лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
загрузка...
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

Гроші, фінансова система та економіка

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

 

 


РОЗДІЛ

Банківське регулювання:
криза та реагування

Після Великої депресії економіка вийшла з кризи і вже під час та після Другої світової війни почала процвітати. Завдяки запровадженому після депресії банківському регулюванню (зростання ролі ФРС як кредитора останньої інстанції, обмеження на конкуренцію у наданні банківських послуг та федеральне страхування депозитів), яке мало на меті попередження майбутніх банківських криз, створилося вельми сприятливе середовище для розвитку банківництва. Упродовж цього періоду менеджери банків дотримувалися так званого правила «3—6—3»: узяти позику під 3 %, надати кредити під 6 % і відвідувати заняття з гольфу о 3:00.
Однак така нірвана не тривала довго. Інші учасники фінансової системи знайшли можливості обслуговування заощадників і позичальників у такий спосіб, який не могли використовувати регульовані банки; економічні чинники ділового циклу та періоди інфляції і високих ринкових процентних ставок перетворили обмеження на розмір процента, який банки могли сплачувати, в ярмо; страхування депозитів надало банкам стимули діяти не дуже ощадливо. Регу­лювальні заходи, розроблені для підтримання банківської системи у належному стані, частково доклались до проблем, які виникли в 1960—1970-ті роки, що, у свою чергу, створило умови для інновацій. Регулюючі банківські органи більше нагадували науковців, які роблять щорічні спроби створити вакцину проти грипу, аніж дослідників, які здатні в один прийом запобігти віспі чи сухотам. Як і вірус грипу, що може піддаватися мутаціям кожного року, хвороби, які регулювальними заходами намагалися вилікувати, були доволі різноманітними, тож один-єдиний такий захід не міг забезпечити стабільної прибутковості банківської галузі. Справді, регулюючі банківські органи полювали за рухомою мішенню.
У цьому розділі ми розглянемо новітню історію банківського ре-
гулювання, зосереджуючи особливу увагу на кризах, які спонукали ре-
гулювання; наслідки заходів з регулювання і труднощі, які виникали
перед регулюючими органами у намаганні підтримати банківську галузь як посе-
редника в передаванні коштів від заощадників до позичальників. Під час розгляду кожного з видів регулювання (наявність кредитора останньої інстанції, обмеження конкуренції та страхування депозитів), ви зауважите виникнення чотириступеневого механізму: 1) криза; 2) регулювання; 3) реагування фінансової системи і 4) відповідь регулюючих органів. Після того як ви освоїте цей процес аналізу регулювання фінансових установ, ви зможете використовувати його для інтерпретації майбутніх подій у розвитку банківської галузі та інших фінансових інститутів у США та за кордоном.
МЕХАНІЗМ РЕГУЛЮВАННЯ
Першим етапом механізму регулювання є криза у банківській галузі. Наприклад, якщо заощадники втрачають віру в спроможність банків ефективно використовувати їхні кошти, то в разі намагання заощадників відкликати свої кошти виникне ситуація панічного вилучення банківських депозитів. Якщо заощадники втрачають довіру до банків, останні не можуть виконувати свою роль посередників для багатьох позичальників. Несприятливий вибір і моральний ризик можуть спричинити нестабільність, яка призведе до кризи у банківській системі.
Другий етап розпочинається, коли уряд шляхом регулювання намагається побороти кризу. Загалом уряд втручається, якщо він зауважить наявність нестабільності фінансових інститутів, або коли існує політичний тиск щодо необхідності такого втручання. Наприклад, державне регулювання у США та інших країнах було відповіддю на банківську паніку з метою підтримання прибутковості банків або зниження витрат на моніторинг для заощадників.
Третім етапом є реагування фінансової системи. Застосування якогось одного з головних видів регулятивного втручання (наприклад, страхування депозитів) призводить до змін та інновацій у діяльності фінансових інститутів (запозичення, кредитування, забезпечення розподілу ризику, ліквідності та надання інформаційних послуг). Тут, як і в машинобудуванні або інших видах бізнесу, інновації (розробка нового продукту або напрямків діяльності з обслуговування клієнтів) надають компанії перевагу над іншими конкурентами. Мотив здійснення фінансових інновацій є той самий, що й у інших видах бізнесу — отримання прибутку.
Четвертий етап настає з отриманням відповіді регулюючих органів. Регулюючі органи спостерігають за наслідками впливу регулювання на діяльність фінансових установ. Зокрема, коли фінансові інновації дають можливість обходити встановлені обмеження, регулюючі органи повинні адаптувати свою політику або шукати нові заходи впливу, тобто дати регулювальну відповідь.
КРЕДИТОР ОСТАННЬОЇ ІНСТАНЦІЇ
Для забезпечення ліквідності банків під час банківської паніки конгрес створив Федеральну резервну систему з повноваженнями кредитора останньої інстанції. За своєю суттю створення ФРС було відповіддю регулюючих органів на кризу, що проявилась у банкрутствах банків та скороченні банківського кредитування наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. Однак, як ми побачимо згодом, для того, щоб кредитор останньої інстанції ефективно виконував свої функції, його обіцянки надавати кредит банкам під час кризи повинні викликати довіру і виконуватися без зволікань. Еволюція діяльності ФРС є ілюстрацією того, як регулювання, запроваджене у відповідь на одну кризу, може бути адаптоване для застосування під час наступних криз.
Велика депресія
Перше велике випробування ефективності Федеральної резервної системи у зниженні втрат від фінансової нестабільності виникло після краху фондового ринку в жовтні 1929 р. У відповідь на цей крах ФРС виконувала свою роль кредитора останньої інстанції швидко і рішуче, пролонгувавши позику нью-йоркським банкам, які надали кредит біржовим брокерам та спекулянтам.
Згодом ФРС постала перед серйознішою проблемою: банківська паніка, яка розпочалась наприкінці 1930-х років, коли хвиля банкрутств банків вразила економіку США, призвела до того, що заощадники втратили довіру до банківської системи. Депозити до запитання різко скоротились після того, як населення конвертувало їх у готівку, вважаючи банківські депозити ризиковими. Банки ліквідували кредити і збільшили своє володіння резервами до 22 % депозитів у 1932 р. (порівняно з 15 % депозитів у 1930 р.), однак банківське посередництво було зруйноване. У березні 1933 р. президент Рузвельт оголосив банківські канікули,змусивши всі банки тимчасово припинити діяльність.
Економічний колапс на початку 1930-х років — Велика депресія — був найгост­рішим фінансовим крахом в історії США. Багато економістів вважають банкрут-
ство банків головною причиною того, що спад тривав так довго. Після банкрутства банків багато позичальників, які виявилися неспроможними знайти заміну банківським кредитам (ресурси від продажу облігацій або акцій), не змогли отримати кредити. Унаслідок цього багато малих і середніх підприємств, а також фермерів збанкрутувало. Ерозія банківської системи свідчить про те, наскільки важливими є банки для зниження інформаційних витрат для заощадників у пошуку кредитоспроможних позичальників. Наявність великої кількості малих, слабко диверсифікованих банків (зокрема тих, які володіли сільськогосподарськими кредитами в період падіння цін на сировинні товари) посилила банківську кризу.
Під час банківської паніки ФРС не спромоглась діяти рішуче як кредитор останньої інстанції; вона недостатньо активно здійснювала кредитування банків, які боролися за виживання. Крім того, у 1931 р. ФРС підняла процентні ставки за кредити бан­кам-учасникам. З погляду сьогодення легко побачити, як повинна була діяти ФРС, однак у той час ФРС поділяла думку багатьох економістів, які вважали, що Велика депресія припиниться сама собою, без інтервенцій центрального банку. Крім того, законодавство дозволяло ФРС надавати кредити лише тим банкам, які у вигляді застави використовували високоякісні комерційні кредити. У ФРС виникали проблеми ще й тому, що її політика підтримання фіксованого валютного курсу в умовах золотого стандарту обмежувала можливість гнучкої діяльності. У 1931 р., коли Англія призупинила конвертування фунтів стерлінгів у золото, учасники міжнародних фінансових ринків сподівалися, що США також скасує фіксований валютний курс і конвертування у золото. Для підтримання валютного курсу і захисту золотих резервів ФРС підняла процентну ставку за кредити банкам. Це підвищило валютний курс долара США щодо до інших валют і відновило привабливість Сполучених Штатів як місця для зберігання коштів. Однак вищі процентні ставки ускладнили можливості банкам, які боролися за виживання, отримувати кредит від ФРС.
Після 1932 р. дії конгресу скеровувались на розв’язання проблем надмірної тривалості банківської кризи. Конгрес вніс відповідну поправку в статут ФРС для обмеження конвертування американських доларів у золото і розширив перелік дозволених видів застави за кредити від ФРС. Рішення в межах ФРС стосувалися поліпшення її здатності швидко реагувати в умовах кризи. Тим не менше фінансові кола продовжували піддавати сумніву ефективність ФРС виконувати функції кредитора останньої інстанції для банківської галузі. Слабкість ФРС на початку невиразних 1930-х років зумовило запровадження у 1934 р. федерального страхування депозитів.

