лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

Гроші, фінансова система та економіка

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

 

 


РОЗДІЛ

Банківництво
в міжнародній економіці

Що потрібно для того, щоб відбувся фінансовий переворот у світі? Уявіть собі… Молоді торговці-вундеркінди у Нью-Йорку, Лондоні, Гонконгу ще ніколи не бачили чогось подібного. Через кілька тижнів після дефолту в Росії інвестори та кредитори залишили новостворені ринки. Міжнародні банки побоювалися ефекту доміно, що підтвердилося словами одного з провідних банкірів: «Наслідок цього — весь ринок закрито». Вигадка? Ні, — події осені 1998 р. Заощадники, позичальники, банки та регулювальні органи побачили, що глобалізація створила нові труднощі в управлінні фінансовими інститутами.
Американські банки, заощадники та позичальники не завжди відводили важливу роль міжнародному банківництву. Загалом до Другої світової війни економіка США була закритою. В умовах закритої економіки потоки капіталу між США та іншими країнами обмежувались регулювальними приписами і обсяг міжнародної торгівлі був відносно невеликим порівняно із внутрішньою економічною діяльністю. Крім того, до виникнення комп’ютерних інформаційних систем витрати на здійснення міжнародних операцій були доволі значними. Високі витрати із забезпечення розподілу ризику, ліквідності та інформаційних послуг — головних функцій банківництва — стримували розвиток фінансових інститутів за межами національних кордонів.
Надзвичайне зростання міжнародної торгівлі та мобільності капіталу після Другої світової війни призвело до швидкого розвитку міжнародного банківництва. До 1960-х років прогрес в обробці інформації та телекомунікаціях призвів до зниження вартості надання банківських послуг і спричинив розширення міжнародного банківництва та конкуренції між банками в залученні депозитів і наданні кредитів. Ці види діяльності стрімко розвинулись у 1980-ті роки — міжнародні банківські кредити у США, Західній Європі та Японії зросли з 324 млрд дол. США у 1980 р. до кількох трильйонів доларів США
у 2000 р. Понад 160 банків США у 2000 р. володіли представництвами в інших країнах. Іноземні банки стали також активнішими у США, про що свідчить їх значна частка у загальноамериканській банківській діяльності. Інколи нерегульовані ні американськими, ні закордонними органами, ці банки мають трильйони доларів депозитів та кредитів.
У цьому розділі ми зосередимо увагу на діяльності міжнародних банків. Для заощадників і позичальників у глобальному масштабі банки надають ті самі послуги, що й для індивідів та фірм на національному рівні. Перед тим, як розглянути, якими є ці послуги, ми спочатку опишемо нові види послуг з розподілу ризику, забезпечення ліквідності та інформаційні послуги для підтримки міжнародної торгівлі. Після цього схарактеризуємо нові ринки, які формують міжнародні банки. Нарешті, проаналізуємо, як регулювання впливає на міжнародне банківництво.
ОРГАНІЗАЦІЯ ДІЯЛЬНОСТІ
МІЖНАРОДНИХ БАНКІВ
Міжнародні банки надають послуги з розподілу ризику, забезпечення ліквідності та інформаційні послуги для фірм і приватних осіб, залучених до міжнародної торгівлі та фінансів. Наприклад, компанія Sears може вдатися до послуг міжнародного банку для отримання кредиту на купівлю нею взуття італійської фірми. Royal Dutch Shell Oil Company може залучити міжнародний банк для допомоги в управлінні щоденними коливаннями вартості валют, з якими вона працює. Так само, як і на внутрішньому ринку, на міжнародному ринку банки США діють з метою збирання інформації для аналізу кредитного ризику та допомоги клієнтам у здійсненні операцій. Міжнародна банківська діяльність американських банків аналогічна до внутрішньої діяльності. Іноземні банки працюють у США (і в інших країнах світу) з тих самих причин.
Внутрішнє і міжнародне банківництво мають три схожі риси. По-перше, як і внутрішні банки, міжнародні банки приймають депозити від заощадників і надають кредити позичальникам. По-друге, міжнародні банки знижують операційні витрати (забезпечуючи розподіл ризику та ліквідність на фінансових ринках) та інформаційні витрати для багатьох індивідуальних позичальників і кредиторів. Нарешті, міжнародне регулювання фінансової діяльності може призводити до інновацій у банківських продуктах та на ринках цих продуктів за межами країни так само, як внутрішнє регулювання може стимулювати інновації всередині країни.
Міжнародне банківництво розвинуте в багатьох країнах світу, хоча в основному воно зосереджене у США, Японії, Європі та Карибському басейні, оскільки багато фірм у цих країнах залучені до світової торгівлі, а Нью-Йорк, Токіо і Лондон є фінансовими центрами. Близько половиною усіх іноземних пасивів та активів володіють банки Великобританії, Японії, Сполучених Штатів та Швейцарії. Великобританія та Швейцарія мають найдовшу історію міжнародного банківництва. Участь банків США у міжнародній банківській діяльності стала вагомішою із зростанням обсягів зовнішньої торгівлі американських фірм.
У 1980-х роках, коли фінансові обмеження було послаблено (зокрема, ті регулювальні заходи, які забороняли виробничим фірмам-клієнтам банків отримувати фінансування з іноземних ринків капіталу), японські банки розширили свою роль у міжнародному банківництві. Водночас дерегулювання процентних ставок за депозити (подібно до скасування Правила «Q» у США) знизило прибутки від внутрішнього банківництва в Японії, що надало японським банкам стимулу до запозичень та кредитування за кордоном. Незважаючи на те, що у 1980 р. японські банки володіли лише 4 % міжнародних банківських кредитів, через десять років їм уже належало 40 %. Справді, на початку 1990-х років переважна частина найбільших банків у світі (за величиною активів) були японськими, і японські банки обійшли банки США, які були лідерами в міжнародному банківництві. Наприкінці 1990-х років частка міжнародних банківських кредитів, наданих банками Японії, значно знизилася внаслідок послаблення останніх після внутрішньої банківської кризи.
Деякі важливі міжнародні фінансові центри розташовані на території нерегульованих офшорних ринків, які характеризуються слабким регулюванням або взагалі його відсутністю та низьким оподаткуванням банківських прибутків. Провідні офшорні ринки знаходяться у Карибському регіоні (особливо на Багамських та Кайманових островах), у Гонконгу та Сінгапурі.
Закордонні представництва банків США
Багато банків США мають підрозділи та філії за кордоном з активами на суму понад 500 млрд дол. США. Для організації своєї іноземної діяльності банки США можуть використовувати: 1) філії; 2) корпорації згідно із законом Еджа (про порядок заснування закордонних філій американських банків 1919 р.); 3) представництва в іноземних фінансових фірмах і 4) міжнародні банківські структури.
Філії. Деякі банки США використовують свої філії в усьому світі для залучення депозитів та надання кредитів. Оскільки вони є окремими офісами банків США, ці іноземні філії безпосередньо підтримуються капіталом та ресурсами банку США. Філії у Лондоні контролюють більшість активів через те, що Лондон є світовим фінансовим центром. Однак у зв’язку з розширенням торгівлі між фірмами США та фірмами Близького Сходу і Латинської Америки швидкого розвитку набули філії американських банків у цих регіонах. Нарешті, багато банків США володіють філіями в країнах Карибського регіону, де відсутнє оподаткування. Ці філії в основному діють як прихована діяльність, що існує переважно для переміщення коштів по всьому світу. За деякими винятками, іноземні філії банків США надають повний спектр банківських послуг, хоча законодавство інших країн може обмежувати ці послуги.
Корпорації закону Еджа. Спеціальні підрозділи банків США, а інколи й інозем­них банків, називають корпораціями закону Еджа. Створені згідно із законом Еджа від 1919 р., ці підрозділи обслуговують клієнтів, які здійснюють активну діяльність у міжнародній торгівлі. Вони також наділені повноваженнями, яких не мають внутрішні банки, такими, як звільнення від обмежень на створення філій за межами штату. Корпорації закону Еджа можуть приймати депозити від іноземців та резидентів (якщо банк використовує ці депозити в операціях з міжнародної торгівлі). Корпорації Акта про межу можуть надавати лише послуги з міжнародного банківництва — вони мають право надавати кредити для фінансування іноземної торгівлі та здійснювати операції з іноземною валютою, однак не мають права приймати звичайні депозити від резидентів США або надавати внутрішні комерційні кредити своїм резидентам. До 1990-х років багато банків створили корпорації закону Еджа, щоб обійти обмеження на входження на головні банківські ринки у США. Дозвіл на створення корпорації закону Еджа, у разі відповідності вимогам статутного капіталу, надає Федеральна резервна система.
Представництва в іноземних фінансових фірмах. Місцева банківська холдингова компанія може володіти контрольним пакетом в іноземних компаніях з надання фінансових послуг, таких, як банки або фінансові компанії. Правила, встановлені ФРС (яка регулює міжнародну банківську діяльність банків-учасників, їхніх банківських холдингових компаній та корпорацій закону Еджа), вимагають, щоб участь банків США у міжнародних фінансових фірмах була «тісно пов’язана з банківництвом». Ці види діяльності регламентуються Інструкцією «К» Федеральної резервної системи.
