лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

Гроші, фінансова система та економіка

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

Прихильники обмежень на створення філій вважають, що наявність великої кількості банків вигідна для банківської системи США, оскільки посилює в ній конкуренцію. На практиці справджується протилежне: коли територія впливу банку захищена законодавством, він може функціонувати неефективно, водночас успішно співіснуючи з ефективнішими банками. Чому так довго існувала ця антиконкурентна неефективність? Пояснення стосується фінансової політики США, про яку йшлося на початку розділу. Американці довго і вперто не довіряли великим міським банкам. Штати з сильними популістськими упередженнями щодо великих банків у ХІХ ст. (здебільшого сільськогосподарські штати Середнього Заходу та Півдня) ще з тих часів виступали за законодавче обмеження створення філій. Виникнення великої кількості порівняно дрібних комерційних банків значною мірою є наслідком цієї політичної боротьби.
Конкурентні тенденції у банківській галузі важко зупинити. Інновації фінансових установ, такі, як створення банківських холдингових компаній і небанківських банків та встановлення банкоматів, постійно руйнували обмеження щодо територіальної конкуренції. У 1950-х роках банки почали обходити обмеження на діяльність філій шляхом створення банківських холдингових компаній (BHC). Банківська холдингова компанія — це велика фірма з багатьма різними банками у вигляді філій. Конгрес пом’якшив обмеження на створення філій із прийняттям у 1956 р. закону про банківську холдингову компанію, який дозволяв банківським холдинговим компаніям надавати небанківські фінансові послуги в різних штатах. Закон зобов’язував ФРС здійснювати регулювання нових видів діяльності мультибанківських холдингових компаній, що було лазівкою для входження у небанківську діяльність для однобанкових холдингових компаній. Конгрес закрив цю лазівку в 1970 р. поправкою до закону про банківські холдингові компанії, але період з 1970 р. був періодом значного розширення мережі банківських холдингових компаній. Фактично всі великі банки перебувають у власності банківських холдингових компаній, і банки у холдингових компаніях володіють понад 90 % депозитів усіх комерційних банків.
Упродовж багатьох років фінансові установи обходили обмеження на діяльність філій через створення BHC. Закон про банківську холдингову компанію від 1956 р. вважає банком фінансову установу, яка приймає депозити до запитання і надає комерційні кредити. Фінансові установи обходили цю вимогу шляхом розподілу згаданих двох функцій. Вони створювали небанківські офіси, які не приймали депозитів, але надавали кредити, і небанківські банки, які приймали депозити, але не надавали кредитів. Відповіддю на такі хитрощі стало прийняття в 1987 р. закону про конкурентну рівність у банківництві, який забороняв відкриття додаткових небанківських банків, однак дозволяв створення небанківських офісів.
Упродовж 1980-х років банки надалі руйнували обмеження на створення філій шляхом використання банкоматів (АТМ), які набули швидкого поширення у 1980-х — 1990-х роках. Розвиток мережі банкоматів був зумовлений зниженням вартості комп’ютерів і відсутністю регулюючих обмежень на них. Оскільки з технічної точки зору АТМ не вважається філією банку, вони не підлягають обмеженням на створення філій. Ці засоби технічно можуть бути розміщені на великій відстані від головного банку і, фактично, функціонувати як його філія: приймати депозити, забезпечувати операції зняття грошей з рахунку, надавати кредити за допомогою кредитних карток та здійснювати інші різноманітні операції. Багато банкоматів підключені до електронних банківських мереж, таких, як NYCE або CIRRUS.
Із середини 1970-х років обмеження щодо створення філій помітно слабшали аж до повного зникнення (як у межах штатів, так і між штатами). У 1975 р. Мен став першим штатом, який дозволив на своїй території діяльність банків з інших штатів. У 1982 р. Массачусетс та інші штати Нової Англії приєдналися до регіональної угоди, яка сприяла зростанню великих банківських організацій у Новій Англії. Такі регіональні структури в Новій Англії та на інших територіях привели до створення суперрегіональних банків. Справді, деякі суперрегіональні банки наздоганяють банки грошових центрів (великі національні банки, засновані у мегаполісах) за розміром та прибутковістю. До 1995 р. всі 49 штатів і округ Колумбія певною мірою дозволяли здійснення банківської діяльності між штатами, а 37 — надали дозвіл на банківську діяльність банкам усієї країни.
З вересня 1995 р. Закон Райджла-Ніла про банківництво між штатами та ефективність створення філій від 1994 р. забезпечив єдиний національний стандарт щодо поширення банківської діяльності на інші штати. На даний час штати можуть дозволяти злиття банків з різних штатів у межах їхньої території, а банківські холдингові компанії мають право купувати банки в інших штатах. З липня 1997 р. банки можуть зливатися з установами у будь-якому іншому штаті, яким не заборонено брати участь у створенні філій в інших штатах. Унаслідок злиття в 1998 р. банків NationsBank і Bank of America було створено перший банк із філіями на обох узбережжях Америки.
Банкіри і банківські аналітики підтримують забезпечення сприятливих умов для створення філій по всій країні. По-перше, заснування філій у різних штатах дасть змогу багатьом банкам утворити єдині установи замість низки представництв у різних штатах, економлячи гроші завдяки підвищенню рівня ефективності й послабленню регулювального тиску. По-друге, у відповідь на можливість нових поглинань частка деяких регіональних банківських груп імовірно зросте. 1990-і є роками помітного зменшення чисельності банків*. Таке зменшення в основному зумовлене процесами концентрації, а не банкрутством банків, яке відіграє тут вторинну роль. З 1985 до 1992 р. — у складний для банківської галузі США період — кількість банків зменшилася приблизно на 3000 (удвічі більше, ніж кількість банкрутств, які трапились за цей період). У стабільніший для галузі період, з 1992 до 2000 р., кількість комерційних банків США зменшилася трохи більше ніж на 3500. З них лише менш ніж 5 % були банкрутами. Концентрація в межах регіону і на міжрегіональному рівні спричинила зменшення чисельності банківських фірм. Багато аналітиків вважає, що зміни умов регулювання сприятимуть подальшому скороченню кількості банків.
Обмеження на види банківської діяльності. До 1933 р. комерційні банки вважались одночасно і фінансовими установами ринку цінних паперів, і депозитними установами. Зокрема, деякі банки здійснювали передплату корпоративних цінних паперів, продаючи громадськості високоякісні цінні папери і приймаючи від приват­них осіб на свої трастові рахунки низькоякісні цінні папери та пенсійні кошти для управління. Внаслідок цього банки отримували комісійні інвестиційних банків за ризикові активи, а ризик частково лягав на їхніх вкладників**.
Хвиля банкрутств банків упродовж 1930-х років та громадське незадоволення банківською діяльністю змусило Конгрес пом’якшити конфлікт інтересів шляхом обмеження дозволених видів діяльності комерційних банків. Закон про банківництво від 1933 р. (відомий як закон Гласса-Стігала) забороняв комерційним банкам брати участь у передплаті корпоративних цінних паперів та брокерсько-дилерській діяльності, хоча банкам було дозволено продовжувати продаж новоемітованих урядових цінних паперів (див. рисунок 14.2). Крім того, банки можуть володіти лише тими борговими інструментами, які дозволено регулюючими органами. Отже, закон Гласса-Стігала звів стіну між комерційним та інвестиційним банківництвом, спричинивши хвилю спустошення фінансових інституцій. Рисунок 14.3 ілюструє, як із часом ця стіна була зруйнована. Наприклад, банк J. P. Morgan — згодом комер­ційний банк — створив інвестиційний банк Morgan Stanley, а First National Bank of Boston створив корпорацію First Boston Corporation.

