні активи чи тому, що іноземні активи можуть підпадати під ризик конфіскації з боку іноземних урядів.
Обмеження на капітал
Якщо вітчизняні та іноземні активи є недосконалими замінниками, тобто мають неоднакові характеристики рівня ризику, ліквідності та інформації, стерильна інтервенція може вплинути на валютний курс. У минулому обмеження на капітал, або зведені урядом бар’єри для іноземних заощадників, які інвестують у внутрішні активи, чи для вітчизняних заощадників, що інвестують в іноземні активи, робили іноземні активи менш ліквідними, ніж внутрішні. (Жорстке обмеження на капітал нині відносно рідко зустрічається у більшості розвинутих країн, хоча у зв’язку з азійською фінансовою кризою деякі нові економіки ввели його у 1998 р.). Контроль за капіталом також обмежує спроможність вітчизняних інвесторів диверсифікувати свої портфелі на міжнародному рівні і призводить до того, що ці інвестори вимагають вищої очікуваної віддачі на внутрішні активи, ніж на іноземні.
Більшість валютних криз 1990-х років у Мексиці та Східній Азії були частково спричинені значними змінами у припливі й відпливі капіталу та призвели до того, що деякі економісти і політики почали висловлюватися на користь обмежень мобільності капіталу в нових ринкових економіках. Хоча відплив капіталу був насправді елементом фінансових криз, змушуючи деяких політичних лідерів, таких, як малайзійський прем’єр-міністр Магасір, обмежити відплив капіталу, більшість економістів і сьогодні скептично ставляться до ефективності такого контролю. У принципі, обмеження можуть у подальшому послабити довіру до уряду і національної фінансової системи. Практично ж контроль може призвести до зловживань і корупції з боку державних службовців.
Обмеження припливу капіталу отримало більшу підтримку серед економістів частково тому, що такий приплив веде до буму вітчизняного кредитування і збільшує ризик, який беруть на себе національні банки. Інші економісти відзначають, що ця проблема могла б бути менш жорсткою, якби вдосконалити банківське регулювання і нагляд у нових ринкових економіках. Таким чином, приплив капіталу міг би ще слугувати важливим фінансовим механізмом для переправлення іноземних інвестицій у країни зі сприятливими (багатообіцяючими) інвестиційними можливостями.
Сучасні інтервенції ФРС
З початку 1970-х років обмінний курс долара визначається на валютних ринках. Тим не менше, ФРС і Державна скарбниця здійснювали інтервенції на валютному ринку в декількох випадках, аби підвищити чи знизити валютний курс. Держслужбовці США здійснюють інтервенції через Валютний стабілізаційний фонд скарбниці. Скарбниця має найвищі повноваження в організації валютних інтервенцій, хоча вона торгує через Федеральний резервний банк Нью-Йорка. FOMC має незалежні владні повноваження для проведення валютних інтервенцій, але на практиці скарбниця і ФРС координують свої зусилля.
Упродовж 1980-х років адміністрація Рейгана і ФРС проводили інтервенції в різ­ний час для підвищення чи пониження обмінного курсу долара. У 1981 р. нова адміністрація оголосила, що не буде здійснювати інтервенцій на валютному ринку, навіть якщо долар буде поціновуватися внаслідок високих внутрішніх реальних процентних ставок. Після того, як вартість долара зросла майже вдвічі щодо інших головних валют з початку 1981 р. і до вересня 1985 р., секретар скарбниці Джеймс Бейкер і голова Ради керуючих ФРС Пол Волкер зустрілися зі своїми колегами з Франції, Німеччини, Японії та Сполученого Королівства у Нью-Йорку для досягнення домовленості щодо зниження валютного курсу долара. Ці країни домовилися у так званому Plaza Accord (угода Плаза) про спільні зусилля для зниження вартості долара і стабілізації вартості інших чотирьох валют щодо долара. Інший раунд інтервенцій мав місце у лютому 1987 р., у так званій Луврській угоді, яка встановила неофіційний валютний коридор для цих валют. У січні 1988 р. більшість центральних банків здійснило інтервенції для того, щоб стримати сповзання долара і стабілізувати валютні курси на певний час. Наприкінці 1980-х і у 1990-х роках скарбниця і ФРС продовжують здійснювати інтервенції на валютних ринках. У вересні 2000 р. ФРС приєдналася до Європейського центрального банку та інших центральних банків для підтримки євро. Більшість аналітиків уважають, що урядам і центральним банкам дедалі важче впливати на валютний курс за допомогою інтервенцій на сучасному місткому валютному ринку, на якому щоденно відбувається обмінів на понад 1 трлн дол. США. На початку 2001 р. секретар скарбниці Пол О’Ніл оголосив, що адміністрація Буша не здійснюватиме інтервенцій на валютному ринку з метою впливу на вартість долара.
ПЛАТІЖНИЙ БАЛАНС
Описуючи валютні інтервенції, які здійснює ФРС для керування валютним курсом, ми просто відзначали зростання чи зменшення міжнародних резервів на балан­сі ФРС, не згадуючи про те, чому центральний банк зберігає резерви, або які чинники впливають на обсяги резервів. Трансакції у міжнародних резервах є одним із декількох потоків капіталів між Сполученими Штатами та іншими країнами. Для того щоб зрозуміти, як ФРС нагромаджує міжнародні резерви і скільки вона має для проведення інтервенцій на валютному ринку, нам слід розглянути ширші потоки коштів між Сполученими Штатами та іншими країнами. Найпростіший спосіб для розгляду цих міжнародних потоків капіталу полягає у вивченні рахунків платіж­ного балансу. Рахунки платіжного балансу містять дані про всі потоки приватних і державних коштів між національною економікою (у даному разі США) і всіма іноземними країнами.
Платіжний баланс для США є бухгалтерською процедурою, подібною до тієї, яку домогосподарства чи фірми можуть використовувати для запису надходжень і видатків. У платіжному балансі приплив коштів від іноземців у США є надходженнями, які записуються як додатні суми. Надходження містять приплив коштів від експорту товарів і послуг, вироблених у США, від придбання активів США (приплив капіталу) і як подарунки громадянам США (односторонні трансфери).