 


КОНТРОЛЬНЕ ЗАПИТАННЯ

Припустимо, що банки використовують чекові депозити для надання комерційних кредитів, які мають змогу обертатися на вторинному ринку. Чи виникне у цьому випадку потреба у кредиторі останнього порятунку? Якби кредитні портфелі банків були високоліквідними, а інформація про їхню якість була достатньою, щоб вони могли перепродуватися, ризик ліквідності та інформаційні витрати були б значно меншими. Унаслідок цього зменшилась би потреба у кредиторі останньої інстанції. Однак якщо б ліквідність та інформаційні витрати були надзвичайно низькими, виникла б менша потреба в традиційних банківських фірмах.
Успіхи минулих років
Незважаючи на непевний початок діяльності як кредитора останньої інстанції під час Великої депресії, вже з часів Другої світової війни Федеральна резервна система функціонувала ефективно. Наступні чотири епізоди показують, наскільки успішно може втручатися ФРС для запобігання фінансовим кризам.
Криза залізниці Penn Centrall Railroad. Коли залізниця Penn Centrall Railroad, колись одна з найбільших корпорацій Сполучених Штатів, у 1970 р. потрапила до списку банкрутів, вона не виконала зобов’язання за комерційними цінними паперами на суму 200 млн дол. США. Інвестори засумнівались у якості комерційних цінних паперів, випущених іншими великими компаніями, і почали утримуватися від постачання коштів на цей ринок. Без втручання ФРС залучення коштів на ринку комерційних цінних паперів було б невигідним, оскільки для компенсації ризику інвестори вимагали б великих премій. ФРС сприяла доступності кредитів для комер­ційних банків, стимулюючи розширення їхніх короткострокових кредитів до обсягу коштів, які фірми традиційно позичають на ринку комерційних цінних паперів. Вона також надала цим банкам кредити для додаткового кредитування. Ці заходи відвернули кризу банківської системи та фінансових ринків.
Криза банку Franklin National Bank. Коли у 1974 р. зазнав краху банк Franklin National Bank, він випустив велику кількість оборотних сертифікатних депозитів. Ці строкові депозити можна було купувати і продавати приватним особам та установам із накладанням штрафу за дострокове вилучення, але вони не були охоплені федеральним страхування депозитів. У цій ситуації інвестори засумнівались у якості інших оборотних CD банків і скоротили запаси таких депозитів. Банкірів турбувало зниження попиту на оборотні CD, які були значним джерелом коштів для банків. Щоб відвернути паніку на ринку оборотних CD, ФРС знизила інформаційні витрати інвесторів, забезпечивши банки дисконтними позичками. Цей захід пригасив побоювання інвесторів щодо якості всіх оборотних CD.


ІНФОРМАЦІЯ ДЛЯ РОЗДУМІВ...

Як кредитор останньої інстанції
захищає платіжну систему?

Незважаючи на те, що ФРС була створена конгресом як кредитор останньої інстанції для банківської системи, сьогодні вона бере участь у різноманітних видах кредитної діяльності для підвищення ефективності фінансового механізму торгівлі. Одним із важ­ливих торговельних механізмів є платіжна система,або сукупність засобів для здійснення розрахунків в економіці за допомогою чеків. Розрахун­кова палата для міжбанківських платежів та угод, розміщена у Нью-Йорку (CHIPS), забезпечує трансфери у доларах як для внутрішніх банків, так і для банків з іноземною власністю. Якщо учасник ринку в CHIPS збанкрутує впродовж ділового дня, усі його платежі будуть скасовані. Таке скасування, у свою чергу, вплине на всіх інших учасників, з якими збанкрутілий банк проводив операції. Тому банкрутство великого банку може спричинити  банкрутство інших установ. ФРС повинна

 

прийняти непросте рішення про те, як реагувати, зокрема, коли криза настає внаслідок банкрутства банку з іноземною власністю.
Іншим важливим розрахунковим механізмом є система «Fedwire», яка використовується для розрахунків у операціях із цінними паперами. Упро­довж дня баланс не підбивається, отже, якщо якийсь банк не може закрити овердрафт до кінця дня, то ФРС повинна конвертувати його (можливо, вимушено) у дисконтну позичку. Роль кредитора останньої інстанції для підвищення ефективності платіжної системи помітно згасає, коли ми візьмемо до уваги стирання межі між комерційним та інвестиційним банківництвом і в деяких випадках між фінансами та комерцією. Якби комерційним фірмам було дозволено здійснювати банківську діяльність, то криза у банківництві могла б змусити ФРС надавати незастраховані безпроцентні кредити інвестиційним банківським фірмам чи навіть промисловим компаніям.