Рисунок 14.2.

Стіна Гласса-Стігала

 

Закон Гласса-Стігала від 1933 р. мав на меті пом’якшити конфлікт інтересів, звівши стіну, яка розмежовує види діяльності комерційних та інвестиційних банків.

Закон Гласса-Стігала розділив власність фінансових установ і нефінансових фірм для обмеження концентрації влади, тобто для запобігання можливості монополізувати основні галузі для фінансистів, завдяки фінансуванню дочірніх підприємств, і залишивши конкурентів без кредитних ресурсів. Деякі урядовці виправдовували свої побоювання щодо такої діяльності, вказуючи на Дж. П. Моргана та інших фінансистів, які використовували свою фінансову владу для створення монополій наприкінці ХІХ — на початку ХХ сторіччя. Проте сьогодні ймовірність такої діяльності набагато менша внаслідок більшої конкуренції у фінансовій сфері та виробництві.
Дискусія щодо підтримки існуючих обмежень. За сьогоднішнього регулювання багато аналітиків вважає, що побоювання на початку 1930-х років щодо неконтрольованої банківської діяльності, є безпідставними. Вони вважають, що SEC і федеральні органи регулювання банківництва, а також турбота банків про свою репутацію обмежують можливість загострення цих проблем. У принципі закон Глас­са-Стігала розроблявся для того, щоб захистити вкладників комерційних банків від ризикової інвестиційної діяльності цих банків. Однак насправді він захищав галузь інвестиційного банківництва від конкуренції, забезпечуючи їй можливість отримувати вищі прибутки, ніж галузь комерційного банківництва. Внаслідок цього позичальники платять більше за випуск нових цінних паперів, ніж коли б конкуренція з боку банків була дозволена.
Противники руйнування стіни між комерційним та інвестиційним банківництвом вказують на те, що комерційні банки мають менші витрати на залучення коштів, оскільки депозити банків застраховані FDIC. Фірми, що займаються операціями з цінними паперами, не мають такого страхування і платять вищу ціну за кошти, здебільшого за кредити від самих банків. Дозвіл для комерційних банків брати участь у ризикових брокерсько-дилерських операціях та в діяльності, пов’язаній з інвестиційним банківництвом, піддає кошти FDIC (а отже, й кошти платників подат­ків) додатковому ризику. Але можливі деякі компроміси. Можна встановлювати премії, які ґрунтуються на величині ризику, для страхування банківських депозитів, або збільшити вимоги до власного капіталу банків, які беруть участь у діяльності ринку цінних паперів.

Рисунок 14.2.

Падіння стіни Гласса-Стігала

 

Починаючи з 1970-х років, комерційні та інвестиційні банки запропонували інновації, які дали їм змогу надавати конкуруючі послуги. Ці інновації продовжували руйнувати стіну, зведену законом Гласса-Стігала. Згодом ці фінансові інновації були ратифіковані змінами у законодавстві, які вилились у прийняття в 1999 р. закону Грема-Ліча-Блайлі про модернізацію фінансових послуг.

Законодавство все ще забороняє банківським фірмам входити на ринки нефінансових фірм. Дозвіл для банків брати участь у нефінансовій діяльності називають універсальним банківництвом. Хоча воно не дозволене у США, повноцінне універсальне банківництво існує в інших країнах (зокрема у Німеччині). Там, де банки володіють частками компаній, яким вони надають кредити, і можуть впливати на менеджмент цих фірм, прихильники універсального банківництва вважають, що участь комерційних банків у корпоративному фінансуванні поліпшує збирання інформації та моніторинг, чим зменшує проблему несприятливого вибору та морального ризику. Якщо банк володіє часткою нефінансової фірми і входить до її ради директорів, інформаційна прогалина звужується, а моніторинг діяльності фірми стає простішим і ефективнішим. Одна з проблем, пов’язаних із поєднанням фінансової і комерційної діяльності у США, зумовлена наявністю мережі безпеки для бан­ків у вигляді страхування депозитів. Унаслідок страхування депозитів ризикова діяльність банків може завдавати значних втрат платникам податків. Подальші дискусії щодо того, чи збільшення ризику, який беруть на себе банки, є нормальним явищем, і чи банки США достатньо великі, щоб конкурувати на світовому рівні, виникали після прийняття законодавства про широкомасштабне реформування банківської галузі.
Як показано на рисунку 14.3, упродовж двох останніх десятиліть комерційні бан­ки переважно обходили обмеження, які утримували їх від надання інвестиційних послуг. Оскільки банки виконують інформаційну функцію у фінансах, інвестиційне банківництво та залучення довгострокового капіталу є логічним розширенням банківської діяльності. Тому банки відігравали головну роль у передплаті комерційних цінних паперів. Оскільки закон Гласса-Стігала було прийнято ще до того, як мережа міжнародного банківництва зайняла міцні позиції, він не регулює міжнародної діяльності банків. Тому банки США завжди мали можливість передплачувати єврооблігації. У червні 1988 р. Верховний суд дозволив Федеральній резервній системі надавати право банківським філіям передплачувати комерційні цінні папери, муніципальні облігації та цінні папери, пов’язані із заставними під нерухомість та споживчими кредитами. Дохід від передплати не може перевищувати 5 % валового доходу філії. У червні 1989 р. ФРС надала деяким комерційним банкам обмежене право передплати корпоративних облігацій, що дозволило їм конкурувати з інвестиційними банкірами. Така діяльність мала проводитись окремою дочірньою фірмою в межах банківської холдингової компанії без доступу до застрахованих банківських депозитів.
Банки також надавали консалтингові послуги з інвестування та брокерські послуги. У 1987 р. Управління контролера грошового обігу надало всім національним банкам права на брокерську діяльність. У 1987 і 1988 рр. ФРС також надала такі права банківським холдинговим компаніям. Нарешті, у 1992 р. ФРС усунула існуючі бар’єри між банками і їхніми підрозділами, що займаються операціями з цінними паперами, знявши обмеження на крос-маркетинг банківських послуг та послуг, пов’язаних з обігом цінних паперів. Це дозволило клієнтам співпрацювати з однією установою, вибираючи між банківським кредитом та залученням коштів шляхом продажу комерційних паперів або випуску облігацій. Отже, з погляду банків, межа між банківництвом та сферою цінних паперів є фактично майже невидимою.
На початку 1990-х років банки почали конкурувати з фірмами, що займаються операціями з цінними паперами, у створенні приватних взаємних фондів (де вони діють як консультанти з інвестцій) та у торгівлі коштами, які перебувають у розпорядженні інших компаній з надання фінансових послуг. Окрім управління взаємними фондами грошового ринку, банки беруть активну участь в управлінні взаємними фондами акцій і облігацій.
Вимоги щодо зняття обмежень Гласса-Стігала лунали також і з протилежного боку. Фірми, що займаються цінними паперами, такі, як Fidelity і Merrill Lynch, дов­гий час були активними торговцями взаємних фондів грошового ринку, які є близьким замінником банківських депозитів. Merrill Lynch та інші придбали банки й перетворили їх у небанки. Регулюючі органи заборонили такі дії у 1987 р., однак фірми, що займаються операціями з цінними паперами, продовжували створювати небанки шляхом купівлі збанкрутілих ощадних установ.
Розмежування фінансової та комерційної діяльності також зникає. Нефінансові фір­ми уже долучились до активної участі у фінансовому секторі. Наприклад, General Motors, Ford і Chrysler давно надають фінансові послуги, забезпечуючи клієнтів кредитами для купівлі автомобілів, і кожен з них володіє страховими компаніями. Завдяки своїй дочірній компанії GE Capital, GE став лідером у наданні фінансових послуг.
Фінансові інновації та реагування на них регулюючих органів руйнували вплив обмежень Гласса-Стігала на банки, аж поки у 1999 р. відбулася повна ліквідація цих обмежень. Фактично на кожній сесії Конгресу впродовж 1990-х років здійснювалися законодавчі спроби зруйнувати стіну Гласса-Стігала між банківництвом та іншими видами фінансових послуг. Суперзлиття компаній Citicorp і Travelers у 1998 р. довело цей процес до кипіння, після чого згодом було скасовано обмеження Гласса-Стігала. Визначальний закон Грема-Ліча-Блайлі про модернізацію фінансових послуг від 1999 р., який скасував дію закону Гласса-Стігала, дозволив фірмам, що займаються операціями з цінними паперами, та страховим компаніям володіти банками, а також надав право банкам займатись операціями з цінними паперами, здійснювати страхування та проводити операції з нерухомістю*. Закон Грема-Ліча-Блайлі використовує «функціональний» підхід до регулювання — Федеральні органи та органи штатів з регулювання банківництва здійснюють регулювання банківської діяльності; федеральні органи та органи штатів з регулювання цінних паперів займаються регулюванням діяльності, пов’язаної з операціями з цінними паперами; а органи штатів з регулювання страхування регулюють страхову діяльність.
Чи справді закон Грема-Ліча-Блайлі пішов достатньо далеко у звільненні банків від обмежень щодо видів діяльності? Очевидно, ні. З одного боку, закон наблизив американське банківське законодавство до відповідного законодавства інших промислово розвинутих країн. З другого боку, він усе ще надає банкам та їхнім дочірнім структурам можливість здійснення меншої кількості видів діяльності порівняно з фінансовими холдинговими компаніями і в принципі поділяє банківництво та комерційну діяльність. Також у більшості інших країн банкам надають ширші права у виборі організаційних форм для здійснення операцій з цінними паперами. Нещодавні дослідження виявили, що в країнах з більшою кількістю обмежень на участь банків у операціях з цінними паперами та в комерційній діяльності банки менш ефективні, а також, за решти рівних умов, там виникає більша ймовірність банківської кризи **.
 



