лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
загрузка...
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

Гроші, фінансова система та економіка

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

 

 


РОЗДІЛ

Банківська галузь

Якщо ми порівняємо розмір банків США, кількість банківських фірм та концентрацію активів, якими володіють американські банки, з банками інших країн, то отримаємо певне уявлення про банківську галузь США. Хоч американська економіка є найбільшою у світі, її банки, за міжнародними мірками, не такі вже й великі. Справді, ще у 1995 р. лише один з тридцяти найбільших банків світу (за вартістю активів) був американським (тоді ще Citicorp). Між 1995 р. і 2000 р. злиття дало змогу двом банкам США — Citigroup і BankAmerica — увійти в десятку найбільших. У 1998 р. американський банк Bankers Trust було придбано німецьким гігантом Deutsche Bank.
Ще однією відмінністю між банківською галуззю США і такими галузями у більшості інших країн світу є те, що вона охоплює надзвичайно велику кількість банківських фірм. У 2000 р. тут налічувалось понад 8500 комерційних банківських фірм (14 404 — у 1980 р.). Сьогодні у США на один мільйон населення припадає тридцять банків — набагато більше, ніж у інших промислово розвинутих країнах, таких як Японія чи Канада. Крім того, багато американських банків невеликі за міжнародними мірками: 61 % з них володіє активами, меншими за 100 млн дол. США1.
По-третє, американська банківська галузь традиційно характеризувалась набагато меншою концентрацією, ніж у інших країнах: у США частка депозитів п’яти найбільших банків була набагато меншою, ніж аналогічний показник банків у Японії, Канаді та Німеччині, які володіють набагато вищим відсотком депозитів своїх країн. Однак ці цифри ще не означають, що домогосподарства і фірми США отримують більше банківських послуг, ніж у інших країнах. У США не більше банківських установ (разом із філіями) припадає на одну особу — лише більше банківських фірм на одну людину як окремих володінь.
У 1990-х роках відбулися головні структурні зміни у банківській галузі США. Вона суттєво змінилася, і кількість комерційних банків із внутрішнім статусом зменшилась майже на третину, тим часом, як активи галузі на третину зросли. Упродовж 1990-х років десять найбільших банківських фірм майже подвоїли  свою  частку  внутрішніх
депозитів та загальних активів. До 2000 р. банки з активами понад 10 млрд дол. США (0,9 % банків) володіли приблизно 68 % сукупних банківських активів і 65 % акціонерного капіталу банків, тоді як малі банки з активами меншими, ніж 100 млн дол. США (60 % банків), володіли лише 4 % активів і 5 % акціонерного капіталу.
Державне регулювання і його реформування є головними причинами особливостей банківської галузі США, а також змін її структури та діяльності за останні 10 років. У цьому розділі ми розглянемо причини такого регулювання, діяльність державних установ, які здійснюють нагляд за банками, та інструменти, які уряд використовує для регулювання банківської діяльності. Останні тенденції у банківській галузі сприяли злиттю банків і змінили характер надання послуг своїм клієнтам. У відповідь на зростання конкуренції між різними банками і небанківськими фінансовими посередниками у наданні фінансових послуг саме регулювання також змінювалося, стимулюючи процеси злиття у галузі. Банківський бізнес не є раз і назавжди сформованим. Ми проаналізуємо зміни, які відбулися за останнє десятиліття і які продовжуватимуть формувати банківську галузь США та інших промислово розвинутих країн у майбутньому.
ВИТОКИ СУЧАСНОЇ БАНКІВСЬКОЇ ГАЛУЗІ США
Роль банків у фінансовій системі можна пов’язати з культурними і політичними поглядами багатьох лідерів і громадян у перші десятиліття існування США. Багато людей, особливо у сільських районах, істотно боялися централізації влади і відкрито опиралися зростанню банків «великих міст», зокрема Нью-Йорка, у т. ч. і створенню центрального банку. У 1791 р. управляючий справами скарбниці Олександр Гамільтон розпочав створення загальнонаціональної банківської системи на чолі з Банком США (Bank of the United States) у Філадельфії, щоб сформувати в країні ефективну систему посередництва. Проте в 1811 р. Банк США був розформований. Лише у 1816 р. цей банк знову отримав повноваження на двадцятирічну діяльність, уже під назвою Другий банк США (Second Bank of the United States), законодавці сільськогосподарських штатів продовжували ставити під загрозу його існування. Після свого обрання на пост президента, герой популістів Ендрю Джексон у 1836 р. дозволив припинити діяльність Second Bank.
Хоча формування національної банківської системи припинилося, після 1836 р. штатам було надано право контролювати діяльність банків у межах своїх кордонів. Це було початком періоду «вільного банківництва», упродовж якого банківська діяльність здійснювалась із незначним втручанням уряду. Деякі сучасні оглядачі вважають, що вільні банки були досить успішними посередниками у зведенні заощадників і позичальників. Період «вільного банківництва» тривав до ухвалення під час Громадянської війни Закону про національне банківництво.
Закон про національне банківництво від 1863 р. заснував сучасну дворівневу банківську систему США, в якій повноваження на банківську діяльність надає федеральний уряд або уряди штатів. Банки федерального рівня, відомі як національні банки, за якими здійснює нагляд Управління контролера грошового обігу (OCC) Скарбниці США, початково мали право випускати власні гроші у вигляді банкнот. Для того, щоб ліквідувати права банків, акредитованих штатами США (відомі як банки штатів), випускати власні банкноти, законом про національне банківництво від 1863 р. конгрес запровадив превентивний податок на такі банкноти. Конгрес мав намір послабити конкуренцію для національних банків, позбавивши банки штатів додаткового джерела коштів. Однак банки штатів вийшли на ринок з близьким замінником грошей — депозитами до запитання, тобто рахунками, на які мож­на виписувати чеки, що легко обмінювалися на готівку. Національні банки також перейняли цю інновацію. Як наслідок — ці два типи банків співіснують до сьогодні.