Криза спекуляцій зі сріблом братів Гантів. У 1980-ті роки Герберт Гант і Нельсон Банкер Гант, нащадки легендарного нафтового барона Г. Л. Ганта, використали своє величезне майно і позичені кошти для отримання провідних позицій на ринку срібла. Тимчасово їхня схема запрацювала, але врешті-решт ціна срібла різко змінилась. Колапс цієї спекулятивної схеми був нещастям не лише для братів, а й для багатьох брокерських домів включно з гігантом у цій галузі Merrill Lynch, якому вони заборгували гроші. На кону була сума така велика, що це загрожувало фінансовій стабільності біржі, де продавались ці ф’ючерсні контракти. Таке банкрутство завдало б втрат заощадникам і позичальникам, котрі залежали від цієї біржі, яка надавала інформаційні послуги, необхідні для торгівлі та ліквідності ф’ю­черсних контрактів. У цій ситуації ФРС співпрацювала з групою банків з метою надання кредитів для учасників біржі, тим самим відвернувши зростання інформаційних витрат і паніки на ринку.
Крах фондового ринку у 1987 р. Крах фондового ринку 19 жовтня 1987 р. викликав побоювання щодо можливості виникнення ситуації, яка склалася після краху 1929 р. Зокрема, інвестори побоювались кредитного тиску на брокерів-дилерів у сфері обігу цінних паперів. Перед відкриттям фондового ринку наступного дня голова Федеральної резервної системи Алан Грінспен оголосив у мас-медіа, що ФРС готова забезпечити ліквідність для підтримки економіки та фінансової системи. Водночас, діючи як кредитор останньої інстанції, ФРС заохочувала банки надавати кредити фірмам, що займаються торгівлею цінними паперами і розширила дисконт­ні позички банкам. Ці заходи ФРС знизили інформаційні витрати і дали змогу фінансовим ринкам забезпечувати розподіл ризику й ліквідність своїм учасникам. Крім того, ці заходи підтвердили ефективність платіжної системи.
Прикінцеві зауваження
Під час кризи кредитор останньої інстанції може сприяти стабілізації банківської системи. Загалом Федеральна резервна система США успішно виконувала таку роль. Справді, наприкінці 1998 р. ФРС відвернула паніку, яка могла виникнути після фінансових втрат великого американського фонду хеджування Long-Term Capital Management, просто використовуючи свій вплив і зібравши кредиторів цієї фірми разом. На рисунку 15.1 показано еволюцію ролі ФРС у циклі «фінансова криза, регулювання, реагування фінансової системи і відповідь регулюючих органів».

Рисунок 15.1.

Кредитор останньої інстанції: криза, регулювання,
реагування фінансової системи і відповідь регулювальних органів

 

Нестабільність банківської системи знизила ліквідність банківських депозитів і зумовила підвищення інформаційних витрат, що призвело до колапсу банківського кредитування і необхідності виникнення кредитора останньої інстанції. Після початкових невдалих дій ФРС як кредитора останньої інстанції її повноваження було розширено і запроваджено додаткові заходи з банківського регулювання.

