лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

Гроші, фінансова система та економіка

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

Поширення кризи:
комерційні банки
Як і S&L, комерційні банки Сполучених Штатів успішно процвітали в період між Великою депресією та серединою 1970-х років. Законодавство захищало прибутковість банків. Обмеження на створення філій стримувало конкуренцію для міс­цевих банкірів. Інструкція «Q» встановлювала захист проти конкуренції шляхом обмеження платежів вкладникам і гарантувала достатню маржу між процентними ставками за кредити та депозити. Тому завдяки регулюванню банки отримували надприбутки, а їхні ринки були захищені від конкурентів. Імовірність процентного ризику була низькою.
Нагадаємо, що як і в галузі S&L, значною мірою внаслідок бажання оминути регулюючі заборони, темпи фінансових інновацій у комерційному банківництві зросли впродовж 1960-х — 1970-х років. Підвищення конкурентності, спричинене фінансовими інноваціями за межами банківської галузі, знизило вартість головної складової власного капіталу банків — ринкової влади, яка асоціювалась із цінністю банківської ліцензії.
Після того, як у 1970-х і на початку 1980-х років зросли процентні ставки і підвищилась вартість коштів для банків, для підтримання прибутковості портфелі активів повинні були приносити більший дохід. Прагнення до отримання прибутків змусило банки здійснювати більш ризикові кредити у сфері виробництва енергії, нерухомості, боргових зобов’язань, випущених країнами, що розвиваються, а також у сільському господарстві. Дві рецесії на початку 1980-х років спричинили значну кількість випадків невиконання зобов’язань та банкрутств фірм. Недостатня диверсифікація зробила багато банків особливо вразливими (наприклад, кредиторів виробників енергії на Південному Заході і кредиторів сільськогосподарських та імпор­тозалежних промислових виробників на Середньому Заході). Коли у 1980-х роках ціни на нафту та сільськогосподарську продукцію впали, знизилась і вартість кредитів у цих секторах.
Коливання процентних ставок та валютних курсів також вплинули на величину власного капіталу банків. Оскільки в минулому процентний та валютний ризики були незначними, банки не були належним чином підготовлені до вищого ризику. Проте банкрутство деяких банків у 1970-х роках було наслідком цих ризиків. Наприклад, Franklin National Bank намагався збільшити власний капітал шляхом спекуляцій з іноземними валютами та продовження терміну виплати своїх активів. Колапс долара і значне підвищення процентних ставок спричинили у 1974 р. банкрутство цього банку.
Наприкінці 1980-х і на початку 1990-х років банки піддалися ризику внаслідок своїх інвестицій у трансакції з високим левереджем (HLT), за допомогою яких банки фінансували придбання фірм своїми менеджерами або іншими інвесторами. Деякі великі банки зазнали значних втрат за HLT-кредитами таким фінансистам, як Роберт Кампо та Дональд Трамп, котрі потрапили у фінансову скруту. Зниження цін на комерційну нерухомість у Нью-Йорку, Бостоні та інших великих містах призвело до банкрутства деяких провідних фахівців з нерухомості, залишивши банки посеред рецесії з переоціненими порожніми офісними будівлями та власністю.
Упродовж 1980-х років політика FDIC у розв’язанні проблем великих неплатоспроможних банків була не надто успішною. Сильна у розв’язанні проблем малих банків, FDIC в основному розраховувала на метод «купівлі та привласнення», щоб жоден із вкладників та кредиторів не втратив грошей, коли великі банки стають неплатоспроможними*. Прикладами можуть бути фінансова підтримка у 1984 р. банку Continental Illinois на суму 1,7 млрд дол. США та у 1988 р. банку First Republic Bank of Dallas на суму 3 млрд дол. США. Багато аналітиків висловлювали стурбованість у зв’язку з тим, що страхування FDIC усіх депозитів у великих банках сфор­мувало віру всередині великих банків у те, що FDIC вважає їх надто великими, щоб збанкрутувати. Така віра могла призвести до підвищення ризику, який беруть на себе великі банки. Ми повернемось до цієї проблеми пізніше.
Упродовж 1980-х років обмеження на відкриття філій стримувало диверсифікацію, що піддавало кредитні портфелі банків вищому кредитному ризику. Наприклад, під час нафтового буму в 1970-ті роки комерційні банки Техасу значно зросли і стали одними з найприбутковіших у Сполучених Штатах. Обмеження на створення філій у Техасі змушували банки зосереджувати всі види послуг в одному місці.
З обмеженою можливістю диверсифікації за межі місцевих кредитів, пов’язаних з енергетикою, банки Техасу суттєво постраждали, коли у 1980-х роках ціна нафти знизилась. У 1990 р. дев’ять із десяти найбільших на початку десятиліття банків Техасу вийшли з бізнесу або були поглинуті.
На початку 1990-х років банкрутства банків залишилися проблемою для FDIC, оскільки FDIC, Департамент Скарбниці та конгрес не змогли ухвалити спільного рішення. Незважаючи на те, що кількість банкрутств банків знизилася з 295 у 1989 р. до 104 у 1991 р., активи банків-банкрутів у 1991 р. становили 46,7 млрд дол. США, або на 50 % більше, ніж у 1989 р. У 1994 р. банкрутства банків та ощадних установ зустрічалися набагато рідше (лише 48 банків з 1994 р. по 2000 р.), хоча деякі аналітики висловлювали побоювання щодо спроможності банків витримувати конкуренцію з боку небанківських фінансових установ.
Сполучені Штати не єдина країна, перед якою стоять проблеми страхування депозитів. У 1990-х роках, а також на початку нового століття банківська галузь Японії пережила негаразди, коли збанкрутували декілька великих кредитних спілок. У Франції платники податків урятували державний банк Credit Lyonnais, агресивна кредитна політика та слабкість капіталу якого нагадувала американські S&L у 1980-ті роки.
Можливі напрямки реформи регулювання
Принципи страхового менеджменту (див. розділ 12) передбачають кілька варіан­тів проведення реформ регулювання у банківській галузі. Серед них — зміни у страховому забезпеченні, страховому ціноутворенні, структурі банківської діяльності, регулятивному нагляді та вимогах до розміру капіталу.
Страхове забезпечення. Одна з пропозицій реформування передбачає зниження величини страхового забезпечення депозитів. Що менша сума покриття депозитів, то більший стимул для вкладників до здійснення моніторингу банків. Однак економічний зміст страхування депозитів полягає у максимальному захисті економіки від втрат, пов’язаних із банківською панікою, а також у захисті малих та великих вкладників. Справді, швидкість, з якою незастраховані вкладники можуть нині переміщувати свої кошти, підвищує ймовірність панічного вилучення банківських депозитів за першого натяку про погані новини.
Цей зв’язок між страховим забезпеченням та ймовірністю панічного вилучення банківських депозитів пояснює, чому FDIC займається розв’язанням проблем неплатоспроможності великих банків. Наприклад, коли у 1984 р. банк Continental Illinois став неплатоспроможним, FDIC гарантувала всі депозити (застраховані й незастраховані) і навіть запевнила, що жоден із власників облігацій Continental не втратить своїх коштів. Після цього керівник Управління контролера грошового обігу рапортував Конгресові, що FDIC веде список банків, приречених бути «надто великими, щоб збанкрутувати». У цих випадках FDIC гарантуватиме, що жоден із вкладників чи кредиторів не втратить своїх грошей.