ДЕСЬ, КОЛИСЬ, В ЯКІЙСЬ КРАЇНІ…

Уроки часів
вільного банківництва

Насправді банки не були цілком «вільними» під час періоду вільного банківництва. Для отримання банківського чартеру штату (документа на право ведення операцій), банкам потрібно було: 1) виплачувати вкладникам золото на вимогу; 2) приймати на себе подвійні зобов’язання перед акціонерами банку (тобто вони мали подвійні зобов’язання на вартість вкладеного в них капіталу) і 3) приймати на депозитні рахунки облігації (як правило, облігації штатів) від органів банківського нагляду штатів.
Для характеристики періоду вільного банківництва історики нерідко використовують термін «дике банківництво». Така назва з’явилась тому, що бан­ки часто банкрутували, незважаючи на регулятивні спроби для їхнього захисту, завдаючи значних втрат користувачам банківської готівки. Більшість подальших дискусій у США щодо нестабільності вільного ринкового банківництва базувалися на досвіді цього періоду.
Економісти федерального резервного банку Міннеаполіса Артур Ролнік і Воррен Вебер у своєму дослідженні банківництва цього періоду в штатах Індіана, Міннесота, Нью-Йорк

 

і Вісконсін піддали сумніву такі погляди1. Вони виявили, що майже половина вільних банків припинила свою діяльність, однак менше третини з них повністю не спромоглась викупити (пога­сити) банкноти за їхньою номінальною вартістю. Загалом збитки за банкнотами були невеликими — у середньому близько одного цента на долар. Хвилю банкрутств банків упродовж цього пе­ріоду можна пов’язати швидше із неви­конанням зобов’язань по облігаціях, якими забезпечуються банкноти, аніж із втратою довіри клієнтів до банків.
З цього періоду можна винести два уроки. По-перше, регулювання потрібне для того, щоб забезпечити оприлюд­нення інформації про якість активів банку, які забезпечують банкноти. По-друге, за умови володіння громадськістю інформацією про проблеми активів, які забезпечують банкноти банку, банкрутства банків є раціональними і відображають великі коливання вартості банківських активів. Державне втручання у банківську галузь, можливо, буде потрібне для того, щоб пристосуватися до таких великих коливань вартості активів.
1 Див. Arthur J. Rolnick and Warren E. Weber, «The Free Banking Era: New Evidence on Laissez-Faire Banking», American Economic Review, 73: 1080—1091, 1983.