Структури міжнародного банківництва. Дозволені у 1981 р. Радою директорів Федеральної резервної системи структури міжнародного банківництва (IBF) є американськими установами, яким заборонено здійснення банківської діяльності всередині країни. IBF приймає строкові депозити і надає кредити іноземним домогосподарствам та фірмам. IBF не може вести свій бізнес на території США, за винятком операцій зі своїм материнським банком або іншими IBF. IBF вигідна для банків, оскільки на неї не поширюються резервні вимоги, федеральні обмеження на процентні платежі вкладникам і (у деяких штатах) місцевого оподаткування та оподаткування штату. На практиці IBF — це всього лиш одна кімната або офіс у межах звичайного банку. Фактично IBF регулюється так само, як і іноземні філії банків США. ФРС успішно сприяла тому, щоб банки США та іноземні банки значну частину свого банківського бізнесу в США здійснювали через IBF.
Організація діяльності
іноземних банків у США
Створенню представництв іноземних банків у США сприяли ті самі чинники, які стимулювали вихід банків США за межі країни. У 2000 р. іноземні банки володіли приблизно 600 млрд дол. США активів у США або близько 12 % сукупних бан­ківських активів у цій країні. Така значна частка активів зумовлювала побоювання щодо можливості іноземного контролю над банківництом США (зокрема, у таких штатах, як Каліфорнія, де вплив іноземних банків є доволі потужним). Деякі аналітики стурбовані тим, що іноземні банкіри надаватимуть кредити за рахунок американських депозитів за кордон, що піде на шкоду кредитуванню внутрішніх позичальників. Однак експерти, які вивчали кредитну діяльність японських та інших іноземних банків у США, не виявили доказів цьому.
Діяльність іноземного банку в США може проводитись у формі: 1) агентського представництва; 2) філії іноземного банку; або 3) дочірнього банку в США. Агентське представництво не має права приймати депозити від громадян США, хоча воно може переводити кошти з-за кордону до США та надавати кредити у США. Заборона на приймання депозитів обмежує діяльність агентських представництв, однак останні виграють від того, що вони не підпадають під регулювання, яке стосується фінансових посередників, що залучають депозити (такі, як обмеження на створення філій або вимоги щодо страхування FDIC). З другого боку, філія інозем­ного банку — це установа з повним спектром послуг, яка приймає депозити, надає кредити і має назву іноземного банку. Закон Райджла-Ніла про банківництво між штатами та ефективність створення філій від 1994 р. дозволив іноземним банкам створювати філії в будь-якому штаті за межами свого штату, якщо вітчизняні банки мають можливість створювати філії за тих самих обставин. Дочірній банк у США трактують як внутрішній банк. Тобто він є об’єктом внутрішнього банківського регулювання і не обов’язково повинен мати назву свого материнського іноземного банку. Дочірній банк у США також може створювати корпорації закону Еджа або структури міжнародного банківництва.
Більшість підрозділів іноземних банків у США та інших країнах займаються гуртовими операціями, тобто вони обслуговують інші банки, які, у свою чергу, обслуговують малі роздрібні рахунки індивідів та фірм. Однак багато іноземних банків входять на роздрібний банківський ринок способом купівлі частки бан-
ків США.
До прийняття закону про міжнародне банківництво від 1978 р. іноземні банки, які діяли у США, мали переваги над американськими банками за витратами, оскільки на них не поширювались обмеження на створення філій між штатами, а також резервні вимоги. Однак з 1978 р. іноземні банки в основному підпадали під ті ж самі правила регулювання, що й американські. Зокрема, вони можуть відкривати додаткові філії з повним набором послуг лише у своєму штаті або в тих штатах, які дозволяють входження на свою територію банків з усієї країни (хоча вони можуть утримувати будь-які філії з повним спектром послуг, які були створені до прийняття закону про міжнародне банківництво).
Після скандалів, пов’язаних із банкрутством у 1991 р. Bank of Credit and Commerce International (BCCI), конгрес США прийняв закон про посилення нагляду за іноземними банками від 1991 р. для ретельнішої перевірки діяльності іноземних банків. Згідно з новим законодавством, іноземні банки, окрім нагляду з боку Управління контролера грошового обігу або органів банківського регулювання штатів, потрапляли під опіку Федеральної резервної системи. Під час ухвалення рішення про створення нового американського підрозділу іноземного банку, ФРС повинна бути впевнена, що всесвітня діяльність іноземного банку отримує відповід­ний нагляд з боку регулюючих органів у країні походження. Метою закону є вирівнювання стандартів діяльності внутрішніх та іноземних банків. Нові заходи з нагляду повинні знизити ймовірність повторення скандалу з BCCI.
Лідери глобального банківництва
Міжнародне банківництво бурхливо розвивалося за межами США, особливо в Європі та Азійсько-Тихоокеанському регіоні. У 1997 р. десять провідних неамериканських банків володіли понад 50 % своїх активів за кордоном (американський банк Citicorp, нині Citigroup, був трохи попереду з 60 % своїх активів за кордоном). Лідерами є британські, швейцарські та французькі банки, а також Банк Китаю. Зростання перспектив Банку Китаю пов’язане зі зростанням зовнішньої торгівлі Китаю, а також виходом цього банку на ринок інших країн (Росії, Німеччини, Канади). Японські банки трохи відійшли від світового банківництва після того, як вони відвоювали свої позиції у постраждалій японській економіці.
УПРАВЛІННЯ ВАЛЮТНИМ РИЗИКОМ
Окрім ризику, який беруть на себе внутрішні банки, міжнародні банки піддаються у своїх іноземних трансакціях валютному ризику. Оскільки коливання валют­них курсів можуть вплинути на прибуток банку, успішний міжнародний банк, приймаючи депозити і надаючи кредити, змушений управляти своїм валютним ризиком. Пригадаємо, що банки, здійснюючи внутрішні операції, повинні застосовувати методи управління процентним ризиком так, щоби прибуток від їхніх кредитів переважав процентні платежі вкладникам. Аналогічно міжнародні банки повинні управляти валютним ризиком для того, щоб мінімізувати коливання величини власного капіталу банку, пов’язані зі зростанням або зниженням валютних курсів. Як і процентний ризик, валютний ризик може впливати на вартість активів і пасивів банку, а отже, на величину його власного капіталу.
Наприклад, припустимо, що банк США надає кредит у японських єнах на суму 1500 млн єн, однак він має на депозитах лише 1000 млн ієн. Тоді він фінансує кредит шляхом обміну інших валют. У момент надання кредиту валютний курс становив 100 єн за один долар. Тепер припустимо, що єна знецінилася щодо долара, і один долар, скажімо, коштуватиме 150 єн. Отже, вартість активів банку (кредит), визначених у доларах, знизилася з 15 млн дол. США (1500 млн єн / 100) до 10 млн дол. США (1500 млн єн / 150), тобто на 5 млн дол. США. Вартість пасивів банку (його депозити), виміряна у доларах, також знизилася з 10 млн дол. США (1000 млн єн / 100) до 6,7 млн дол. США (1000 млн єн / 150), тобто зменшилася на 3,3 млн дол. США. Тому власний капітал банку, обчислений як різниця між величиною пасивів та величиною активів, зменшився на 1,7 млн дол. США, незважаючи на те, що не відбулося жодних змін у виплатах за кредити та у рівні ризику з невиконання зобов’язань.
Як і у випадку з процентним ризиком, банк повністю може уникнути валютного ризику шляхом вирівнювання валютної структури активів і пасивів. Однак банки можуть мати наміри спекулювати на коливаннях валютних курсів. Оскільки великі банки мають можливість продавати депозити у будь-якій з провідних валют, проблема невідповідності валют легко розв’язується.
Однією із стратегій, за допомогою яких банки здійснюють хеджування проти коливань валютних курсів, є використання фінансових ф’ючерсів та опціонів (розділ 9). Наприклад, якщо банк США надає закордонний кредит у єнах і володіє мен­шою сумою депозитів у єнах, ніж вартість кредиту, то для хеджування проти можливості виникнення ситуації, коли вартість єни впаде відносно долара, він може
використовувати ф’ючерсні контракти. Однак пригадаймо, що хеджування пов’язане з трансакційними витратами, і найкраще, коли хеджування взагалі відсут-
нє (розділ 9).
ПОСЛУГИ МІЖНАРОДНИХ БАНКІВ
Як і внутрішні банки, міжнародні банки надають послуги з розподілу ризику, забезпечення ліквідності та інформаційні послуги. Як і внутрішні банки, міжнародні банки розробляють нові методи управління ризиком у здійсненні банківських контрактів. Вони також знижують трансакційні та інформаційні витрати для заощадників та певних позичальників. Розглянемо деякі приклади важливих видів послуг.
Зменшення трансакційних витрат
Банківська діяльність підвищує ліквідність валютних ринків і допомагає підтримувати ефективність ринку капіталів для міжнародного кредитування та запозичень.
Міжнародні банки займаються торгівлею валютою (купуючи або продаючи валюту на спот-ринках, форвардних та ф’ючерсних ринках) з метою зниження трансакційних витрат для своїх клієнтів, а також для зниження свого власного валютного ризику. Внаслідок цього торгівля валютою є важливим видом діяльності у міжнародному банківництві з щоденним оборотом понад 1 трлн дол. США. Основну масу торговельних операцій з валютою банки здійснюють між собою для забезпечення транскордонних інвестицій та фінансових трансакцій. Упродовж 1980-х — 1990-х років банківська торгівля валютою зростала швидше, ніж вартість світової торгівлі товарами.