Політика «надто великий, щоб збанкрутувати» послаблює бажання великих вкладників відшкодовувати витрати на моніторинг банку. Наприклад, якщо великі депозити не застраховані, а великі вкладники вважають, що FDIC використовуватиме метод виплати для розв’язання проблем неплатоспроможних банків (закриття банку, виплата застрахованим вкладникам і використання коштів, які залишилися, для виплати незастрахованим вкладникам), то вони здійснюватимуть ретельний моніторинг кредитної діяльності банків. Унаслідок цього виникне менша ймовірність того, що банк вдаватиметься до надто ризикових видів діяльності. Тому зниження страхового забезпечення надає контроль за ризиком, який бере на себе банк.
Більше того, політика «надто великий, щоб збанкрутувати» є несправедливою, оскільки передбачає різне ставлення до малих і великих банків. Коли у 1990 р. FDIC закрила у Гарлемі Freedom National Bank, який належав представникам меншин (з депозитами на суму менш ніж 100 млн дол. США), його великі вкладники (включно з такими благодійними організаціями, як United Negro College Fund та Urban League) отримали лише близько 50 центів за кожен долар незастрахованих депозитів. Лише через декілька місяців, у січні 1991 р., набагато більший Bank of New England збанкрутував унаслідок колапсу вартості його портфеля нерухомого майна. Його великі вкладники були повністю застраховані FDIC, що коштувало платникам податків близько 2,3 млрд дол. США.
FDICIA значно звузив поняття «надто великий, щоб збанкрутувати» до випадків, коли банкрутство може мати «серйозний негативний вплив на економічний стан або фінансову стабільність». У цьому випадку 2/3 директорів FDIC і Рада керуючих Федеральної резервної системи разом з секретарем Скарбниці повинні прийняти рішення. ФРС повинна буде також взяти участь у відшкодуванні втрат FDIC, якщо кредити ФРС банкові збільшили ці втрати.
Незважаючи на таку поправку, банківські регулюючі органи неохоче дозволяють дуже великим банкам банкрутувати, оскільки це може призвести до банківської паніки. Регулюючі органи також із прохолодою ставилися до використання спільного страхування, за якого вкладники отримують лише часткове страхове забезпечення (див. розділ 12). Хоча спільне страхування (скажімо, виплата вкладникам 85 центів за долар) стимулюватиме вкладників до моніторингу банків, проблема панічного вилучення банківських депозитів залишається. Натомість на по-
чатку та в середині 1990-х років регулюючі органи наголошували на потребі ефективнішого нагляду за діяльністю банків разом із повноваженнями змушувати банки утримуватись від певних видів діяльності.
Обмежене банківництво. Наприкінці 1980-х років деякі економісти запропонували запровадити як один із методів реформи страхування депозитів обмежене банківництво, тобто страхування лише депозитів у безпечні активи, такі, як облігації скарбниці або високоякісні комерційні папери. (Унаслідок низького ризику таких активів страхування депозитів буде зайвим, однак воно може підвищити впевненість громадськості). Банки надаватимуть кредити на основі капіталу банку, а залучатимуть кошти через ризикові цінні папери. Ці кошти не будуть застраховані, і менше обмежень буде встановлено на структуру банківської діяльності, що різко знизить моральний ризик. Однак ці пропозиції різко скоротили б діяльність із збору інформації та моніторингу, які є основними в банківському кредитуванні. Оскільки деякі позичальники мають не так багато альтернатив банківським депозитам, обмежене банківництво зможе знизити доступ цих позичальників до фінансової системи. Щоб надати новий кредит, банк повинен продати старі кредити або залучити нові ресурси.
Приватне страхування депозитів. Деякі економісти запропонували, щоб страхування депозитів забезпечувалося приватними страховими компаніями, якщо не всіх, то хоча б тих депозитів, які перевищують межу 100 тис. дол. США, охоплених FDIC. Цей варіант забезпечив би стимули для приватного страховика до моніторингу банків, чиї депозити він страхує. Проте ймовірно, що приватний страховик не зможе здійснити виплати вкладникам під час загальної банківської кризи. Унаслідок цього проблеми панічного вилучення банківських депозитів та банківських панік залишаються нерозв’язаними. Хоча саме лише приватне страхування не може замінити федеральне страхування депозитів, економісти та політики дедалі частіше вносять пропозиції щодо поєднання механізму приватного страхування з функціями кредитора останньої інстанції для ФРС з метою зниження ймовірності фінансової кризи.
Ціноутворення у страхуванні депозитів з урахуванням ризику. Ще один варіант реформ вимагає, щоб премії за страхування депозитів відображали ризик, як це відбувається у страхуванні автомобілів або проти пожеж, так, щоб банки брали на себе більший ризик, пов’язаний з їхніми рішеннями щодо кредитування. Надійний банк мав би сплачувати низькі премії, а ризиковий — високі. Однак оцінювання ризику є нелегким завданням. Визначення ринкової вартості деяких банківських кредитів може бути доволі складним. Більше того, нелегко оцінити ризик постфактум, перевіривши операційний дохід та втрати, а що вже казати про складність ціноутворення у страхуванні депозитів з урахуванням ризику, яке, щоб бути корисним, повинно здійснюватися заздалегідь.
Ціноутворення у страхуванні депозитів з урахуванням ризику було введене Законом про вдосконалення діяльності Корпорації з федерального страхування депозитів від 1991 р. (FDICIA), який визначає групи ризику відповідно до ступеня капіталізації банку. У вересні 1992 р. FDIC уперше в історії страхування депозитів проголосувала за встановлення премій з урахуванням ризику. Впровадження цих премій відбулося з січня 1993 р.; вони коливались від 23 центів за кожні 100 дол. США для добре капіталізованих банків без виявлених наглядовими органами проблем до 31 цента за 100 дол. США депозитів — для недостатньо капіталізованих установ із значними проблемами, виявленими банківським наглядом. Більшість бан­ків сплачували найнижчі ставки, хоча за нової системи деякі великі банки (у тому числі Citibank) початково сплачували вищі премії. Наприкінці 1995 р. премії для всіх груп ризику було помітно знижено.
Нагляд. Прийняття FIRREA надало FDIC більших повноважень з нагляду. Цей закон вимагає від FDIC як страховика проводити моніторинг оцінки депозитної установи, здійснюваної федеральним наглядовим органом або аналогічним органом штату. Він розширює повноваження регулюючих органів у втручанні в банківський менеджмент, особливо недостатньо капіталізованих банків. Нові регулюючі пов­новаження включають можливість установлення дивідендних платежів та оплату керівному персоналові в недостатньо капіталізованих банках, а в деяких випадках — наймати та звільняти менеджерів. Прихильники закону вважають, що нові процедури заохочуватимуть кращий менеджмент, оскільки достатньо капіталізовані банки не підлягають таким жорстким обмеженням. Опоненти вважають, що побоювання регуляторного втручання позбавлять банки стимулів до надання комерційних кредитів і стимулюватимуть їх вкладати депозити у цінні папери Скарбниці, а це знизить роль банків як посередників. Залежно від того, як банки, котрі після 1999 р. мають ширший доступ до різних видів діяльності, пристосовуються до регулювання, такі зміни відбуватимуться у банківській галузі впродовж першого десятиліття нового століття.
Вимоги до розміру капіталу. Моральний ризик виникає тоді, коли банки шукають можливості застосування свого акціонерного капіталу в ризикових проектах з метою підвищення віддачі від нього. Встановлення вищих мінімальних вимог до розміру капіталу знижує ймовірність морального ризику і витрат FDIC, пов’язаних із банкрутством банків. Як ми відзначали раніше, прийняття FIRREA призвело до зниження морального ризику для S&L.