КОНТРОЛЬНЕ ЗАПИТАННЯ
Припустимо, що комерційним банкам дозволено займатись усіма видами діяльності, пов’язаними з інвестиційним банківництвом та операціями з цінними паперами. Що, на вашу думку, станеться з маржею за послуги з передплати та заробітною платою і премі-
альними інвестиційних банкірів?
Повномасштабне входження банків у сферу інвестиційного банківництва та в діяльність, пов’язану з операціями з цінними паперами, швидше за все знизить в інвестиційному банківництві прибутковість передплати та інших, пов’я­заних з нею видів діяльності, зменшуючи величину компенсації за працю інвестиційним банкірам.

СИТУАЦІЯ ДЛЯ АНАЛІЗУ

 

Невже банківська галузь занепадає?
Як ми відзначали у розділі 12, упродовж 1980-х — 1990-х років банки поступилися іншим посередникам першістю за частки активів. Справді швидке зростання небанківських джерел кредиту і збільшення кількості банкрутств банків у 1980-і роки змусили багатьох аналітиків зробити висновок, що банківництво пішло на спад. Регулятивні обмеження та зростання конкуренції змінили банківський бізнес упродовж останніх двох десятиліть. Але чи справді банківська галузь занепадає?
З одного боку, у 1998 р. активи банків становили близько 25 % усіх активів, якими розпоряджались приватні фінансові установи, порівнюючи з 50 % у 1974 р. З другого боку, відношення банківських активів до валого внутрішнього продукту перебувало приблизно на однаковому рівні в 1974 і в 1994 рр. Ці дані не підтверджують спаду в банківництві по відношенню до загального рівня економічної активності.
Інший спосіб оцінювання того, чи банківництво є занепадаючою галуззю, полягає в аналізі тенденцій кредитування нефінансового бізнесу — традиційного виду діяльності банків. Ален Бергер з Ради директорів Федеральної резервної системи, Аніл Кашіап з університету Чикаго та Джозеф Скейлайз з Ради директорів Федеральної резервної системи зауважили, що за період з 1970 р. до 1995 р. частка американських банків у реальному кредитуванні несільськогосподарського і нефінансового корпоративного бізнесу знизилась на чверть від 20 % до 15 % з найбільшим зниженням у період з 1989 р. по 1992 р.* Однак з надлишком покриває цей спад у кредитуванні банками США зростання за цей період кредитування корпорацій США іноземними банками. Тобто вкупі частка американських та іноземних банків у кредитуванні корпорацій не свідчить про значне падіння.
У 1980—1990-х роках банки зазнавали жорсткої конкуренції як у кредитуванні, так і в залученні кредитів завдяки чотирьом головним інноваціям. Зростання ринку комерційних цінних паперів у кредитуванні надало можливість великим високоякісним корпоративним позичальникам залучати більше коштів без банківського кредитування. Крім того, фінансові компанії мають можливість звертатися по кошти на ринок комерційних цінних паперів і надавати їх у позику фірмам та домогосподарствам. Розширення ринку «ганчір’яних» облігацій упродовж 1980-х років також надало можливість і багатьом менш ефективним корпоративним позичальникам залучати небанківські кошти. У сфері депозитів банки зазнають жорсткої конкуренції з боку взаємних фондів грошового ринку, котрі надають можливість заощадникам виписувати чеки і виплачують вищі процентні ставки, ніж ті, які здебільшого пропонують поточні чекові рахунки банків.
Нарешті сек’юритизація — трансформація традиційних неліквідних фінансових активів (таких, як кредити та заставні під нерухомість) у ринкові цінні папери для торгівлі ними на ринку капіталів — виникла внаслідок зниження трансакційних та інформаційних витрат. Банки можуть поділити кредитні портфелі на

 

* Див. Allen N. Berger, Anil K. Kashyap, and Joseph M. Scalise, «The Transformation of the U.S. Banking Industry: What a Long, Strange Trip It’s Been» Brookings Papers on Economic Activity, 2:55—218,1995.