ІНФОРМАЦІЯ ДЛЯ РОЗДУМІВ…

Чому закриття BCCI
відбувалося так довго?

Труднощі в регулюванні міжнародного банківництва проявилися тоді, коли банк Bank of Credit and Commerce International (BCCI), зареєстрований у Люксембургу та на Кайманових островах, збанкрутував у липні 1991 р. Разом з провідним інвес­тором шейхом Абу-Дабі BCCI здійснював свій бізнес у сімдесяти країнах світу. Коли великі втрати кредитів спричинили його банкрутство, наглядачі у Сполученому Королівстві, Спо­лучених Штатах та інших країнах знайшли докази шахрайської діяльності впродовж кількох попередніх років. У США BCCI ховався за First American Bankshares та його добре відомих лідерів Кларка Кліффорда (радник кількох президентів) та Роберта Альтмана. Звинувачення Кліффор­да та Альтмана завершились нічим на початку 1993 р. у зв’язку з хворобою Кліффорда та виправ­данням Альтмана. Головною проблемою було те, що майже всі важливі документи і свідки перебували в Абу-Дабі. У січ­ні 1994 р. Емірати уклали фінансову угоду з офіційними органами США і вислали Свале Накві, колишнього боса BCCI, до США. У 1995 р. суд Люксембурга ухвалив рішення про компенсацію розміром 1,8 млрд дол. США від уряду Абу-Дабі, однак деякі розлючені вкладники BCCI звинувачували Банк Англії в тому, що він не втрутився у кризу BCCI раніше.
Незважаючи на те, що банківництво стало  міжнародним,  нагляд  за ним

таким не став. Центральні банки можуть домовитися про те, яка з країн повинна очолювати регулювання та нагляд, однак кооперація є в основному добровільною. Скандал з BCCI посилив тиск за тіснішу міжнародну кооперацію в регулюванні банківської діяльності. Однак існує декілька важливих проблем: 1) слабке регулювання в деяких країнах, що розвиваються;
2) координація охоплення страхуванням депозитів за межами національних кордонів і 3) неузгодженість щодо того, який орган повинен брати на себе активи підрозділу банку в умовах міжнародного банкрутства. Ці головні питання регулювання міжнародного банківництва обговорюватимуться впро­довж багатьох років1.
У міру того, як події з BCCI наближалися до завершення, центральні банки (зокрема, Банк Англії) звинувачувались у затягуванні розкриття скандалу. В липні 1992 р. Базельський комітет запропонував подальшу стандартизацію регулювання міжнародних банків. Згідно з цими стандартами, регулюючий орган країни, звідки походить банк, володіє повноваженнями з нагляду та отримання інформації про діяльність цього банку. У приймаючих країнах регулюючі органи можуть обмежувати діяльність іноземного банку, якщо в них виникнуть застереження щодо нагляду в країні походження. Незважаючи на те, що ці вдо­сконалення регулювання є суттєвими, деякі аналітики побоюються, що скандал, який виник з BCCI, може повторитися.