СИТУАЦІЯ ДЛЯ АНАЛІЗУ

Чи впливають стерильні інтервенції
на валютний курс?
Починаючи з середини 1980-х років, країни Великої сімки (G7) — США, Японія, Німеччина, Канада, Італія, Франція та Сполучене Королівство — іноді використовували скоординовані стерильні інтервенції, аби вплинути на вартість долара на світових валютних ринках. Згідно з нашою теорією, стерильні інтервен­ції навряд чи впливають на валютний курс, але деякі емпіричні дослідження виявляють, що узгоджені інтервенції більшості центральних банків впливають на валютний курс, сигналізуючи про майбутні зміни у монетарній політиці. У своєму дослідженні П’єтро Катте, Джампоало Ґаллі і Сальваторе Ребекчіні виявили, що всі дев’ятнадцять інтервенцій за 1985—1991 роки були певною мірою успішними*. Критики таких досліджень зауважують, що центральні банки можуть узагалі не здійснювати інтервенцій, поки не усвідомлять, що вони можуть вплинути на валютні ринки.
У пізнішому дослідженні Моріс Обстфельд з Каліфорнійського університету (м. Берклі), проаналізував можливість інтервенцій у 1993—1995 роках впливати на обмінний курс єни до долара США**. Він виявив незначні докази на підтримку тверджень, що інтервенції самі по собі можуть сповільнити тенденції валютного ринку, і жодних доказів, що вони можуть повністю змінити тенденції ринку. Одним винятком була інтервенція 14 серпня 1993 р., яка підвищила вартість долара щодо єни. Проте Обстфельд зауважив, що ця інтервенція збігалася в часі із заявою заступника секретаря скарбниці Лоренса Саммерса про те, що США не мають намірів використовувати знецінення долара як засіб для розширення доступу на японські ринки.
Зрештою, хоч узгоджені зміни монетарної політики можуть впливати на валютний курс, стерильні інтервенції самі по собі навряд чи мають довгостроковий вплив на нього.

* Pietro Catte, Giampoalo Galli, and Salvatore Rebecchini, «Concerted Interventions and the Dollar: An Analysis of Daily Data», in Peter B. Kenen, Francesco Papadia, and Fabrizio Saccomani, end., The International Monetary System. Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1995.
** Maurice Obstfeld, «International Currency Experience: New Lessons and Lessons Relearned», Brookings Papers on Economic Activity 1:119—220, 1995.

 

Відплив коштів зі США до іноземців є платежами (видатками), які записуються зі знаком мінус. Видатки охоплюють купівлю іноземних товарів і послуг (імпорт), грошові видатки домогосподарств та фірм США на купівлю іноземних активів (відплив капіталу) і подарунки іноземцям включно із наданням допомоги (односторонні трансфери). Головні компоненти рахунків платіжного балансу підсумовують трансакції купівлі-продажу товарів та послуг (баланс поточного рахунку, який містить торговельний баланс) і потоки коштів для міжнародних позик чи запозичень (баланс рахунку капіталів, який містить статтю «Офіційні розрахунки»). Досліджуючи, які грошові потоки до якого компонента належать, ви побачите, як потоки коштів, отриманих від міжнародних трансакцій, впливають на економіку і джерело міжнародних резервів ФРС, і є необхідними для проведення міжнародної валютної політики.


