лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
загрузка...
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

Гроші, фінансова система та економіка

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

 

 


РОЗДІЛ

Організація діяльності
центральних банків

Буде він, чи не буде? На початку 1996 р. аналітики міркували про те, чи президент Клінтон призначить Алана Грінспена на третій термін головою Ради керуючих ФРС, «виконавчим директором» центрального банку США. У деяких чутках припускалося, що президент зволікав із повторним призначенням голови ФРС, щоб домогтися від ФРС монетарної політики більшого розширення грошового обігу. Учасники фінансових ринків були стурбовані, що в разі непризначення Грінспена центральний банк втратить роль фінансового лідера. Грінспен був знову призначений головою Ради керуючих ФРС у 1996 р., однак внутрішній і зовнішній тиск на ФРС призвів до перетягування каната щодо курсу монетарної політики. У 1998 р. подібне відбувалося в усьому світі. Так само, як голова ФРС Грінспен, керівник Банку Японії Машару Хаямі і президент Європейського центрального банку (ЄЦБ) Вім Дюсенберг докладали всіх зусиль, щоб збалансувати завдання монетарної політики і політичний тиск.
Чому вибір голови центрального банку має бути об’єктом політичної дискусії і подією, що може непокоїти фінансові ринки? З попередніх розділів нам відомо, що ФРС відіграє активну роль у процесі формування пропозиції грошей. Але вивчаючи процес формування пропозиції грошей, ми розглядали ФРС як «чорну скриньку». Тобто ми спостерігали результати діяльності ФРС з регулювання грошової бази, встановлення резервних вимог і надання дисконтних позик, але детально не аналізували діяльність ФРС, щоб побачити чому ці рішення були ухвалені та виконані. Це наше завдання у цьому розділі та у двох наступних. У цьому розділі, вивчаючи структуру ФРС, ми розглянемо її методи проведення монетарної політики. Голову ФРС часто називають другою найважливішою особою в державі. Причина у тому, що ФРС здійснює контроль монетарної політики — набору рішень, що впливає на добробут людей і фірм упродовж економічних спадів і піднесень. Трохи дивно, що спекуляції навколо призначення Грінспена спричинили таке хвилювання на Вол Стріт.
Нашою конкретною метою у цьому розділі є вивчення організації, структури і ролі ФРС як органу формування економічної політики. Ми також розглянемо політичне середовище, в якому діє ФРС, і дискусії щодо незалежності центрального бан­ку. Відтак розглянемо організацію діяльності та незалежність центральних банків поза межами США, включаючи новостворений ЄЦБ.
РОЗПОДІЛ ВЛАДНИХ
ПОВНОВАЖЕНЬ У ФРС
Майже не існує країн, що мають таку складну структуру центрального банку, яка характерна для ФРС у США. Організація ФРС стала результатом політичної боротьби між прихильниками міцних економічних інститутів і тими, хто лякав великими та могутніми економічними інтересами, яка й дала США розрізнену банківську систему. Щоб зрозуміти, чому ФРС так організована, нам необхідно повернутися до історії перших спроб нації створити центральний банк.
Створення системи
Майже одразу після здобуття Сполученими Штатами Америки незалежності керуючий Державною скарбницею Александр Гамільтон створив Банк США, який мав функціонувати як центральний банк, але його власниками були як уряд, так і приватні інвестори. Недовіра аграрних і дрібних підприємницьких структур південних і західних штатів до Банку США призвела до його ліквідації у 1811 р. Другий Банк США було створено у 1816 р., але президент-популіст Ендрю Джексон не відновив його загальнодержавного статусу, коли той утратив повноваження у 1836 р. (банк ще деякий час проіснував як банк штату Пенсільванія).
Ліквідація другого Банку США залишила державу без офіційного кредитора останньої інстанції для банків. Вакансія була заповнена приватними інститутами, такими, як Нью-йоркська розрахункова палата. Однак серйозні загальнодержавні фінансові паніки у 1873, 1884, 1893 і 1907 роках, які супроводжувалися економічними спадами, спричинили побоювання у конгресі щодо нестабільності фінансової системи США. Після паніки 1907 р. і дальшого економічного спаду конгрес розглянув право на урядові інтервенції. Багато офіційних представників висловлювали сумнів у тому, що такі банкіри, як нью-йоркський фінансист Дж. П. Морган, котрий de facto виконував роль кредитора останньої інстанції, був би в змозі впоратися з майбутніми кризами. Конгрес призначив Національну комісію з грошового обігу, щоб розпочати офіційне розслідування, що й привело до створення центрального банку. За підтримки президента Вудроу Вільсона акт про Федеральну резервну систему став законом у 1913 р.
Згідно із законом «Про Федеральну резервну систему» 1913 р. було створено центральний банк США — Федеральну резервну систему (ФРС). Закон передбачав систему заходів з контролю та звітності для розподілу економічної влади на три час­тини: між інтересами банкірів і підприємців, між штатами і регіонами та між урядом і приватним сектором. Закон «Про Федеральну резервну систему» і наступні нормативні акти створили чотири групи в системі, кожна з яких теоретично уповноважена виконувати певні обов’язки: федеральні резервні банки (ФРБ), банки—учасники ФРС, Рада керуючих (РК) і Комітет з операцій на відкритому ринку (FOMC). Повноваження, що були надані кожній групі, відображають початкову мету закону 1913 р. — надати центральному банку контроль над кількістю грошей в обігу і величиною дисконтних позик банкам—членам ФРС (функція кредитора останньої інстанції). Теоретично президент і конгрес не передбачали, що ФРС контролюватиме проведення монетарної політики у таких широко окреслених межах. Проте з часом ФРС практично перебрала на себе провідну роль у розробленні такої політики. Далі ми розглянемо роль кожної з основних груп ФРС у проведенні операцій на відкритому ринку, встановленні резервних вимог і наданні дисконтних позик.
Федеральні резервні банки
Закон «Про Федеральну резервну систему» поділив територію США на дванадцять федеральних резервних округів, кожен з яких має свій федеральний резервний банк в одному (головному) місті (і у більшості випадків — додаткові відділення в інших містах округу) для надання дисконтних позик. На рисунку 19.1 показано федеральні резервні округи і місцезнаходження федеральних резервних банків. Мапа може здатися дивною на перший погляд: жоден штат (навіть Каліфорнія чи Нью-Йорк) не є федеральним резервним округом. Деякі штати розділені відповідно до кордонів округів, а економічно несхожі штати згруповані в один округ. Більшість федеральних резервних округів охоплюють одночасно урбанізовані та сільські місцевості, які представляють промислові, аграрні інтереси та інтереси сфери послуг. Таке групування зроблено спеціально, щоб запобігти будь-якому преференційному трактуванню з боку Федерального резервного банку якоїсь групи інтересів чи штату. Так само округ не може функціонувати за рахунок інших округів, оскільки за ним наглядає Рада керуючих і Комітет з операцій на відкритому ринку (FOMC). Якщо в одному окрузі спостерігається спад, то він не може в односторонньому порядку змінити грошову і кредитну політику ФРС, щоб задовольнити свої потреби. Деякі міста (Нью-Йорк, Чикаго, Сан-Франциско), зрозуміло, були великими населеними пунктами у 1914 р., і саме тому були обрані місцем розташування федеральних резервних банків. Інші міста були обрані внаслідок політичного тиску під час дебатів навколо закону «Про Федеральну резервну систему». (Наприклад Річмонд, штат Вірджинія, батьківщина Картера Гласа, одного з правових архітекторів ФРС).
Хто є власниками федеральних резервних банків (ФРБ)? У принципі, приватні комерційні банки в кожному окрузі, що є членами ФРС, є власниками окружного банку. Насправді ж, кожен федеральний резервний банк є спільним приватно-державним підприємством. Банки-учасники отримують дивіденди (максимум 6 %) на свої частки акцій, якими вони володіють в окружному банку.
Керівним принципом закону про ФРС 1913 р. був такий, щоб одні клієнти (наприклад, фінанси, промисловість, торгівля чи сільське господарство) не могли використовувати економічну владу центрального банку за рахунок інших клієнтів. Саме тому конгрес обмежив структуру ради директорів федеральних резервних банків. Директори представляють інтереси трьох груп: банків, бізнесу і широкої громадськості. Банки-учасники обирають трьох банкірів (директорів класу А) і трьох визначних підприємців у сфері промисловості, торгівлі й сільського господарства (директорів класу В). Рада керуючих ФРС призначає трьох директорів для захисту суспільних інтересів (директорів класу С). Ці дев’ять директорів ФРБ разом призначають президента цього банку, кандидатура якого затверджується Радою керуючих.
Дванадцять федеральних резервних банків виконують обов’язки відповідно до ролі ФРС у платіжній системі, монетарному контролі та фінансовому регулюванні. Зокрема, окружні банки:

  • управляють безготівковими чековими розрахунками у платіжній системі;
  • керують обігом готівки, випускаючи нові й вилучаючи з обігу зношені федеральні банкноти;
  • проводять дисконтне кредитування, надаючи і управляючи дисконтними позиками банків у межах округу;
  • виконують наглядові й регулятивні функції, такі, як перевірка банків-учасників у штаті та розгляд заяв на злиття банків;
  • надають послуги підприємствам, збираючи і представляючи дані про ділову активність в окрузі, а також публікуючи статті на монетарні та банківські теми, написані професійними економістами, які працюють у банках.

Рисунок 19.1.

Федеральні резервні округи і банки

 

Поділ 50 штатів на 12 федеральних резервних округів було організовано так, що кожен округ одночасно складався з урбанізованих і сільських місцевостей, а також підприємницьких інтересів сфери послуг, промисловості та сільського господарства.
Джерело: Federal Reserve Bulletin, December 2000, p. A74.

Банки федерального резервного округу залучені до процесу проведення монетар­ної політики як прямо (через дисконтні позики), так і опосередковано (через членство у федеральних резервних комітетах). Теоретично федеральні резервні банки встановлюють дисконтну ставку і визначають суми, які окремим банкам (членам і нечленам) дозволено позичати*. Окружні банки опосередковано впливають на політику через своїх представників у FOMC, який установлює правила проведення операцій на відкритому ринку (купуючи аби продаючи цінні папери через ФРС, аби вплинути на грошову базу), і у Федеральній консультаційній раді, дорадчому органі, що складається з представників банків округу.
Банки-учасники
Закон «Про Федеральну резервну систему» зобов’язує всі національні банки США бути учасниками ФРС. Банки штатів можуть приєднуватися до ФРС, на даний час лише один із семи банків штату є членом ФРС. Близько 40 % від загальної кількості банків США належать сьогодні до ФРС. Ці банки-учасники володіють майже ? усіх банківських депозитів.
Історично однією з причин низького рівня членства банків у ФРС є пов’язані з цим витрати. Резервні вимоги ФРС зобов’язують банки тримати частину своїх депозитів як «мертвий капітал», ефективно оподатковуючи банківське посередництво. І навпаки, коли банки засновуються штатом, а не федеральним урядом, то їхні резерви можуть приносити процент. Із зростанням номінальної процентної ставки упродовж 1960-х і 1970-х років витрати, пов’язані з членством у ФРС, також зросли, і дуже незначна частина банків штатів стала або залишилася членами ФРС.
Упродовж 1970-х років ФРС переконувала, що так званий «податок на резерви банків-учасників» ставить їх у невигідне конкурентне становище щодо банків-неучас­ників. ФРС заявила, що зменшення рівня членства банків підриває її спроможність впливати на пропозицію грошей і переконувала конгрес зобов’язати усі комерційні бан­ки вступити до ФРС. Хоча конгрес ще не узаконив такої вимоги, проте закон «Про дерегулювання депозитних інститутів і контроль за грошовим обігом» (DIDMCA) від 1980 р. вимагає, щоб усі банки (до кінця 1987 р.) зберігали резервні депозити у ФРС на таких самих умовах, як і банки-учасники. Цей закон надав банкам-учасникам і банкам поза ФРС однаковий доступ до дисконтних позик і послуг платіжної (чекових безготів­кових розрахунків) системи. Завдяки йому вдалося усунути відмінності між банками-учасниками і банками-неучасниками ФРС та стримати падіння рівня членства банків у ФРС. Сьогодні близько 3000 банків належать до ФРС.
 