АНТИКОНКУРЕНЦІЙНЕ
БАНКІВСЬКЕ РЕГУЛЮВАННЯ
Другий спосіб, за допомогою якого федеральний уряд намагався підтримувати стабільність у банківництві, полягав у обмеженні конкуренції між банками, а також між банками та іншими фінансовими інститутами. Такий вид втручання мав на меті: 1) знизити ймовірність панічного вилучення банківських депозитів і
2) зменшити можливість морального ризику в поведінці банків. Аргумент на користь обмеження конкуренції полягає в тому, що це підвищує вартість банківських послуг, а отже, послаблює бажання банкірів здійснювати надто ризикові інвестиції.
Антиконкурентне регулювання не забезпечує стабільності у банківництві в довгостроковому періоді. Натомість воно створює стимули фінансовим інститутам та ринкам, які не підпадають під таке регулювання, конкурувати з банками шляхом запровадження близьких замінників банківських депозитів і кредитів. Яскравим прикладом того, як антиконкурентне регулювання призвело до конкуренції, фінансових інновацій і відповіді регулюючих органів, є боротьба щодо обмежень на процент, який банки можуть виплачувати вкладникам. Ця боротьба почалася з ухвалення закону про банківництво від 1933 р., який ввів у дію Інструкцію «Q». Нею було встановлено верхню межу на процентні ставки за строкові та ощадні депозити й заборонено виплату процентів на депозити до запитання (згодом один-єдиний вид чекових депозитів). Запровадження Інструкції «Q» мало на меті підтримання прибутковості банків шляхом обмеження конкуренції між банками за кошти і гарантування прийнятного спреду між процентними ставками за кредити і процентними ставками, які виплачують вкладникам. У дійсності, щоб вижити, банки змушені були вдаватися до інновацій1.
Ринок короткострокових кредитів значною мірою існує для задоволення попиту фірм на оборотний капітал — кошти, які фірми використовують для оплати матеріалів, праці та інвентаря ще до продажу продуктів, котрі забезпечать дохід. Домогосподарства і фірми зберігають короткострокові ліквідні активи як захист проти змін доходів або видатків. У минулому комерційні банки домінували на ринку короткострокових кредитів. Вони спеціалізуються на зниженні інформаційних витрат шляхом установлення довгострокових зв’язків із позичальниками і постійного поновлення короткострокових кредитів. Унаслідок отримання кредитів через такі банки заощадники також мають вигоди від розподілу ризику та ліквідності.
Установлення верхньої межі на процентні ставки, які банки можуть виплачувати вкладникам, мало на меті забезпечити банкам конкурентні переваги на ринку кредитів. Унаслідок обмежень на процентні ставки низька вартість коштів зробила бан­ки провідними кредиторами домогосподарств та підприємств. Однак коли ринкові процентні ставки зростали понад встановлену верхню межу, великих і малих заощадників з метою отримання найвищої віддачі спонукали до пошуку альтернатив на ринку. Саме така ситуація виникла у 1960-х роках і тривала у 1970-х і 1980-х роках. Великі корпорації та заможні домогосподарства замінили короткострокові депозити в банках на облігації Скарбниці, комерційні цінні папери та угоди зі зворотним викупом. Коли ринкові процентні ставки високі, доходи внаслідок вищої віддачі цих цінних паперів перевищували трансакційні витрати на наймання персоналу з управління готівкою чи оплату брокерських комісійних для пошуку та управління альтернативними видами інвестицій.
Фінансова система відреагувала запровадженням у 1971 р. взаємних фондів грошового ринку як альтернативи банківським депозитам. Ця інновація дала змогу вкладникам, банківські депозити яких приносили процентні ставки, нижчі за ринкові (унаслідок дії Інструкції «Q»), володіти портфелями державних та комерційних цінних паперів. Взаємні фонди грошового ринку надали можливість малим та середнім вкладникам отримувати ринковий рівень віддачі з низькими трансакційними витратами. Вони забезпечували як ліквідність, так і диверсифікацію, — послуги, які до того надавались винятково банками. У 1978 р. популярність цих фондів зросла, коли ринкові процентні ставки перевищили 5,25 %-е обмеження на розмір процентної ставки за ощадні та строкові депозити. Ці активи зросли з 4 млрд дол. США у 1977 р. до 230 млрд дол. США у 1982 р. і 1160 млрд дол. США у 2000 р. Розвиток взаємних фондів грошового ринку — не єдиний випадок реагування на регулювання у Сполучених Штатах.
Розвиток взаємних фондів грошового ринку також забезпечив позичальників новим джерелом коштів. Великі солідні фірми можуть залучати короткострокові кошти на ринку комерційних цінних паперів, де заощадники очікують вищої, ніж за банківські депозити, норми віддачі та нижчих інформаційних витрат. Ця альтер­натива банківським позикам зумовила новий виток конкуренції між комерційними та інвестиційними банками і втрату значної частки кредитного ринку для комерційних банків. У 2000 р. загальний обсяг кредитування на ринку комерційних паперів становив приблизно третину короткострокового фінансування підприємств порівняно з 10 % у 1980 р., 7 % — у 1970 р. і 2 % — у 1960 р. Втрати, яких зазнали банки, були навіть більшими, ніж про це свідчить статистика, оскільки, згідно з нашим аналізом витрат несприятливого вибору, лише високоякісні позичальники мали доступ до комерційних паперів, залишивши банки з низькоефективними позичальниками.
Перехід заощадників і позичальників від банків до фінансових ринків — антипосередництво — коштує банкам втрати доходу від недоотримання коштів заощад­ників для надання кредитів. У деяких випадках воно означає втрати для позичальників та економіки: хоча високоефективні надійні позичальники мають можливість залучати кошти на таких ринках, як ринок комерційних паперів, домогосподарства та менш стабільні підприємства не мають можливості робити це. Унаслідок цього банки не можуть надавати послуги з посередництва ефективніше, ніж фінансові ринки, навіть коли трансакційні та інформаційні витрати альтернативних ринків є високими. Розглянемо, як втрати від антипосередництва можуть впливати на економіку.
Кредитна криза 1966 р.
У 1966 р. депозити в комерційних банках, ощадних банках та ощадних і позичкових асоціаціях (S&L) підлягали обмеженням на розмір процентної ставки, встановлених Інструкцією «Q». Підвищення ринкових процентних ставок спричинило переміщення коштів вкладників від комерційних банків та S&L на фінансові ринки. Великі комерційні банки переглянули свої інвестиційні стратегії на користь залучення коштів через джерела, які не підлягають регулюванню, наприклад, євродоларові депозити. Менші банки та S&L мали меншу кількість альтернативних джерел отримання коштів і були змушені скоротити кредитування. У першій половині 1966 р. впливу антипосередництва зазнали переважно взаємні ощадні банки та S&L, адже оскільки ощадні депозити домогосподарств були основним джерелом коштів, їхнє кредитування під нерухомість катастофічно зменшилося. Комерційні банки зазнали утиску в другій половині згаданого року, коли ФРС знизила верхню межу на процентні ставки за банківські строкові депозити, змусивши їх зменшити процент, що виплачувався вкладникам.
Бурхливе кредитування під нерухомість та галузі житлового будівництва спричинило обвал кредитів, або зниження спроможності позичальників отримувати кредит за поточних процентних ставок. Обвал кредитів має найбільший вплив на малі фірми. Справді, фірми з меншою кредитоспроможністю повинні були непропорційно скоротити інвестиції, оскільки традиційно у зовнішньому фінансуванні вони залежать від банківських кредитів.
Реагування банків
У міру того як позичальники відходили від банків до фінансових інститутів, що пропонували привабливіші процентні ставки, банки активно почали впроваджувати інновації. Для відновлення зв’язків з позичальниками банки використовували свої переваги, пов’язані з нижчими інформаційними та трансакційними витратами, для вступу на ринок комерційних цінних паперів через чорний вхід шляхом запровадження акредитивів кредитної підтримки (див. розділ 13). Ця інновація дала змогу банкам мінімізувати руйнівний вплив антиконкурентного регулювання, отримуючи плату за інформаційні послуги.
Для того, щоб обійти регулювання процентних ставок, банки також розробили для заощадників нові фінансові інструменти. Citibank запровадив оборотні депозитні сертифікати (або оборотні CD), які є видом строкових депозитів із фіксованим тер­міном виплати, скажімо, 6 місяців, для конкурування з комерційними цінними паперами. Як альтернатива комерційним цінним паперам, CD відрізняються від депозитів до запитання тим, що вкладники за дострокове вилучення коштів сплачують штраф; ця риса робить CD відносно неліквідними для потреб управління готівкою великих фірм. Оборотні CD обходять це обмеження, оскільки їх можна продати будь-кому іншому, навіть якщо вони не можуть бути відшкодовані до терміну сплати без штрафу. Коли Citibank запровадив їх, оборотні CD розміром понад 100 тис. дол. США не підпадали під дію Інструкції «Q». Нині оборотні CD переважно номіналом 1 млн дол. США є важливим джерелом коштів для комерційних банків.
Крім того, банки запропонували методи виплати процента на кошти вкладників. Перелом для малих вкладників настав тоді, коли Массачусетський взаємний ощадний банк створив замінник поточних рахунків, які не підпадали під дію Інструкції «Q». Названі рахунками з оборотним наказом на вилучення (нау-рахунками), вони вимагали лише додаткової «смужки на вилучення», де вкладник може переписати його на користь когось іншого. Смужка на вилучення виконувала функції чека; а нау-рахунок нині подібний до чекового поточного рахунка. Однак з технічної точки зору це не поточні рахунки, а тому на них можна виплачувати процент. Після позитивного вирішення справи у Массачусетському суді в 1972 р. нау-рахунки поширились на всю Нову Англію, Нью-Джерсі та Нью-Йорк, де у той час на чекових рахунках почали виплачувати процент розміром 5,25 % на противагу 0 % за традиційні поточні рахунки. (Нині нау-рахунки пропонують різний процент, що пов’язаний з короткостроковими ринковими процентними ставками). Малі заощадники, які володіли поточними (чековими) рахунками та ощадними рахунками (грошима «на книжці»), перевели свої кошти на нау-рахунки. Крім того, у 1974 р. кредитні спілки розпочали випуск пайових тратт, або чекових депозитів, які приносили процент на мінімальні залишки на рахунку.
Для великих вкладників банки використовували угоди про купівлю цінних паперів з наступним викупом за встановленою ціною (RP), одноденні євродоларові рахунки та рахунки автоматичної системи трансферів (АTS). У випадку викупних угод банки регулярно конвертують залишки на депозитах до запитання в одноденні RP. Нагадаємо: RP передбачає, що корпорація купує облігації Скарбниці у банку, а банк зобов’язується викупити їх наступного дня за трохи вищої ціни, виплачуючи у такий спосіб процент вкладникам. За одноденних євродоларових трансакцій депозити до запитання клієнтів автоматично вилучаються і переміщуються на рахунок в іноземні філії, на який виплачують процент. Нарешті ATS-рахунки ефективно виплачують процент за поточні (чекові) рахунки шляхом «змітання» залишків на поточних (чекових) рахунках клієнтів наприкінці дня на одноденні RP.
 