З ФІНАНСОВИХ НОВИН...

Платіжний баланс США
Інформація про платіжний баланс широко висвітлюється в газетах. Торговельному балансу приділяється особлива увага, коли про нього звітують наприкінці кожного місяця. Департамент торгівлі США публікує зведений

 

платіжний баланс щоквартально в жур­налі Survey of Current Business. Аналітики, торговці й фінансові інституції використовують його для прогнозування змін валютних курсів і процентних ставок1.
Джерело: Survey of Current Business.

 

 

 

 

Transactions, 1999

$ billion

 

 

Trade balance

1. Exports of goods, services, and income (2 + 3 + 4)

1232.4

 

 

(2) + (6) =

2. Goods

684.4

 

 

–$ 345.5 billion

3. Services

271.9

 

 

 

4. Income receipts on investments

276.2

 

 

Current account

5. Imports of goods, services, and income (6 + 7 + 8)

–1515.9

 

 

balance

6. Goods

–1029.9

 

 

(1) + (5) + (9) =

7. Services

–191.3

 

 

–$ 331.5 billion

8. Income payments on investments

–294.6

 

 

 

9. Unilateral transfers

–48.0

 

 

Official settlements

10. Capital account transactions, net

–3.5

 

 

balance
(12) + (16) =

11. U.S. assets abroad, net [increase of capital
outflows (–)] (12 + 13 +14)

 

–430.2

 

 

$ 51.6 billion

12. U.S. official reserve assets

–8.7

 

 

 

13. U.S. government assets (other than ORA), net

2.8

 

 

Capital account

14. U.S. private assets, net

–441.7

 

 

Balance
(10) + (11) + (15) =

15. Foreign assets in the U.S., net [increase of capital
inflow (+)] (16 + 17)

 

753.6

 

 

$ 319.9 billion

16. Foreign official assets, net

42.9

 

 

 

17. Other foreign assets, net

710.7

 

 

 

18. Allocations of Special Drawing Rights

0.0

 

 

 

19. Statistical discrepancy

–11.6

 

 

 

 