КОНТРОЛЬНЕ ЗАПИТАННЯ
Припустимо, що City National Bank виплачує річну процентну ставку 7 % на депозити, які можуть вилучатися за допомогою чеків і на які встановлена 10 % резервна вимога. Якою є дійсна вартість коштів City National Bank?
На кожні 100 дол. США депозитів City National Bank зобов’язаний тримати 10 дол. США у резервах (у сховищі готівки або на депозитному рахунку у ФРС); для інвестицій залишається 90 дол. США. Банк мусить заплатити вкладникам (0,07)($ 100) = $ 7, щоб отримати 90 дол. коштів для інвестування у позики або цінні папери. Таким чином, дійсна вартість його коштів є не 7 %, а 7/90 = 7,8 %. Отже, резервні вимоги оподатковують банківське посередництво, збільшуючи вартість коштів City National Bank з 7 % до 7,8 %.
Рада керуючих
Рада керуючих знаходиться у Вашингтоні, округ Колумбія. Сім її членів призначаються президентом США і затверджуються сенатом. Аби забезпечити незалежність центрального банку, повноваження членів ради були встановлені так, що президент США загалом не може призначити повний склад Ради керуючих. Керуючі призначаються на один 14-річний термін; їхні повноваження розподілені так, що термін перебування на посаді одного з них закінчується в січні через рік*. Згідно з територіальним обмеженням члени Ради повинні обиратися з різних федеральних резервних округів.
Сьогодні багато членів Ради є професійними економістами, що працюють в уряді, бізнесі та науковій сфері. Головами Ради керуючих після Другої світової війни були представники різних сфер, наприклад, з Вол Стріт (Вільям МакЧесні Мартін), науковець (Артур Бернс), бізнесмен (Дж. Вільям Міллер), державний службовець (Пол Волкер) і економіст-аналітик (Алан Грінспен). Голова Ради призначається на чотирирічний термін і може бути призначений удруге, або його повноваження можуть бути розподілені впродовж 14-річного терміну.
Рада керуючих проводить монетарну політику для того, щоб впливати на пропозицію грошей у державі через операції на відкритому ринку, резервні вимоги і надання дисконтних кредитів. З 1935 р. вона має повноваження встановлювати резерв­ні вимоги у межах, визначених конгресом. Рада керуючих також установлює дисконт­ну ставку (яка в принципі визначається федеральними резервними банками) згідно з процедурою перегляду та встановлення. Сім з 12 членів FOMC є також членами Ради керуючих, і таким чином вона впливає на установлення правил проведення операцій на відкритому ринку. Окрім офіційної відповідальності за монетарний кон­троль, вона неофіційно впливає також на національні та міжнародні рішення у сфері економічної політики. Голова Ради керуючих дає поради президенту і виступає у конгресі з доповідями про стан економіки.
Рада керуючих має певні обов’язки щодо фінансового регулювання. До скасування Правила Q у 1986 р. Рада адмініструвала встановлення процентної ставки. Вона також установлювала граничні вимоги, за якими частку купівельної ціни цінних паперів інвестор був зобов’язаний заплатити негайно, а не купувати їх у кредит. Окрім того, вона визначає законні види діяльності для банків, що володіють компаніями, і видає дозволи на злиття банків. Нарешті, вона здійснює певний адміністративний контроль над федеральними резервними банками, перевіряючи їхні бюджети і встановлюючи заробітну платню їхнім директорам та службовцям.
Комітет з операцій на відкритому ринку
Дванадцять членів FOMC установлюють правила ФРС щодо проведення операцій на відкритому ринку. Членами FOMC є голова Ради керуючих, інші керуючі ФРС, президент федерального резервного банку Нью-Йорка та президенти чотирьох банків з 11 інших федеральних резервних банків (які виконують свої обов’язки за принципом ротації). Лише п’ять президентів федеральних резервних банків мають право голосу у FOMC, але всі 12 беруть участь у засіданнях і обговореннях. Комітет засідає вісім разів на рік.
ФРС впливає на грошову базу переважно через операції на відкритому ринку. Саме тому FOMC є практично головним центром ФРС, де виробляється монетарна політика. FOMC у буквальному розумінні не купує і не продає цінні папери для портфеля ФРС. Навпаки, він формулює свої наміри у директиві, яка надсилається для виконання до відділу торгівлі ФРС у федеральний резервний банк Нью-Йорка. Там керуючий з операцій на внутрішньому відкритому ринку повідомляє кожного дня членів FOMC (і їхній штат) про виконання директиви.
Влада і повноваження у межах ФРС
Оскільки конгрес сконфігурував ФРС з багатьма формальними перевірками і звітністю так, що жодна з її структур не змогла дієво контролювати систему в цілому, центрального (або державного) контролю системи фактично не було впродовж перших 20 років її існування. Після глибоких банківських криз на початку 1930-х років багато аналітиків дійшли висновку, що децентралізована банківська система, поділена на округи, не відповідає інтересам національної економіки і не спроможна адекватно реагувати на фінансові викривлення. Закони «Про банківську діяльність» від 1933 і 1935 років надали Раді керуючих повноваження встановлювати резервні вимоги, а FOMC — керувати операціями на відкритому ринку. Закон «Про банківську діяльність» 1935 р. також закріпив за Радою керуючих участь у процесі формування пропозиції грошей, надавши їй більшість (сім з 12) місць у FOMC, і таким чином — значну роль у проведенні монетарної політики.
Рада керуючих і FOMC чинять найбільший офіційний вплив на монетарну політику ФРС. Проте багато спостерігачів ФРС вірять, що неофіційний вплив голови і окремих членів Ради, а також FOMC домінує. Неофіційний вплив голови ФРС Ґрінспена привів до конфлікту з президентом Клінтоном, який наполягав на проведенні ФРС монетарної політики розширення грошового обігу впродовж 1996 р. Інакше кажучи, структура розподілу неофіційної влади у ФРС може бути більш концентрованою і впливовішою, аніж розподіл офіційних владних повноважень. Оскільки федеральний резервний банк Нью-Йорка завжди представлений у FOMC, президент цього банку також може бути досить впливовим. На рисунку 19.2 зображена схема домовленостей організаційного та владного розподілу у ФРС як у теорії, так і на практиці.
Банки—учасники ФРС, номінальні власники федеральних резервних банків, мають фактично незначний вплив на систему. Розподіл між власністю і контролем у межах ФРС є чітким. Банки-учасники володіють пакетами акцій федеральних резервних банків, але володіння акціями не наділяє жодними правами, які зазвичай мають власники акцій приватних корпорацій. Банки-учасники отримують щонайбільше 6 % річних у вигляді дивідендів, незалежно від доходів ФРС і, таким чином, не мають права на нерозподілений прибуток, котрий, як правило, надається звичайними акціями. Окрім того, банки-учасники фактично не мають контролю над використанням їхніх часток у системі, тому що політичні директиви формулює Рада керуючих у Вашингтоні. Хоча банки-учасники і обирають шість директорів класу А та класу В, серед них є лише один кандидат на одну посаду, яких рекомендує федеральний резервний банк або Рада керуючих.
Незважаючи на те, що немає жодних переконливих доказів щодо того, хто фак­тично має владу у ФРС, свідчення окремих членів організації частково відкривають завісу. На основі свого власного досвіду службовця ФРС економіст Шерман Майзель оцінив відносний вплив груп у ФРС на проведення монетарної політики: голова Ради керуючих — 45 %, члени Ради і FOMC — 25 %, інші керуючі та федеральні резервні банки майже не мають жодного впливу*. Ці свідчення були записані у 1970-х роках, але вони підтверджуються й сучасною діяльністю ФРС. Деякі члени Ради і президенти окружних банків у FOMC можуть мати зауваження до порядку денного, запропонованого головою, але вплив голови Ради керуючих усе ще домінує.

Рисунок 19.2.

Організація діяльності та повноваження ФРС

 

Закон 1913 р. створив ФРС, але він також запровадив низку перевірок і звітності у цій організації. Частина (а) показує, як теоретично розподіляється економічна влада всередині ФРС. У частині (б) зображено, що неофіційна влада у ФРС сконцентрована в руках голови Ради керуючих більше, ніж це передбачено офіційною структурою.