Законодавство щодо банківництва не обмежилося лише законом про національне банківництво від 1863 р. Економічна криза, спричинена хвилею банкрутств банків, унаслідок яких заощадники втратили свої вклади, а позичальники — можливість залучення коштів, привела до створення у 1913 р. Федеральної резервної системи. Глибока банківська криза 1930-х років зумовила запровадження федерального страхування депозитів, згідно з яким більшість коштів вкладників застраховано. Починаючи з 1930-х років, інші види регулювання змінили конкурентне се-
редовище банківництва. Як ми побачимо далі, регулювання банківської галузі є предметом гарячих дискусій. У наступному параграфі ми розглянемо ці регулювальні положення, пояснимо причини їх запровадження та проаналізуємо діяльність установ, які здійснюють ліцензування і контроль за банками.
ХТО РЕГУЛЮЄ БАНКІВСЬКУ ДІЯЛЬНІСТЬ
Банківська галузь США та інших країн світу характеризується високим ступенем державного регулювання. Регулювальні органи відповідають за надання ліцензій банкам та контролювання їхньої діяльності. Спочатку ми з’ясуємо, що означає це регулювання, а відтак розглянемо органи, які здійснюють регулювання комерційних банків, ощадних установ та кредитних спілок. Як наслідок дворівневої банківської системи банківське регулювання здійснюється багатьма установами з повноваженнями щодо цих інституцій, які частково дублюються.
Ліцензування та контроль
Як заснувати банк? Особа, яка бажає відкрити банк, повинна заповнити заявку на отримання федеральної ліцензії від Управління контролера грошового обігу. Для ліцензії штату майбутній банкір повинен заповнити заяву-анкету у відповідному органі штату. Під час оцінки заявки федеральним агентством або агентством штату розглядається величина статутного капіталу, запропонованого власниками, кваліфікація кандидатур менеджерів банку та перспективи банку щодо отримання прибутку. До кінця 1970-х років федеральна ліцензійна служба або відповідні органи штатів також проводили дослідження потреби у створенні нового банку на певній території. Дуже часто влада відмовляла у ліцензії, оскільки це могло негативно вплинути на прибутки вже існуючих банків і спричинити їхнє банкрутство. З 1980-х років ліцензійні органи не відхиляють заяв з метою підвищення конкурентності.
Банк, який отримав ліцензію, зобов’язаний надавати щоквартальний звіт про свої доходи, активи, пасиви та операції (які називають фінансовим звітом на вимогу владних органів). Він також стає об’єктом періодичної перевірки фінансового стану з боку регулюючих органів. FDIC здійснює перевірку банків мінімум раз на три роки, а на практиці ще частіше. Федеральна резервна система проводить перевірки майже кожні 18 місяців. Великі національні банки можуть перевірятись декілька разів на рік Управлінням контролера грошового обігу. Всі ці регулюючі органи часто співпрацюють, і кожен з них може використовувати звіти інших.
Контролюючі органи також роблять незаплановані візити до банків, щоб пересвідчитись у тому, що вони не порушують існуючих законів і регулюючих приписів. Ці органи мають досить широкі повноваження, щоб змусити банк продати ризикові інвестиції або списати вартість безнадійних кредитів. Контролер, який виявить недоліки, пов’язані з надмірним ризиком або з незначним власним капіталом, може визнати банк «проблемним», що означатиме для цього банку можливість частіших перевірок. Незважаючи на те, що контролюючі органи допомагають виявляти ризикову або нечесну діяльність банку, деякі аналітики вважають, що надання перевіряючим органам надмір­них повноважень змушує банки бути надто консервативними у своїй кредитній діяльності. Загалом контролюючі органи намагаються впливати на стан балансів банків.
У сучасній практиці контролюючі органи здійснюють перевірку виконання банками вимог щодо розміру капіталу та дотримання обмежень на проведення заборонених видів діяльності. Після перевірки банк отримує рейтинг за критеріями C (відповідність капіталу), A (якість активів), M (менеджмент), E (доходи), L (ліквідність) і S (чутливість до ринкового ризику). Достатньо низький рейтинг CAMELS може означати для банку встановлення вимог щодо зміни поведінки за принципом «зупинись і утримуйся» для обмеження морального ризику. Таке формулювання вказує на спосіб обмеження морального ризику на приватних ринках шляхом встановлення обмежувальних зобов’язань у фінансових контрактах.
Регулювання діяльності комерційних банків
Нагляд за національними банками, які є учасниками Федеральної резервної системи, здійснює Управління контролера грошового обігу. Ці банки володіють більшою частиною активів комерційних банків США. Банки штатів, які входять у Федеральну резервну систему, контролюються спільно ФРС та органами банківського нагляду штатів. ФРС має також повноваження контролера за банківськими холдинговими компаніями, тобто компаніями, які володіють більш, ніж одним банком. Більшість решти (менших) банків є банками штатів, які хоч і не є членами Федеральної резервної системи, але на них поширюється дія системи страхування депозитів FDIC. Нагляд за ними здійснює FDIC. Деякі дуже дрібні банки штатів без страхування FDIC перебувають під наглядом винятково органів банківського регулювання штату.
Для згаданої мережі установ з регулювання діяльності комерційних банків харак­терне дублювання зусиль. Деякі аналітики вважають, що регулювання з боку більш ніж однієї установи знижує ймовірність помилок у здійсненні нагляду. Вони також вважають, що окремі регулюючі органи можуть приносити більшу користь самій банківській галузі, ніж заощадникам і позичальникам. Як ми побачимо згодом, з 1999 р. регулювання діяльності банківських фірм у здійсненні банківських послуг, операцій з цінними паперами та страхування було розподілено між федеральними органами та органами штатів з регулювання банківництва, операцій з цінними паперами та страхування.
Регулювання ощадних інститутів
Ощадні установи, до яких належать ощадні та позичкові асоціації і взаємні ощад­ні банки, контролюються багатьма регулюючими органами. Ощадні та позичкові асоціації (S&L) можуть бути зареєстровані федеральними органами або органами штатів. Більшість S&L є членами Федеральної системи банків житлового кредитування (FHLBS), яка була заснована у 1932 р. як «Федеральна резервна система» для S&L. Управління з нагляду за ощадними установами, яке подібне до ОСС, має у своєму підпорядкуванні 12 районних Федеральних банків житлового кредитування, які входять до системи FHLBS. Воно також видає ліцензії і здійснює нагляд за S&L федерального рівня. FDIC забезпечує федеральне страхування депозитів для S&L через свій Фонд страхування ощадних асоціацій (SAIF). (До 1989 р. ощадні установи страхувалися Федеральною корпорацією зі страхування рахунків в ощадних та позичкових асоціаціях (FSLIC).
Приблизно половина взаємних ощадних банків мають ліцензії штатів, а половина — ліцензії федерального уряду. Головними регулювальними органами взаємних ощадних банків є установи з банківського нагляду штатів. Однак ті, що мають страхування FDIC, повинні виконувати приписи FDIC, які стосуються банків з ліцензіями штатів. Решта взаємних ощадних банків отримують страхування депозитів від фондів страхування депозитів конкретних штатів.
Регулювання кредитних спілок
На відміну від комерційних банків і ощадних установ, які приймають депозити від усіх заощадників і надають кредити будь-якому позичальнику, кредитні спілки США є кооперативними кредитними асоціаціями для окремих груп, як правило, для працівників певної фірми або державного органу. Як наслідок — більшість кредитних спілок невеликі, хоч акціонери кредитної спілки можуть проживати у багатьох штатах (або навіть у багатьох країнах, як у випадку Федеральної морської кредитної спілки). Кредитні спілки можуть мати як федеральні ліцензії, так і ліцензії штатів. Однак більшість кредитних спілок мають федеральну ліцензію і регулюються федеральним урядом через Національну адміністрацію кредитних спілок (NCUA). Федеральне страхування депозитів забезпечує Національний фонд страхування паїв кредитних спілок (NCUSIF) — підрозділ NCUA.
Федеральні закони і закони штатів, якими було створено низку регулюючих органів, змінили банківську галузь США з погляду ризику, якому піддаються банки у своїй діяльності з фінансового посередництва. Таблиця 14.1 дає підсумковий огляд повноважень різних органів щодо ліцензування і регулювання банківської діяльності депозитних установ США.

Таблиця 14.1.