Кожна міжнародна трансакція відображає обмін товарів, послуг або активів між домогосподарствами, фірмами чи урядами. Тому дві сторони обміну мусять завжди збалансовуватися. Іншими словами, платежі та надходження у рахунках платіжного балансу повинні дорівнювати нулю, або
Баланс поточного рахунка + Баланс рахунка капіталів = 0.       (22.1)
Поточний рахунок
Поточний рахунок підсумовує трансакції між країною та її іноземними торговельними партнерами щодо купівлі та продажу вироблених товарів і послуг. Почнемо з торговельного балансу — це різниця між експортом та імпортом товарів (рядок 2 плюс рядок 6 у таблиці, наведеній вище, оскільки імпорт записується зі знаком мінус). Торговельний баланс США у 1999 р. мав дефіцит у розмірі $ 345,5 млрд, імпорт обсягом $ 1029,9 млрд перевищував експорт — $ 684,4 млрд. Коли експорт перевищує імпорт, тоді торговельний баланс має надлишок.
Трьома іншими компонентами поточного рахунка є експорт та імпорт послуг (ряд­ки 3 і 7), чисті доходи від інвестицій (рядки 4 і 8) та односторонні трансфери (рядок 9). У 1999 р. США мали надлишок у торгівлі послугами, продавши більше на $ 80,6 млрд послуг іноземцям, ніж резиденти США купили за кордоном. Чисті інвестиційні доходи були від’ємними для США у 1999 р. в розмірі $ 18,4 млрд. Це означає, що резиденти США сплатили менше інвестиційних доходів іноземним інвесторам, аніж вони отримали від іноземних інвестицій. Нарешті, США пожертвували, згідно з балансом, $ 48,0 млрд односторонніх трансферів. Баланс поточного рахунка дорівнює сумі торговельного балансу, балансу послуг, чистих інвестиційних доходів і односторонніх трансферів. У 1999 р. він мав дефіцит обсягом $ 331,5 млрд.
Якщо баланс поточного рахунку має надлишок (додатну величину), то громадяни США мають кошти для надання позик іноземцям. Якщо ж баланс є від’ємним або дефіцитним, як у 1999 р., то США мусять позичати різницю для того, аби заплатити за товари і послуги, куплені за кордоном. Зокрема, політики були занепокоєні дефіцитом поточного рахунку США у 1980-х, 1990-х і на початку 2000-х років, оскільки це вимагало, щоб США позичали від заощадників для фінансування дефіциту. Як і у випадку з домогосподарствами чи фірмами, надлишок чи дефіцит поточного рахунку урядів вимагають компенсуючих фінансових трансакцій. Надлишок чи дефіцит поточного рахунку в платіжному балансі мусить бути збалансований міжнародними кредитами чи запозиченнями або змінами у трансакціях з офіційними резервами. Отже, великий дефіцит поточного рахунка США у 1980-х, 1990-х і на початку 2000-х років спричинився до того, що США дуже залежали від заощаджень з-за кордону — міжнародних запозичень — для фінансування внутрішнього споживання, інвестицій і дефіциту федерального бюджету.
Баланс поточного рахунка також забезпечує інформацією про очікувані зміни валютних курсів. Якщо є дефіцит поточного рахунка, то громадяни США мають більший попит на іноземні товари і послуги, аніж іноземці — на американські товари і послуги. Тому громадяни США повинні збільшити свій попит на іноземну валюту для купівлі цих іноземних товарів і послуг, спричиняючи знецінення вартості долара супроти іноземних валют. Міжнародні позики чи запозичення для досягнення збалансування платіжного балансу також викликають зміни у попиті на внутрішні та іноземні активи, що може вплинути на внутрішні та іноземні процентні ставки і валютний курс (розділ 8).
Хоча платіжний баланс є набором бухгалтерських взаємозв’язків, модель рішень про надання й одержання позик, що розглядалася у розділі 6, допомагає пояснити, які чинники визначають міжнародне надання й одержання позик. Для великої відкритої економіки, такої, як США, чинники, що збільшують національні заощадження чи міжнародні позики, приводять до відпливу капіталу і надлишку поточного рахунка. Чинники, які зменшують національні заощадження чи збільшують міжнародні запозичення, ведуть до припливу капіталу і дефіциту поточного рахунка.
Рахунок капіталів
Рахунок капіталів вимірює торгівлю наявними фінансовими чи реальними активами між країнами. Коли хтось у країні продає актив (наприклад, хмарочос, облігацію чи акції) іноземному інвесторові, трансакція записується на рахунках платіжного балансу як приплив капіталу, оскільки кошти надійшли у країну, щоб купити актив. Коли ж хтось у країні купує актив за кордоном, трансакція записується у рахунках платіжного балансу як відплив капіталу, оскільки кошти забрали з країни, щоб купити актив. Таким чином, коли багатий британський інвестор купує пентгаус на Нью-йоркській Trump Tower, трансакція записується як відплив капіталу зі Сполученого Королівства і як приплив капіталу до США.
Баланс рахунка капіталів є сумою притоку капіталу (рядок 15) мінус відтік капіталу (рядок 11) — плюс чисті трансакції рахунка капіталу (рядок 10), які складаються переважно з прощених (списаних) боргів і трансферів фінансових активів мі-
грантів, коли вони приїжджають у США. Баланс рахунка капіталів є додатним, якщо громадяни країни продають більше активів іноземцям, ніж вони купують від іноземців. Баланс рахунка капіталів є дефіцитним, якщо громадяни країни купують більше активів від іноземців, ніж вони продають іноземцям. У 1999 р. США мали приплив капіталу в розмірі $ 753,6 млрд, а відплив капіталу становив $ 430,2 млрд, плюс чисті трансакції рахунка капіталу — $ 3,5 млрд, що дало чистий баланс рахунка капіталу (зростання активів США, якими володіють іноземці) обсягом у $ 319,9 млрд.


* Скорочення внутрішньої пропозиції грошей може збільшити очікуване поціновування національної валюти, спричиняючи переміщення Rf уліво і призводячи в подальшому до зростання валютного курсу. Для спрощення ми ігноруємо тут цей ефект.

** У даному випадку умова паритету номінальних процентних ставок на валютному ринку відображає премію за валютний ризик hf,d [що розглядалося у розділі 8, рівняння (8.7)]:

З доповненням премії за ризик стерилізована інтервенція на валютному ринку може вплинути і на валютний курс; тобто якщо стерильний продаж національної валюти збільшить hf,d, то за інших незмінних умов EX повинен упасти, аби виконати умову паритету процентних ставок.