ЯК ФУНКЦІОНУЄ ФРС
Уряд створив ФРС, щоб управляти банківською системою і пропозицією грошей. Недостатня законодавча база ФРС є причиною того, що вона виступає на політичній арені в ролі об’єкта, на який чинять тиск законодавча та виконавча влада. Центральний банк також використовує всі можливості для вироблення економічної політики завдяки своїй ролі у процесі формування пропозиції грошей. У цьому параграфі ми розглянемо, як функціонує ФРС у політичному середовищі, і обговоримо дискусії щодо незалежності центрального банку.
Регулювання зовнішнього тиску
Конгрес, створюючи ФРС, надав їй такої структури, щоб вона загалом функціонувала незалежно від зовнішнього тиску (наприклад, з боку президента, конгресу, банків або бізнес-груп). Члени Ради керуючих призначаються на тривалий термін, членом ради можна бути лише один раз, що зменшує будь-який вплив президента на структуру Ради керуючих і спокусу для керуючих ухвалювати рішення лише на догоду президенту або конгресу.
Фінансова незалежність ФРС дає їй можливість боротися із зовнішнім тиском. Загалом федеральні установи є об’єктом процесу річних асигнувань, під час якого конгрес уважно розглядає бюджетні потреби, визначає фонди, а відтак виділяє кошти. ФРС є не єдиною організацією, звільненою від цього процесу, але вона є прибутковою організацією, що вносить кошти до Державної скарбниці, а не отримує їх від неї. Більшість своїх доходів ФРС отримує від процентів за цінними паперами, якими вона володіє; менша частина надходить від процентів за дисконтними позиками і платежами, які вона отримує від фінансових інститутів за безготівкові банківські розрахунки та інші послуги. Останніми роками чистий щорічний дохід ФРС перевищував 25 млрд дол. США — досить значний прибуток, навіть якщо порівнювати з найбільшими корпораціями США.
Незважаючи на всі спроби надати повну незалежність ФРС, вона не є повністю ізольованою від зовнішнього тиску. По-перше, президент може здійснювати контроль над членами Ради керуючих. Досить часто керуючі не виконують своїх обов’язків усі 14 років, оскільки можуть отримати значно більші доходи у приватному секторі. Тому президент, який виконує свої обов’язки впродовж двох термінів, може призначити кількох керуючих. Крім того, президент може призначати нового голову Ради керуючих кожних чотири роки — призначення, що може деколи підтримати або зруйнувати термін його перебування на посту глави держави. Голова Ради керуючих, якого не призначили на другий термін, може дослужити свій тер­мін як звичайний керуючий, але, як правило, традиційно відмовляється від посади, надаючи, таким чином, президентові можливість призначити нового керуючого.
По-друге, хоча значний чистий дохід ФРС робить її незалежною від процесу асигнування («влади гаманця» конгресу), ФРС залишається творінням того ж таки конгресу. Конституція США не визначає повноважень центрального банку, тобто конгрес може внести поправки у статут ФРС і її повноваження або навіть повністю ліквідувати її. Члени конгресу зазвичай не соромляться нагадувати ФРС про цей факт. Його нагляд також не є лише риторичним. У середині та наприкінці 1970-х років конгрес змусив ФРС пояснити її завдання і процедури. Резолюція 133 про внутрішню узгодженість, що була прийнята у 1975 р., зобов’язує ФРС оприлюднювати цілі зростання грошових агрегатів. Окрім того, закон Гамфрі-Гокінса (офіційно — закон «Про повну зайнятість і збалансоване зростання» від 1978 р.) зобов’язує ФРС пояснювати, як ці цілі узгоджуються з економічними завданнями президента США. Тим не менше, конгрес практично не мав успішних спроб впливу на політику ФРС.
Приклади конфліктів
між Державною скарбницею та ФРС
Особи на виборних посадах майже не мають офіційного контролю над монетарною політикою, і цей брак контролю часом призводить до конфліктів між ФРС і президентом, чиї інтереси відстоює керуючий скарбницею. Упродовж Другої світової війни адміністрація збільшила свій контроль над ФРС. Для того, щоб профінансувати дефіцит бюджету у воєнний час, ФРС погодилася утримувати процентну ставку по цінних паперах скарбниці на низькому рівні. Це відбувалося завдяки купівлі облігацій, що не були придбані приватними інвесторами, і дало змогу заздалегідь визначати ставки. Після війни скарбниця намагалася продовжувати таку політику, але ФРС не погодилась. Її занепокоєнням була інфляція: більші обсяги купівлі цінних паперів скарбниці Федеральною резервною системою привели до збільшення грошової бази, потенційно збільшуючи темпи зростання пропозиції грошей та інфляції. Контроль за цінами, який стримував інфляцію впродовж війни, було скасовано після її завершення.
Голова Ради керуючих Меррінер Еклз виступав, зокрема, проти політики фіксованої ставки. Його опозиція до вимог адміністрації Трумена коштувала йому посади голови ФРС у 1948 р., хоча він продовжував боротися за незалежність ФРС упродовж свого перебування на посаді звичайного керуючого. Державна скарбниця і ФРС офіційно відмовилися від політики фіксованої процентної ставки за цінними паперами скарбниці, характерної для воєнного часу, підписавши угоду 4 березня 1951 р.
Однак конфлікти між скарбницею і ФРС не закінчилися з підписанням цієї угоди. Наприклад, президент Рональд Рейган і голова ФРС Пол Волкер сперечалися щодо того, хто був винуватцем такої важкої економічної рецесії на початку 1980-х років. Рейган звинувачував ФРС у жорсткій монетарній політиці. Волкер вважав, що ФРС не могла збільшити зростання пропозиції грошей до зменшення дефіциту державного бюджету, який утворився внаслідок політичної діяльності президента і конгресу.
З приходом адміністрації Джорджа Буша виник новий конфлікт, який був не таким гострим, навіть попри те, що скарбниця традиційно вимагала проведення політики більшого розширення грошового обігу, ніж того хотіла ФРС. У 1991 р., під час дискусії навколо реформи регулювання банківської системи, скарбниця і ФРС сперечалися щодо того, хто буде мати більшу відповідальність за нагляд над нею. Нарешті наприкінці 1991 р. і на початку 1992 р. скарбниця змусила ФРС знизити короткострокові процентні ставки. Хоча ФРС знизила дисконтну ставку, ми не маємо змоги дізнатися, чи саме тиск з боку скарбниці вплинув на таке рішення. На початку 1993 р. за президента Клінтона скарбниця стверджувала, що ФРС не повинна підвищувати короткострокову процентну ставку перед упровадженням бюджетної програми адміністрації президента США; і у 1994 р. адміністрація вимагала від ФРС подальшого підвищення федеральної резервної ставки. У 1996 р. деякі члени конгресу сумнівалися в тому, чи ФРС була достатньо ощадливою у виконанні бюджету у світлі його майбутнього скорочення. Оскільки адміністрація Джорджа Буша остаточно сформувалася на початку 2001 р., то деякі коментатори виражали стурбованість щодо конфлікту між Державною скарбницею і ФРС щодо податкової політики адміністрації президента США.


ІНФОРМАЦІЯ ДЛЯ РОЗДУМІВ...

Важливість вибору голови ФРС
Улітку 1979 р. президент Джиммі Картер усвідомив провал своєї економічної політики зі зниження рівня інфляції як величезного каменя спотикання у його надіях на переобрання. Інфляція прискорювалася, і вартість долара стрімко знижувалася на міжнародних валютних ринках. Намагаючись повернути економіку до поперед­нього, передвиборного стану, Картер задумав змінити голову ФРС Вільяма Міллера (який залишив цей пост і був призначений керуючим Скарбниці) на чемпіона зі стабілізації цін. 24 липня 1979 р. Картер запропонував посаду голови ФРС Полу Волкеру, президентові Федерального резервного банку Нью-Йорка і колишньому заступнику з питань монетарної політики керуючого скарбниці. Погляди Волкера на політику ФРС були добре відомі. Ще на початку 1979 р. він наполягав на жорст­кій монетарній  політиці  скорочення

 

грошового обігу зі значним зростанням ставок по федеральних цінних паперах для того, щоб побороти інфляцію. Виклик інфляції привів до того, що Волкер посів нову посаду (незважаючи на зниження зарплатні зі 116 тис. дол. США до 57 тис. дол. США).
У жовтні 1979 р. ФРС під керівництвом Волкера почала проводити обмежувальну політику, значно скоротивши зростання пропозиції грошей, що спричинило різке зростання ставок по федеральних цінних паперах. Високі процентні ставки та економічний спад були основними чинниками недовіри до президентської кампанії Картера. До 1982 р. рівень інфляції значно знизився, але це сталося занадто пізно для Джиммі Картера. Кар­тер призначив головою ФРС Волкера, але короткотермінові ефекти його політики допомогли виграти президент­ські вибори 1980 р. республіканцеві Рональду Рейгану.

Чинники мотивації ФРС
Ми з’ясували, що ФРС має значний вплив на монетарну політику. Тепер розглянемо альтернативні пояснення того, як ФРС вирішує використовувати свою владу. Розглянемо два погляди на мотивацію ФРС: теорію суспільних інтересів і теорію відносин «власник—управитель».
Теорія суспільних інтересів. Зазвичай, наводячи приклад мотивації бізнес-менеджерів, починають з того, що вони діють в інтересах клієнтів, на яких вони працюють, тобто акціонерів. Теорія суспільних інтересів ФРС стверджує, що ФРС також діє в інтересах її основних клієнтів (широкої громадськості), і тому вона праг­не досягти економічних цілей, що відображають інтереси суспільства. Прикладами таких цілей є стабільність цін, висока зайнятість і економічне зростання.
Чи є докази, котрі підтверджують теорію суспільних інтересів? Видається, що це не стосується стабільності цін. Статистичні дані, які свідчать про постійну інфляцію з часів Другої світової війни, підтверджують неправдивість заяв, що ФРС надавала особливого значення стабільності цін. Аналогічно деякі економісти ставлять під сумнів внесок ФРС у підвищення стабільності інших економічних показників.
Теорія відносин «власник—управитель». Багато економістів розглядають організації як такі, що мають суперечливі цілі. Хоча вони створені для того, щоб служити суспільству і надають йому послуги, урядові організації також мають внутрішні цілі, які можуть не відповідати їхній офіційно затвердженій місії. Фактично суспільні організації розв’язують свої проблеми так само, як і приватні корпорації. У цьому параграфі ми розглянемо інші цілі, ніж ті, що визначені у законі «Про Федеральну резервну систему» і які можуть впливати на рішення ФРС та шляхи використання нею економічної влади.
Нагадаємо, що коли менеджери (управлінці) мають низьку зацікавленість у своїй справі, то їхні стимули до максимізації своїх вимог до акціонерів—власників можуть бути недостатніми; у такій ситуації менеджери не завжди діють в інтересах своїх акціонерів. Джеймс Баченен і Гордон Таллок з університету Джорджа Мейсона сформулювали мотивацію та теорію відносин «власник—управитель» у таких бюрократичних організаціях, як ФРС. Вони стверджують, що метою бюрократів є максимізація їхнього власного добробуту — влади, впливу і престижу, а не добробуту суспільства. Отже, теорія відносин «власник—управитель» щодо мотивації ФРС стверджує, що вона діє для збільшення своєї влади, впливу і престижу як організації. А тому ФРС, у свою чергу, повинна бути об’єктом для обмежень з боку президента і конгресу.
Як нам визначити, чи теорія відносин «власник—управитель» точно пояснює мотивацію ФРС? Якщо так, то ми можемо зробити висновок, що ФРС боролася б за збереження своєї автономії. Безперечно, вона бореться; ФРС багато разів опиралася спробам конгресу контролювати її бюджет. Дійсно, ФРС є однією з найуспішніших бюрократичних організацій. Подиву гідне те, наскільки ефективно ФРС може мобілізувати лобі банкірів і підприємців для свого захисту.
Прихильники теорії відносин «власник—управитель» також вважають, що ФРС уникає конфліктів з групами, які могли б обмежити її владу, вплив і престиж. Наприклад, ФРС могла б проводити монетарну політику, яка б сприяла переобранню на президентський пост того, хто проти обмеження її влади. Результатом був би політико-діловий цикл, у якому ФРС намагалася б знизити процентні ставки, щоб стимулювати попит на кредити й економічну активність перед виборами, аби ФРС добре виглядала в очах громадськості. Після виборів економіка взяла б витрати на себе, щоб компенсувати економічну діяльність ФРС на зменшення інфляційного тиску, спричиненого попереднім розширенням грошового обігу, але до того часу президент, який симпатизував ФРС, був би вже переобраний. Проте факти не повністю підтверджують теорію політико-бізнесового циклу. Наприклад, розширене зростання пропозиції грошей передувало переобранню президента Ніксона у 1972 р., але стримування зростання пропозиції грошей передувало також невдалим спробам президента Картера і президента Буша відповідно у 1980 і 1992 роках.
Тим не менше, бажання президента можуть впливати на політику ФРС витончено і приховано. Зокрема, одне з досліджень впливу політиків на зміни монетарної політики визначило кількість сигналів бажаної політики від адміністрації у статтях, опублікованих у The Wall Street Journal з 1979 р. до 1984 р. Автор виявив тісний зв’язок між змінами у монетарній політиці та низкою адміністративних сигналів*.