Досвід, який банки отримують унаслідок управління своїм власним валютним ризиком, можна поширювати на діяльність фірм, що займаються закордонним біз­несом, знижуючи їхні трансакційні витрати. Часто банки здійснюють валютний своп або обмін очікуваної майбутньої віддачі від боргових інструментів, виражених у різних валютах. Такий вид хеджування діє майже так само, як і своп процент­ної ставки у внутрішньому банківництві. Валютні свопи надають можливість учасникам угоди розподіляти або передавати валютний ризик. Комерційні банки (як і у випадку свопів процентної ставки) є інструментами завоювання цього ринку. Щоб продемонструвати, як діє валютний своп, розглянемо випадок обміну між двома транснаціональними компаніями — Big Steel у США і Le Taste у Франції. Big Steel хоче збудувати сталеливарний завод у Франції, а Le Taste — виробляти чоловічі костюми у США. Для здійснення інвестицій кожна з фірм потребує місцевої валюти: Big Steel — євро, а Le Taste — доларів США. Оскільки багатонаціональну корпорацію переважно добре знають у рідній країні, для таких фірм позики у валюті цієї країни на внутрішньому ринку капіталів переважно де-
шевші.
Le Taste і Big Steel випускають облігації у Франції і США відповідно. Потім вони здійснюють своп з отриманими коштами і виплачують свої зобов’язання. Наприклад, доходи і витрати Le Taste після свопу деноміновані у доларах. Цей своп узгоджує валюти для фінансових потреб, а також забезпечує нижчу вартість позик. Банки-посередники, які обслуговують компанії, виконують звичайні банківські функції — оцінювання, а інколи — приймання на себе кредитного ризику.
Для банків своп означає зручний спосіб залучення депозитів або надання кредитів для суб’єктів будь-якої країни. Свопи можуть значно знизити невідповідність валют, а отже, валютний ризик. У цьому випадку банк США може вести свій баланс повністю у доларах США незалежно від величини неамериканських трансакцій, у яких він бере участь. Після того, як ринок свопів став конкурентнішим і це знизило прибутковість звичайних банківських операцій, банки вийшли з більш вишуканими (і більш ризиковими) свопами, які вимагають удосконалення стратегій хеджування в управлінні ризиком.
Надання інформаційних послуг
Здійснення міжнародних трансакцій ускладнюють зміни валютних курсів. Припустимо, що магазин Luxury Stores у Чикаго планує імпортувати чоловічі костюми фірми Le Taste з Ліону (Франція). Luxury Stores повинен буде платити Le Taste у євро. Якщо Luxury Stores погодиться платити Le Taste у євро на момент отримання товару, йому потрібно буде турбуватися про зміну обмінного курсу євро до долара у період здійснення замовлення до отримання костюмів. Міжнародні банки діють як дилери у валютних операціях, допомагаючи фірмам переміщувати кошти з країни в країну. Банк може надати допомогу, відкривши для Luxury Stores у своїй філії в місті Ліоні рахунок, який приносить процент, для використання його в операціях з Le Taste. Банк також може допомогти Luxury хеджувати ризик за допомогою фінансових ф’ючерсів, опціонів або інших механізмів.
Так само, як і у внутрішній торгівлі, кредитний ризик є характерною рисою міжнародної торгівлі. Експортери та імпортери укладають угоди, згідно з якими імпортери погоджуються сплатити вартість отриманого сьогодні товару на певну дату в майбутньому. Кредитний ризик, який виникає внаслідок такої трансакції, зростає, оскільки дуже часто експортер володіє обмеженою інформацією про імпортера. Якщо експортер не має можливості оцінити кредитоспроможність імпортера, він може відмовитись від здійснення трансакції, що знизить обсяг торгівлі. Міжнародні банки розв’язують таку інформаційну проблему, замінюючи кредитоспроможність імпортера своєю власною.
Однією з банківських послуг, яка має на меті знижувати кредитний ризик, є продаж банківських акцептів. Банківський акцепт — це строкова тратта, тобто вимога сплатити певну суму грошей пред’явнику акцепта на визначену дату. Акцепт є формою переказного векселя (тратти), які використовуються для фінансування міжнародної торгівлі ще з ХІІІ ст. Закон про Федеральну резервну систему від 1913 р. уповноважив банки США використовувати ці інструменти для короткострокового фінансування зовнішньої і внутрішньої торгівлі клієнтів. Наприкінці 1920-х років вартість банківських акцептів, випущених в обіг у США, становила 1,7 млрд дол. США. Відразу після Другої світової війни ця величина становила лише 104 млн дол. США. У 1980 р. сума зросла до 71 млрд дол. США, однак у 2000 р. вона знизилася до менш ніж 10 млрд дол. США. Світовий обсяг банківських акцептів свідчить про важливість міжнародної торгівлі у глобальній економіці; упродовж 1990-х років американські банки втратили час­тину ринку.
Як діє механізм банківського акцепту? Банк надає гарантію імпортерові сплатити експортерові за його товари. Банк здійснює це способом акцептування платіжного доручення, виписаного на цей банк експортером. Імпортер сплачує банкові за цю послугу комісійні (у середньому приблизно 0,5 % від вартості трансакцій) залежно від кредитоспроможності імпортера. Потім банк тримає цей акцепт у своєму портфелі як інвестицію або продає його з дисконтом на вторинному ринку. Незалежно від стратегії банку, він виплачує експортерові суму одразу. Імпортер здійснює виплату банку, коли настає термін оплати акцеп­ту. Якщо банк продав акцепт, він виплачує необхідну суму новому власнику акцепту.
Давайте повернемось до прикладу, коли Luxury Stores імпортує чоловічі костюми з Le Taste (див. рисунок 16.1). Для отримання необхідного фінансування Luxury Stores просить свій банк виписати акредитив на суму торговельної операції. Банк робить це і надсилає акредитив у Le Taste. Коли Le Taste здійснить поставку костюмів, він використовує акредитив для того, щоб виписати строкову тратту на американський банк, клієнтом якого є магазин Luxury Stores, і представляє цю тратту у свій місцевий банк у Ліоні для отримання негайного платежу. Далі французький банк, клієнтом якого є фірма Le Taste, надсилає строкову тратту назад американському банку магазину Luxury Stores. Коли банк акцептує тратту, він здійснює платіж банку Le Taste. Нарешті, після настання терміну виплати строкової тратти Luxury Stores зобов’язаний виплатити банку-акцептанту номінальну вартість тратти. На рисунку 16.1 показано цей процес, який діє у протилежному напрямку, коли американська фірма-експортер бажає продати товари інозем­ному імпортерові. Банківські акцепти загалом мають низький ризик невиконання зобов’язань, оскільки і імпортер, і банк підписуються під ним. (Зауважте схожість із виписуванням американськими банками листів кредитної підтримки на ринку внутрішніх комерційних паперів).
Як і внутрішні банки, міжнародні банки є центрами збирання інформації. Для виписування банківських акцептів банки потребують значних спеціалізованих знань. Тому банківські акцепти виписуються лише банками, які мають внутрішні та зовнішні підрозділи з персоналом, котрий володіє знаннями про ринки, на яких ці інструменти перебувають в обігу.
Як показано на рисунку 16.2, міжнародні банки розширюють надання послуг із розподілу ризику, забезпечення ліквідності та інформаційних послуг внутрішніх банків.

Рисунок 16.1.

Інформація і банківські акцепти

 

Для уникнення високих інформаційних витрат експортера на оцінювання кредитоспроможності імпортера (для майбутньої сплати) імпортер іде до банку, щоб отримати акредитив. Після банківської гарантії платежу угода буде здійснена. Банківські акцепти є прикладом інформаційних послуг для міжнародної торгівлі та фінансової діяльності, які можуть надавати банки.

Рисунок 16.2.

Міжнародні банківські послуги

 

У сфері міжнародної діяльності банки спеціалізуються на наданні послуг із забезпечення розподілу ризику, ліквідності та інформаційних послуг. Вони роблять це, діючи як посередники у валютних свопах, торгівлі іноземною валютою та кредитних операціях.