КОНТРОЛЬНЕ ЗАПИТАННЯ

Припустимо, що ви розумний банкір, який завжди шукає шляхів збільшення прибутків банку. Ви зауважили, що коли хтось переміщує гроші з депозиту до запитання на ощадний рахунок, процент за цей день нараховується до того часу, поки опівночі не відбудеться трансфер. Однак існує закон, який забороняє виплату процента на депозити до запитання. Як ви зможете обійти цей закон? Щовечора опівночі ви можете автоматично переказувати залишки депозитів до запитання на ощадні рахунки і назад за допомогою комп’ютера. Унаслідок цього депозити до запитання зможуть приносити процент, навіть якщо з технічної точки зору вам дозволено виплату процента лише за кошти на ощадних рахунках.
Відповідь регулюючих органів
Скасування регулюючих заходів щодо процентних ставок у банківництві було спричинене тиском на регулюючі органи з боку малих і середніх банків. Ці банки, як і великі банки, втратили депозити внаслідок запровадження взаємних фондів грошового ринку. Однак, на відміну від великих банків, вони мали обмежений доступ до інновацій, які не підпадали під регулювання. У відповідь на обхід фінансовою системою Інструкції «Q» Конгрес прийняв два законодавчі акти: закон про дерегулювання депозитних інститутів та грошовий контроль від 1980 р. (DIDMCA) і закон Ґарна-Сентжермена від 1982 р.

Закон про дерегулювання депозитних інститутів та грошового контролю. З прийняттям закону про дерегулювання депозитних інститутів та грошовий контроль від 1980 р. (DIDMCA) конгрес послабив антиконкурентний тиск на банки і допоміг забезпечити справедливість у сфері надання фінансових послуг. Цей закон скасував обмеження на максимальну величину процентних ставок (відоме як лихварська стеля) на кредитування під нерухомість та окремі види комерційних кредитів. Він також установив єдині вимоги щодо резервів та доступу до послуг Федеральної резервної системи (таких, як дисконтні позички та кліринг чекових розрахунків) для всіх депозитних установ. Крім того, DIDMCA дозволив банкам на території всіх Сполучених Штатів відкривати нау- та ATS-рахунки, чим дозволив банкам конкурувати зі взаємними фондами грошового ринку. Наслідки таких змін були вражаючими: з 1980 по 1982 р. нау- та ATS-рахунки зросли майже в чотири рази (від 27 млрд дол. США до 101 млрд дол. США). Крім того, з 1980 по 1986 р. DIDMCA поступово скасував дію Інструкції «Q». Унаслідок цього DIDMCA здобув популярність як у банків, які отримали змогу конкурувати на ринку, так і у вкладників, які змогли отримувати процент за свої депозити.

Інші депозитні установи також отримали вигоду (взамін на політичну підтримку законодавства). Закон дозволив S&L та банкам взаємних фондів розширити можливості їх кредитування, яке до того обмежувалося лише кредитами під нерухомість. Ощадно-кредитним асоціаціям було дозволено інвестувати 20 % активів у корпоративні облігації, комерційні папери та споживчі кредити; їм також було дозволено займатись кредитуванням за кредитними картками та трастовими операціями. Банкам взаємних фондів було дозволено конкурувати з комерційними банками у наданні комерційних кредитів (до 5 % їхніх активів) та прийманні чекових депозитів, пов’язаних з їхніми кредитами.
Однак скасування законом DIDMCA максимальних обмежень на розмір процентних ставок не стало панацеєю для всіх фінансових установ. Оскільки дія Інструкції «Q» скасовувалась поступово, взаємні фонди грошового ринку продовжували свою експансію за рахунок S&L та взаємних ощадних банків; безпрецедентна кількість (за післявоєнними мірками) S&L та взаємних ощадних банків збанкрутували (250 — лише у 1982 р.). Згодом у відповідь на цю проблему відбулися зміни у регулюванні.
Закон Ґарна-Сентжермена. Для розв’язання проблем, пов’язаних з поступовим скасуванням законом DIDMCA Інструкції «Q», Конгресом було прийнято закон Ґарна-Сентжермена від 1982 р. Для надання депозитним установам потужнішої зброї проти взаємних фондів грошового ринку цей закон дозволив їм відкривати для заощадників депозитні рахунки грошового ринку (MMDA), які надають послуги, подібні до тих, що забезпечують взаємні фонди грошового ринку. Ці рахунки не підлягали ні обмеженням щодо резервних вимог, ні обмеженням на розмір максимальних процентних ставок за депозити. Поєднання ринкових процентних ставок і надійності та обізнаності банків дозволило цьому новому виду рахунків здобути миттєвий успіх.
Для розв’язання особливих проблем, які виникли перед ощадними установами, закон Ґарна-Сентжермена дозволив ощадним установам з федеральною ліцензією інвестувати не лише у заставні під нерухомість, а й в інші кредити (у 1984 р. 30 % активів — у споживчі кредити та 10 % — у комерційні кредити). Оскільки ці зміни уподібнили ощадні установи до банків, закон вимагав (у 1984 р.), щоб обмеження Інструкції «Q» однаково поширювалися на всі депозитні інститути до моменту припинення у 1986 р. дії максимальних обмежень.