Акціонерний капітал банку є його резервом для здійснення виплат вкладникам, коли вартість його активів знижується. Вимоги до мінімального розміру капіталу знижують імовірність того, що банки вдаватимуться до ризикової діяльності. Ці вимоги встановлюються з використанням показників початкової або балансової вартості. Якщо активи оцінюються з використанням початкової вартості, зміни ринкової вартості активів і пасивів банку (скажімо, унаслідок зміни ризику невиконання зобов’язань або ринкових процентних ставок) не впливають на визначення власного капіталу банку регулюючими органами. Така різниця у вимірюванні є значною, оскільки зміна ринкової вартості активів і пасивів — саме те, про що кажуть вкладникам та інвесторам, коли відбуваються зміни у дійсній вартості акціонерного капіталу банку. Зміни ринкової вартості також надають стимул до морального ризику.
Багато економістів підтримують використання в обчисленні мінімальних вимог до розміру капіталу принципів обліку на основі ринкової вартості. Регулюючі органи періодично (скажімо, раз на квартал) можуть визначати ринкову вартість активів та пасивів банку і встановлювати, чи ринкова вартість його капіталу (різниця між ринковою вартістю активів і пасивів) відповідає мінімальним вимогам до розміру капіталу. Якщо ні — про це інформують FDIC, і банк може бути закрито ще до того, як вартість його власного капіталу стане від’ємною. Така дія запобігає як втратам для FDIC, так і надлишковому ризику, який бере на себе банк. Хоча лише приблизно, але оцінка ринкової вартості може надати інформацію банківським регулюючим органам (а також акціонерам і кредиторам) про фінансовий стан банку. Тиск до інтенсивнішого використання принципів обліку на основі ринкової вартості в оцінюванні акціонерного капіталу банків тривав упродовж 1990-х років, і економісти ведуть пошук практичних шляхів упровадження цих принципів.
Іншою метою регулюючих органів є точне оцінювання ризику банків. Базельські вимоги до розміру капіталу від 1988 р. (див. розділ 14) для класифікації банківських активів та позабалансової діяльності використовували кредитний ризик. Зважена на величину ризику вартість активів банку дорівнює сумі його, зважених на ризик, компонентів. Вимоги до розміру капіталу банків встановлюються залежно від величини зважених на ризик активів. FDICIA дозволив FDIC використовувати критерій належності до категорій відповідності капіталу для обмеження участі банків у певних видах діяльності.
Ці вимоги до розміру капіталу, які враховують ризик, оцінюють лише кредитний ризик і не беруть до уваги процентного ризику. Наприклад, якщо банки скоротили свої інвестиції у короткострокові кредити торговельним та промисловим фірмам і збільшили свої інвестиції у довгострокові цінні папери Скарбниці, вони замінюють кредитний ризик процентним ризиком. 30 квітня 1993 р. наглядові банківські органи розвинутих країн дійшли у Базелі згоди запровадити узгоджені на міжнародному рівні вимоги до капіталу, які пов’язані з процентним та валютним ризиком. У відповідь на швидкий розвиток ринку в квітні 1995 р. ця група наглядових органів запропонувала, щоб фінансові установи розробили свої власні процеду­ри оцінки ризику, які б підлягали перевірці з боку регулюючих органів (див. також розділ 14). Наступні модифікації Базельських вимог до розміру капіталу, що враховують ризик, були запропоновані в січні 2001 р.
FDICIA запровадив правило «швидкого реагування», яке вимагало, щоб FDIC та інші регулюючі органи вдавалися до дій, якщо капітал банку зменшувався нижче необхідного рівня. Наприклад, для найслабших установ законодавство вимагає їх закриття або призупинення діяльності впродовж 90 днів. Вимагати від FDIC закриття установ, коли величина їхнього власного капіталу менша ніж 2 % від вартості активів, а не вичікувати, поки їхній власний капітал стане від’ємним, — ця вимога знижує ймовірність втрат FDIC (платників податків) і обмежує можливість морального ризику. Хоча ця вимога знижує ймовірність довготривалих зволікань, які виникали під час закриття слабких установ у період кризи S&L, регулюючі органи все ще повинні рахуватися з тим, що визначення капіталу банку на основі балансової вартості не точно вимірює ринкову вартість власного капіталу.
Сучасні проблеми регулятивної реформи
У лютому 1991 р. Департамент Скарбниці США вніс чимало пропозицій щодо реформи регулювання банківської системи. Ці пропозиції стосувалися багатьох регулятивних заходів, які ми обговорювали, включно з антиконкурентними обмеженнями, забезпеченням страхування депозитів і наглядом. Згаданий департамент також вніс пропозиції, щоб банківське регулювання було тісніше пов’язане з розміром банківського капіталу, — пропозиції, які частково були враховані у FDICIA. Багато економістів вважає, що заходи, які містить FDICIA, потрібно розширити для подальшого зниження ймовірності ще однієї кризи страхування депозитів.
Дві головні зміни в інших видах банківського регулювання ймовірно послаблять майбутні проблеми страхування депозитів. По-перше, регулюючі заходи, які послаблюють обмеження на відкриття філій, стимулюватимуть банки до диверсифікації своїх активів, що знизить імовірність банківської кризи. Банкрутства банків упродовж 1980-х років були зосереджені у штатах з обмеженнями на створення філій та в банках, які сконцентровували свої кредити у певних галузях, таких, як нафтовидобувна (Техас) та сільськогосподарська (Канзас). Лібералізація законів про відкриття філій у штатах і прийняття федерального закону Райджла-Ніла про банківництво між штатами та ефективність створення філій від 1994 р. уможливили банківництво по всій країні.
По-друге, деякі аналітики вважають надмірне регулювання проблемою, оскільки регулюючі приписи є складними, а регулюючі органи дублюють дії один одного. Нині чотири федеральних агентства одночасно здійснюють банківський нагляд. До них належать: Управління контролера грошового обігу, Федеральна резервна система, FDIC і Служба нагляду за ощадними установами. У 1994 р. адміністрація Клінтона внесла пропозицію створити систему гіперрегулювання банківництва, поєднавши наглядові повноваження чотирьох федеральних регулюючих агенцій. ФРС різко виступила проти цієї пропозиції, і голова ФРС Ґрінспен запропонував альтернативу: зменшити кількість існуючих чотирьох наглядових агентств до двох (об’єднати ОСС та ОТS і звільнити FDIC від усіх обов’язків, окрім страхування) і розширити повноваження ФРС. ФРС висловила конструктивну критику планові Клінтона: за умови позбавлення можливості збирання інформації про банки ФРС важко передбачати фінансові кризи та запобігати їм. На початку 2001 р., після прийняття закону Ґремма-Лічча-Блілі від 1999 р., ФРС, Скарбниця та конгрес все ще дискутували щодо консолідації регулювання.
Прикінцеві зауваження
Як показано на рисунку 15.3, криза страхування депозитів та її наслідки відображають стадії: фінансова криза—регулювання—реагування фінансової системи—відповідь регулюючих органів. Нещодавні реформи страхування депозитів та подібні реформи в інших сферах банківського регулювання загалом дають змогу банкам виконувати свою роль посередника у зведенні заощадників і позичальників. Уряд дозволяє регуляторні втручання, коли криза загрожує всій банківській системі. Майбутня всебічна реформа американського банківського регулювання ймовірно надасть більшої влади ФРС як кредитору останньої інсталяції, а банківським регулюючим органам — як наглядачам.