стандартизовані пакети для диверсифікації ризику та отримувати віддачу за обслуговування кредитів (тобто нагромаджуючи основні та процентні платежі від позичальників та виплачуючи їх кредиторам). Розпочавши із заставних під нерухомість, операції з сек’юритизації нині включають певні види лізингу, зобов’язання за кредитними картками та кредити для купівлі автомобілів. Можливість здійснення сек’юритизації робить традиційне банківництво з балансовими кредитами та капіталом для їх підтримання менш привабливим.
Крім того, якщо ринки спустошуються, навіть дуже великі фірми звертаються до банків у пошуках ліквідності. Наприклад, у другій половині 1998 р., коли спреди ризику зросли, а оборот на ринку комерційних цінних паперів різко знизився внаслідок несприятливих подій на міжнародних ринках цінних паперів, великі фірми залучали кошти через кредитні лінії банків. Якщо ринкова ліквідність стає надто дорогою, банки стають надійним джерелом ліквідності для нефінансових компаній.
Зосередження лише на традиційному кредитуванні та залученні депозитів, очевидно, зменшує значення банків порівняно з небанківськими конкурентами. Зростання позабалансової діяльності — найбільша зміна у банківському бізнесі за останні два десятиліття — допомогло банкам використовувати інформаційні та моніторингові послуги з кредитної діяльності. Так само використання банками деривативів, зокрема своп-угод щодо процентних ставок, підвищило схильність банків до управління інформацією та ризиком.
Наскільки важливими є ці нові види діяльності? За період з 1980 до 2000 р. безпроцентний дохід банків (отриманий за позабалансову діяльність) подвоївся. Тобто в той час, коли роль банків у прямому кредитуванні (виміряна як процент­ний дохід) знижується порівняно з іншими фінансовими інституціями, їхня непряма роль зростає.
Джон Бойд з Федерального резервного банку Міннеаполіса та Марк Гертлер з Нью-йоркського університету запропонували вдосконалений вимірник загальної вартості банківських активів, який ураховує величину позабанківської діяльності*. Його вдосконалення майже наполовину зменшило отримане раніше значення нескоригованого зниження частки активів у загальній вартості активів порівняно з 1974 р. Дійсно, вони зауважили, що з 1950-х років частка банківських активів у вартості активів усіх посередників була відносно стабільною. З цього вони зробили висновок, що банківництво в широкому розумінні не перебуває на стадії падіння.
Тим не менше, традиційне банківництво — тобто надання кредитів на основі депозитів до запитання та строкових депозитів — є сьогодні не настільким важливим у фінансовій системі. Річ у тому, що починаючи з 1992 р., прийнятна прибутковість банків відображає зростання значення для банків прибуткової позабалансової діяльності. Оскільки в останні роки загальна прибутковість банків не знизилася, зростання доходів від позабалансової діяльності повинно компенсуватися зниженням прибутковості традиційних видів діяльності, пов’язаних із залученням депозитів та наданням кредитів.
Чинники, пов’язані з фінансовими інноваціями, про які йшлося раніше, зумов­люють падіння традиційної банківської діяльності. Зміни в державному регулюванні, поліпшення інформаційних технологій і зростання кількості альтернативних видів активів на ринках капіталів — усе це послабило конкурентні переваги банківництва.

* Див. John H. Boyd and Mark Gertler, «Are Banks Dead? Or, Are the Reports Greatly Exaggerated?» Federal Reserve Bank of Minneapolis Quarterly Review, Summer 1994.

Що роблять банки у відповідь? Для підтримання необхідного рівня прибутку, щоб забезпечити акціонерів достатньою віддачею на капітал, банки змушені або змінювати види своєї діяльності, або брати на себе вільний ризик. Насправді бан­ки роблять і те, і інше. Як ми бачили у розділі 13, банки розробили нові позабалансові види операцій. Крім того, загальний ризик банківських кредитних портфелів зріс зі збільшенням кредитування нерухомості, телекомунікацій та корпоративної реструктуризації. Такі види кредитів мають вищий ризик, ніж традиційні кредити підприємствам.
Чи виправдані нові види діяльності? З одного боку, так. Конкуренція змінила банки, надаючи їм можливість використовувати конкурентні переваги у зниженні трансакційних та інформаційних витрат, не ставши залежними від менш прибуткових видів діяльності. Однак ці зміни не можуть не насторожувати. Зростання ризику в банківництві вимагає від органів державного регулювання (які повинні турбуватися про цілісність фінансової системи та вартість страхування депозитів) моніторингу нових видів діяльності банків.
Особливості, притаманні США, характерні й для всього світу, оскільки дерегулювання, фінансові інновації, зростання ринку цінних паперів піддають банки вищому конкурентному тискові. Справді, наприкінці 1990-х років і у 2000 р. бан­ки Європи та Японії отримували низьку віддачу від активів та акціонерного капіталу, що призводило до злиття банків, а в деяких випадках — до державної підтримки.
Приклад США доводить важливість політичної і правової підтримки фінансової концентрації. Якщо зважати на американський досвід, Європа може отримати подібні вигоди і втрати від концентрації, хоча багато аналітиків вважає, що концентрація у Європі може бути обмежена структурними відмінностями між органами регулювання, ринками капіталів та видами податкової політики європейських країн. У Японії політичні сили теж намагалися протистояти нахилам ринку до консолідації.