* На практиці дисконтна ставка переглядається і коригується Радою керуючих ФРС (Вашингтон, округ Колумбія) для кожного федерального резервного округу.

* Технічно керуючий міг би скласти свої повноваження ще до закінчення терміну, а потім призначатися заново, продовжуючи, таким чином, свої повноваження. З 1970 р. керуючі рідко таке практикують.

* Sherman J. Maisel, Managing the Dollar. New York: W. W. Norton. 1973.

* Thomas Havrilesky, «Monetary Policy Signaling from the Administration to the Federal Reserve,» Journal of Money, Credit, and Banking, 20:83—101, February 1988.

Одна критична стаття щодо теорії відносин «власник—управитель» звертає увагу на необхідність захисту намірів ФРС від зовнішнього тиску: ФРС сама могла б хотіти діяти одним чином, тоді як конгрес і президент могли б спробувати змусити її діяти інакше. Ця теорія також не може пояснити, чому конгрес дозволяє ФРС бути відносно незалежною завдяки самофінансуванню. Деякі економісти вважають, що ФРС може забезпечити конгресові перевагу в довгостроковому періоді завдяки самофінансуванню. Якщо самофінансування надає ФРС стимули здійснювати більший обсяг купівлі на відкритому ринку, збільшуючи таким чином пропозицію грошей, то більші залишкові прибутки дістануться Державній скарбниці для асигнування конгресом.
Незалежність ФРС
Часто політичні проблеми незалежності ФРС виникають не внаслідок наукових суперечок щодо монетарної політики чи навіть ролі ФРС у її проведенні, а через негативну реакцію громадськості на політику ФРС. Наприклад, закон «Про зменшення автономії ФРС», що був внесений на розгляд конгресу в 1982 р., з’явився внаслідок реагування громадськості на високі процентні ставки. Проаналізуємо тепер аргументи на користь і проти незалежності ФРС.
Аргументи на користь незалежності. Основним аргументом на користь незалежності ФРС є те, що монетарна політика, яка впливає на інфляцію, процентні ставки, обмінні курси й економічне зростання, є дуже важливою і потребує спеціальних знань для того, щоб її розробляли державні політичні діячі. Однак через частоту виборів політики можуть бути короткозорими, що пов’язано з короткостроковими вигодами та неврахуванням потенційних довгострокових витрат. Короткострокові та довгострокові інтереси часто суперечать одні одним після приборкання інфляції. Прихильники стверджують, що монетарна політика має тенденцію до розширення грошового обігу, якщо залишити її на короткозорих політиків, і призведе до інфляції. Тому ФРС не може припустити, що мета політиків відображає думку громадськості. Громадськість воліє, щоб експерти ФРС, а не політики, ухвалювали рішення щодо монетарної політики.
Іншим аргументом на користь незалежності ФРС є те, що повний контроль над ФРС збільшить імовірність коливань політико-ділових циклів у пропозиції грошей. Наприклад, ці держслужбовці могли б чинити тиск на ФРС, спонукаючи її підтримати зусилля Державної скарбниці у залученні коштів, купуючи урядові облігації, збільшуючи тим самим пропозицію грошей і можливість інфляції.
Аргументи проти незалежності. Важливість монетарної політики для економіки також є головним аргументом проти незалежності центрального банку. Прихильники заявляють, що в демократичному суспільстві обранці народу повинні проводити державну політику. Оскільки громадськість вважає обраних народом відповідальними за проблеми монетарної політики, то багато аналітиків відстоює надання президентові та конгресу більшого контролю над нею. Контраргументом погляду, що монетарна політика вимагає спеціальних знань від осіб на виборних посадах, є те, що національна безпека і зовнішня політика також вимагають глибокого аналізу і далекоглядних суджень, але ці функції довірено особам на виборних посадах. Окрім того, критики незалежності ФРС твердять, що передача центрального банку під контроль обраних держслужбовців могла б забезпечити вигоди від координації та інтеграції монетарної політики з урядовою податковою політикою і політикою державних видатків.


ДЕСЬ, КОЛИСЬ, В ЯКІЙСЬ КРАЇНІ...

Конфлікт між Міністерством
фінансів і центральним банком у Японії щодо незалежності банку

США не єдина країна, в якій напружені стосунки між Державною скарбницею і центральним банком впливають на монетарну політику. Монетарна політика Японії наприкінці 1980-х і на початку 1990-х років є ще одним наочним прикладом цього. У середині 1980-х років Банк Японії під керівництвом Сатоші Суміта проводив експансіоністську монетарну політику. Пан Суміта, колишній заступник міністра фінансів, віддавав перевагу низьким процентним ставкам. Ясуші Мієно, призначений головою Банку Японії у 1989 р., проводив більш обмежуючу політику. The Wall Street Journal прокоментував це так: «Пан Мієно забрав чашу з саке тоді, коли компанія якраз почала веселитись*». Зростання грошової бази в Японії було стримано, і це призводить до побоювання, що зростання цін на фондових біржах Японії припиниться.
Упродовж 1990 р. зростання дисконтної ставки Банку Японії зумовило

 

різке падіння цін на японському фондовому ринку, і це загрожувало деяким дуже впливовим фірмам фінансовими катастрофами. Неочікуване рішення Банку Японії зменшити дисконтні ставки з 6 % до 5,5 % з 1 липня 1991 р. спричинило занепокоєння наглядачів центрального банку Японії, що Мієно підлещується до міністра фінансів Рютаро Хашімото. Міністр фінансів був найімовірнішим кандидатом на пост прем’єр-міністра Японії, і видавалося, що дії Мієно спрямовані на формування політико-ділового циклу.
Дії Банку Японії, як і дії ФРС у США, можна розглядати як такі, що відображають відповідальну незалежну політику: можливо банк намагався зменшити ймовірність фінансової кризи, спричиненої високими процентними ставками, хоча він міг би проводити відносно обмежувальну монетарну політику скорочення грошового обігу в середньостроковому періоді.
__________
* Marcus W. Brauchli and Clay Chandler, «Financial Shift: In a Major Reversal, the Bank of Japan Cuts Its Key Interest Rate,» The Wall Street Journal, July 2, 1991.