Рисунок 15.2.

Обмеження на розмір максимальної процентної ставки:
криза, регулювання, реагування фінансової системи
і відповідь регулювальних органів

 

Інструкцією «Q» було запроваджено обмеження на максимальний розмір процентної ставки за депозити. Наприкінці 1960-х років небанківські фінансові фірми запропонували інновації, які надали можливість заощадникам отримувати вищу віддачу. Ці інновації дозволили небанківським структурам отримати конкурентні переваги у наданні послуг із забезпечення ліквідності та кредитування.

Прикінцеві зауваження
Закони DIDMCA і Ґарна-Сентжермена поставили конкурентів у банківській галузі в рівніші умови. Однак закон Ґарна-Сентжермена вивів ощадні установи з традиційно каламутних вод кредитування під нерухомість у прозорі води банківського кредитування. Рисунок 15.2 ілюструє процес «фінансова криза — регулювання — реагування фінансової системи — відповідь регулюючих органів», який виник у зв’язку із запровадженням максимальних обмежень на розмір процентної ставки. Лібералізація обмежень на розмір процентних ставок у європейських країнах та Японії також свідчить про взаємозв’язок між фінансовими інноваціями та фінансовим регулюванням.

КРИЗА СТРАХУВАННЯ ДЕПОЗИТІВ
У США 1980-Х РОКІВ
Запроваджена у відповідь на банківські кризи 1930-х років Федеральна система страхування депозитів безпроблемно функціонувала від моменту її введення в дію у 1934 р. аж до початку 1980-х років. Економісти та політики сподівалися, що паніч­ні вилучення банківських депозитів стосуватимуться лише історичних книг, а економічних витрат, пов’язаних із колапсом банківської системи, вдасться уникнути. Натомість з 1970-х років почали з’являтися проблеми. Першими депозитними установами, в яких вони виникли, були S&L; наступними стали банки. Нині уроки цих епізодів впливають на діяльність та регулювання практично всіх фінансових інститутів, банків та небанківських установ.
Початок кризи: погіршення становища ощадних
та кредитних інститутів (S&L)
Якщо початок запровадження федерального страхування депозитів сягає 1930-х років, стадії криз та реагування на них, які ми вивчаємо, з’явилися набагато пізніше. Зокрема, аналіз можна поділити на дві частини. Одна стосується застарілої структури S&L (які ще називають ощадними установами), а друга — фінансових інновацій та змін регулювання у 1970-х — на початку 1980-х років (про що йшлося у попередньому параграфі).
Для забезпечення кредитування під нерухомість у 1930-х роках на основі залиш­ків будівельних та кредитних товариств (багато з яких збанкрутувало) банківське кредитування запровадило S&L. Ці установи володіють довгостроковими заставними під нерухомість з фіксованою процентною ставкою і продають їх у кредит з короткотерміновими строковими депозитами. Поки процентні ставки були стабільними і регулювання обмежувало розмір процентних платежів вкладникам (так було від 1930-х аж до 1960-х років), проблем практично не виникало. Однак невідповідність терміну виплати між активами S&L та їхніми пасивами створило загрозу виникнення процентного ризику.
Окремі випадки підвищення ринкових процентних ставок завдали турбот S&L у 1960-х — 1970-х роках. Однак справжні проблеми розпочалися тоді, коли наприкінці 1979 р. процентні ставки у США катастрофічно зросли. Унаслідок цього вартість ресурсів для S&L зросла, теперішня вартість їхніх наявних активів у вигляді заставних під нерухомість знизилась, а власний капітал стрімко скоротився. Приблизно в той самий час рецесія 1981—1982 рр. зумовила зростання рівня невиконання зобов’язань по заставних під нерухомість, зокрема для S&L, які були розташовані у сільськогосподарських або енергогенеруючих штатах, таких, як Техас, де умови були особливо важкими. Наприкінці 1982 р. приблизно половина S&L мали власний капітал з від’ємним значенням. Наш аналіз морального ризику свідчить, що така ситуація повинна була сповістити про загрозу для страхування депозитів. Оскільки депозити заощадників (відповідний їх обсяг, установлений законодавством) були застраховані Корпорацією зі страхування рахунків у кредитно-ощадних асоціаціях (FSLIC), менеджери S&L намагалися вдаватися до ризиковіших інвестицій.
Реагування фінансової системи
Однак пригадаймо, що на початку 1980-х років Конгрес намагався допомогти S&L шляхом послаблення обмежень на володіння активами. Здійснюючи такі регулюючі зміни, Конгрес мав намір дозволити S&L диверсифікувати та подолати процентний ризик, зробивши доступними нові активи, включно з прямими інвестиціями у нерухомість, комерційними заставними під нерухомість та «ганчір’яними» облігаціями. Багато S&L використали такі можливості. У США на початку 1990-х років S&L (початково створені для стимулювання кредитування під нерухомість) надавали менш ніж половину кредитів під нерухомість.
У 1980 р. DIDMCA підвищив максимальну суму на рахунку, яку покриває система федерального страхування, — з 40 000 дол. США до 100 000 дол. США, незважаючи на те, що поступове припинення дії Інструкції «Q» підвищило вартість коштів для S&L. Нині S&L можуть випускати більшу кількість застрахованих CD під вищі процентні ставки, а отримані кошти скеровувати на придбання ризикових активів. Наш аналіз витрат несприятливого вибору рекомендує незастрахованому заощаднику остерігатись обіцянок про високі прибутки (оскільки вони отримуються з більшим ризиком). Застраховані вкладники шукають вищої прибутковості, оскільки уряд гарантує їхні депозити. Ситуація погіршилась, коли фінансові новатори підвищили межі страхування депозитів у декілька разів шляхом створення брокерських депозитів. У разі брокерських депозитів вкладник з 1 млн дол. США звертається до брокера, який купує 10 CD на суму 100 тис. дол США в десяти різних банках, надаючи вкладнику десять різних банківських рахунків із сумарним страхуванням на весь 1 млн дол. США. Федеральні органи в 1984 р. заборонили брокерські депозити, однак рішенням федерального суду згодом цю заборону було знято.