Рисунок 15.3.

Страхування депозитів: криза, регулювання, реагування фінансової системи і відповідь регулювальних органів

 

Система федерального страхування депозитів була запроваджена у відповідь на панічне вилучення банківських депозитів на початку 1930-х років. У 1980-х роках інформаційні проблеми призвели до кризи у страхуванні депозитів, що, своєю чергою, зумовило реформування регулювання

Сполучені Штати — не єдина країна, яка розраховує на свій центральний банк в управлінні банківськими кризами та страхуванні депозитів заощадників. Незважаючи на те, що більшість розвинутих країн (і деякі країни, що розвиваються) сьогодні володіють системами страхування депозитів, органи страхування депозитів по-різному розв’язують проблеми банкрутства банків. У Сполучених Штатах FDIC бере на себе керівництво банків з фінансовими негараздами. У більшості інших країн приватні банки беруть на себе більші витрати для розв’язання проблем банкрутств, однак підтримуються центральним банком як кредитором останньої інсталяції у разі загальної банківської кризи. Деякі аналітики вважають, що відносно невелика кількість банків у інших країнах дає змогу їхнім приватним банкам здійснювати кращий моніторинг один одного в умовах існування механізму приватного страхування.


ДЕСЬ, КОЛИСЬ, В ЯКІЙСЬ КРАЇНІ…

Цикл «криза—реагування»:
Росія і Японія

Ми можемо використати підхід «криза і реагування» для пояснення наслідків фінансової кризи в інших країнах, таких, як Росія та Японія. (Як ми побачимо у розділі 22, лібералізація регулювання та неналежний фінансовий нагляд також відіграли свою роль в азійській фінансовій кризі 1997 р.).
Росія. До падіння комуністичної системи в Радянському Союзі банки належали державі. Коли російська економіка відкинула комуністичні методи управління, банки мали незначний досвід у боротьбі з несприятливим вибором та моральним ризиком на ринках приватного кредитування, а російські державні органи мали невеликий досвід моніторингу діяльності креди­торів у ринкових умовах. Отже, насіння банківської кризи було посіяно. Криза набрала повної сили 24 серпня 1995 р., коли побоювання щодо платоспроможності банків призвели до колапсу ринку міжбанківських кредитів та державного втручання. Трьома роками пізніше уряд обмежив виплату іноземного боргу за рахунок вітчиз­няних ресурсів у проблемному банківському секторі. На зламі сторіч центральний банк Росії зауважив, що для виплати компенсації акціонерам майже половини усіх банків, які швидше за все були приречені на банкрутство, необхідно буде здійснити великі державні ін’єкції. Така підтримка буде поєднуватися зі значним втручанням регулюючих органів. Чи відвернуть такі інтервенції наступну банківську кризу, залежить від стимулів банкірів та інвесторів до зниження витрат несприятливого вибору та морального ризику1.
Японія. У випадку з Японією післявоєнне регулювання призвело до створення сегментованої фінансової системи, яка вста­новила чіткі обмеження на діяльність банків та фірм, що займаються операціями з цінними  паперами.