БАНКІВСЬКА ГАЛУЗЬ В ІНШИХ КРАЇНАХ
Особливості функціонування банків у різних країнах значною мірою пояснюються відмінностями в державному регулюванні. Однак всесвітня тенденція до посилення конкуренції між фінансовими посередниками та дерегулювання фінансів зумовлюють такі самі зміни в банківських галузях інших промислово розвинутих країн, як і у США.
Значення банків у зниженні витрат, пов’язаних із зведенням заощадників і позичальників, наштовхує на думку, що між банківництвом і промисловістю можна встановити низку вигідних взаємозв’язків: 1) фінансування розвитку секторів з інформаційними проблемами; 2) гарантування того, що менеджери великих підприємств матимуть на меті максимізувати вартість цих фірм у довгостроковому періоді і 3) зниження витрат на здійснення фінансових виплат фірмам, які мають проблеми з виконанням своїх поточних зобов’язань банкам та іншим кредиторам. Ці види діяльності знижують трансакційні та інформаційні витрати.
Швидке зростання економіки Японії та Німеччини з часів Другої світової війни частково можна пояснити тісною кооперацією банків і торговельних та промислових фірм. Після Другої світової війни багато нових фірм і галузей у Японії та Німеч­чині вступили на ще не сформовані ринки, створивши тим самим проблеми асиметричної інформації та попит на банківське фінансування. Банки цих країн скористалися можливостями, які виникли у посередницькій діяльності. Тепер ми проаналізуємо, як японські та німецькі банки задовольняли потреби промисловості після Другої світової війни, а потім коротко розглянемо перспективи інтеграції банківництва в Європі.
Банківництво у Японії
Державне регулювання ринку капіталів і діяльності фінансових установ у Японії завжди забезпечувало легший доступ фірм до фінансових ресурсів банків. Крім того, роль японських банків визначалася кооперативною організаційною структурою промисловості Японії.
Регулювання. Майже за весь період після Другої світової війни державне регулювання забороняло японським фірмам випуск цінних паперів на міжнародному ринку або емісію ризикових боргових інструментів на внутрішніх фінансових ринках. Тому фірми зверталися за фінансуванням до банків, що робило нефінансові корпорації Японії вкрай залежними від банківських кредитів. Державні органи, зокрема Міністерство торгівлі та промисловості (МІТІ) та Міністерство фінансів (МОF), помітно впливали на переміщення коштів від банків до промислових підприємств. Короткотермінове банківництво було прерогативою місцевих та регіональних банків. Довгостроковими кредитними банками були лише ті установи, яким дозволялося здійснення довгострокових кредитів (як правило, незастрахованих кредитів тривалістю від трьох до п’яти років), однак їм було заборонено надавати короткострокові кредити. Нарешті, дрібні взаємні банки, відомі як соґо, створювались для забезпечення кредитами місцевих малих фірм.
Структура. Галузева структура економіки Японії значно відрізняється від американської. Багато великих японських фірм пов’язані з діяльністю фінансово-промислових груп, або кейрецу. Шість найбільших кейрецу — Mitsubishi, Mitsui, Sumitomo, Fuyo, Daiichi Kangyo і Sanwa — були засновані впродовж 1950-х років, хоча походження деяких з них сягає довоєнного періоду. Ці великі групи диверсифіковані і характеризуються вертикальною інтеграцією. На початку 1980-х років на фірми таких груп припадало понад половини загального продажу природних ресурсів, сировинних металів, продукції промислового машинобудування, виробів хімічної промисловості та виробництва цементу. Більше того, фірми цих груп здійснювали набагато більше торговельних угод з іншими членами групи, ніж з фірмами, які до неї не належать.
Цікавими є два організаційні принципи фінансування групи. По-перше, інтенсивні торговельні зв’язки підсилюються завдяки перехресному володінню акцій у межах групи. Тобто фірми, які тісно пов’язані між собою, часто володіють великими частками одна одної. По-друге, кожна група має головний банк, який: 1) володіє певною часткою фірми-учасниці; 2) є головним постачальником кредитних ресурсів для фірм групи; 3) здійснює моніторинг діяльності фірм-учасниць, а в деяких випадках навіть призначає ключових працівників банку на посади менеджерів фірм і 4) допомагає фір­мам-учасницям виходити з фінансової скрути, взявши на себе організацію фінансової реструктуризації (інші банки поступаються щодо цього лідерством головному банку). Загалом взаємозв’язки головних банків із позичальниками побудовані так, щоб знизити витрати несприятливого вибору та морального ризику.
Вигоди та витрати. Економісти дослідили значення для заощадників і позичальників взаємозв’язків між промисловістю та банківництвом. Вони вважають переконливою думку, що фірми групи з доступом до кредитів головного банку інвестують більше і зростають швидше, ніж їхні часто обтяжені умовами раціонування кредиту конкуренти, які не належать до групи. Крім того, фірми-учасниці групи, які перебувають у фінансовій скруті, виходять з неї швидше (з погляду зростання інвестицій та обсягів продажу), ніж фірми, які не є членами груп, і перебувають в аналогічній ситуації. Цей успіх пов’язують з наявністю головних банків, які забезпечують додатковий кредит та списують вартість своїх кредитів без процедури бан­крутства. Оскільки головні банки активно здійснюють моніторинг цих фірм, вони володіють достовірною інформацією про перспективи фірм щодо можливості відновлення фінансового стану і зростання у довгостроковому періоді.
Однак такі взаємозв’язки пов’язані з витратами — процентні ставки за кредити переважно вищі, ніж ринкові процентні ставки за облігації, а банки можуть обмежувати певні види діяльності фірм. Зважаючи на такі витрати, японські фірми вимагали від уряду пільг і отримали їх у вигляді Реформи законодавства про іноземну фондову біржу від 1980 р. Цей законодавчий акт дав можливість фірмам випускати облігації за кордоном без отримання дозволу від уряду. Згодом, у січні 1983 р., дерегулювання надало можливість фірмам випускати облігації без застави. Багато фірм поступово почали виходити за межі взаємозв’язків зі своїм головним банком для отримання коштів на ринках цінних паперів Японії та світу. Частка зовнішніх коштів, залучених шляхом позик банків, зменшилася від 80 % у 1980 р. до приблизно 50 % у 1985 р. і продовжує знижуватись.
Поточний стан. Останні тенденції у банківництві Японії нагадують тенденції розвитку банківської галузі США. Внаслідок фінансового дерегулювання банки Японії втратили багато своїх великих клієнтів на користь фінансових ринків. Великі японські банки мегаполісів (одні з найбільших у світі за величиною активів) у 1990-х роках отримували меншу віддачу на свої активи, ніж багато великих банків США. У середині і наприкінці 1990-х років багато великих японських банків уна-
слідок зростання кількості випадків невиконання зобов’язань та колапсу фондового ринку стали фінансово слабкими. З 1998 р. уряд Японії розпочав активну діяльність з підтримання галузі, в якої виникли проблеми. Стратегія японських банків у 1990 р. була побудована на входженні у бізнес, пов’язаний з операціями з цінними паперами, збереженням тісних зв’язків з промисловістю Японії для надання кредитів та забезпечення консалтингових послуг. У цьому сенсі японські банки почали нагадувати своїх конкурентів зі США. Окремим законом на зразок закону Ґласса-Стіґала Японія офіційно розмежувала комерційне та інвестиційне банківництво. Тим не менше, японські банки поширили свою діяльність на операції з цінними паперами на міжнародних ринках. Японські банки також здійснювали процеси концентрації активів (наприклад, відбулося злиття банків Bank of Tokyo та Mitsubishi).


* Ален Бергер з Ради директорів Федеральної резервної системи, Аніл Кашиап з Чиказького університету та Джозеф Скелайз з Ради директорів Федеральної резервної системи у 1995 р. зробили прогноз, що упродовж наступного десятиліття кількість незалежних банківських фірм США скоротиться і перебуватиме в межах від 3500 до 5000. Allen N. Berger, Anil R. Kashyap, and Joseph M. Scalise, «The Transformation of the U.S. Banking Industry: What a Long, Strange Trip It’s Been», Brookings Papers on Economic Activity, 2:55—218, 1995.

** Загалом економісти скептично ставилися до аргументу про конфлікт інтересів при розмежуванні комерційного та інвестиційного банківництва згідно з законом Гласса-Стігала. Див., наприклад, огляд у Randall Kroszner, «Rethinking Bank Regulation: А Review of the Historical Evidеnce, Journal of Applied Corporate Finance, 11:48—58, 1998.

* Якісний огляд, пов’язаний з цим законом та його можливими наслідками, зроблено у James R. Barth, R. Dan Brumbaugh, Jr., and James A. Wilcox, «The Repeal of Glass-Steagall and the Advent of Broad Banking,» Journal of Economic Perspectives, 14:191—204, 2000; and Edward G. Boehne, «Financial Modernization: Vastly Different or Fundamentally the Same?,» Federal Reserve Bank of Philadelphia Business Review, 3—14, July—August 2000.