Баланс офіційних розрахунків
Не всі потоки капіталу між країнами відображають трансакції домогосподарств і фірм; зміни в активах, якими володіють уряди і центральні банки, доповнюють приватні потоки капіталів. Офіційні резерви є активами, якими володіють центральні банки і які можуть бути використані при здійсненні міжнародних платежів для того, щоб зрівноважити платіжний баланс і проводити міжнародну валютну політику. Історично золото було головним активом офіційних резервів. Офіційні резерви нині представлені здебільшого у вигляді державних цінних паперів США та інших розвинутих країн, депозитами іноземних банків і спеціальними активами під назвою Спеціальні права запозичення (SDR), створеними Міжнародним валютним фондом (міжнародною організацією, яку ми розглянемо нижче у цьому розділі).
Баланс офіційних розрахунків дорівнює чистому приросту (національна власність мінус іноземна власність) офіційних резервних активів країни. Рядок 12 показує, що ФРС зменшила свої офіційні резерви на $ 8,7 млрд. (Тому що збільшення відображається у балансі зі знаком мінус — оскільки це є відплив капіталу, то додатна величина у даному випадку вказує на зменшення резервів). Рядок 16 відображає, що іноземні центральні банки збільшили обсяг своїх резервних активів, деномінованих у доларах США, на суму у $ 42,9 млрд. Цей офіційний приплив капіталу відображає інтервенції, що були здійснені іншими центральними банками для підтримки валютного курсу долара так само, як нагромадження міжнародних резервів новими економіками в Азії. Тоді баланс офіційних розрахунків США у 1999 р. становив — $ 8,7 млрд мінус $ 42,9 млрд, тобто $ 51,6 млрд.
Баланс офіційних розрахунків часто називають іще надлишком чи дефіцитом платіжного балансу. В 1999 р. США мали дефіцит платіжного балансу в розмірі $ 51,6 млрд. Коли країна має надлишок платіжного балансу, то вона нагромаджує міжнародні резерви, оскільки її надходження перевищують платежі — іноземні центральні банки забезпечують центральний банк країни міжнародними резервами. Коли країна має дефіцит балансу офіційних розрахунків, або дефіцит платіжного балансу, вона витрачає міжнародні резерви. Через те, що долар США та деноміновані у доларах активи слугують як найбільший компонент міжнародних резервів, дефіцит платіжного балансу США може бути профінансований за рахунок зменшення міжнародних резервів США і зростання доларових активів, що перебувають у власності іноземних центральних банків. Аналогічно, поєднання зростання міжнародних резервів США та зменшення доларових активів, що перебувають у власності іноземних центральних банків, може компенсувати надлишок платіжного балансу США.
Взаємозв’язок між статтями балансу
Пригадаймо, що у принципі сума балансу поточного рахунка і балансу рахунка капіталів дорівнює нулю. В реальному житті проблеми в обчисленні (статистичні проблеми) не дають такої чіткої відповідності. Коригування помилок при обчисленні, статистична розбіжність (рядок 19) міститься у рахунку капіталів платіжного балансу. В 1999 р. величина цього рахунка сягала $ 11,6 млрд (приплив капіталу). Багато аналітиків вірить, що великі статистичні розбіжності в рахунках платіжного балансу країн відображають приховані потоки капіталів (пов’язаних з нелегальною діяльністю, ухилянням від сплати податків або втечею капіталу внаслідок політичного ризику).
Ґрунтуючись на наведеному вище матеріалі, можна зробити висновок, що міжнародні товарні та фінансові трансакції впливають як на поточний рахунок, так і на рахунок капіталів у платіжному балансі. Закриваючи міжнародні трансакції країни для платіжного балансу, її центральний банк та іноземні центральні банки здійснюють трансакції з міжнародними резервами, які можуть вплинути на грошову базу.
 