Ті, хто агітує за збільшення контролю з боку конгресу, наводять аргументи на користь того, що ФРС не завжди успішно користувалася своєю незалежністю. Наприклад, деякі критики зауважують, що ФРС унаслідок свого дефляційного нахилу не допомогла банківській системі під час економічного спаду на початку 1930-х років. Ще один приклад, який наводять багато економістів, — це надто інфляційна політика ФРС у 1960-ті та 1970-ті роки. Нарешті, ряд аналітиків вірить, що ФРС діяла надто повільно у розв’язанні кредитних проблем під час рецесії на початку 1990-х років.
Прикінцеві зауваження. Економісти й політики не в усьому дійшли згоди щодо переваг незалежності ФРС. За теперішньої системи незалежність ФРС, однак, не є абсолютною, тому вона час від часу задовольняє ту або ту групу критиків. Практично дебати зосереджуються на пропозиціях щодо часткового обмеження незалеж­ності ФРС, а не ліквідації її офіційної незалежності. Кілька останніх пропозицій стосуються скорочення терміну повноважень керуючих, приведення у тіснішу відповідність термінів повноважень голови Ради керуючих і президента, а також надання керуючому скарбницею місця у FOMC. Уведення в дію будь-якої з цих пропозицій привело б до тіснішої узгодженості економічної політики ФРС з економічною політикою президента.
НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ЦЕНТРАЛЬНИХ БАНКІВ
У ІНШИХ КРАЇНАХ
Ступінь незалежності центрального банку в різних країнах різний. Коли ми порівнюємо структуру ФРС зі структурою центральних банків у Канаді, Європі та Японії, то виявляємо чотири моделі. Перша — у країнах, де члени ради керуючих центральних банків перебувають на посаді фіксований термін, і жоден з цих термінів не становить 14 років, як у керуючих ФРС, що номінально означає більшу незалежність для ФРС. Друга — у тих країнах, де голова центрального банку має довший термін повноважень, аніж чотирирічний термін голови Ради керуючих у США. Третя — країни (лише Німеччина), що мають федеральну структуру центрального банку (Європейський центральний банк ми розглянемо згодом).
Нарешті, загальний рівень незалежності центрального банку змінюється. Незалежний центральний банк вільний добиватися своїх цілей без прямого втручання з боку урядовців чи законодавців. Більшість економістів вірить, що незалежний центральний банк може вільніше сконцентруватися на утриманні інфляції на низькому рівні (детальніше ми проаналізуємо ці цілі у розділі 21). Європейський центральний банк загалом досить незалежний, тоді як центральний банк Японії та Великобританії традиційно більш залежні, хоча з 1998 р. обидва стали більш незалежними і приділили більше уваги стабілізації цін. Поправки, які були прийняті до закону «Про Банк Японії» у квітні 1998 р., надали дев’ятьом членам Ради з питань монетарної політики більшої самостійності у забезпеченні цінової стабільності. Проте міністр фінансів зберіг контроль над більшою частиною бюджету Банку Японії.
Останнім часом посилилися вимоги надати більшу самостійність центральному банку в його боротьбі з інфляцією. Справді, у більшій частині індустріального світу незалежність центрального банку від політичних процесів стає дедалі поширенішим явищем як шлях до створення органів монетарної влади. Практично рівень справжньої незалежності у проведенні монетарної політики є різним у різних країнах. Який висновок нам слід зробити з відмінностей у структурі центральних банків? Багато аналітиків вірить, що незалежний центральний банк збільшує ефективність функціонування економіки шляхом утримання низького рівня інфляції без збільшення коливань обсягів виробництва і зайнятості. Дослідження, проведені Альберто Алезіна і Лоуренсом Саммерсом з Гарвардського університету, вказують на те, що країни, в яких центральні банки є найбільш незалежними (Німеччина і Швейцарія), мали найнижчий середній рівень інфляції у 1970-х та 1980-х роках. Нова Зеландія, Італія та Іспанія, в яких центральні банки є значно залежнішими, мали надзвичайно високий рівень інфляції.
Що означає суттєва незалежність центрального банку? Економісти наголошують, що декларацій про незалежність замало. Центральний банк мусить мати можливість проводити монетарну політику без прямого втручання з боку уряду. Центральний банк також повинен мати змогу встановлювати несуперечливі цілі, за які він був би відповідальним. Головним прикладом таких цілей є орієнтування на інфляцію. Центральні банки у Канаді, Фінляндії, Новій Зеландії, Швеції та Великобританії мають дотримуватися офіційно визначеного рівня інфляції. Ряд європейських країн, включно з Францією і Німеччиною, мали дотримуватися неофіційно встановленого рівня інфляції (до створення Європейського центрального банку). Багато економістів наполягає на тому, щоб ФРС США затвердила допустимий рівень інфляції1.
ОРГАНІЗАЦІЯ ДІЯЛЬНОСТІ
І НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ЄВРОПЕЙСЬКОГО
ЦЕНТРАЛЬНОГО БАНКУ
Як складова частина інтеграційних процесів у Європі, Європейський центральний банк (ЄЦБ) уповноважений проводити монетарну політику для Європи (тобто для 11 країн, що приєдналися до Європейського валютного союзу). Представники багатьох європейських держав підписали важливий документ у Маастріхті (Нідерланди) у грудні 1991 р. Цей документ детально спланував поетапне наближення до валютного союзу, що мав бути остаточно створений за 1994—1999 роки. Хоча валютний союз почав діяти лише з 1 січня 1999 р., основа для ЄЦБ була створена раніше. Насправді ж європейські держави скоординували свою стимулювальну монетарну політику наприкінці 1998 р.
Структура ЄЦБ у певному відношенні близька до структури ФРС США. Виконавча рада ЄЦБ, очолювана спершу Вімом Дюсенберґом (колишнім міністром фінансів Німеччини), складається з шести членів, які працюють винятково у банку. Рада учасників (віце-президент, спершу Крістіан Нойєр з Франції, і чотири інших) призначається главами держав і урядів на основі рекомендації Ради міністрів економіки і фінансів, після консультацій з Європейським парламентом та Радою керуючих ЄЦБ. Члени Виконавчої ради обираються на одноразовий 8-річний термін (хоча президент Виконавчої ради Дюсенберґ задля експерименту погодився залишити посаду після чотирьох років). Також у керуванні ЄЦБ беруть участь голови всіх 11 національних центральних банків, кожен з яких перебуватиме на своєму посту не менше п’яти років. Такий довгий термін повноважень передбачено для того, щоб збільшити політичну незалежність ЄЦБ.
Спершу ЄЦБ мав дуже широкі повноваження з чіткою місією — забезпечити стабільність цін, наслідуючи політику Бундесбанку (центрального банку Німеччини). Хоча важко сказати, чи узаконена незалежність трансформується у фактичну незалежність. Така трансформація вимагає спостереження за новою інституцією впродовж певного періоду часу.
З огляду на історичний досвід ФРС, підстави для хвилювання є. Децентралізована банківська система, передбачена у першому законі «Про Федеральну резервну систему» від 1913 р., призвела до боротьби за владу всередині системи і не запропонувала жодного механізму досягнення консенсусу під час фінансової кризи на початку 1930-х років. Національні центральні банки мають значну владу в ЄЦБ. Керівництво Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ) має більшість голосів у Раді керуючих ЄЦБ, 11 голосів проти 6 голосів Виконавчої ради. Хоча ЄЦБ розпочав свою діяльність зі штатом лише близько 500 чоловік, національні центральні банки мали на 1999 р. понад 60 000 працівників.
Де міг би виникнути конфлікт? Поки статут ЄЦБ надаватиме особливого значення ціновій стабільності, країни сперечаються — і, здається, й далі це робитимуть — щодо переваг експансіоністської чи обмежувальної монетарної політики. Також не досягнуто консенсусу щодо функціонування ЄЦБ як кредитора останньої інстанції у подоланні внутрішніх фінансових криз. Оптимісти вірять, що об’єднаний ЄЦБ і Європейський валютний союз змусять Європу подолати головні структурні економічні проблеми, наприклад, занадто великий державний сектор і негнучкий ринок праці. Песимісти переконують, що для успішного валютного союзу загалом потрібна ширша і тісніша політична інтеграція (мета для ФРС, але не для ЄЦБ). Лише одна річ зрозуміла — усі погляди спрямовані на ЄЦБ.