** Див. James R. Barth, Gerald Caprio, and Ross Levine, «Banking Systems Around the Globe: Does Regulation Affect Performance and Stability?» Праця представлена у січні 2000 р. на конференції Національного бюро економічних досліджень, присвяченій контролю з боку наглядових інстанцій.

Банківництво у Німеччині
Німеччина є однією з кількох країн, де дозволено повне універсальне банківництво (іншими країнами є Франція, Люксембург та Нідерланди). (Британський тип універсального банківництва, який виник у Великобританії, Канаді і нині у США, дає змогу банкам брати участь в операціях з цінними паперами, однак володіння банками великими обсягами звичайних акцій є менш поширеним явищем). Пригадаймо, що універсальне банківництво дає змогу банкам здійснювати як банківські, так і багато небанківських видів діяльності в межах однієї фірми. Наприклад, у Німеччині Deutsche Bank володіє значною часткою великого виробника автомобілів — компанії Daimler-Benz (тепер Daimler-Crysler). Німецьке універсальне банківництво вимагає участі банку в діяльності нефінансових фірм включно з правом прямого голосування відповідно до частки власності банку. Значне підсилення довірених голосів за частки, якими володіє банк, вигідне для клієнтів, і є також обов’язковою вимогою.
Поєднання банківництва і виробництва в Німеччині почалося із заснування у 1848 р. першого акціонерного банку. Початково у здійсненні довгострокових кредитів банки розраховували на свій власний капітал, пізніше Deutsche Bank став пер­шим великим банком, який зайнявся пошуком депозитів, хоча в цей час він інвестував депозити лише у безпечні та короткострокові кредити торговцям. Великі національні банки з’явилися наприкінці ХІХ сторіччя. Враховуючи величезну роль банків у цьому сторіччі, ринки цінних паперів у Німеччині розвинені набагато слаб­ше, ніж у Великобританії чи США.
Вигоди і витрати. Багато оглядачів дійшли висновку, що тісна співпраця між банками та промисловими підприємствами дала змогу Німеччині після Другої світової війни прискорити процеси індустріалізації та економічного зростання. Вони вважають, що універсальне банківництво вигідне для німецької промисловості завдяки перевагам, які забезпечує володіння комерційними банками інформацією. Однак інші експерти вбачають виникнення проблем унаслідок конфлікту інтересів та несправедливого ціноутворення у наданні кредитів. Нагадаємо, що у США такі побоювання конфлікту інтересів призвели до розмежування законом Ґласса-Стіґала комерційного та інвестиційного банку. Однак ретельний нагляд разом із жорсткою конкуренцією на фінансових та товарних ринках можуть розв’язати цю проблему. Друга і набагато важливіша проблема, яка виникла у Німеччині, пов’язана з ціно-
утворенням у сфері банківських кредитів. Без агресивної конкуренції з боку ринку цінних паперів банки мають можливість вимагати від фірм вищих процентних ставок, ніж за умов конкуренції. Нарешті, ще одна проблема полягає в тому, що за фінансової кризи взаємозв’язок між промисловими підприємствами та банками в умовах універсального банківництва вимагатиме більшого втручання нового Європейського центрального банку: якщо депозити у фінансових установах застраховані на випадок банкрутства банків, торговельні та промислові фірми, які володіють фінансовими установами, також потребуватимуть страхування.
Поточний стан. Окрім кількох величезних банків (таких, як Deutsche Bank), у Німеччині існує багато менших банків. Сучасні тенденції у банківництві Німеччини подібні до американських, японських та тенденції інших країн. Зростання мінливості процентних ставок та обмінних курсів зумовили поширення сек’юритизації. Крім того, інвестиційне банківництво стає важливим видом діяльності комерційних банків, а банки Німеччини зазнають жорсткої конкуренції з боку інших банків Європи та США. У 1998 р. Deutsche Bank придбав американський банк Bankers Trust.
Інтеграція
європейського банківництва
Колись у Європі було дозволено створення філій за межами національних кордонів у дуже обмеженій формі. У 1992 р. Європейський Союз (ЄС) розпочав ліквідацію бар’єрів торгівлі на товарних та фінансових ринках. Він також поступово переходить до створення банківської галузі на зразок банківництва між штатами у США. Метою є створення єдиних правил для здійснення банківських операцій. Тому, як і у США, пом’якшення обмежень щодо створення філій зумовлює помітні процеси злиття банків. Справді, Друга банківська директива матиме такий самий довгостроковий ефект на фінансову модернізацію, як і закони Райджла-Ніла та Ґремма-Ліча-Блілі у США.
Які прогнози можна зробити щодо впливу європейської інтеграції на банківську галузь? Інтеграція повинна призвести до поліпшення розподілу ризику та ширшої диверсифікації. Крім того, діяльність банків, фірм, які займаються операціями з цінними паперами, та страхових фірм, імовірно, стане більш взаємопов’язаною. Як і у США, банки Європи активніше входять у сфери, пов’язані з обігом цінних паперів та інвестуванням. З подальшим розвитком ринків капіталів у Європі можливості банків у збиранні інформації та моніторингу, а також розгортання мережі філій зроблять банки вагомими конкурентами на ринках цінних паперів та страхових послуг Європи, значення яких постійно зростає. Як і у США, із посиленням конкурен­ції в банківській сфері, європейські фінансові регулювальні органи повинні ретельніше здійснювати моніторинг діяльності банків.

ВИЗНАЧАЛЬНІ ПОНЯТТЯ

Банкомати
Банківські холдингові компанії
Панічне вилучення банківських вкладів
Банківська паніка
Обмеження щодо створення філій
Поширення інфекції
Депозити до запитання
Дворівнева банківська система
Національні банки
Банки штатів

Федеральне страхування депозитів
Федеральна резервна система
Закон Грема-Ліча-Блайлі про модернізацію фінансових послуг від 1999 р.
Кредитор останньої інстанції
Головний банк
Небанківські банки
Небанківські офіси
Закон Райджла-Ніла про банківництво між штатами та ефективність створення філій від 1994 р.
Універсальне банківництво

ПІДСУМКИ

1. У США діє дворівнева банківська система. Ліцензування та контроль комерційних банків здійснюють як федеральний уряд, так і окремі штати. До органів регулювання діяльності комерційних банків належать Федеральна кор­порація страхування депозитів (FDIC), Управління контролера грошового обігу, Федеральна резервна система та органи управління банківництва окремих штатів. Діяльність ощадних та кредитних асоціацій, як правило, страхує FDIC, а регулювання здійснює Управління з нагляду за ощадними установами. Взаємні ощадні банки також застраховані у FDIC, однак їхню діяльність регулюють органи штатів. Кредитні спілки застраховані Національним фондом страхування паїв кредитних спілок,

а регулюються Національною адміністрацією кредитних спілок.
2. Втрата довіри до банків з боку вкладників може призвести до панічного вилучення депозитів, під час якого банк змушений ліквідувати свої активи для здійснення виплат вкладникам та припинити діяльність. Залежно від наявності приватної інформації у банківництві панічне вилучення депозитів може спри­чинити банкрутство як банків із задовільним фінансовим станом, так і неплатоспроможних банків. Якщо впли­вові банки після такого панічного вилучення вкладів банкрутують, уся економіка зазнає втрат, оскільки банки втрачають свою ефективність як фінансові посередники.