КОНТРОЛЬНЕ ЗАПИТАННЯ
Використовуючи рахунки платіжного балансу, поясніть, які чинники визначають те, що США перетворилися з нетто-кре­дитора на нетто-дебітора (боржника) упродовж 1980-х років. Великий торговельний дефіцит США (знак мінус у платіжному балансі) означає, що США беруть позики з-за кордону. В платіжному балансі це показано як приплив іноземного капіталу (знак плюс у платіжному балансі). Отже, великий торговельний дефіцит пов’яза­ний з тим, що країна стає нетто-дебітором для іноземних заощад-
ників.
РЕЖИМИ ВАЛЮТНИХ КУРСІВ
І МІЖНАРОДНА ФІНАНСОВА СИСТЕМА
ФРС та інші центральні банки беруть участь в інтервенціях на валютному ринку для підтримки обмінної вартості своїх національних валют. Політичні угоди впливають на обсяг і час купівлі-продажу центральними банками міжнародних резервів. Зокрема, держави погоджуються брати участь у певному режимі валютних курсів або системі коригування валютних курсів та потоків товарів і послуг між країнами. Деколи країни досягають домовленості про фіксацію обмінних курсів своїх національних валют, і ці угоди зобов’язують центральні банки підтримувати ці обмінні курси. Інколи валютним курсам дозволяють коливатися, але центральні банки все одно часто обмежують коливання валютних курсів. У цьому параграфі ми розглянемо ці режими валютного курсу і їхній вплив на проведення монетарної політики центральними банками. Зокрема, проаналізуємо режими валютних курсів в умовах: 1) як обіцянка тримає систему разом, 2) як коригуються валютні курси для дотримання обіцянки, 3) як діють центральні банки для підтримання рівноваги у міжнародній валютній і фінансовій системі. Оцінимо також переваги й недоліки кожної із систем.
Фіксовані обмінні курси
і золотий стандарт
У минулому більшість режимів валютних курсів були системами фіксованих валютних курсів, у яких обмінні курси встановлювалися на рівні, що визначалися і підтримувалися урядами. Класичний золотий стандарт, що був в основі міжнародної валютної та фінансової системи до Першої світової війни, ілюструє переваги й недоліки системи фіксованих валютних курсів. За золотого стандарту валюти країн-учасниць конвертуються в узгоджену кількість золота. Валютні курси між будь-якими валютами двох країн фіксуються завдяки своєму вмісту золота.
Наприклад, якщо 1 дол. США можна було обміняти на 1/20 унції золота, а 1 фран­цузький франк — на 1/80 унції золота, $ 1 = FF4 і $ 0,25 = FF1. Розгляньмо один із прикладів торгівлі й потоків капіталу між Францією і США для ілюстрації впливу цієї системи фіксованих валютних курсів. За системи фіксованих валютних курсів, яка ґрунтується на золотому стандарті, імпортер зі США міг купити товари від французького експортера або 1) обмінявши долари на французькі франки у Франції і купивши товари, чи 2) обмінявши долари на золото у США і привізши золото до Франції, купити франки і французькі товари.
Припустимо, що попит на французькі товари зріс більше, аніж попит на американські товари, що призвело до зростання попиту на франки і падіння попиту на долари. Отже, здійснюється тиск на обмінний курс франка до долара на валютному ринку в бік зменшення, скажімо, з $ 1 = FF4 до $ 1 = FF3. У даній ситуації американські імпортери могли б отримати прибуток, привозячи золото до Франції і купуючи там франки, поки США і Франція продовжують обмінювати національні валюти на золото за встановленим наперед курсом.
Таким чином, якщо Саллі Шарп, імпортер одягу у Філадельфії, хоче купити одяг від Deluxe of Paris на суму FF5000, то вона може використати будь-яку з двох наведених вище стратегій. По-перше, якщо вона спробує обміняти долари на франки на валютному ринку, вона виявить, що мусить заплатити 5000/3 = $ 1666,67 за одяг. Але вона має альтернативу і може обміняти $ 1250 на золото, переправити золоті зливки до Франції і вимагати, щоб Банк Франції обміняв золото на франки за фіксованим обмінним курсом. За офіційного обмінного курсу $ 1 = FF4 вона отримає FF5000 за своє золото, і цієї суми достатньо, щоб купити одяг. Друга стратегія забезпечує дешевше рішення для Саллі. Вона заощаджує на цій трансакції $ 416,67, здійснюючи купівлю одягу найвигіднішим для себе шляхом, поки вартість перевезення золота з Філадельфії до Франції не перевищує $ 416,67.
Що ж відбувається у Франції, коли американські імпортери, подібно до Саллі Шарп, привозять своє золото до Парижа? Золото надходить у Францію, збільшуючи міжнародні резерви цієї країни, оскільки золото врешті-решт обмінюється на франки. США втрачають відповідний обсяг міжнародних резервів, оскільки долари віддаються уряду в обмін на золото. Зростання міжнародних резервів країни збільшує її монетарну базу, тоді як зменшення міжнародних резервів країни знижує її грошову базу. Отже, грошова база зростає у Франції і зменшується у США, спричиняючи тиск на рівень цін у Франції в бік зростання і низхідний тиск на рівень цін у США. Французькі товари стають дорожчими відносно американських товарів. Тому відносний попит на французькі товари зменшується, повертаючись до по-
переднього торговельного балансу і спричиняючи зростання валютного курсу до офіційного рівня $ 1 = FF4.
Проте якщо відносний попит на американські товари зростає, ринкові сили чинять висхідний тиск на валютний курс. Тоді золото перетікає з Франції до США, зменшуючи французьку грошову базу та збільшуючи американську грошову базу. В такому випадку зростання рівня цін, яке відбувається у США щодо французького рівня цін, робить французькі товари привабливішими, відновлюючи торговельний баланс до попереднього рівня. Валютний курс повертається назад до фіксованого рівня $ 1 = FF4.
Однак була одна проблема при регулюванні економічного процесу за золотого стандарту, яка полягала в тому, що країни з торговельним дефіцитом і відпливом золота зазнавали зниження рівня цін або дефляції. Періоди неочікуваних і різко виражених дефляцій спричинили рецесії. Упродовж 1870-х, 1880-х та 1890-х років низка дефляцій спровокувала рецесії у США. Падіння рівня цін збільшило реальну вартість номінальних боргових тягарів домогосподарств та фірм, призводячи до фінансових потрясінь у багатьох секторах економіки.
Ще один наслідок фіксованих обмінних курсів за золотого стандарту полягав у тому, що країни майже не контролювали своєї національної монетарної політики. Причина полягала в тому, що потоки золота спричиняли зміни у грошовій базі. Унаслідок цього країни зіткнулися з неочікуваною інфляцією чи дефляцією, викликаною міжнародною торгівлею або фінансовими потрясіннями. Більше того, відкриття родовищ золота і його видобування суттєво впливало на зміни світової пропозиції грошей, ще більше погіршуючи ситуацію. Наприклад, у 1870-х і 1880-х роках відкриття нових родовищ золота і швидке економічне зростання сприяло падінню цін. З другого боку, у 1890-х роках золота лихоманка на Алясці і на теперішній території Південно-Африканської республіки підвищили рівень цін у всьому світі.
Теоретично золотий стандарт вимагав, щоб усі країни дотримувалися своїх обіцянок вільно обмінювати національні валюти на золото за фіксованими обмінними курсами. Практично ж лише Англія робила обіцянку такого режиму обмінного курсу правдоподібною. Могутність британської економіки, її торговельний надлишок та величезний золотий запас робили Англію символом надії міжнародної валютної та фінансової систем.
Упродовж Першої світової війни колапс міжнародної торговельної системи змусив країни відмовитися від своїх обіцянок обмінювати національні валюти на золото. Золотий стандарт був відроджений на короткий термін у період між двома світовими війнами, але економісти загалом стверджують, що він поглибив світову депресію на початку 1930-х років. Федеральна резервна система намагалася зменшити відплив золота у 1930—1931 рр., збільшуючи облікову ставку, що сприяло поглибленню фінансової кризи у США. Згодом США тимчасово скасували загальне право громадян обмінювати долари на золото. Бен Бернанке і Гарольд Джеймс з університету Прінстона виявили, що країни, які намагалися підтримати золотий стандарт на початку 1930-х років, більше постраждали від глибокої дефляції та депресії, аніж країни, які відмовилися від золотого стандарту*.