Фінансове  дерегулювання у 1980-х роках разом із послабленням регулятивного нагляду зумовили бум у наданні ризикових кредитів у сфері операцій з нерухомістю. Крах ринку майна у Японії на початку 1990-х років залишив банки з великими втратами кредитів та низьким рівнем капіталу. Друга половина 1990 р. стала свідком перших банкрутств банків у Японії з часів Другої світової війни, коли збанкрутували Cosmo Credit Corporation, Kizu Credit Cooperative, Hanwa Bank і Hokkaido Takushoku Bank. Суперзлиття Bank of Tokyo і Mitsubishi Bank мало на меті підвищити прибутковість цих установ.
Відповідь регулюючих органів у Японії значною мірою нагадує ситуацію, яка спостерігалась у Сполучених Штатах у 1980-х роках. Коли вимоги до відповідності капіталу були номінально дотримані, Міністерство фінансів дозволило банкам збільшити вартість своїх активів (беручи до уваги їхню початкову вартість замість поточної ринкової вартості), щоб досягти відповідності стандартам у розмірі капіталу. Дозвіл продовжувати діяльність слабким банкам зумовив реакцію фінансової системи у фор­мі подальшого підвищення ризику.
У 1998 р. уряд Японії був змушений втрутитись у хід подій і надав повноваження з нагляду за банками Агентству фінансового нагляду (FSA), підзвітному прем’єр-міністрові, а не Міністерству фінансів. Ця зміна супроводжувалась пакетом підтримки вартістю 60 трлн йєн (приблизно 500 млрд дол. США). Однак ці заходи все ще позначаються на майбутньому реагуванні фінансової системи, оскільки закриття неплатоспроможних банків не є обов’язковою вимогою. Тим не менше, призупинення урядом наприкінці 1998 р. діяльності великого Long-Term Credit Bank of Japan, який згодом був проданий групі американських інвесторів, стало багатообіцяючим знаком реформ. Реформи фінансового регулювання, проголошені у 2001 р., не вважалися такими обнадійливими

УРОКИ БАНКІВСЬКОГО РЕГУЛЮВАННЯ
ДЛЯ ІНШИХ ІНСТИТУТІВ
Наш аналіз «фінансова криза—регулювання—реагування фінансової системи—відповідь регулюючих органів» у банківській галузі дав висновки, які можна поширити на діяльність інших фінансових інституцій. Давайте розглянемо поточний стан і можливі шляхи розвитку регулювання діяльності страхових компаній та приватних пенсійних фондів, у яких виникають такі самі проблеми, як і у банків.
Регулювання
страхової діяльності
Розмежування банків і страхових компаній з метою регулювання вже застаріло. Як і банки, страхові компанії є фінансовими установами, що приймають кошти від індивідів у обмін на обіцянку повернути їх. Так само, як банки пов’язані через міжбанківські грошові ринки та продаж кредитів, страховики пов’язані через механізми розподілу ризику, відомі як перестрахування. Одна важлива відмінність між банками та страховими компаніями полягає в тому, що у страховій галузі не існує федеральної програми, подібної до страхування депозитів.
Розвиток страхової галузі подібний до розвитку банківництва. Компанії зі страхування майна та від нещасних випадків наприкінці 1800-х років пережили кризу внаслідок політики недооцінки, а потім зазнали краху після кількох великих розорень. Компанії зі страхування життя були захищені від цінової конкуренції обмеженнями, накладеними регулювальними діями штату Нью-Йорка (місце штаб-квартир багатьох страхових компаній). У 1930-х роках і після Другої світової війни конгрес намагався забезпечити стабільність страхової галузі. Найвагомішим був закон Маккарена-Ферґюсона від 1945 р., який безпосередньо захищав страховиків від дії федеральних антимонопольних законів. Швидке зростання процентних ставок наприкінці 1970-х років підвищило довіру заощад­ників та інвесторів до небанківських видів діяльності, а фінансове дерегулювання розширило можливість їх вибору. Фірми зі страхування життя пропонували прибутковіші інвестиційні варіанти, ніж банки, однак високі доходи, виплачувані інвесторам, значно знизили прибутки. Фірми зі страхування майна та від нещасних випадків конкурували за преміальний дохід для інвестування з рекордною віддачею, але навіть така віддача була недостатньою коли надходили рекордні страхові претензії.
У 1990-х роках страхова галузь, як і банківництво, переживала процес змін. Після катастрофічного банкрутства на початку десятиліття компанії Executive Life Insurance Company, яке ледь не призвело до паніки у сфері страхування життя, державні регулюючі органи встановили вимоги до розміру капіталу, які враховують величину ризику. Ці вимоги, запроваджені у 1994 р., були встановлені Національною асоціацією страхових уповноважених — групою страхових представників штатів, яка розробила єдині стандарти для цієї галузі. Що вищий розрахований рівень ризику, то більшу величину капіталу страховик повинен мати на своєму балан­сі для захисту від ризику.
Крім того, для захисту власників полісів страхова галузь та федеральний уряд обговорювали проблему консолідації «гарантійних фондів» штатів, подібних до страхування депозитів. Ці фонди не охоплюють усіх страховиків і всі види полісів. У масштабах усієї країни вони можуть нараховувати лише декілька мільярдів доларів на рік — невелика сума порівняно з тією, яка була необхідна для фінансової підтримки проблемних S&L. Після багатомільярдних втрат, пов’язаних з Hurricane Andrew у вересні 1992 р., багато аналітиків поставили під сумнів спроможність галузі протистояти подальшим кризам. Деякі оглядачі вважають, що будь-яке саморегулювання повинно бути підсилене відповідним національним гарантійним фондом, що фінансується страховими компаніями або федеральними мінімальними стандартами для страхових фондів штатів. Поки розгортаються дебати щодо регулювання, фінансові ринки шукають нових шляхів розподілу катастрофічного ризику через ринкові цінні папери.
Регулювання діяльності пенсійних фондів
Проблеми, пов’язані із захистом страхування депозитів, також стосуються і пенсійних фондів. Для гарантування пенсійного забезпечення у разі банкрутства компаній законом про пенсійне забезпечення від 1974 р. (ERISA) було створено Корпорацію гарантування пенсійного забезпечення (PBGC). (Для пенсійних програм із певним внеском така потреба не виникає, оскільки вони, за визначенням, повністю профінансовані). У PBGC виникають проблеми із сотнями великих недофінансованих програм, які стають зобов’язаннями, якщо компанії, що їх пропонують, бан-
крутують. У 1992 р. внаслідок банкрутства компаній Eastern Airlines та Pan American Airlines PBGC мала дефіцит на суму понад 2 млрд дол. США. У середині 1990-х років ситуація поліпшилася, коли, за оцінками PBGC, у 1995 р. недофінансовані гарантовані урядом зобов’язання знизилися від 71 млрд дол. США до 31 млрд дол. США. Фінансування пенсійних програм поліпшилося після прийняття у 1994 р. закону про пенсійний захист.
Як і у випадку страхування депозитів, менеджери пенсійних фондів мають стимули брати на себе ризик, якщо великі прибутки від цих ризиків надходять акціонерам фірми (залишковим позивачам програми), а будь-які втрати йдуть на рахунок PBGC. Як FDIC у банківництві, PBGC пропонувала реформи, які б пов’язували страхові премії з ризиковістю кожної пенсійної програми. По-перше, у 1990 р. PBGC збільшила премії і вносила пропозиції щодо їх подальшого підвищення. По-друге, програми з неповним фінансуванням нині сплачують набагато вищі, ніж за попереднім законодавством, премії порівняно з програмами з повним фінансуванням. По-третє, PBGC вважає, що якщо компанія оголошує про банкрутство, PBGC повинна мати страхові претензії з вищим пріоритетом, ніж інші кредитори, щоб гарантувати учасникам пенсійних програм отримання обіцяного їм забезпечення. Деякі економісти навіть ставили запитання, чи державна PBGC має перевагу над приватним страхуванням, яке може просто змінити ставки, які відображають вартість морального ризику в недофінансуванні пенсійних зобов’язань компаній.