РЕГУЛЮВАННЯ І НАГЛЯД ЗА ДІЯЛЬНІСТЮ
ДЕПОЗИТНИХ УСТАНОВ США*

Тип установи

Ліцензує…

Здійснює нагляд…

Здійснює перевірку

Страхує…

Комерційні банки

 

 

 

 

Національні банки

Управління контролера грошового обігу

FDIC

Банки з ліцензіями штатів (учасники Федеральної резервної системи)

Органи штатів

ФРС

FDIC

Банки з ліцензіями штатів (не входять у Федеральну резервну систему)

Органи штатів

FDIC

FDIC

Банки з ліцензіями штатів (без страхування FDIC)

Органи штатів

Ощадні установи

 

 

 

 

Федеральні асоціації (застраховані)

Управління з нагляду за ощадними
установами (OTS)

FDIC

Ощадні асоціації штатів (застраховані)

Органи штатів

OTS та органи штатів

FDIC

Ощадні асоціації штатів (не застраховані на федеральному рівні)

Органи штатів

Кредитні спілки

 

 

 

 

Федеральні кредитні спілки (застраховані)

Національна адміністрація
кредитних спілок (NCUA)

Національний фонд страхування паїв кредит-них спілок (NCUSIF)

Кредитні спілки штатів (не застраховані на федеральному рівні)

Органи штатів

NCUSIF
або органи штатів

_____________
* Регулювальні органи станом на січень 2001. Операції з цінними паперами комерційних банків регулюються федеральними органами з регулювання цінних паперів та відповідними органами штатів. Страхова діяльність регулюється органами з регулювання страхування окремих штатів
 



КОНТРОЛЬНЕ ЗАПИТАННЯ
Взаємні фонди з короткостроковими активами грошового ринку не вимагають особливого поточного нагляду, якщо ці фонди чесно інформують заощадників про вміст портфеля своїх активів. Ураховуючи це, чи можна сказати, що поточний нагляд стане непотрібним, якщо банки оприлюднюватимуть інформацію про кредити у своїх портфелях активів? Відповідь — ні. Поточний нагляд необхідний, оскільки банкіри використовують у наданні кредитів приватну інформацію, яку неможливо оцінити ззовні. На противагу цьому, взаємні фонди володіють здебільшого широковідомими видами активів.
ДЛЯ ЧОГО ПОТРІБНО
РЕГУЛЮВАТИ БАНКІВСЬКУ ГАЛУЗЬ
Чому порівняно з іншими фінансовими посередниками та ринками банківська галузь у США та інших країнах піддається значному регулюванню? Однією з причин є те, що банки беруть на себе особливий ризик у своїй посередницькій діяльності. Ми знаємо, що відмінність у термінах виплати банківських активів і пасивів може спричинити виникнення кредитного ризику — імовірність того, що власний капітал банку зменшиться у разі зростання ринкових процентних ставок. Однак сам по собі процентний ризик нині не є великою проблемою для банків. Для зниження такого ризику вони можуть використовувати інструменти, якими торгують на фінансових ринках. Навіть у разі відсутності страхування депозитів банк може компенсувати вкладникам ризик банкрутства, пов’язаного зі зміною процентних ставок, шляхом виплати власникам депозитів премії за ризик.
Натомість турботи уряду про фінансове здоров’я банківських установ зосереджуються на інформаційних проблемах та проблемах ризику ліквідності, пов’язаних з непередбаченим відкликанням депозитів. Банки зберігають резерви як «амортизаційну подушку» проти передбачених і непередбачених вилучень заощадниками. Однак заощадники не можуть знати справжнього стану справ банку, оскільки лише банк володіє приватною інформацією про кредитний портфель. Унаслідок того, що банки володіють приватною інформацією, у вкладників можуть виникати сумніви щодо фінансового здоров’я банків. Якщо велика кількість заощадників втрачає впевненість у якості портфеля активів банку, може виникнути ситуація панічного вилучення банківських вкладів.
Панічне вилучення банківських вкладів
Вкладники втрачають довіру до банку, якщо вони починають сумніватися у вартості активів цього банку. Дуже часто причиною втрати довіри стають несприятливі новини, незалежно від того, правдиві вони чи ні. Припустимо, існує ймовірність того, що з основних кредитів банку Anytown Bank («банку будь-якого міста») не будуть виконані зобов’язання. Помічник менеджера банку виявив цю проблему і розповів про неї двом друзям, які передали це всім своїм знайомим. Оскільки банк Anytown Bank зобов’язаний здійснювати виплати на вимогу, він виплачуватиме вкладникам повну суму в порядку черги, поки його ліквідні кошти не буде вичерпано. Такий перебіг подій називають панічним вилученням банківських вкладів. У цьому випадку несприятливі новини справдились, і паніка змусила банк припинити свою діяльність.
Більше того, погані звістки про один банк можуть мати лавиноподібний ефект для інших банків. Припустимо, що State Bank of Anytown не має особливих проблем. Його кредити швидше за все будуть погашені повністю і вчасно. Однак із поширенням чуток про те, що Anytown Bank залишиться без коштів і буде не в змозі виплатити депозити, багато вкладників банку State Bank не бажатимуть випробовувати долю. Вони вимагатимуть повернення своїх грошей назад. Якщо активи бан­ку State Bank є малоліквідними, для швидкого отримання грошей він змушений буде позбутися своїх кредитів зі значними втратами, щоб поповнити резерви, які вичерпуються. Внаслідок цього він буде неспроможний виплатити своїм вкладникам кошти повністю, і це змусить його припинити свою діяльність. У цьому випадку погані новини про State Bank є неправдивими, але чутки зробили їх правдоподібними і спричинили банкрутство ще одного банку.
Втрати від банківської паніки
Поширення поганих новин про один із банків на інші банки називають інфек-
цією.
Навіть якщо чутки безпідставні, благополучні банки, такі, як State Bank of Anytown, можуть збанкрутувати під час панічного вилучення вкладів унаслідок витрат, пов’язаних із вимушеною ліквідацією своїх активів. Панічне вилучення банківських вкладів є самоіндукованим процесом: якщо вкладники вірять, що в банку є проблеми, то він насправді має проблеми.

Рисунок 14.1.

Панічне вилучення вкладів і банкрутство банку

 

Панічне вилучення банківських вкладів може спричинити банкрутство як «ненадійних», так і «надійних» банків. Банкрутство банків шкідливе, оскільки обмежує доступ до кредитів домогосподарств і малих фірм.