Адаптація фіксованих обмінних курсів:
Бреттон-Вудська система
Незважаючи на ліквідацію золотого стандарту, багато країн залишалися зацікавленими у концепції фіксованих обмінних курсів. Із наближенням Другої світової війни до завершення представники союзних урядів зустрілися у Бреттон-Вудсі, Нью-Гемпшир, для розробки нової міжнародної валютної та фінансової систем. Досягнута угода, відома як Бреттон-Вудська система, існувала у 1945—1971 рр. Її творці намагалися відновити систему фіксованих валютних курсів, але допускали більш плавне короткотермінове економічне коригування, ніж за золотого стандарту. Перспектива, яка мала утримувати систему в цілісності, полягала в тому, що іноземні центральні банки мали б змогу обмінювати долари США на золото за ціною $ 35,00 за унцію. Отже, досягнута домовленість щодо обмінних курсів установлювала вартість іноземної валюти у доларах, а долари можна було обміняти на золото у США за офіційною ціною $ 35,00 за унцію. США отримали цей спеціальний статус унаслідок своєї домінантної позиції у глобальній економіці в той час, а також тому, що там був зосереджений найбільший світовий запас золота. Оскільки центральні банки використовували доларові активи і золото як міжнародні резерви, долар був відомий як міжнарод­на резервна валюта.
За Бреттон-Вудської системи обмінні курси вимагали регулювання лише тоді, коли країна перебувала у фундаментальній нерівновазі, тобто мала постійний дефіцит чи надлишок платіжного балансу за фіксованого обмінного курсу. Щоб допомогти країнам здійснити короткотермінове економічне коригування дефіциту чи надлишку платіжного балансу за фіксованого обмінного курсу, за умовами Бреттон-Вудського договору було створено Міжнародний валютний фонд (МВФ). Ця міжнародна організація зі штаб-квартирою у Вашингтоні, округ Колумбія, зросла з 30 країн-учасниць до понад 150-и станом на 1999 р. У принципі, МВФ мав бути кредитором останнього порятунку для запобігання короткотерміновим економічним розладам, які загрожували стабільності золотого стандарту. На практиці МВФ також підтримував внутрішню економічну політику, пов’язану зі стабільністю обмінного курсу, та збирав і стандартизував міжнародні економічні й фінансові дані для моніторингу країн-учасниць.
Хоча це не було безпосередньо пов’язано із формуванням міжнародної валютної системи, за Бреттон-Вудською угодою було створено Світовий Банк, або Міжнародний банк реконструкції і розвитку для надання довгострокових кредитів країнам, що розвиваються. Ці кредити надавалися для будівництва інфраструктури (наприклад, автомагістралей та мостів, виробництва та розподілу електроенергії, водозабезпечення), для допомоги економічному розвитку цих країн. Світовий банк збирає необхідні кошти для надання позик, продаючи облігації на міжнародному ринку капіталів. Нині точаться дискусії щодо продовження традиційної ролі як МВФ, так і Світового банку.
Хоча МВФ більше не намагається впровадити фіксовані валютні курси (його основна функція у Бреттон-Вудській системі), його діяльність як кредитора останньої інстанції зросла. Під час кризи заборгованості Третього світу 1980-х років МВФ надавав кошти таким країнам, щоб допомогти їм повернути кредити. Позики МВФ під час Мексиканської фінансової кризи (1994—1995 рр.) і Східно-Азійської фінансової кризи (1997—1998 рр.) викликали багато суперечок щодо його ролі у міжнародній фінансовій системі.