ВИЗНАЧАЛЬНІ ПОНЯТТЯ

Федеральна резервна система
Рада керуючих
Комітет з операцій на відкритому ринку
Федеральний резервний банк
Банки-учасники

Політико-діловий цикл
Теорія суспільних інтересів
Теорія відносин
«власник—управитель»

ПІДСУМКИ

1. Закон про Федеральну резервну систему 1913 р. створив ФРС США. Трьома її первинними складовими є федеральні резервні банки, Рада керуючих і Комітет з операцій на відкритому ринку (FOMC).
2. Офіційною діяльністю ФРС є проведення операцій на відкритому ринку, встановлення резервних вимог і надання дисконтних позик. FOMC видає директиви для операцій на відкритому ринку. Рада керуючих установлює резервні вимоги. Депозитні інститути отримують дисконтні кредити від окружних федеральних резервних банків, хоча Рада керуючих, по суті, визначає дисконтну ставку (процентну ставку за дисконтний кредит).
3. Практично влада у межах ФРС є більш централізованою, ніж це випливає з її офіційної структури. Рада керуючих, особливо її голова, домінує в ухваленні рішень з монетарної політики.
4. ФРС є відносно незалежною від політичного процесу, зважаючи на тривалий термін повноважень членів Ради керуючих і її фінансову незалежність. Проте оскільки ФРС була створена згідно із законом, а не конституцією, конгрес міг би змінити законодавство, щоб

зменшити її владу (або навіть ліквідувати її).
5. Теорія суспільних інтересів щодо мотивації ФРС стверджує, що ФРС проводить монетарну політику і фінансове регулювання в інтересах усієї нації. А теорія відносин «власник—управитель», навпаки, наголошує: ФРС більше зацікавлена у зміцненні свого власного статусу як організації, а не національних інтересів.
6. Чи слід ФРС бути незалежною? Дехто переконує, що так, бо її триваліший часовий горизонт (порівняно з терміном обрання законодавців) дає їй змогу проводити довгострокову монетарну політику в інтересах держави. Критики незалежності центрального банку відзначають, що монетарна політика є важливою складовою національної політики, і тому мала б контролюватися законодавчою владою.
7. Ступінь незалежності від політичного процесу і загальна процедура призначення голів відрізняється для центральних банків у різних розвинених країнах. Країни з відносно незалежним центральним банком мають нижчі показ­ники рівня інфляції, аніж країни із за-
лежними центральними банками.

ВІД ТЕОРІЇ ДО ПРАКТИКИ

 

 

 

 

 

THE ECONOMIST, 6 СІЧНЯ 2001 Р.

 

 

Дві головні загрози для ЄЦБ

 

Овал: вОвал: бОвал: а

Ви можете думати, що життя, нарешті, стає легшим для новоствореного ЄЦБ. Дві головні загрози, що можуть перешкодити досягненню цінової стабільності — високі ціни на нафту і слабкість євро — мають тенденцію до зменшення. Швидке піднесення курсу євро послабило тиск європейських політиків як щодо політики ЄЦБ, так і щодо його президента Віма Дюсенберґа. Навіть нещодавнє сповільнення темпів еконо­мічного зростання у більшості країн єврозони може бути доброю новиною, оскільки більшість економістів очікують нині наступної зміни процентних ставок у бік пониження після підвищення на два з чвертю процентних пункти у період між листопадом 1999 р. і жовтнем 2000 р.
Цей тиждень позначився також іншою важливою подією, окрім зростання валютного курсу... 1 січня Греція стала дванадцятою країною, що перейшла на євро, відмовившись від найстарішої грошової одиниці Європи — драхми... Її приєднання деякою мірою підбадьорює після розчарування, спричиненого результатами го­лосування на серпневому референдумі проти вступу до ЄВС у Данії. Зросли побоювання, що дві інші країни нечлени єврозони — Великобританія і Швеція — не приєднаються до Європейського валютного союзу після голосування у Данії.
Упродовж наступних двох років ЄЦБ зіткнеться з важкими викликами. Його завдання у сфері монетарної політики виявиться особливо важ­ким, оскільки є невпевненість щодо зростання світової економіки. Досі він діяв у досить сприятливому глобальному середовищі, в якому будь-які розмови про рецесію були недоречними. Але цього року він може бути змушений діяти більш енергійно,

щоб підтримати зростання і протистояти дефляції — особливо якщо курс євро підійматиметься й надалі...
Наступного січня розпочнеться введення банкнот і монет євро — логістичний і маркетинговий процес величезних розмірів. Пан Дюсенберг пообіцяв «піти на пенсію» десь у 2002 р., а його місце посяде ввічливий голова Банку Франції Жан Клод Тріше. Це була компромісна домовленість, коли призначали пана Дюсен­берга у травні 1998 р.; але вона не має жодної юридичної сили, а судове розслідування щодо керівництва французьким банком Credit Lyonnais паном Тріше може у будь-якому випадку унеможливити його призначення на пост президента ЄЦБ.
Якщо всього цього недостатньо, то є... інші труднощі, які рано чи пізно потрібно буде подолати або самому ЄЦБ, або політикам ЄС. Однією з проблем є те, що ЄЦБ ще не навчився сповіщати фінансовим ринкам і ЗМІ про методи здійснення ним монетарної політики; або, з другого боку, зовнішні коментатори ще не навчилися «розуміти» ЄЦБ так добре, як ФРС США...
Не маючи можливості покладатися на сильну особистість, ЄЦБ змушений базувати стратегію монетарної політики на двох «стовпах»... Перший — це пропозиція грошей, яка відображає той факт, що інфляція у довгостроковому періоді є монетарним явищем. Другий полягає в іншому — впливі на рівень цін у короткостроковому періоді. Проблема полягає в тому, що спостерігачам ЄЦБ не зрозуміло, чи правильно Рада керуючих використовує цю схему...
Сумніви щодо майбутнього президента ЄЦБ також не додають оптимізму. Все ще очікується, що пан Дюсенберг дотримається обіцянки і залишить пост президента наступного року.

 

 

 

 

 

АНАЛІЗУЮЧИ НОВИНИ…

 

 

 

 

Овал: вОвал: бОвал: аХоча Європейський центральний банк (подібно до Федеральної резервної системи США) і має значну незалежність від національних урядів, проте для надання цій незалежності реальності йому потрібен сильний керівник. І навіть якщо Вім Дюсенберґ, перший президент ЄЦБ, і користується великою повагою, йому все ж таки доведеться довести свою спроможність виконувати завдання ЄЦБ та протистояти політичному тиску.

 

Багато критиків ФРС і ЄЦБ пропонують, щоб економічну політику, включно з монетарною політикою, передати в руки обраним народом державним діячам. Якщо теорія суспільних інтересів щодо поведінки центрального банку є правильною, то монетарна політика центрального банку зосереджується на досягненні низького рівня інфляції — мета, яку він обирає як самоціль — і проводиться навіть тоді, коли урядовці віддають перевагу політиці розширення грошового обігу. Згідно з теорією відносин «власник—управитель», за спиною ЄЦБ стоятимуть учасники ринків облігацій, які виступають проти інфляції і зазвичай підтримують повільні темпи зростання пропозиції грошей. Аналітики досі не дійшли згоди щодо того, який з поглядів на мотивацію центрального банку прийнятніший.