Базові проблеми панічного вилучення банківських вкладів та поширення інфекції виникають унаслідок наявності приватної інформації про кредитні портфелі бан­ку. Приватна інформація створює труднощі для вкладників у визначенні того, який банк є міцним, а який — ні. Ця ситуація подібна до випадку несприятливого вибору на фінансових ринках, коли кредитори не можуть розрізнити якісні та неякісні кредити. За допомогою приватної інформації, якою банки володіють із придбанням активів, заощадники мають невеликі можливості для оцінювання якості портфелів свого банку і визначення проблемних і непроблемних банків. Тому погані новини про один банк можуть зародити сумніви про фінансовий стан інших. На рисун-
ку 14.1 показано процес панічних вилучень банківських вкладів.
Ураховуючи значення банків для зниження інформаційних витрат у фінансовій системі, урядовці намагаються підтримувати банківську галузь у належному стані. Банкрутство фінансово здорових банків підриває можливість маловідомих позичальників (домогосподарств, малих і середніх підприємств) отримувати кредити, тим самим знижуючи ефективність зведення заощадників і позичальників. На фінансових ринках втручання уряду зосереджене на скороченні інформаційних витрат шляхом оприлюднення інформації та запобігання шахрайству. У випадку з фінансовими установами (зокрема банками) втручання уряду має на меті підтримку фінансового стану кредитора.

 



КОНТРОЛЬНЕ ЗАПИТАННЯ
Як асиметрична інформація впливає на панічне вилучення банківських вкладів? Чи виникне паніка, якщо банки володіють лише ходовими цінними паперами? Банки отримують приватну інформацію під час оцінювання і моніторингу позичальників. Унаслідок цього непоінформовані вкладники не матимуть можливості визначити якість активів надійного і ненадійного банку. А вилучення ними коштів може спричинити ліквідацію кредитного портфеля банку із втратами. Якщо банки володіють лише ходовими цінними паперами, вартість їхніх активів стане відомою. Вкладники не панікуватимуть, оскільки знатимуть про фінансовий стан установи.
ДЕРЖАВНЕ ВТРУЧАННЯ У БАНКІВСЬКУ ГАЛУЗЬ
Уряд втручається у банківську систему, щоб гарантувати надання банками послуг заощадникам і позичальникам, а також для підвищення ефективності фінансової системи. Після прийняття Закону про національне банківництво використання трьох видів державного регулювання змінили сучасну банківську галузь США. У 1913 р. Конгрес утворив Федеральну резервну систему (ФРС) для забезпечення стабільності банківської галузі, виступаючи кредитором останнього порятунку під час банківських криз. ФРС була надана монополія з емісії грошей, яку тепер називають банкнотами Федеральної резервної системи. Усі національні банки були зобов’язані приєднатися до цієї системи і виконувати її регулювальні приписи. Банки штатів мали можливість вибору: належати до Федеральної резервної системи чи ні. Більшість із них відмовилася через витрати, пов’язані з регулюванням з боку ФРС.
Другий важливий вид державного втручання виник під час Великої депресії у формі федерального страхування депозитів — гарантування федеральним урядом певних видів банківських депозитів. Тисячі банкрутств банків зруйнували заощадження багатьох вкладників і підірвали їхню впевненість у банківській системі.
У відповідь на це у 1934 р. Конгрес створив Федеральну корпорацію стахування депозитів (FDIC) для гарантування депозитів у комерційних банках (одночасно Конгрес створив Федеральну корпорацію зі страхування рахунків в ощадних та позичкових асоціаціях (FSLIC). Закон зобов’язував банки, які були учасниками Федеральної резервної системи, купувати страхування депозитів. Банкам поза ФРС надавався вибір. Купівля страхування депозитів накладала на банки зобов’язання виконувати додаткові регулюючі приписи FDIC.
Ще одним важливим видом державного втручання у банківську галузь є обмеження на конкуренцію між банками з метою стабілізації прибутковості банків. Перший такий захід установив обмеження на створення філій — обмеження на можливість банків відкривати більше ніж один офіс або філію на певній географічній території. (Такі обмеження не характерні для сучасного регулювання банківської діяльності у США). Закон про національне банківництво від 1863 р. надав штатам повноваження обмежувати створення філій банками на своїх територіях. І деякі штати справді заборонили банкам створювати філії. Наданням банкам монополії на певні види діяльності й обмеженням конкуренції між банками на місцевих ринках Закон намагався гарантувати отримання банками дешевих коштів та стабілізувати банківську систему. Другим обмеженням на створення філій — Законом Макфадена від 1927 р. — національним банкам заборонялося відкривати філії за межами своїх штатів. Закон вимагав від національних банків дотримуватись обмежень на створення філій, запроваджених відповідними штатами, таким чином ставлячи національні банки в рівні умови з банками, які володіють ліцензіями штатів. Ці законодавчі вимоги зумовили виникнення у США набагато більшої кількості банківських фірм. Антиконкурентні обмеження усували банки від конкуренції з інвестиційними банками, брокерами та дилерами у сферах, пов’язаних з обігом цінних паперів.