* З 1970 р. лише близько 25 % банкрутств банків були вирішені за допомогою методу виплати. Банки-банкрути в основному були малими, а найбільшим таким банком був Penn Square Bank в Оклахомі, який збанкрутував у 1982 р. За 1985—1990-ті рр. (період з найбільшою кількістю банкрутств банків з 1930-х років) повний захист за допомогою страхування депозитів був поширений на понад 99 % незастрахованих депозитів.

 


КОНТРОЛЬНЕ ЗАПИТАННЯ

Припустимо, що виробник сталі з фінансовими проблемами та великими пенсійними зобов’язаннями за програмою з неповним фінансуванням застрахований у PBGC, яка стягує премії, що не відображають різниці в ризику. Генеральний директор фірми довідався про нову технологію виробництва сталі, яка пропонує 10 %-у ймовірність величезних прибутків і 90 % імовірності банкрутства. Ця інвестиція має від’ємне значення показника теперішньої вартості й призведе до банкрутства фірми, якщо не буде успішною. Чи повинна компанія впроваджувати цей проект? Пер­спективи можуть бути привабливими. Якщо інвестиції виправдають себе, генеральний директор та інші акціонери отримають прибуток, оскільки вони є залишковими позивачами програми із визначеними доходами цієї компанії. Якщо інвестиція провалиться, PBGC повинна буде виконати пенсійні зобов’язання компанії перед працівниками.


ВІД ТЕОРІЇ ДО ПРАКТИКИ

 

 

 

 

 

THE WALL STREET JOURNAL, 11 ГРУДНЯ 2000 Р.

 

 

Криза та реагування в Японії

 

Овал: вОвал: бОвал: а

У хмарочосі, який здійнявся над урядовим районом Японії, комісія, що відповідає за порятунок банківської системи країни, готова до відставки.
Комісія з фінансової реконструкції, невелике агентство з надзвичайних ситуацій, засноване у 1998 р., зробила вливання 80 млрд дол. США державних коштів у забезпечених капіталом кредиторів і зумовила хвилю злиття банків. Вона відвернула найгострішу за останні півсторіччя фінансову паніку…
Проблема полягає в тому, що така банківська криза, як у Японії, не буде ніде більше подолана…
Неспроможність подолати її означає, що друга за величиною економіка світу вразлива до дестабілізуючої кризи, такої, як хвиля банкрутств фінансових інституцій, що виникла два роки тому в США і яка змусила керівництво країни похвилюватися. Але навіть за відсутності колапсу банки з недостатньою капіталізацією позбавлені можливості надавати кредит перспективним молодим фірмам через необхід­ність втримати на плаву найненадійніших позичальників за допомогою нових кредитів для уникнення ще більшого списання кредитів. Ці заходи до­помагають розв’язувати короткострокові проблеми, однак у цілому йдуть на шкоду Японії, оскільки зумовлюють розміщення капіталу там, де він найменш продуктивний…
Чому Японія не може позбутися своїх банківських страхіть? Щоб отри­мати відповідь, уважно погляньте на задимлені кімнати парламенту країни, де стара гвардія політиків, що протестувала проти банківської реформи, помітно пригальмувала ма­ховик змін, який розкрутився два ро­ки тому. В той час, за банкрутства бан­ків та входження економіки в депресію, уряд створив Комісію з фінансової

реконструкції на чолі з енергійним керівником. Але він покинув пост раніше ніж за рік, а його численні наступники були менш рішучими...
Згодом політики повернулися до розв’язання близьких своєму серцю проблем: кланової боротьби в межах LDP (Ліберально-демократичної партії), яка визначає фракцію, що отримає владу. У кабінетній перетасовці, з метою збереження достатнього балан­су, який би дав змогу утримувати свою фракцію при владі, прем’єр-міністр Кейзо Обуші змінив керівництво банківського агентства. Виникло безладдя з акціями банків.
Новою людиною став Мікіо Очі — колишній бюрократ із сяючим обличчям, відомий здебільшого як зять згаданого колишнього прем’єр-міні­стра, чия велика фотографія висить у його офісі. Однак 71-річний чоловік не виглядав слабовольною людиною. «Ми повинні завершити повне фінансове оздоровлення Японії до березня 2001 р.», — сказав він, вступаючи на посаду. «До цієї дати нам належить завершити чистку, а банки повинні позбутися всіх проблемних кредитів».
Але вже поза сценою він робив кроки, які сповільнювали цей процес. Його попередник змушував досягати відповідності міжнародним вимогам до капіталу навіть малі банки; пан Очі допустив до того, що менш жорсткі обмеження вважалися достатніми. Його попередник спонукав банки до злиття; пан Очі стверджував, що держава не повинна змушувати до цього.
Пан Очі вважає: «Люди мають свою історію і банки також. Потрібно приймати рішення з урахуванням цього досвіду… Вирішувати: існувати чи ні конкретному банку на основі якоїсь цифри, такої, як норма капіталізації, на мою думку, трохи грубо»…

 

 

 

 

 

АНАЛІЗУЮЧИ НОВИНИ…

 

 

Овал: вОвал: бОвал: аНаприкінці 1990-х років та на початку нового століття японські фінансові установи зазнали фінансової кризи, подібної до тієї, яка виникла у США в 1980-х. Дефляція та слабке функціонування економіки зумовили зниження вартості житла та зменшення власного капіталу багатьох кредиторів у сфері нерухомості і деяких дуже великих банків. У відповідь на відносне послаблення нагляду багато установ взяли на себе більший ризик та зазнали значних втрат. Наприкінці 1995 р. Міністерство фінансів, ураховуючи згадані тенденції у фінансовій системі, запровадило нові регулюючі заходи. На початку січня 1996 р. запланована підтрим­ка кількох компаній з кредитування житла зазнала політичної протидії, оскільки громадськість звинувачувала банкірів у фінансовій кризі. З великою кампанією підтримки, оголошеною у жовтні 1998 р., виникла аналогічна ситуація. Наприкінці 2000 р. попередні намагання Японії
перейти до потужнішого сучасного режиму страхування депозитів американського типу застрягли у політичних дебатах.