Більше того, багато S&L не належним чином управляли своїми активами та пасивами для зниження процентного ризику. У принципі, ощадні установи могли знизити процентний ризик шляхом використання заставних під нерухомість зі змінною процентною ставкою, відомих як заставні під нерухомість із скоригованою ставкою (ARM). Кредитор коригує процентні ставки на заставні під нерухомість коли ринкові процентні ставки зростають або знижуються, тим самим пом’якшуючи вплив зміни процентних ставок на величину власного капіталу установи. Незважаючи на те, що нині ARM є популярними у кредитуванні під нерухомість, вони не стали панацеєю щонайменше з двох причин. По-перше, індекси, на яких вони базуються, є недосконалими, і традиційно існують щорічні та залежні від терміну дії заставних під нерухомість обмеження на уточнення процентної ставки. По-друге, ARM може підвищити кредитний ризик. Значне підвищення місячних платежів може підвищити ризик невиконання зобов’язань позичальником. Тобто за незмінної величини платежів розмір кредиту може перевищити заставну вартість кредиту. Упродовж 1980-х років S&L також мало використовували доступні їм механізми розподілу ризику. Насправді такі обставини не були чимось дивним. Проблеми морального ризику передбачають, що депозитні установи з низьким рівнем власного капіталу мають стимул до підвищення ризиковості поведінки, а не до зниження процентного ризику.
Нарешті, багато аналітиків звинувачують слабкий регулятивний нагляд упродовж 1980-х років у заохоченні шахрайств та збільшенні тривалості кризи. Деякі керівники S&L використовували депозити заощадників для ведення розкішного способу життя та просто розбазарювали кошти. Наприклад, First Network Savings Bank, банкрутство якого у 1990 р. коштувало агентствам з федерального страхування депозитів 25 центів за кожен вкладений долар, використовували депозити для розбудови у своїх штаб-квартирах найбільшого у світі «музею магії». В іншому добре відомому випадку підприємець з S&L Дон Діксон був звинувачений у розбазарюванні коштів банку, які він витрачав на повій, джакузі та дизайнерські витвори. Діксон потрапив до в’язниці, однак платники податків покрили 96 % кредитів його S&L.
Щоб не допустити банкрутства своїх резервів, Правління системи федеральних банків з кредитування житлового будівництва (FHLBB) та її підрозділ зі страхування депозитів (FSLIC) дозволили неплатоспроможним S&L продовжувати свою діяльність. Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років витрати на закриття неплатоспросможних S&L швидко зросли. Економісти оцінили, що витрати FSLIC на закриття неплатоспромжних S&L у 1982 р. становили б 20 млрд дол. США. Незважаючи на те, що ця цифра невелика порівняно з витратами, пов’язаними з кризою у 1990-х роках (сотні мільярдів доларів), вона була більшою, ніж величина резервів, які FSLIC нагромадила з 1934 р. Навіть за таких умов FSLIC могла зробити вагомі гарантії зі страхування депозитів, які базувалися на непрямій підтримці скарбниці та ФРС.
Щоб зрозуміти процес зростання витрат, розглянемо, як неплатоспроможні установи уникали закриття. У ході оцінювання нефінансових видів бізнесу аналітики вимірюють власний капітал. Для того, щоб не зараховувати S&L до неплатоспроможних, і, отже, зекономити кошти фонду страхування депозитів, необхідні для відшкодовування втрат вкладників, регулюючі органи змінили правила обліку. Замість оцінки матеріального власного капіталу вони використовували регуляторні принципи обліку, щоб дозволити S&L відображати у своїх бухгалтерських книгах багато видів активів за номінальною вартістю, справжня вартість яких знизилася внаслідок зростання процентних ставок. Крім того, регулюючі органи збільшили вартість S&L за рахунок «гудвилл» — нематеріальних активів установи в поточній оцінці. У 1982 р. загальна вартість власного капіталу в галузі становила 3,7 % активів згідно з принципами фінансового обліку регулюючих органів. Якби активи оцінювалися за ринковою вартістю, то власний капітал галузі становив би 12 %. Унаслідок таких обчислень багато неплатоспроможних або майже неплатоспроможних S&L продовжували свою діяльність, а не були закриті FSLIC.
Незважаючи на те, що страхування депозитів знижує потребу індивідуальних вкладників у моніторингу банків, проблема «власника-управителя» не зникла. Банківські регулюючі органи діють як управителі для платників податків, які є власниками; платники податків колективно беруть на себе витрати з підтримки за допомогою страхування депозитів. Однак, як свідчать дослідження Едварда Кейна з Бостонського коледжу, мотиви для регулювальних органів відрізняються від мотивів платників податків. Працівники регулюючих органів займають свої посади на відносно короткі періоди часу, отже, вони за першою ознакою виникнення проблем мають стимул послаблювати вимоги до розміру капіталу і нагляд. Вони не бажають, щоб проблемні установи банкрутували в період їхнього керівництва. Регулюючі органи також мають стимул звертати більшу увагу на обраних законотворців, які, на відміну від платників податків, можуть впливати на їхню кар’єру.
Показовим прикладом проблеми «власника-управителя» є скандал «Keating Five» («П’ятірка Кітінга»), який виник у 1990 р. Підприємець з одного S&L Чарльз Кітінг вніс на передвиборну кампанію п’яти американських сенаторів 1,3 млн дол. США в обмін на їхню допомогу змусити голову FHLBB Едвіна Ґрея делікатніше розв’язати проблеми Keating’s Lincoln Savings and Loan у 1987 р. Lincoln функціонувала із значними фінансовими проблемами аж до банкрутства у 1989 р., яке коштувало платникам податків 2,5 млрд дол. США. Згадані сенатори, які повинні були діяти в інтересах платників податків, отримали пожертви від Кітінга. У 1992 р. Кітінг та його син були звинувачені судом штату та федеральним судом у шахрайстві в особливо великих розмірах та зловживанні довіреними коштами.
Реакція регулюючих інститутів:
підтримка S&L
Наприкінці 1986 р. втрати у галузі S&L змели всі резерви FSLIC. Президент Рейган вимагав 15 млрд дол. США для FSLIC, суму, яку аналітики вважали неаде-