Кредитор останньої інстанції
Банківські паніки та колапси комерційних кредитів були неминучими і часто руйнівними подіями для фінансової системи США впродовж ХІХ — початку ХХ ст. У період національного банківництва (з 1863 до 1913 р.) щонайменше п’ять великих банківських панік, або хвиль панічного вилучення банківських вкладів, знизили доступність кредитів для позичальників. Ці паніки закінчилися кількома глибокими економічними спадами. Водночас впали ціни на ринках акцій і облігацій, і це ще більше змушувало вкладників ставити під сумнів величину власного капіталу позичальників та їхню спроможність повернути кредити банкам. Банківські паніки збільшили інформаційні витрати для непоінформованих заощадників, що змушувало останніх вилучати кошти з банків з подальшим інвестуванням у золото та високоякісні облігації.
Чого бракувало банківській системі того часу, то це «банку банків» або кредитора останньої інстанції, який би слугував останньою кредитною інстанцією, куди могли б звернутись банки під час паніки. Наявність великої кількості дрібних банків, котрі особливо вразливі під час паніки, загострює проблему. Кредитор останнього порятунку надає кредит платоспроможним банкам, використовуючи якісні, але неліквідні кредити як заставу. Неплатоспроможним банкам дозволяється банкрутувати.
Провідні приватні банкіри, такі, як Дж. П. Морґан та Джордж Ф. Бейкер, розуміли небезпеку проблем панічного вилучення банківських вкладів та їх поширення, а відтак — потребу в кредиторі останнього порятунку. Наприкінці ХІХ сторіччя вони та кілька інших банкірів Нью-Йорка для боротьби з проблемою поширення паніки використовували Нью-йоркську розрахункову палату. Банки-учасники погоджувалися надавати в кредит кошти тим банкам, яким загрожувало різке вилучення депозитів під час паніки. Для задоволення попиту на готівку з боку власників банківських депозитів розрахункова палата випускала кредитні сертифікати, які можуть використовуватись для здійснення операцій між банками-учасниками без використання готівки. Для зниження ймовірності панічного вилучення вкладів окремих банків розрахункова палата надає інформацію про груповий баланс, а не про кожен банк окремо. Теоретично, якщо погані новини вражають усіх членів клірингової палати одночасно, вони повинні відмовитися від своїх обіцянок щодо пов­ного конвертування банківських депозитів у готівку і випустити сертифікати, котрі були б використані іншими банками для поповнення своїх резервів готівки.
Незважаючи на значні переваги у боротьбі з панікою порівняно з індивідуальними банками, приватні утворення, такі, як Нью-йоркська розрахункова палата, не мають можливості на практиці боротись із звичайними шоками, тобто збуреннями, які вражають усіх учасників разом. Тому розрахункова палата не може надавати гарантії кредитування під час загального спаду. Шалена паніка 1907 р. і пов’язаний з нею економічний спад змусили президента Вудрова Вілсона та Конгрес створити Федеральну резервну систему. ФРС отримала повноваження позичальника останньої інстанції для запобігання загальній банківській паніці. Банки-учасники були зобов’язані зберігати резервні депозити у ФРС і мали можливість позичати у ФРС через дисконтні кредити. Ресурси ФРС, включно із золотом, резервами банків-учасників та гаслом «повна віра і довіра американського уряду», надають їй можливість справлятися зі збуреннями у банківській системі краще, ніж приватним організаціям. За винятком слабкого функціонування під час банківських панік на початку 1930-х років, Федеральна резервна система здобула репутацію надійного кредитора останнього порятунку і забезпечила фінансову стабілізацію банківської галузі. Значення ФРС як кредитора останнього порятунку зростало з року в рік, що утверджувало загальну фінансову стабільність. Наприклад, кредити ФРС банкам під час краху фондового ринку в жовтні 1987 р. допомогли відвернути банкрутство фірм, що займались операціями з цінними паперами. У 1998 р. з метою уникнення «інфекції», ФРС зібрав кредиторів великого фонду хеджування Long-Term Capital Management, у якого були значні фінансові проблеми.
Федеральна система страхування депозитів
Головною метою страхування депозитів є гарантування заощадникам вартості їхніх вкладів, тобто обіцянка, що в разі банкрутства банку страхова установа відшкодує заощадникові втрачені кошти. Як і наявність кредитора останньої інстанції, федеральне страхування депозитів знижує інформаційні витрати, що виникають у заощадників при оцінюванні активів банку. Для отримання довіри гарант повинен бути забезпечений достатньою кількістю коштів, щоб заспокоїти страх вкладників банків під час паніки.
Велика кількість банкрутств банків упродовж 1920-х — початку 1930-х років зумовила виникнення у 1934 р. Федеральної корпорації страхування депозитів (FDIC). Під час фінансової кризи 1930—1933 рр. понад третини усіх банків США збанкрутували (близько 2000 щороку). Ці банкрутства означали затримку в отриманні коштів і в багатьох випадках — втрати для вкладників. Після заснування FDIC для банківської галузі настали спокійніші часи — за період з 1934 до 1981 р. середня кількість банкрутств знизилася до десяти на рік.
Початково FDIC страхувала депозити розміром до 2500 дол. США. Сьогодні вона страхує депозити до 100 000 дол. США1. Отже, FDIC захищає кожного вкладника з менше ніж 100 000 дол. США на банківському рахунку від втрат у випадку бан­крутства банку. Внаслідок цього більшість вкладників не має стимулу знімати свої гроші з рахунку в разі виникнення якихось сумнівів щодо фінансового стану банку і тим самим спричиняти його банкрутство. Незважаючи на те, що 99 % усіх вкладників повністю застраховані, 1 %, який залишився, володіє понад чвертю всіх вкладів. Тому заощадники з розміром депозитів більше ніж 100 000 дол. США мають підстави турбуватися про фінансовий стан банку і вимагати свої кошти у разі виник­нення якихось сумнівів щодо цього. Наприклад, якщо Сінді Кроусус володіє оборотними CD на суму 1 млн дол. США у банку Doubtful Bank («Ненадійний банк»), 900 000 дол. США її інвестицій перебувають під ризиком, і зрозуміло, що вона вилучить свої кошти, якщо засумнівається у фінансовому стані свого банку.