КОНТРОЛЬНЕ ЗАПИТАННЯ
Оскільки банківські акцепти дозволяють банкам використовувати свою інформаційну функцію на фінансових ринках, які банки, на вашу думку, є найактивнішими на ринку банківських акцептів? В операції з банківськими акцептами банк знижує інформаційні витрати шляхом заміни кредитоспроможності позичальника своєю власною кредитоспроможністю. Для того, щоб банківський акцепт можна було використовувати на міжнародних ринках, кредитоспроможність банку повинна легко підтверджуватись. Отже, великі і добре відомі банки займають провідні позиції на ринку банківських акцептів.
РОЗВИТОК ЄВРОРИНКІВ
Перед Другою світовою війною Лондон був провідним світовим фінансовим і комерційним центром. Британський фунт стерлінгів здебільшого виконував функцію світової валюти — валюти для здійснення міжнародних трансакцій. Після Другої світової війни провідною фінансовою і промисловою країною стали Сполучені Штати Америки, тому для міжнародних операцій почали використовувати долар США, навіть якщо учасниками обміну не були американські фірми. На деяких ринках, таких, як світовий ринок нафти, торгівля все ще здійснюється у доларах. У післявоєнний період Радянський Союз та країни Східного блоку нагромаджували доларові резерви для міжнародної торгівлі. З політичних мотивів вони не бажали зберігати ці резерви у банках на території США. Натомість вкладали свої доларові резерви у європейські банки. Замість того, щоб конвертувати вклади у європейські валюти, вони тримали їх у доларах, а ці рахунки почали називатись євродоларами.
Нові євродоларові депозити створюються щоразу, коли депозит на рахунку банку США переміщується в якийсь банк за межами Сполучених Штатів, але залишається у доларах. Наприклад, якщо компанія Royal Dutch Shell знімає 10 млн дол. США з рахунку в американському банку і вкладає цю суму на рахунок у своєму лондонському банку в доларах, вона створює 10 млн дол. США євродоларів. Royal Dutch Shell та інші багатонаціональні корпорації зберігають доларові депозити за межами США, оскільки долар США широко використовується як валюта міжнародної торгівлі.
Британські банки створили ринок євродоларів, щоб обійти обмеження Банку Англії на використання британських фунтів стерлінгів у наданні кредитів за межами країни. Використовуючи євродолари, британські банки можуть установлювати конкурентні процентні ставки для залучення депозитів, надавати зовнішні кредити у доларах. Поява євродоларів ілюструє те, як зміна попиту на долари США призвела до інновацій у міжнародних фінансових установах та ринках.
Цікаво, що внутрішнє регулювання процентної ставки та резервні вимоги надали банкам США подальшого поштовху до участі на зростаючому ринку євродоларів. Коли Інструкцією «Q» було встановлено обмеження на процент, який банки могли сплачувати вкладникам, і ринкові процентні ставки були високими, комерційним банкам США було важко залучати нові внутрішні депозити. Однак євродоларові депозити у європейських філіях банків США не були об’єктом обмеження на величину процентних ставок та резервних вимог. Тому банки США почали залучати євродоларові депозити у своїх європейських філіях. Потім філії банків переміщували депозити у материнські банки для купівлі цінних паперів або надання кредитів. До 1970 р., коли Інструкцією «Q» верх­ня межа на оборотні сертифікатні депозити була знижена, банки США вже володіли значною часткою на ринку євродоларів. Поява цієї фінансової інновації у відповідь на регулювальні дії нагадує виникнення оборотних CD. Пригадаймо, що оборотні CD були створені у відповідь на позбавлення прав на посередницьку діяльність та розвиток вза-
ємних фондів грошового ринку і ринку комерційних паперів у США.
З 1960 р. ринок євродоларів від мізерних розмірів зріс до трильйонів доларів США за величиною валових активів. З 1973 р. до 2000 р. цей ринок щорічно зростав у середньому на 20 %.
Значна частина поточної міжнародної банківської діяльності здійснюється в межах відносно не регулюваних банківських центрів, відомих як євроринки. Це ринки депозитів у євровалюті або строкових депозитів, здійснених у іншій валюті, ніж та, яку емітує внутрішній фінансовий центр (наприклад доларові депозити у французькому банку), а також єврокредити, єврооблігації та єврокомерційні папери (кредити, облігації і комерційні папери, деноміновані у валюті іншій, ніж та, яку емітує фінансовий центр). Понад половина депозитів у євровалюті перебуває у фор­мі оборотних депозитних сертифікатів з мінімальним терміном виплати 30 днів. Депозити у євровалюті становлять переважну більшість іноземних депозитів у банках. Серед депозитів у євровалюті найбільшу категорію становлять євродолари.
Долар США залишається провідною валютою на євроринках. До початку 1980-х років приблизно 80 % депозитів у євровалюті були здійснені у доларах США. Частка доларів США на цьому ринку знизилась наприкінці 1980-х і в 1990-х роках, досягнувши приблизно 60 % наприкінці 1990-х років.
Використовуваний нині термін ринок євродоларів охоплює не лише Європу. В широкому розумінні він означає міжнародний попит на кредити і депозити у доларах. Ринок євродоларів популярний завдяки зручності використання фінансових ресурсів, деномінованих у доларах, а також через те, що міжнародні банківські операції є менш регульованими, ніж внутрішні банківські операції. Наприклад, у середині 1980-х років закордонні філії банків США у країнах, які мають низькі податкові став­ки на фінансові послуги фірм (таких, як Багамські та Кайманові острови), володіли значною кількістю євродоларів унаслідок м’якіших регулятивних вимог.
З 1981 р. структурам міжнародного банківництва було надано право здійснювати операції з євродоларами у США. Відомі під назвою столи замовлень, вони могли знаходитись на території офісу банку США, але не були об’єктом обмежень на розмір процентної ставки. Ці столи замовлень не мали зобов’язань дотримуватися резервних вимог і не охоплювалися системою страхування депозитів. Проте їм було заборонено здійснювати діяльність у межах США.

Учасники євроринків
Учасники євроринків змінилися зі зміною схем міжнародного кредитування та запозичень. На початку 1970-х років кредити надавались в основному урядам або державним підприємствам промислово розвинутих країн світу. Депозити здійснювались багатонаціональними корпораціями та банками США. Після нафтових шоків 1970-х років найбільшим джерелом депозитів стали величезні доларові запаси країн Організації експортерів нафти (ОПЕК). Єврокредити надавались країнам, що розвиваються, які потребували коштів для сплати більших рахунків за імпорт та нові інвестиції. Наприкінці 1980-х років ціни на нафту та депозити ОПЕК знизилися. Сьогодні до країн з великим надлишком торговельного балансу, які роблять депозити на євродоларові рахунки, відносять Японію та Південну Корею. Позичальниками є багатонаціональні корпорації США та інших країн світу. У багатьох випадках великі єврокредити використовувались для фінансування злиття та поглинання як у Європі, так і у США.


ПОМІРКУЙТЕ НАД ЦИМ…

Невже Європа
погубить єврооблігації?

У 1960-х роках податкова політика США надала стимули до розвитку рин­ку єврооблігацій, коли США запровадили податок на процентні платежі. Для врятування ситуації (або хоча б прибутку) емітенти облігацій перенеслись у Європу і, зокрема, у Лондон. У Європі, на противагу внутрішнім облігаціям, єврооблігації приносять процентний дохід без сплати податку, і цей ринок процвітає.
Наприкінці 1998 р. Європейська комісія видала проект директиви, яка вимагає від країн Європейського Союзу (ЄС) встановлення податку розміром не менш ніж 20 % на отриманий про­цент за єврооблігації, якими володіють

громадяни ЄС. Уряд Сполученого Королівства різко виступив проти цього, аргументуючи, що інвестори переключать свою увагу на країни, які не входять під юрисдикцію ЄС, скажімо, Швейцарію. Невизначеність щодо цього податку змусила захвилюватись багатьох учасників ринку.
Європейська комісія та Міністерство фінансів Німеччини твердо стояли на цій пропозиції як подальшому кроці «гармонізації» податків у Європі. Багато аналітиків, указуючи на взаємозв’язок між регулюванням та фінансовими інноваціями, і надалі побоюва­лися, що неможливість звільнення від оподаткування ринку єврооблігацій «гармонізує» ринок — шляхом переміщення його за межі ЄС.

Кредити на євроринках
Типовими єврокредитами є зобов’язання з плаваючою процентною ставкою з порівняно тривалими термінами виплати, скажімо, від 5 до 10 років. Банки встановлюють процентні ставки на основі надвишки над Лондонською міжбанківською процентною ставкою (LIBOR). Аналог процентної ставки федеральних коштів у США, LIBOR є процентною ставкою, під яку банки, що здійснюють операції з євродоларами, традиційно надають кредити один одному, і яка відображає типовий кредитний ризик. Така структура змінюється із запровадженням у 1999 р. євро. Німеччина, Франція та інші країни континентальної Європи використовують європейську міжбанківську процентну ставку (EURIBOR), яка є формальною спадкоємицею набору національних процентних ставок.
Єврокредити є переважно доволі великими (часто на мільярди доларів), а отже, характеризуються недостатньою диверсифікацією для одного комерційного банку-кредитора. У кредитному синдикаті окремі банки володіють часткою кредиту. Кредит надається і управляється головним банком, який отримує комісійну винагороду за забезпечення кредиту та його синдикування. Головним мотивом синдикування є розподіл ризику. У кредитних синдикатах беруть участь головні банки грошових центрів, а також регіональні банки. Однак такий механізм не заміняє управління кредитним ризиком. Низка випадків невиконання зобов’язань за великими синдикованими кредитами країнам, що розвиваються, упродовж 1970-х — 1980-х років призвела до того, що декілька банків середнього розміру припинили участь у таких синдикатах, і обсяг новостворених кредитних синдикатів зменшився. З середини 1980-х років зростання синдикатного кредитування знову відновилося після того, як зросли кредити приватним фірмам у розвинутих країнах світу.
Переважна більшість нових емісій облігацій на міжнародному ринку припадає на єврооблігації. Вартість нових емісій на ринку єврооблігацій тепер перевищує вар­тість ринку внутрішніх корпоративних облігацій у США. Традиційно Лондон був центром випуску єврооблігацій, однак посилюється конкуренція з боку інших європейських фінансових центрів та Японії. Ще однією характерною рисою було те, що у 1980-х роках відбулося часткове переміщення ресурсів від банківських позик до єврокомерційних паперів та єврооблігацій. Оскільки минуле розмежування комерційного банківництва і діяльності, пов’язаної із здійсненням операцій з цінними паперами, запроваджене законом Гласса-Стігала (розмежування було скасоване у 1999 р.) ніколи не стосувалося закордонних філій, у яких були розміщені іноземні рахунки, то банки США впевнено увійшли на ці нові ринки.