кватною. Згідно із законом про конкурентну рівність у банківництві від 1987 р. Конгрес надав адміністрації навіть менше, ніж вона вимагала. За браку коштів, які б вирішили цю ситуацію, FHLBB дозволив неплатоспроможним установам продовжувати свою діяльність з виплатою вищих процентних ставок для залучення більшої кількості коштів, які гарантувалися страхуванням депозитів.
Брак рішучих дій призвів до розорення з фактичними втратами майна, які в 1989 р. сягали 20 млрд дол. США. У січні 1989 р. FSLIC рапортував Конгресові, що 350 S&L з федеральним страхуванням були неплатоспроможними. Початкові оцінки витрат для відшкодування зобов’язань застрахованим вкладникам перевищували 90 млрд дол. США. Оскільки ці оцінки стосувалися витрат, які враховували доходи від продажу активів, початкові видатки, необхідні для закриття неплатоспроможних установ, були б набагато більшими. У той же час голова FDIC Вільям Сейдман зробив припущення, що в кінцевому рахунку понад 700 S&L, застрахованих у FSLIC, із загальною вартістю активів 400 млрд дол. США, повинні були б бути реорганізовані або ліквідовані. Наступна Адміністрація Буша та Конгрес здійснили реформу, прийнявши Закон про реформування відродження та підвищення ефективності фінансових установ від 1989 р. (FIRREA) — ґрунтовний законодавчий акт для сфери S&L з 1930-х років. Цей закон ліквідував FSLIC — окремий орган страхування депозитів для S&L — і організував Трастову корпорацію для вирішення спорів (RTS), для розв’язання проблем неплатоспроможності ощадних установ та для продажу нерухомого майна на суму понад 456 млрд дол. США, яке було у власності збанкрутілих S&L. Наглядова рада RTS, що складається із секретаря Скарбниці (керівник), голови ради керуючих Федеральної резервної системи, секретаря з житлових питань і міського розвитку та двох призначених осіб, здійснювала нагляд за діяльністю RTC; а FDIC здійснювала управління RTC. 31 грудня 1995 р. RTC припинила свою діяльність (на рік швидше, ніж було заплановано), ліквідувавши активи збанкрутілих установ. Загальна вартість ліквідації ощадних установ становила 145 млрд дол. США.
Цей закон також створив Resolution Funding Corporation з повнова­женнями позичати кошти для покриття неплатоспроможності. Для галузі S&L FDIC створила новий фонд страхування депозитів — Фонд страхування ощадних асоціацій (SAIF). Нарешті FIRREA запровадив єдині вимоги до розміру капіталу та ведення фінансового обліку й оприлюднення інформації для комерційних банків та ощадних установ. Нині нагляд та перевірки S&L здійснює Відділ нагляду за ощадними установами (OTC), який є підрозділом Департаменту Скарбниці. Його повноваження подібні до тих, які має Управління контролера грошового обігу Міністерства фінансів США щодо національних банків.
Для відновлення резервів SAIF FDIC підвищила для S&L премії за страхування депозитів з 20,8 центів за кожні 100 дол. США депозитів до 23 центів, а відтак — до 32,5 центів. Вона підвищила премії за страхування банківських депозитів від 8,3 до 15 центів за кожні 100 дол. США депозитів з наступним підвищенням до 23 центів у 1991 р. і, залежно від ризику банку, максимум до 31 цента (у середньому 25,4 цента) у 1993 р.; влітку 1995 р. банківські премії були знижені аж до 4 центів за кожні 100 дол. США депозитів. У листопаді 1995 р. премії за страхування банківських депозитів для більшості банків були замінені єдиним щорічним внеском, розміром 2 тис. дол. США, однак ощадні установи продовжували сплачувати 23 центи за кожні 100 дол. США депозитів.
У 1989 р. законодавство також відновило регулювання інвестиційної діяльності S&L, яке було скасоване законом DIDMCA від 1980 р. та законом Ґарна-Сентжермена від 1982 р. Закон вимагав, щоб запаси «ганчір’яних» облігацій були розпродані до 1994 р., і встановив чіткіші правила щодо інших видів кредитної діяльності. Він обмежив кредитування комерційних операцій з нерухомістю до чотирикратної величини акціонерного капіталу установи порівняно з 40 % активів (обмеження застосовувалося найбільш суворо до установ з капіталом меншим, ніж 10 % активів). Цей закон вимагав, щоб інвестиції, пов’язані з житлом, становили щонайменше 70 % (замість 60 %) усіх активів. Оскільки невеликий розмір власного капіталу був однією з причин виникнення кризи S&L, FIRREA підвищив вимоги до розміру капіталу для S&L від 3 % до 8 % активів, остаточно досягнувши вимог до капіталу, що базуються на величині ризику, які встановлюють для комерційних бан­ків. Нарешті, він надав ширших повноважень регулюючим органам у виданні наказів на призупинення діяльності та закриття, встановленні адміністративних стягнень та звільненні менеджерів. Водночас упродовж 3-х років він щороку спрямовував додаткові 75 млн дол. США Департаменту юстиції за допомогу регулюючим та виконавчим органам у проведенні слідств та веденні справ, пов’язаних із шахрайством.
З одного боку, FIRREA успішно справився з кризою S&L, надавши значні ресурси для закриття неплатоспроможних установ. З другого боку, багато аналітиків вважають, що цей закон наклав надмірні обмеження на депозитні установи без достатніх контрзаходів проти несприятливого вибору та морального ризику, які виникають унаслідок федерального страхування депозитів.
На початку 1990-х років Бюджетний комітет конгресу оголосив, що теперішня вартість втрат від падіння S&L до 2000 р. могла становити 200 млрд дол. США у доларах 1992 р. Величезні суми, витрачені на відвернення цієї кризи, були скеровані від платників податків до вкладників і не є втратами поточного функціонування економіки. Однак вони спричинили виникнення неефективності в економіці завдяки переміщенню національних заощаджень у 1980-х роках від продуктивних інвестицій, що фінансувалися з незастрахованих джерел, до менш продуктивних інвестицій, що фінансувалися застрахованими депозитами. Така значна фінансова неефективність налаштовує на запитання: чи може щось подібне виникнути у сфері комерційного банківництва?

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2017 BPK Group.