FDIC брала участь у розв’язанні проблем із банкрутством багатьох банків упродовж 1980-х років. У 1980-х роках кількість банкрутств банків на рік зросла з 10-ти у 1981 р. до 79-ти у 1984 р., коли збанкрутував один із десяти найбільших банків США — Continental Illinois National Bank. Наприкінці 1980-х років щорічна кількість банкрутств зростала далі й сягнула піку в 1989 р., коли збанкрутувало 206 бан­ків. Однак уже в 1990 р. банкрутами стали 168 банків, у 1994 р. — 13, а в 1997 р. — лише один.
Що робить FDIC у разі банкрутства банку. У разі банкрутства банку FDIC переважно використовує два методи: виплачує депозити вкладникам або купує і бере на себе управління банком.
У деяких випадках банкрутства FDIC закриває банк і тут же виплачує застрахованим вкладникам їхні гроші. Для виплати коштів вкладникам FDIC використовує кошти банку, які залишилися, та власний капітал банку, включно з продажем його активів. Якщо цих коштів недостатньо, FDIC використовує свої страхові резерви. Після компенсації втрат застрахованих вкладників кошти, які залишилися, виплачують незастрахованим вкладникам. Незважаючи на те, що FDIC не часто використовує цей метод, вона час від часу застосовувала його впродовж 1980-х років. Наприклад, коли FDIC закрила банк Penn Square Bank of Oklahoma, застраховані вкладники втратили пересічно лише 20 % своїх депозитів.
FDIC більше схиляється до підтримання збанкрутілого банку шляхом купівлі і встановлення контролю над ним. Тоді FDIC намагається знайти фінансову установу, яка бажає придбати цей банк, щоб отримати доступ на нові територіальні ринки, а також здобути нематеріальні активи збанкрутілого банку (мережу зв’язків з клієн­тами). Банки отримали особливий стимул до придбання інших банків після при-
йняття Закону про банківництво у 1982 р., який дозволяв поглинання збанкрутілих банківських установ з-за меж штату. Купівля і встановлення контролю над збанкрутілим банком вимагає додаткових витрат від FDIC. Переважно вона намагається знайти серед банків покупця, який би взяв на себе усі депозити збанкрутілого банку. В цьому випадку FDIC надає субсидії для поглинання у формі кредитів з низькими процентними ставками або купує проблемні кредити у портфелі збанкрутілого банку.
FDIC повинна оцінити витрати, пов’язані з використанням цих двох методів, для розв’язання проблеми із збанкрутілим банком. Виплата вкладникам має перевагу нижчих витрат для фонду страхування депозитів, оскільки компенсація надається лише застрахованим вкладникам. Якщо нематеріальні активи неплатоспроможного банку в уявленні громадськості нижчі, ніж вартість вимог незастрахованих вкладників, FDIC заощаджує гроші, надаючи компенсацію вкладникам. Однак оскільки банки відіграють особливу роль у посередництві, припинення діяльності всіх збанкрутілих банків може піти не на користь позичальникам та й економіці в цілому. Хоча збереження банку шляхом його купівлі й перебирання всіх його активів може бути дорогою справою, деякі економісти вважають, що в короткостроковому періо­ді така політика фактично дешевша для FDIC. Її резерви не зменшуються, а регулюючі органи не повинні звітувати про операційні втрати (ми повернемось до цього питання у розділі 15, під час аналізу кризи федерального страхування депозитів у 1980-х роках, коли неплатоспроможні установи з дозволу регулюючих органів продовжували здійснювати свою діяльність, втрачаючи ще більшу кількість своїх грошей, — процес, який став провісником подій у Японії в 1990-х роках і на початку ХХ ст.).
Стабільність фонду страхування банків. FDIC отримує надходження у вигляді страхових премій, які сплачують застраховані банки, а також доходів від інвестицій (з 1996 р. стягнення для банків були мінімальними, а кошти надходили в основному від інвестиційних доходів, хоч ощадні установи все ще сплачують страхові премії). Вона також час від часу отримує асигнування від конгресу. Однак наприкінці 1980-х років FDIC не мала можливості ефективно гарантувати депозити комерційних банків без значного реформування регулювання або грошових вливань зі скарбниці. Уперше в історії у 1988 р. видатки FDIC перевищували надходження від страхових премій банків. Наприкінці 1990 р. Фонд банківського страхування FDIC становив 13,2 млрд дол. США, або близько 0,7 % усіх застрахованих банківських депозитів. У 1990 р. FDIC виплатила понад 9 млрд дол., що призвело до зниження резервів до рівня майже 0,2 % від застрахованих депозитів. Згодом, у 1991 р., вона виплатила 11 млрд дол. США, унаслідок чого наприкінці 1991 р. її власний капітал становив мінус 7 млрд дол. США, або близько – 0,4 % загальної вар­тості застрахованих банківських депозитів. У листопаді 1991 р. конгрес задовольнив запит Скарбниці щодо термінового вливання у фонд 75 млрд дол. США, включно з кредитною лінією на 30 млрд дол. США. Внаслідок зменшення кількості банкрутств банків і збільшення премії за страхування депозитів на початку 1990-х років Фонд банківського страхування відновив запас своїх коштів, якого вимагав конгрес. Справді, у листопаді 1995 р. FDIC виступала за ліквідацію залишкових премій для більшості банків (92 %, ураховуючи 95 % застрахованих депозитів США), замінивши їх щорічною платою розміром 2 тис. дол. США. Премії для найслабших банків знизились від 0,31 дол. США до 0,27 дол. США на кожних 100 дол. США застрахованих депозитів. У 2000 р. пропозиція FDIC збільшити покриття до 200 000 дол. США була скептично сприйнята більшістю економістів, які побоювалися, що внаслідок великого зростання кількості застрахованих депозитів збільшиться ймовірність ще однієї кризи страхування депозитів.
Чи повинні такі різкі коливання величини запасів Фонду банківського страхування змусити вас вилучити всі свої гроші з банків? Відповідь — ні, оскільки розмір страхового фонду FDIC є не основним чинником, який підтримує впевненість громадськості в ньому. Справжнім страхуванням депозитів є неписані гарантії Скарб­ниці США та Федеральної резервної системи. Окрім нещодавніх рятівних заходів Скарбниці щодо FDIC, у багатьох випадках ФРС позичала великі суми грошей проблемним банкам (включно з траншем 5 млрд дол. США для того, щоб урятувати Continental Illinois).