3. Для забезпечення стабільності уряд втручається у банківську галузь шляхом: а) створення кредитора останньої інстанції; б) запровадження федерального страхування депозитів і в) обмеження видів діяльності банків.
4. Федеральне страхування депозитів було започатковане у США в 1930-х роках для гарантування банківських депозитів та недопущення панічного вилучення депозитів. До початку 1980-х років воно успішно запобігало банкрутствам банків. У відповідь на збільшення кількості банкрутств банків у 1980-х і на початку 1990-х років FDIC та інші регулювальні органи почали вимагати від банків володіння більшою кількістю власного капіталу (або акціонерного капіталу) та утримання від участі в ризиковій діяльності.
5. Згідно з законом Макфадена, який забороняє створення філій за межами свого штату, та у зв’язку з обмеженням щодо створення філій окремих штатів, у США традиційно налічувалась велика кількість порівняно малих комерційних банків. Останніми роками банки обходили обмеження щодо створення філій шляхом утворення банківських холдингових компаній, заснування небанківських офісів, небанківських банків та використання банкоматів. До того ж штати пом’якшили свої обмеження щодо створення філій, а федеральне законодавство дозволило банківництво по всій країні.

6. Закон Гласса-Стігала розмежував комерційне та інвестиційне банківництво і брокерську діяльність. Банки обходили встановлені цим законом обмеження на здійснення видів діяль­ності шляхом створення банківських холдингових компаній, яким дозволено передплачувати багато різних видів цінних паперів та проводити брокерську діяльність. З другого боку, фірми, які займаються операціями з цінними паперами, конкурували з банками за депозити. Дію закону Гласса-Стігала було повністю скасовано прийняттям у 1999 р. закону Грема-Ліча-Блайлі про модернізацію фінансових послуг. Незважаючи на те, що деякі нефінансові фірми ввійшли у галузь фінансових послуг, розмежування банківництва та комерційної діяльності у США залишається досить чітким.
7. Унаслідок особливостей банківського регулювання, банківські галузі різних країн різняться між собою. Банкам Японії та Німеччини дозволено встановлювати тісніші стосунки з позичальниками, ніж американським банкам. Деякі аналітики вважають, що такі стосунки зумовили швидке зростання інвестицій та обсягу виробництва у цих країнах з часу Другої світової війни. Тим не менше, із посиленням міжнарод­ної інтеграції національних фінансових систем, банківські галузі різних країн стають дедалі більше подібними одна до другої.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ

1. Що таке дворівнева банківська система? Чому вона досі існує?
2. Яка основна функція федерального страхування депозитів?
3. Чому в США так багато банків?
4. Що розуміють під поширенням «інфекції»? Яку небезпеку вона несе для стабільності банківської системи?

5. Якщо внаслідок панічного вилучення вкладів припиняють діяльність лише неплатоспроможні банки, то чи потрібно остерігатись її виникнення? Чому банківська паніка породжує потребу в регулюванні?
6. Як створення Федеральної резервної системи знижує ймовірність виникнення банківських панік?

ВІД ТЕОРІЇ ДО ПРАКТИКИ

 

 

 

 

 

THE ECONOMIST, 28 ЖОВТНЯ 2000 Р.

 

 

Що більшими вони стають…

 

«Можливо, вони і винайшли кращу мишоловку, — розмірковує Девід Гіббонс, — хоч я сумніваюсь у цьому». Том Гіббонс є відповідальним за контроль кредитного ризику американських банків у американському Управлінні контролера грошового обігу (ОСС). На думку пана Гіббонса, незважаючи на те, що банки знайшли порівняно надійний спосіб отримання величезних прибутків, вони недооцінюють свого ризику…
Найбільші і найпрофесійніші бан­ки заявляють, що в них якісний менеджмент і вони почали краще оцінювати свій ризик. Здається, що інвестори вірять їм. Однак останнім часом надто вже багато було банківських криз, щоб зберегти віру в банки. Варто лише згадати американську кризу 1980-х років, проблеми із заощадженнями і кредитами в США у 1990-х…
Уже існують ознаки того (на даний момент незначні, але вони насторожують), що великі банки «заварять кашу». Існує три проблеми. По-перше, кількість проблемних кредитів у Америці зростає, навіть незважаючи на те, що економіка все ще зростає досить високими темпами. По-друге, нещодавні негаразди на ринках капіталу могли принести чимало труднощів для деяких комерційних банків, які останніми роками швидко розвивали свою діяльність у сфері інвестиційного банківництва. І причиною цьому є третя проблема — величезні кредити банків телекомунікаційним фірмам.
Почнемо з останньої. Турботи тут пов’язані, головним чином, із тим, що банки поклали «надто багато яєць в один кошик», і якщо з цим кошиком щось трапиться, банки постраждають. Більшість цих турбот, хоча й не всі, зосереджені в Європі…

Американські банки мають вищий рівень капіталізації, є більшими, краще диверсифікованими, прибутковішими та професійнішими в управлінні ризиком, ніж будь-коли раніше…
Але це не переконує пана Гіббонса. Зокрема, він стурбований феноменальною прибутковістю американських банків… «Як вони управляють ними? Беручи на себе більший ризик», — вважає пан Гіббонс. І це — завдяки деяким останнім змінам на фінансових ринках.
По-перше, відбулось дерегулювання. З багатьох сторін — це хороша річ… Завдяки послабленню розподілу між комерційним та інвестиційним банківництвом, запровадженого законом Гласса-Стігала, комерційні банки також отримали можливість входити у бізнес, пов’язаний з інвестиційним банківництвом…
Але існує другий бік дерегулювання… Банки відкрили свої скрині і роздають кредити так, ніби не буде завтрашнього дня…
Банки почали купувати дедалі більше власності приватних компаній…
Заставні під нерухомість є ще однією проблемною сферою. Багато банків перетворили кредити за кредитними картками у житлові кредити, які є об’єктом оподаткування для позичальника, і мають заставу для кредитора. Але, як і у випадку з кредитами для купівлі автомобілів, їхня привабливість зумовлена зростанням цін на майно, і економіка продовжує процвітати. Якщо це припиниться, справи можуть повернутися не найкращим чином. «Купівля будинків великими банками не є хорошою ознакою», — вважає пан Майо…
Більше того, серед деяких великих кредиторів телекомунікаційних компаній у Європі є ті американські банки, які мали справу з величезним ризиком у себе на батьківщині…

 

 

 

 

Овал: аОвал: вАНАЛІЗУЮЧИ НОВИНИ…

Овал: б
Як і в більшості інших країн світу, банківська галузь у США піддається жорсткому державному регулюванню. Аналогічно до того, як поступове регулювання і зростання конкуренції вплинули на розвиток сучасної банківської системи США, такий самий тісний зв’язок існує між дерегулюванням та змінами у банківській галузі в Європі, де ця галузь, набувши більшої конкурентності та нових можливостей, перебуває в процесі консолідації та змін.
Наприкінці 2000 р. деякі оглядачі банківської галузі висловлювали занепокоєння, що конкуренція і концентрація у США та Європі змушують банки для підтримання прибутковості брати на себе додатковий ризик. У разі несподіваного спаду вищий ризик може негативно вплинути на кредитні портфелі банків та платників податків, за рахунок яких фінансується страхування депозитів. У зв’язку з прогнозами багатьох економістів щодо сповільнення економічного зростання у 2000 р., якість кредитів банків стала об’єктом частих дискусій у діловій та фінансовій пресі.