 

Слабкий нагляд породжує середовище, в якому банки беруть на себе надмірний ризик і навіть можуть займатися шахрайством. (Під час відомого фінансового скандалу 1995 р. Daiwa Bank зізнався, що один торговець облігаціями за багато років зазнав втрат на суму 1,1 млрд дол. США. Daiwa не спромігся повідомити про це офіційні органи США впродовж багатьох тижнів. Унаслідок цього Федеральна резервна система позбавила банк Daiwa ліцензії на ведення бізнесу в США). З нашого економічного аналізу випливає, що для зниження витрат, пов’язаних з надмірним ризиком, Банк Японії та Міністерство фінансів повинні посилити як співпрацю з банками, так і нагляд за ними.

 

 

 

Пригадаємо, що у Сполучених Штатах значна кількість дискусій навколо реформи страхування депозитів стосувалася важливості прийнятних вимог до розміру капіталу. Вимога до банків розробляти адекватніші внутрішні системи управління ризиком є прикладом реагування регулюючих органів у США. Однак для ефективного виконання своїх функцій внутрішня система управління періодично повинна перевірятися регулюючими інстанціями, а в разі неадекватного управління повинні накладатися штрафи.

 

У США FDICIA передбачає «дії швидкого реагування». Для досягнення реструктуризації балансу без допущення минулих помилок японські регулювальні органи повинні намагатися застосовувати різні вимоги та нагляд за банками залежно від величини їхнього власного капіталу та ступеня ризику. Досвід США свідчить, що успіх цього підходу залежить від здатності регулюючих органів накладати штрафи на банки, які не відповідають вимогам.
Для подальших роздумів…
Багато іноземних інвесторів скаржаться на те, що в ході реформи у Японії недостат­ня увага приділена повному оприлюдненню інформації банками. Як ви вважаєте, якби банки повністю оприлюднювали інформацію про власний капітал та ризик, чи була б такою гострою банківська криза в Японії? Поясніть.
Джерело:  Уривки з Bill Spindle and Phred Dvorak, «Japenese Bank Reform, Vital to the Economy, Snags on Political Reef,» The Wall Street Journal, December 11, 2000. Copyright © 2000 Dow Jones, Inc. Передруковано з дозволу. Усі права застережені.

ВИЗНАЧАЛЬНІ ПОНЯТТЯ

Брокерські депозити
Обвал кредитів
Закон про дерегулювання депозитних установ та грошовий контроль від 1980 р.
Втеча посередницьких ресурсів (антипосередництво)
Закон про вдосконалення діяльності корпорації з федерального страхування депозитів від 1991 р.

Закон про реформування, відродження та підвищення ефективності фінансових установ від 1989 р.
Закон Ґарна-Сентжермена від 1982 р.
Депозитні рахунки грошового ринку
«Звужене» банківництво
Оборотні депозитні сертифікати
Рахунки зі зворотним наказом на від­кликання (нау-рахунки)
Інструкція «Q»

ПІДСУМКИ

1. Банківське регулювання діє за схемою: фінансова криза—регулювання—реакція фінансової системи—відповідь регулюючих органів. У відповідь на послаб­лення можливості банків забезпечувати розподіл ризику, ліквідність та надавати інформаційні послуги під час банківських панік уряд здійснює втручання для підтримання стабільності у банківництві. У Сполучених Штатах головними видами втручання є: а) створення кредитора остан­ньої інстанції; б) обмеження конкуренції і с) зниження ризику заощадників через фе­деральне страхування депозитів. У кож­ному випадку як на регулювання, так і на банківську галузь впливали непередбачувані наслідки інтервенцій.
2. Після невдалих дій під час краху банківництва на початку 1930-х років ФРС стала надійним кредитором останньої інстанції. У багатьох випадках вона забезпечувала швидку ліквідність тимчасово слабким установам фінансової системи, відвертаючи фінансові кризи.
3. Інструкція «Q» вводила обмеження на процентні ставки, які виплачувалися за депозити, створюючи неефективність у банківському посередництві. Для уникнення максимальних обмежень на про-
центні ставки, фінансові установи створили альтернативи банківському посеред-
ництву, включаючи взаємні фонди грошового ринку та ринок комерційних паперів. Два законодавчі акти (закон про

дерегулювання депозитних установ та грошовий контроль від 1980 р. та закон Ґарна-Сентжермена від 1982 р.) повністю зняли максимальні обмеження на процентні ставки та знизили ймовірність втечі посередницьких ресурсів.
4. Федеральне страхування депозитів було запроваджене у відповідь на хвилю банкрутств банків початку 1930-х років. Наприкінці 1970-х та на початку 1980-х років розпочалася криза страхування депозитів у сфері заощаджень та кредитів. Страхування депозитів стало важливим чинником фінансової стабільності. Однак унаслідок морального ризику неплатоспроможні S&L взяли на себе значний ризик і зазнали великих втрат. Реформи зосереджували увагу на змінах у ціноутво­ренні та покритті страхування депозитів, вимогах до розміру акціонерного капіталу та регулятивному нагляді.
5. Проблеми, які виникали перед кредитором останньої інстанції та органами страхування депозитів, підтвердили необхідність ретельного нагляду за банківською діяльністю. Проблеми, виявлені банківськими регулюючими органами за останні десятиліття, очевидно, вплинуть на регулювання діяльності страхових компаній та пенсійних фондів. Федеральні регулюючі органи продовжують дискутувати, як захистити кошти заощадників без створення не-
бажаних стимулів для посередників.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ

1. На зламі сторіч Нью-йоркська клірингова палата порівняно непогано виконувала функції рятівника індивідуальних банків-учасників, однак була менш успішною у виплаті коштів вкладникам, коли всі її учасники перебували у скрутному становищі. На основі вашого розуміння цього досвіду запропонуйте основні напрями створення кредитора останньої інстан­ції для банків.
2. Які помітні помилки ФРС поглибили Велику депресію?
3. Деякі останні заходи ФРС як кредитора останньої інстанції допомогли небанківським секторам фінансової системи (зокрема, ринку комерційних паперів та фондовим біржам). Назвіть кілька потенційних інформаційних про­блем на цих ринках, наявність яких виправдовувала б втручання кредитора останньої інстанції.
4. Які основні втрати, пов’язані із втечею посередницьких ресурсів?
5. Які види інновацій розробили бан­ки для того, щоб обійти максимальні обмеження на процентні ставки за депозитами?
6. Як страхування депозитів заохочує банки брати на себе надмірний ризик?