 


КОНТРОЛЬНЕ ЗАПИТАННЯ

Чому регіональний банк у Небрасці швидше інвестуватиме у син­диковані єврокредити, ніж надаватиме прямі кредити європейським позичальникам? Цей банк отримує вигоди від диверсифікації з низькими інформаційними витратами, сплачуючи головному банку невелику комісійну винагороду за оцінювання кредитоспроможності позичальників та організацію синдиката.
ФІНАНСОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ
У МІЖНАРОДНОМУ БАНКІВНИЦТВІ
Пригадаємо, що державне регулювання діяльності внутрішніх фінансових інститутів змусило банки запроваджувати нові види послуг, які стали об’єктом конкуренції і державного регулювання. Подібні зміни відбулись і в міжнародному банківництві. Оскільки технології знизили витрати на збирання і передачу інформації на міжнародному рівні, вартість використання іноземних ринків також знизилася. Ці низькі витрати дають змогу банкам проводити фінансову діяльність поза юрисдикцією внутрішніх регулюючих органів, про що свідчить зростання ринків євровалют та єврооблігацій у 1960—1970-х роках. Банківські інновації отримали хід у відповідь з боку регулювання, однак внутрішнє регулювання в країні повинно враховувати його вплив на міжнародну конкурентоспроможність банків. Наприклад, якщо в якійсь країні банкам створені перешкоди для здійснення фінансової діяльності, ці послуги надаватимуть банки країн із сприятливішим регулятивним кліматом. Тому оскільки фінансові системи стають дедалі інтегрованішими у світовому масштабі, діяльність фінансових інститутів у різних країнах набуває дедалі подібніших рис.
У 1980-х роках урядам декількох країн, що розвиваються, загрожувала ситуація дефолту за єврокредитами. Центральні банки США, Європи та Японії постали перед можливістю виникнення всесвітньої банківської кризи. Щоб уникнути такої кризи, центральні банки провідних промислово розвинутих країн світу рекомендували три види регулювання: 1) мінімальний рівень величини власного капіталу (вимоги до капіталу); 2) страхування депозитів і 3) інтервенції центрального банку.


ДЕСЬ, КОЛИСЬ, В ЯКІЙСЬ КРАЇНІ…

Чи може зазнати
дефолту суверенна держава?

Банки постають перед більшим кредитним ризиком, надаючи гроші у кредит інозем­ним урядам, ніж коли надають кредит приватним особам або компаніям. Банки не мають можливості запобігти невиконанню зобов’язань щодо кредиту такому позичальнику, а стимули для іноземних країн сплачувати боргові платежі є слабшими, ніж у внутрішніх урядових одиниць. Країни, які за­знають дефолту, можуть на деякий час втратити доступ до іноземних кредитних ринків, але банки не можуть легко конфіскувати влас­ність країни в межах її території. Упродовж 1980-х років понад 40 країн, що розвиваються, реструктуризували банківські кредити на суму близько 300 млрд дол. США.
З 1970 р. до початку 1980-х років зростання цін на сировину і низькі реальні процентні ставки посилили кредитоспроможність багатьох країн, що розвиваються. Ці сприятливі умови стимулювали запозичення для інвестицій та розвитку, а також для фінансування дефіциту державного бюджету. На початку 1980-х років зростання реальних процентних ставок і падіння цін на нафту змусили декілька латиноамериканських країн призупинити здійснення процентних платежів. У серпні 1982 р. Мексика була неспроможна виконувати свої зобов’язання. Разом з іншими

країнами вона розпочала переговори з приватними комерційними банками у США, Європі та Японії про перегляд процентних ставок і термінів виплати.
Банки Citicorp, Bank America Chase Manhattan, J. P. Morgan, Bankers Trust, Chemical та First Chicago зазнали великих втрат унаслідок невиконання іноземними урядами зобов’язань по кредитах. На початку кризи у 1982—1983 рр. багато аналітиків побоювалися, що проблеми зовнішніх зобов’язань цих банків можуть спри­чинити банківську кризу. Однак завдяки формуванню резервів на випадок неповернення кредитів для покриття втрат по зовнішніх зобов’язаннях банківській системі вдалось уникнути кризи. Проте банки США втратили 10 млрд дол. США у другому кварталі 1987 р. — в періоді найгіршої їхньої діяльності з часів Великої депресії. Резерви на випадок втрати кредитів великих банків сьогодні налічують понад половину зобов’язань країн, що розвиваються, перед ними. Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років великі банки США збільшили розмір свого акціонерного капіталу від близько 4 % активів у 1981 р. до понад 7 %. Проблеми зовнішніх зобов’язань не спричинили колапсу міжнародної банківської системи, однак вони зробили міжнародні банки консервативнішими у своєму аналізі кредитного ризику іноземних урядів як позичальників.