 

Консолідація банків у США та Європі привернула увагу до інвестиційних рішень найбільших банків, роль яких у банківському секторі нещодавно зросла. Однією з причин зростання ризику банків як групи є їхня зосередженість на кредитуванні високоризикових та високоприбут­кових галузей, таких, як телекомунікаційна (галузь, яка надзвичайно активно розвивалась у 1999 р. та 2000 р.). Зв’язок банків з телекомунакаційним сектором може здійснюватись через пряме кредитування, злиття та придбання, участь у контрактах, пов’язаних з деривативами. Такі кроки зни­жують диверсифікацію кредитних портфе­лів, тим самим підвищуючи ризик банку, пов’язаний із можливим спадом успішного в даний момент сектору.

 

Банки є особливими установами лише в тому сенсі, що володіють конкурентними перевагами у забезпеченні послуг з  розподілу ризику, ліквідності та інформаційних послуг.

 

Зокрема, знання місцевих позичальників може бути важливим чинником у комерційному кредитуванні, що означає зростаючу роль банкоподібних установ. Однак наприкінці 2000 р. багато аналітиків з банківської галузі висловлювали стурбованість тим, що щойно консолідовані меґабанки (зокрема у США) отримали високу віддачу за фінансові інструменти, в яких вони не мають конкурентної переваги. Дерегулювання дало змогу банкам займатися прибутковими у даний час, хоча й ризикованішими видами діяльності на фінансовому ринку.

 

Традиційне банківське кредитування вимагає уважного аналізу вартості застави позичальників, а також наявності банківського капіталу для підтримання кредитів. Сек’юритизовані кредитні картки та застав­ні під нерухомість приносять банкам комісійний дохід, але не рятують банкірів. Прибутковість сек’юритизації залежить від вартості застави позичальника. (Після дев’яти років зростання якість споживчих кредитів у 2000 р. помітно знизилася). Крім того, оскільки теперішня висока віддача капіталу від сек’юритизації відображає надто малий обсяг капіталу, залученого до цієї діяльності, зміни до державного регулювання щодо обов’язкових вимог до величини капіталу можуть прикрити це джерело прибутку.
Для подальших роздумів…
Оскільки банки володіють приватною інформацією про активи у своїх кредитних портфелях, банкрутства окремих банків можуть зумовити поширення «інфекції», що ускладнить роботу для кредитора останньої інстанції. Як може концентрація європейських банків вплинути на формування механізму діяльності кредитора останнього порятунку в Європі?
Джерело: Взято з «The Bigger They Are,» The Economist, October 28, 2000. Усі права застережено © 2000. The Economist Newspaper Group, Inc. Передруковано з дозволу. Подальше відтворення заборонене. www.economist.com

7. Які переваги й недоліки мають методи «виплати депозитів вкладникам» і «купівлі та санації» для розв’язання проблем збанкрутілих банків?
8. Як діють вимоги щодо розмі-
ру капіталу, пов’язані зі ступенем ризику?
9. Які регулювальні дії уряду обмежують конкуренцію між банками? З якою метою вони використовуються? Чи застосовуватимуться вони у майбутньому?
10. Які витрати для банків спричиняють територіальні обмеження щодо банківської конкуренції? Для заощадників? Для позичальників? Які банки виграють від територіальних обмежень у банківській системі з банками різних розмірів? Які мають втрати?
11. Як банки намагались обходити
обмеження щодо створення філій? Якими

були регулювальні дії держави у відповідь на це?
12. Яка різниця між небанківським офісом і небанківським банком?
13. Який закон здійснив розмежування комерційного та інвестиційного банківництва у США? Чому його було прийнято? Чи діє він зараз? Поясність.
14. Як досвід розмежування комерції та банківництва у США відрізняється від аналогічного досвіду в країнах з універсальним банківництвом?
15. Що можуть зробити банки, аби зв’язок банківництва і промисловості був вигіднішим?
16. Як функціонує універсальне банківництво у Німеччині? Що б турбувало платників податків, якби у США було дозволене універсальне банківництво, а банки й надалі були застраховані у FDIC?

АНАЛІТИЧНІ ЗАВДАННЯ

1. Як приватні банкіри намагалися боротися з панічним вилученнями банківських вкладів та поширенням інфек­ції під час Періоду національного банківництва? За яких умов ці спроби були успішними, а за яких — не досягали успіху?
2. Дайте оцінку такому твердженню: «Нещодавня хвиля злиття банків зменшила кількість дрібних банків. Це погана звістка для малого бізнесу, оскільки більшість своїх кредитів він отримує від дрібних банків».
3. Чому ФРС турбувалася з приводу можливого банкрутства компанії Long-Term Capital Management? Які негативні наслідки могли мати дії ФРС у цій ситуації?
4. Дайте власну оцінку такому твердженню: «У США налічується близько 8900 банків, а в Канаді — лише кілька. Отже, банківська галузь США повинна бути конкурентнішою».

5. Максимальний розмір вкладу, який покривається федеральним страхуванням депозитів, становить 100 000 дол. США. Якщо ви почули, що у вашого банку можуть виникнути труднощі, що ви робитимете, якщо тримаєте у ньому 10 000 дол. США? Якщо ви тримаєте у цьому банку 200 000 дол. США, чи виконує свою функцію щодо зменшення кількості банкрутств страхування депозитів, якщо банк має багато великих вкладників? Чому?
6. Припустимо, що банки, готуючись до зростання міжнародної конкуренції, намагаються поліпшити свій капітал: надають менше кредитів, купують більше цінних паперів та зберігають більше готівки. Раптом з’ясу­валося, що банківські кошти, надані кільком великим (платоспроможним) корпораціям, перебувають під загрозою. Що б ви зробили, якби були головою Ради директорів Федеральної резервної системи?

7. У 1980-х роках рівень власного капіталу (акціонерного капіталу) віднос­но банківських активів значно знизився порівняно з рівнем 1934 р. За решти рівних умов, чи могло створення Федеральної системи страхування депозитів бути причиною таких змін? Поясніть.

8. Дайте оцінку такому твердженню: «Банківська система зі страхуванням депозитів потребує більшого нагляду з боку третьої сторони, ніж банківська система без гарантування депозитів».

РОБОТА ЗІ СТАТИСТИЧНИМИ ДАНИМИ

1. Візьміть у бібліотеці останній випуск журналу World Almanac і знайдіть інформацію про банкрутства банків США в різні роки. Через сорок років після запровадження федеральної системи страхування депозитів (законом про бан­ківництво від 1933 р.), що відбулося з

кількістю банкрутств банків порівняно з кількістю банкрутств за десять років до запровадження страхування депозитів? Чи можна на основі цієї інформації зробити висновок, що страхування депозитів поліпшило фінансовий стан посеред­ників? Відповідь поясніть.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2017 BPK Group.