ІНФОРМАЦІЯ ДЛЯ РОЗДУМІВ…

Чи віджили себе МВФ
та Світовий банк?

Деякі аналітики закликають до переосмислення ролі МВФ та Світового бан­ку. Ці багатосторонні кредитні інституції пережили Бреттон-Вудську систе­му, яка їх створила. У 1940-х та 1950-х роках міжнародний ринок капіталу був вузьким; у 1990-х роках цей ринок щоденно слугує засобом передачі мільярдів доларів. Аналітики запитують: чому ж не дозволити міжнародним ринкам надавати позики урядам?
Прихильники збереження існуючої системи пропонують два аргументи. По-перше, МВФ та Світовий банк відіграють важливу роль у нагромадженні та збереженні інформації і досвіду щодо здійсненої експертизи економік багатьох країн, особливо країн, що розвиваються. Позика від однієї з цих інституцій може бути кращим індикатором для приватних позикодавців про кредитоспроможність певної країни, аніж кредитні приватні рейтинги. По-друге, МВФ та Світовий банк можуть фінансувати позики шляхом отримання коштів за нижчою вартістю, аніж це може зробити позичальник. Ці аргументи, на їхню думку, свідчать про те, що МВФ та Світовий банк усе ще потрібні.
На початку 1990-х років країни Центральної Європи, Співдружності незалежних держав та Африки покладали великі надії на МВФ і Світовий

 

банк. Деякі критики пропонували злиття двох організацій, вважаючи це оптимальним рішенням для розв’язан­ня проблем міжнародної грошово-кредитної системи.
МВФ багато критикували за невдачі під час азійської кризи та наслідки, які ця криза спричинила для економіки інших країн (особливо Бразилії) у 1997 та 1998 роках. Особливе занепокоєння полягало у тому, що політика МВФ призвела до бідування багатьох мешканців Таїланду, Індонезії та Малайзії, водночас недостатньо караючи спекулянтів за втрати прибутку. Тим часом, як адміністрація Клінтона та конгрес США сперечалися щодо надання МВФ додаткового фінансування, багато економістів закликали до повного реформування МВФ. Зокрема, економісти наголошували на чотирьох принципах його діяльності: 1) вживати оперативних заходів щодо установ, які зазнали банкрутства, 2) прийняти та впровадити стандарти щодо капіталу, 3) підтри­мувати дисципліну на ринках та 4) забезпечувати вільні потоки капіталу. Сучасні дебати щодо МВФ дають можливість упровадити реформи для зменшення моральної шкоди, завданої міжнародними кризами.
У 2001 р. нова адміністрація Буша запланувала жорсткіші заходи щодо розв’язання проблем МВФ, зосереджуючи більшу увагу на наданні допомоги для забезпечення короткострокової ліквідності.

* Ben Bernanke and Harold James, «The Gold Standard, Deflation, and Financial Crisis in the Great Depression: An International Comparison», in R. Glenn Hubbard, ed., Financial Markets and Financial Crises. Chicago: University of Chicago Press, 1991.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2017 BPK Group.