Вимоги до капіталу
Один із способів зниження ймовірності того, що ризикова діяльність у міжнарод­ному банківництві спричинить всесвітню банківську кризу, полягає у підвищенні вимог до розміру власного капіталу, тобто суми грошей, яку банки можуть втратити. Спроби узгодити стандарти щодо розміру капіталу для комерційних банків розпочались у грудні 1987 р., коли дванадцять країн включно з США, зібрались у Базелі (розділ 14). Впровадження базельських домовленостей не було легкою справою у зв’язку з відмінностями в регулюванні та вимогах до бухгалтерського обліку, а також унаслідок труднощів, пов’язаних з неоднозначним трактуванням поняття «капітал». Базельська угода залишила лазівки у цьому визначенні, а також у способах урахування таких видів позабалансової діяльності, як свопи процентних ставок у зважуванні ризику. У 1993 р. Банк міжнародних розрахунків (BIS) та Міжнародна організація комісій з цінних паперів (IOSCO) запропонували єдині стандар­ти щодо капіталу для банків та брокерів, залучених до своп-угод та до використання фінансових ф’ючерсів і опціонів. Хоча деякі питання лишаються нерозв’язаними, більшість оглядачів вважає, що міжнародна координація мінімальних вимог до капіталу знизила ризик виникнення міжнародної банківської кризи для центральних банків.
У 1995 р. Базельський комітет з банківського нагляду, що діє під егідою BIS, запропонував, щоб банки розробляли свої власні процедури оцінки ризику, які б піддавалися перевірці з боку регулюючих органів. Згідно з цим підходом, банки можуть використовувати внутрішні моделі управління ризиком для визначення своїх процентних та валютних ризиків. Якщо внутрішня модель банку виявиться неточною впродовж певного періоду часу, регулюючі органи мають право підвищити вимоги до капіталу для цього банку. Ця альтернатива має перевагу, оскільки надає банкам стимули до вдосконалення своєї системи управління ризиком. Однак для регулюючих органів виникло нове завдання: оцінювання моделей банків вимагає від регулюючих органів обізнаності у переважно складних методах моделювання. Нарешті цей підхід ефективний лише тоді, коли регулюючі органи мають можливість правильно оцінити адекватність банківських моделей з управління ризиком. Після порятунку великого американського фонду хеджування Long-Term Capital Management у 1998 р., регулюючі органи в усьому світі знову звернули свою увагу на моделі управління ризиком.
Страхування депозитів
Наприкінці 1990-х років голови центральних банків та міністри фінансів продовжували наполягати на координації та обмеженнях страхування депозитів. Страхування депозитів за межами США переважно не таке щедре, ніж у цій країні, і їхні програми не зазнавали таких значних втрат, які нещодавно сталися у США.
До встановлення і запровадження міжнародних стандартів щодо страхових премій більшість банків США намагалися сплачувати менші премії, ніж, скажімо, німецькі чи японські банки. Координація може означати для банків США нижчі витрати. На даний час, якщо ці банки виплачують премії понад фіксовані комісійні стягнення, вони сплачують премії лише за внутрішні або повернені євродоларові депозити. Якщо ж узгоджене міжнародне страхування депозитів включене до угоди, великі міжнародні банки США матимуть значне зростання витрат на страхування. Банки таких країн, як Франція і Нідерланди, також нес­тимуть вищі витрати, оскільки згідно з їхнім теперішнім законодавством, вони сплачують премії за страхування депозитів лише після того, як було здійснено виплати.
Узгодження між європейськими країнами перебуває на стадії розвитку. У квітні 1992 р. Європейський Союз проголосував за перший крок в узгодженні страхування депозитів, зосереджуючи увагу на розвитку єдиної системи моніторингу банківської діяльності. У травні 1994 р. новою директивою було встановлено мінімальну суму, близьку до середньої гарантованої суми в окремих країнах, яка гарантується програмою для всіх країн-учасниць. Згідно з цією директивою, членство в програмі буде обов’язковим усюди, а інтервенції не зводитимуться лише до процедури банкрутства.
Незважаючи на активні спроби міжнародної координації, страхування депозитів у багатьох європейських країнах позбавлене двох складових, які відіграють значну роль в американській системі. По-перше, моніторингові агентства переважно не мають тієї влади, якою наділена FDIC. По-друге, європейські системи фінансуються переважно банками-учасниками, і лише у трьох країнах (Нідерландах, Іспанії та Великобританії) уряд або центральний банк зобов’язаний брати участь у фінансуванні у надзвичайних випадках.
Інтервенції центрального банку
Після того, як на початку 1980-х років розпочалася боргова криза країн, що розвиваються, центральні банки проводили декілька зустрічей у Банку міжнародних розрахунків для обговорення своєї ролі як кредиторів останньої інстанції під час банківської кризи. Вони дійшли висновку, що кожен центральний банк повинен зосереджувати увагу на забезпеченні фінансової стабільності своїх внутрішніх банків. Однак зростання міжнародного взаємозв’язку між банками, особливо у межах позабалансової діяльності, призвело до продовження дискусій між центральними банками щодо їхнього втручання під час міжнародної банківської кризи.
У 1980-х — 1990-х роках центральні банки також проводили зустрічі для обговорення проблем координації банківського регулювання та нагляду. В новому сторіччі в умовах конкурентної глобальної фінансової системи відмінності в регулюванні поступово зникають. Швидше за все виникатиме регулювання за функціями, а регулювання з боку окремих інстанцій послаблюватиметься. Окрім страхування депозитів, регулювання комерційних банків з точки зору географічного поширення та спектру дозволених видів діяльності, ймовірно, матиме дві характерні риси. По-перше, окрім можливості володіння банками, банківські холдингові компанії будуть вільними у виборі широкого спектра фінансових послуг, включно з операціями з цінними паперами та страхування, з регулюванням та наглядом щодо цих двох видів бізнесу1. По-друге, межа, до якої банківським холдинговим компаніям буде дозволено брати безпосередню участь у нефінансових видах діяльності, залежатиме від місцевих правових традицій. Очевидно, обмеження будуть сильнішими у США і слабшими у Європі та Японії.
Міжнародна координація
Нелегко розподілити завдання та обов’язки з нагляду в міжнародному банківництві, оскільки міжнародні регулюючі органи повинні координувати діяльність кредиторів останньої інстанції, органів страхування депозитів, а також регулятивні обмеження на діяльність банків. Економісти та урядовці висувають чимало пропозицій, однак дійшли згоди лише щодо кількох спільних тем. Філії та дочірні підрозділи іноземних банків загалом повинні розглядатися кредитором останньої інстанції приймаючої країни як еквівалент внутрішніх банків (якщо ці банки не відповідають правилам нагляду та регулюванню оприлюднення інформації у цій країні). Закордонні трансакції внутрішніх банків повинні відстежуватися кредитором останньої інстанції країни походження. Так само страхування депозитів повинно відповідати правилам приймаючої країни щодо діяльності філій та дочірніх підрозділів та правилам країни походження щодо транскордонних операцій внутрішніх банків. Нарешті, обмеження на діяльність банків повинно встановлюватися правилами країни їх походження для транскордонних операцій внутрішніх банків та узгодженими міжнародними правилами для іноземних філій і дочірніх підрозділів. Те, як досягти такої координації, стало предметом гострих дискусій наприкінці 1990-х років. У жовтні 1998 р. Банк міжнародних розрахунків оприлюднив звіт про міжнародну фінансову архітектуру, де наголос було зроблено на прозорості регулювання, міцних внутрішніх фінансових системах та узгодженому міжнародному антикризовому управлінні у фінансах.

ВИЗНАЧАЛЬНІ ПОНЯТТЯ

Агентський офіс
Банківський акцепт
Філії
Валютний своп
Корпорації закону Еджа
Євроринки
Депозити у євровалютах
Євродолари
Кредитний синдикат

Валютний ризик
Філія іноземного банку
Структура міжнародного
банківництва
Міжнародні банки
Валюта міжнародних трансакцій
Офшорні ринки
Дочірній банк у США

ПІДСУМКИ

1. Розвиток міжнародного банківництва є наслідком бурхливого зростання обсягів міжнародної торгівлі й поглиблення інтеграції фінансових ринків протягом останніх 30 років. Міжнародні банки переважно надають посередницькі та операційні послуги.
2. Міжнародні банки отримують прибуток шляхом надання послуг із розподілу ризику, забезпечення ліквідності та інформаційних послуг. Наприклад, як і у випадку з процентним ризиком у внутрішньому банківництві, міжнародні банки управляють своїм валютним ризиком, використовуючи фінансові ф’ючерси, опціони та свопи; вони також допомагають своїм клієнтам в управлінні валютним ризиком. Банки забезпечують ліквід­ність, знижуючи трансакційні витрати клієнтів, пов’язані з купівлею і продажем

іноземної валюти, а також депозитами в іноземних валютах. За допомогою банківських акцептів банки надають інфор­маційні послуги клієнтам, які беруть участь у міжнародній торгівлі.
3. Ринок євродоларів розвинувся після Другої світової війни як ринок для депозитів і кредитів у доларах США. Останніми роками на цьому ринку не лише валюта США перебуває в обігу. Депозити на ринку євродоларів є короткотерміновими строковими депозитами. Кредити мають довший термін виплати (традиційно від 5 до 10 років) і надаються під плаваючу процентну ставку, визначену як спред над Лондонською міжбанківською процентною ставкою. Для розподілу ризику багато великих євро-
кредитів організовують у формі синдикату, учасниками якого є чимало банків.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ

1. Чому існує ринок міжнародного банківництва?
2. Чому за останні два десятиліття міжнародне банківництво так швидко зростало?
3. Які ви знаєте найважливіші цент­ри міжнародного банківництва?
4. На вашу думку, у майбутньому значення корпорацій закону Еджа зростатиме чи зменшуватиметься?
5. Що таке структура міжнародного банківництва? Що вони роблять такого, що заборонено звичайним банкам США?

6. Якими головними видами ризику повинні управляти міжнародні банки? Які методи вони використовують?
7. Що таке валютний своп? Які переваги зробили його таким популярним?
8. Чому торгівля банками іноземною валютою так зросла впродовж 1980-х — 1990-х років?
9. Яка основна проблема зумовлює виникнення кредитного ризику в міжнародній торгівлі? Які фінансові інструменти використовують банки для уникнення цієї проблеми?

ВІД ТЕОРІЇ ДО ПРАКТИКИ

 

 

 

 

 

THE FINANCIAL TIMES, 17 СІЧНЯ 2001 Р.

 

 

Нові пропозиції Базельського комітету

 

Овал: бОвал: аОвал: в

Згідно з новими пропозиціями щодо посилення платоспроможності світової банківської системи, фінансово потужні компанії на новостворених ринках матимуть мож­ливість набагато легше позичати гроші.
Новий механізм, запропонований учора Базельським комітетом з банківського нагляду, означатиме для банків володіння меншою кількістю капіталу, надаючи кредит таким компаніям. Однак банки повин­ні будуть збільшити розмір свого капіталу, який вони зберігають під кредити для фінансово менш потуж­них компаній.
Довгоочікувані пропозиції (які ввійдуть у дію у 2004 р.) дають змогу також великим банкам зі складними системами управління ризиком володіти меншою величиною капіталу, а отже, посилить їхні конкурентні позиції.
Щоб відповідати ширшому спектру ризиків, інші банки повинні будуть зберігати більше, ніж за старими правилами, які встановлені у 1988 р. і діють у понад ста країнах.
«Загалом унаслідок цих пропозицій банківська система не володітиме більшим капіталом», — сказав Білл Макдонау — президент Федерального резервного банку Нью-Йорка, який очолював цей комітет.
Згідно з першою базельською домовленістю, банки повинні будуть володіти капіталом розміром щонайменше 8 % від своїх активів, скоригованих на величину ризику (відсоток вартості їхніх кредитів), щоб розв’язувати потенційні проблеми з кредитами. Однак за наявності кредитів різної якості цей розмір потрібно буде уточнювати.