7. Що початково спричинило кризу S&L у 1980-х роках? Які наступні події зумовили втрату S&L ще більших грошей?
8. Чому регулюючі органи не закрили всі неплатоспроможні S&L на початку 1980-х років?
9. Чому було прийнято закон про реформування, відновлення та посилення діяльності фінансових установ від 1989 р.? Якими були його ключові моменти?
10. Чому так багато комерційних банків збанкрутувало у 1980-х роках?
11. Що таке звужене банківництво? Як наявність звуженого банківництва може ліквідувати потребу в страхуванні депозитів?
12. Як може виникнути паніка у страховій компанії? Чи є потреба в програмі державного гарантування для страхової галузі, подібної до тієї, яка існує в банківництві? Відповідь поясніть.
13. Назвіть основну проблему, по­в’язану з пенсійними програмами з неповним фінансуванням. Чому потенційно це може стати серйозним політичним питанням?

АНАЛІТИЧНІ ЗАВДАННЯ

1. Поясніть різницю між неліквідним і неплатоспроможним банками. Поясність значення цієї відмінності у відповіді ФРС на банківські паніки на початку 1930-х років.
2. Як наявність суперечливих обов’я­з­ків ФРС щодо підтримання золотого стандарту та підтримання здоров’я банківської системи пояснює деякі її дії на початку 1930-х років?
3. Опишіть, що трапилось, коли процентні ставки зросли понад фіксовані

максимальні процентні ставки, запроваджені Інструкцією «Q».
4. Припустимо, що як банкір-но­ватор ви обмірковуєте способи під-
вищення прибутків. Ви зауважили, що ваш банк змушений зберігати у вигляді резервів 10 % депозитів, які роз-
міщені у США, однак на депозити, які утримуються за межами країни, не
існує резервних вимог. На які інно-
вації може наштовхнути ця інфор-
мація?

5. Як розумний банкір ви шукаєте способи підвищення прибутків. Ви усвідомлюєте різницю у часі між годинами роботи філій вашого банку в Сполучених Штатах та Європі. Ви також зауважили, що можете отримати процент за кредити, зроблені на якусь частину дня, а гроші, які залишаються на рахунках у США на вікенд, не приносять доходу. На які інновації наштовхують ці знання?
6. Припустимо, що ви управляєте малою S&L, власний капітал якої становить 50 млн дол. США. Ви побоюєтесь, що впродовж двох років регулюючі органи зрозуміють, що ваша фірма є неплатоспроможною, і її закриють. У вас є дві можливі інвестиційні стратегії: а) продовжувати здійснювати свою діяльність, пропонуючи ринкові процентні ставки за CD для фінансування заставних кредитів під нерухомість або б) про­понувати вищі за ринкові процентні став­ки за CD і використовувати отриману більшу суму коштів для спекуляцій із «ганчір’яними» облігаціями та нерухомістю. Ваш аналіз свідчить, що стратегія а) має 10 %-у ймовірність втратити 10 млн дол. США і 90 % імовірності отримати 20 млн дол. США з очікуваним доходом 17 млн дол. США. Стратегія б) має 80 %-у ймовірність втрати 50 млн дол. США і 20 % імовірності отримати 75 млн дол. США з очікуваним доходом — 25 млн дол. США. Якої стратегії ви дотримуватиметесь? Чому? Які наслідки вашого вибору? Що повинен робити у цій ситуації регулюючий орган?
7. Припустимо, що один з найбільших банків у Сполучених Штатах не виконав зобов’язань за проданими сек’юритизо­ваними заставними під нерухомість, що призвело до шоку на ринку. Ніхто не бажає купувати сек’юритизовані заставні кредити під нерухомість, аж поки не здійснить переоцінку свого ризику, отже, бан­ки по всій країні призупинили надання заставних кредитів під нерухомість. Що ви мали б зробити як голова ради директорів Федеральної резервної системи?

8. Припустимо, що терористи зруйнували комп’ютери, які забезпечували роботу системи CHIPS, і це зумовило зупинення всіх платежів у країні. Що б ви зробили як керівник федеральної резервної системи?
9. Наприкінці 1990-х років Комісія з цінних паперів та бірж була занепокоєна тим, що деякі банки могли утримувати надлишкові резерви на випадок втрати кредитів (рахунок, який представляє найкращі оцінки банком імовірних втрат за своїми кредитними портфелями). SЕC вважала, що деякі банки планували зменшити свої резерви на випадок втрати кредитів з метою утримання на високому рівні оголошених доходів у періоди, коли в іншому випадку їхні доходи були б низькими. Банки зобо­в’язані діяти за правилами обліку, які не дозволяють таку практику. Деякі банки скаржились на те, що в той час, коли SEC здійснювала дослідження, чи їхні резерви на випадок втрати кредитів були надто високими, Федеральна резервна система та Служба грошового контролю вимагали від банків гарантій того, що їхні резерви на випадок втрати кредитів не є надто низькими. Обговоріть, як різні обов’язки SEC, з одного боку, і Федеральної резервної системи та Служ­би грошового контролю, — з другого, могли змусити їх надіслати різні пові-
домлення банкам щодо резервів на випадок втрати кредитів.
10. На основі ваших знань про історію банківської системи США, якими, на вашу думку, мають бути програма страхування депозитів та набір регулюючих приписів? Яким повинно бути обмеження на розмір рахунків, покритих страхуванням депозитів? Як можна мінімізувати проблеми морального ризику? Як можна заохотити банки до диверсифікації? Чи повинні існувати різні види фінансових інститутів, кожен з окремим регулюючим органом, чи всі вони повин­ні бути однаковими? Чи повинні існувати «звужені банки»? (Підказка:Не існує єдиної правильної відповіді).

РОБОТА ЗІ СТАТИСТИЧНИМИ ДАНИМИ

1. У кожному випуску журналу Federal Reserve Bulletin можна знайти інформацію про консолідований баланс комерційних банків США. Використовуючи видання журналу Federal Reserve Bulletin, обчисліть частки банківських активів на кінець 1994, 1995, 1996, 1997, 1998, 1999 і 2000 рр. у фор­мі: а) цінних паперів уряду США і б) торговельних та промислових кредитів.

Чи означають відносні зміни цих показників, що банки знизили свій кредитний ризик упродовж цього періо­ду? Поясніть. Чи означають ці зміни те, що банки могли підвищити інші види ризику? Поясніть. Чи пропонує ваш аналіз якісь кроки до поліпшення структури вимог щодо розміру капіталу банків?

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2017 BPK Group.