 

Навіть якщо метою ЄЦБ є низький рівень інфляції, більшість аналітиків засуджують його за невдале наслідування ФРС із оприлюднення напрямів своєї політики та «балансів ризиків» в економіці з погляду політиків. На додаток, деякі європейські політики виявляли стурбованість надмір­ною відкритістю пана Дюсенберґа, як-от
у випадку невчасного подання інформації

 

 

 

про валютну інтервенцію, наслідком чого стало найбільше падіння євро відносно долара за весь час його існування восени 2000 р.

 

Боротьба навколо посади пана Дюсен­берґа свідчить про те, що політичний тиск на ЄЦБ — це гірка реальність. Президентові ЄЦБ слід остерігатися небезпеки політико-ділових циклів, при яких стимулювальна політика не лише сприятиме урядам на виборах, а й зумовить потребу майбутнього скорочення грошового обігу для подолання інфляції.
Для подальших роздумів...
Уявімо, що ЄЦБ вирішив зменшити короткострокові процентні ставки. У той самий час високопоставлені чиновники європейських держав привселюдно стверджують, що для стимулювання зростання економіки необхідне прискорене розширення грошового обігу. Чи продовжить ЄЦБ втілення своїх намірів з позиції теорії суспільних інтересів? Чому?
Джерело:  Взято з «The Terrible Twos Begin», The Economist, January 6, 2001. Copyright 2001, The Economist Newspaper Group, Inc. Reprinted by permission, Further reproduction prohibited. www.economist.com.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ

1. Чому конгрес прийняв закон «Про Федеральну резервну систему» у 1913 р., коли США не мали центрального банку з 1836 р.?
2. Які обов’язки має і яку відповідальність за монетарну політику несе Рада керуючих?
3. Хто з членів FOMC має право голосу?
4. Що забезпечує ФРС найбільші прибутки?
5. Які особливості ФРС допомогли зробити її незалежною від політичного тиску? Як конституція США захищає ФРС?
6. Скільки є окружних федеральних резервних банків? Де вони розташовані?
7. Хто керує операціями ФРС на відкритому ринку?
8. Чому федеральні резервні округи перетинають кордони штатів, і чому керуючі окружними банками є  представ-

никами банківської сфери, бізнесу і громадськості?
9. Чи можлива спекуляція акціями федеральних резервних банків? Чому?
10. Що входить до обов’язків федеральних резервних банків?
11. «Неможливо дізнатися, у кого є справжня влада і повноваження в організації, досліджуючи лише її офіційну структуру». Чи цей висновок стосується ФРС? Поясніть.
12. Прокоментуйте: ФРС є незалежною від політичного процесу в США.
13. Прокоментуйте: Аби проводити монетарну політику в інтересах держави, ФРС має бути незалежною від політичного процесу в США.
14. Прокоментуйте: Незалежність ФРС від процесу урядових асигнувань обов’язково виключає з мотивації ФРС теорію відносин «власник—управитель».

АНАЛІТИЧНІ ЗАВДАННЯ

1. Центральному банку легше бути незалежним у сучасній індустріальній країні, чи в менш розвинутій країні? Який прихований підтекст має ваша відповідь щодо того, яким мав би бути середній рівень інфляції в сучасних індустріальних країнах на противагу менш розвиненим країнам?
2. Уявіть собі, що ви президент країни Мулаг і що розробляєте нову конституцію для цієї країни. Чи надали б ви повну незалежність центральному банку від уряду в проведенні монетарної політики? Чому?
3. Дослідження показали, що за 9—18 місяців після проведення ФРС менш жорсткої монетарної політики відбувається реальне економічне зростання. Припустимо, що за 18 місяців до президентських виборів ФРС оголошує про зменшення дисконтної став-
ки на 1 %. Який висновок ви зробили б

щодо мотивації ФРС? Чи змінився б ваш висновок, якщо за 6 місяців до того реальний рівень зростання обсягу вироб­ництва прогнозувався на рівні 3 %, але економіка ослабла, і реальний обсяг виробництва зріс лише на 1 %?
4. Чому президент не хоче призначати непоступливого і незалежного голову Ради керуючих ФРС, а віддає перевагу особі, з якою він мав раніше політичні зв’язки?
5. Чи високий рівень інфляції, який спостерігався у 1970-х роках у США, узгоджується з теорією відносин «власник—управитель» мотивації ФРС?
6. Чи правильна мотивація ФРС відповідно до теорії суспільних інтересів, якщо службовці ФРС щодня відхиляють пропозиції про перехід на роботу на Вол Стріт, де вони заробляли б удвічі, а то й утричі більше?

7. В останній пропозиції щодо вдосконалення ФРС пропонується виключити президентів федеральних резервних банків з членів FOMC і ввести туди керуючого Скарбницею та голову Консультаційної ради з економічних питань при президентові США. Як би вплинуло затвердження цієї пропозиції на незалеж­ність ФРС? Чи збільшилася б відповідальність ФРС за її діяльність? Як би передавалась інформація, і зокрема інформація про справи в регіонах, до ФРС?
8. Припустимо, що економічне становище погіршилось, і ФРС вирішила проводити менш жорстку монетарну політику. Але перед тим, як ФРС встигла зреагувати, головний радник президента з економічних питань провів прес-конференцію, на якій заявив, що ФРС слід проводити таку монетарну політику для стимулювання економіки. Ця заява сприятиме чи, навпаки, ускладнить проведення менш жорсткої монетарної політики ФРС? Чому?
9. Згідно зі статтею, опублікованою на початку 1999 р. у The Wall Street Journal: «Міністр фінансів Німеччини Оскар Ляфонтен переконував новий ЄЦБ знизити процентні ставки для того, щоб підвищити корпоративні прибутки,

а найголовніше, створити робочі місця». Як ви вважаєте, чи вплинув би той факт, що ЄЦБ є новоствореним, на ймовірність прийняття поради міністра фінансів Німеччини?
10. У Японії центральний банк офіційно не є незалежним. Однак рівень інфляції в Японії значно нижчий, ніж у США. Чи таке становище дає підстави припустити, що низький рівень інфляції насправді не має жодного зв’язку
з незалежністю центрального банку? Чому?
11. Прокоментуйте: Періодичні намагання ФРС використати фінансове лобі, щоб захистити себе від нападів з боку законодавчої влади, не узгоджується з мотивацією ФРС за теорією суспільних інтересів.
12. Під час дебатів щодо реформування банківської системи США у 1991 р. Державна скарбниця виступала за ліквідацію бар’єрів між банківництвом і торгівлею (наприклад, за дозвіл нефінансовим організаціям володіти депозитними інститутами), а ФРС виступала проти таких змін. Поясніть поведін­ку ФРС відповідно до мотивації ФРС згідно: а) з теорією суспільних інтересів і б) теорією відносин «власник—управитель».

РОБОТА ЗІ СТАТИСТИЧНИМИ ДАНИМИ

1. У Federal Reserve Bulletin у таблиці про трансакції ФРС на відкритому ринку наведено дані про зміни на відповідному рахунку ФРС урядових та інших цінних паперів. Визначте, як змінювався цей рахунок упродовж трьох останніх років. У якому році монетарна політика була «найменш жорсткою»? У якому році вона була «найбільш жорсткою»?
2. В останньому Annual Report of the Board of Governors of the Federal Reserve System знайдіть таблицю, в якій наведено дані про «Витрати» федеральних резервних банків за низку років. Знайдіть стовпець,  що  містить  дані  про платежі

Скарбниці США — прибуток ФРС, який перераховується уряду. Якою є загальна величина прибутку ФРС за минулі три роки? Тепер визначіть загальну суму доходів федерального уряду США за останні три роки, скориставшись Economic Report of the President. Яку частку становлять доходи ФРС у загальному доході уряду?
3. Знайдіть статті у The Wall Street Journal, у яких президент або Державна скарбниця (або інші структури адміністрації) дають численні політичні поради ФРС, а відтак чекають на відповідь ФРС.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2017 BPK Group.