Компанії та банки на новостворених ринках тепер зможуть отримати вищу оцінку ризику, ніж їхні країни походження.
Сек’юритизовані кредити вимагатимуть більшої кількості відкладеного капіталу, за винятком випадку, коли ризик повністю винесений за межі банку. Однак буде надана більша мож­ливість використання чинників, що знижують ризик, такі, як застава та гарантії.
Ще одна відмінність порівняно з 1988 р. полягає в тому, що кредитний ризик залежатиме не лише від позичальника, а також від того, як банк ставиться до окремого позичальника або сектору.
На перших порах існуватиме вимога зберігання капіталу для покриття операційного ризику, тобто втрат від неадекватної діяльності персоналу, систем або непередбачених подій.
Запровадження нових правил (які будуть винесені на обговорення до кінця травня) вимагатиме більше інтервенцій з боку регулюючих органів. Для здійснення ощадливого кредитування банки також повинні будуть оприлюднювати більший обсяг інформації про стратегії ризику та вимоги до капіталу у відповідь на підвищення тиску на них з боку ринку.
Комітет заявив, що він співпрацюватиме з регулюючими органами для того, щоб вони могли виконати свою роботу. «Ми розуміємо, що ім-
плементація може створити проблеми з ресурсами як у кількісному, так і в якісному аспекті», — сказав Клаес Норгрен — генеральний директор Служби фінансового нагляду та член комітету.

 

 

 

 

 

АНАЛІЗУЮЧИ НОВИНИ…

 

 

 

 

Овал: вОвал: бОвал: аДля міжнародних банків 2000 р. усе ще пам’ятний фінансовою кризою в Азії, Росії, нестабільністю фінансових ринків і проблемами фонду хеджування. Регулю-
ючі органи вели боротьбу з цими негараздами, а також і винесли уроки з недавнього минулого. Скандал з BCCI дав регулюючим органам з міжнародного банківни­цтва щонайменше два уроки. По-перше, здійснювана міжнародними банками діяльність у багатьох країнах світу вимагає ретельного нагляду. По-друге, такий нагляд є простішим, якщо фінансовий облік банку та вимоги до капіталу узгоджені між різними країнами. У США труднощі, пов’язані з наглядом діяльності міжнародних банків, знову проявились у 1995 р., коли японський банк Daiwa Bank приховав інформацію від Федеральної резервної системи про спекулятивні втрати, яких зазнав один з його торговців на американському ринку облігацій за десятиріччя.
У січні 2001 р. Базельський комітет з банківського нагляду видав нові пропозиції щодо вимог до капіталу. У відповідь на ці пропозиції багато аналітиків вітали нові ініціативи, однак застерігали, що регулюючі органи в усьому світі повинні винести багато уроків з минулого.

 

Міжнародні регулюючі фінансові органи, представлені у Базельському комітеті з банківського нагляду, заявляли, що використання систем управління ризиком та вимоги щодо застави повинні дати банкам можливість знизити величину акціонерного капіталу, який вони зберігають для підтримання кредитів та інших ризикових видів діяльності. Однак таке доповнення створюватиме додаткове навантаження на регулюючі органи міжнародного банківництва у зв’язку з необхідністю оцінювання та моніторингу нових систем управління ризиком. Оскільки пропоновані правила розширюють діапазон ризиків для вимірювання, деякі установи будуть змушені утримувати більший капітал.

 

 

Нові правила узгоджуються з думкою, що надмірний наголос на макроекономічних умовах затьмарює ту важливу роль, яку відіграють фінансові установи у забезпеченні розподілу ризику, ліквідності та інформаційних послуг. Зокрема, неадекватний нагляд та регулювання діяльності фінансових установ можуть спричинити проблему морального ризику, надмірний ризик і фінансову кризу. «Мікроекономічні» стимули є важливим додатком до «макроекономічних» умов інституцій.

 

Звичайно, нічого поганого у ризику як такому немає, за умови, що ризик добре оцінений і не існує прихованих державних субсидій для його покриття. Деякі види діяльності, такі, як біржова торгівля і створення фондів хеджування, є дуже ризиковими. У цьому випадку перед регулю­ючими органами фінансових інститутів по­тенційно виникає дві проблеми: 1) недо­статня прозорість ризиків і 2) надання державних субсидій банкам у вигляді страхування депозитів або непрямої допомоги. За наявності цих проблем, відсутність нагляду може спричинити виникнення надлишкового ризику. Нові пропозиції щодо платоспроможності банків розроблені для того, щоб змусити банки краще інтерналізувати витрати, пов’язані з їх ри-
зиком.
Для подальших роздумів…
Управління ризиком є складним завданням. У 1998 р. два лауреати Нобелівської премії з економіки стали жертвами фінансових криз. Що можуть зробити регулюючі органи для моніторингу ризику, який беруть на себе фінансові інститути?
Джерело:  Уривок з John Willman, «Basle Committee Unveils Bank Solvency Proposals,» Financial Times, January 17, 2001. Авторське право © 2001 Financial Times. Усі права застережено.

10. Що таке євроринки? Що зумовило їх виникнення? Хто є їх учасниками? Які валюти вони використовують?
11. Що таке кредитний синдикат? Чому його часто використовують для операцій з єврокредитами?
12. Як банки США потрапляють на євроринки?
13. Покажіть взаємозв’язок між проблемою валютного ризику в міжнародному банківництві та процентним ризиком у внутрішньому банківництві. Ви­ходячи з вашого розуміння процентного

ризику, запропонуйте стратегії для управління валютним ризиком у міжнародному банківництві.
14. Яка мета встановлення вимог до розміру капіталу в міжнародному банківництві?
15. Поясніть, як внутрішнє фінансове регулювання у США та інших країнах впливає на розвиток євроринків. Як зростання таких ринків ускладнює виконання обов’язків кредитора останньої інстанції?

АНАЛІТИЧНІ ЗАВДАННЯ

1. Припустимо, ваш банк надав кредит на суму 1 млрд єн, однак не володіє депозитами в єнах. Опишіть механізм дії фінансового ф’ючерсного контракту, який забезпечуватиме хеджування від валютного ризику.
2. Чи ви здивуєтесь, якщо дізнаєтесь, що банківський акцепт, виписаний на американську фірму і наданий фірмі в Японії, врешті-решт обміняла на готівку якась фірма у США? Поясніть.
3. Упродовж 1998 р. в Японії ставки за депозитами, які виплачувались іноземними банками, були нижчими, ніж

ставки внутрішніх банків. Які можливі причини цього?
4. Припустимо, що американська фірма Big Ball («Великий м’яч») планує продати 100 000 бейсбольних м’я­чів для бейсболу японському імпортеру Ichi-ball. Поясніть, як банк фірми Ichi-ball у Японії може ініціювати бан­ківський акцепт для фінансування цієї угоди.
5. Дайте оцінку твердженню: «Кредитний ризик менш важливий у міжнародному банківництві, ніж у внутрішньому банківництві».

РОБОТА ЗІ СТАТИСТИЧНИМИ ДАНИМИ

1. Знайдіть у бібліотеці останнє видання збірника Statistical Abstract of the United States (опублікований Департаментом торгівлі США). У розділі «Банківництво, фінанси та страхування» ви зможете знайти таблицю, яка містить статистичні дані про 500 найбільших банків  у  світі.  Зросла  чи  зменшилася

роль банків США (визначена у такий спосіб) порівняно з 1970 р.? Чи можете ви пояснити цю тенденцію на основі нашого аналізу фінансових інститутів з частини 4? Ця тенденція вказує на зростання чи зниження прибутковості банків США порівняно з банками інших країн? Відповідь поясніть.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2017 BPK Group.