Моніторинг діяльності банків, вимоги щодо капіталу та оцінка ризику. В розділі 13 ми відзначали, що оскільки банкіри володіють приватною інформацією про якість своїх кредитних портфелів, заощадники повинні здійснювати моніторинг діяльності банкірів. Однак запровадження федерального страхування депозитів знижує потребу для заощадників з великими депозитами проводити моніторинг бан­ків і знімає її взагалі для заощадників з невеликими депозитами. Внаслідок цього законодавство і регулюючі приписи повинні регламентувати способи моніторингу банківської діяльності в основному для зниження витрат морального ризику.
Застраховані банки мають стимули до здійснення ризикових кредитів та інвестицій. Тому банківське законодавство і регулювання лімітують таку поведінку шляхом обмеження видів активів, якими можуть володіти банки. Наприклад, банкам заборонено інвестувати депозити у звичайні акції. Для гарантування того, що органи з перевірки банків якісно виконують свою роботу, Закон про поліпшення діяльності Федеральної корпорації страхування депозитів від 1991 р. (FDICIA) вимагає від FDIC, як від страхувальника, проводити моніторинг результатів перевірок банків, здійснених федеральними контролюючими органами та відповідними органами штатів. Крім того, FDIC розглядає й іншу інформацію, яка стосується оцінки ризику, включно з висновками системи статистичного моніторингу. Комісії FDIC з банківського контролю можуть рекомендувати банкірам продати ризикові активи, щоб вилучити їх зі свого портфеля.
Банківське законодавство і регулюючі приписи також вимагають від банків зберігати мінімальний рівень власного або акціонерного капіталу. Акціонерний капітал банку є його амортизатором проти втрат від кредитів та інвестицій. Банки намагаються володіти якомога меншою величиною власного капіталу для збільшення його віддачі. Наприклад, якщо банк з 250 млн дол. США активів і 20 млн дол. США капіталу заробив прибуток 2 млн дол. США., він отримав 10 % віддачі від акціонер­ного капіталу. Однак якщо б він отримав прибуток 2 млн дол. США з розміром капіталу в 10 млн дол. США, віддача зросла б до 20 %. За відсутності федерального страхування депозитів для зниження витрат морального ризику заощадники наполягали б на тому, щоб банкіри піддавали ризику свою частку власного капіталу. Із страхуванням депозитів індивідуальні заощадники менше турбуються про вартість і якість активів банку, що надає стимул банкам володіти меншою кількістю акціонерного капіталу. FDICIA посилив вимоги щодо величини капіталу для банків США. Однак навіть з мінімальним рівнем вимог до капіталу відношення капіталу до активів у комерційних банків становить нині близько половини рівня 1930 р. (до запровадження федерального страхування депозитів).
Протягом більшості років існування FDIC вимоги щодо мінімального розміру капіталу встановлювались як фіксований процент від величини банківських активів. Однак із зростанням кількості банкрутств банків у середині 1980-х років, регулюючі органи виявили, що вимоги не відповідають відмінностям у ступені ризиковості банків, особливо у ризику їхньої позабалансової діяльності, такої, як торгівля фінансовими ф’ючерсами та опціонами, а також свопами процентних ставок. У 1988 р. регулюючі органи з багатьох країн світу зібралися під орудою Банку міжнародних розрахунків (BIS) у Базелі (Швейцарія) і домовились розробити більш гнучкі вимоги щодо розміру капіталу, які базуються на величині ризику невиконання зобов’язань*. З того часу BIS запропонував, щоб банки розробили власні системи оцінювання свого процентного ризику.
FDICIA запровадив нову схему нагляду, яка ставить зусилля контролюючих органів у відповідність рівневі капіталу банку. Цей підхід, відомий як «дія швидкого реагування» намагається пов’язати ступінь наглядового втручання з величиною капіталу. Згідно з FDICIA, федеральні агентства з банківництва класифікують банки за п’ятьма категоріями: з достатньою капіталізацією, із задовільною капіталізацією, недостатньою капіталізацією, суттєво недостатньою капіталізацією і з критично недостатньою капіталізацією. Банк, який потрапляє в одну з трьох останніх категорій, підлягає обов’язковому втручанню.
Для того, щоб віднести банк до однієї з категорій, регулюючі органи беруть до уваги відношення капіталу до величини зважених на ступінь ризику активів (вимоги до капіталу, які залежать від величини ризику) і відношення капіталу до сукупних середніх активів (левередж). Банківські агентства використовують два підходи до визначення капіталу. Капітал 1-го рівня охоплює найстабільніші види капіталу (спільна акціонерна власність), який використовують для покриття втрат. Компоненти капіталу 2-го рівня передбачають певний захист проти втрат, але мають обмежений термін дії і можуть мати процентні зобов’язання (включаючи субординований борг та серед­ньострокові привілейовані акції). Установа з достатньою капіталізацією повинна володіти загальним капіталом, який становить щонайменше 10 % від зважених на величину ризику активів і капіталом 1-го рівня з розміром щонайменше 6 % від зважених на величину ризику активів*. Для уникнення швидких коригуючих дій, загальний капітал повинен перевищувати 6 %, а капітал 1-го рівня — 3 % усіх загальних зважених на величину ризику активів. Левередж повинен перевищувати 5 % для банків, які вважають достатньо капіталізованими, і становити мінімум 4 % для уникнення банком заходів швидкого коригування. Незважаючи на те, що стандарти щодо капіталу є важливим чинником проти морального ризику, вони, на думку економістів, не повністю відповідають особливостям діяльності банків у новому сторіччі.
У той час як перевірка банків та стандарти щодо капіталу були головними інструментами в банківському регулюванні минулих років, регулюючі органи у США та інших промислово розвинутих країнах дедалі більшу увагу приділяють оцінці управління внутрішнім ризиком банку. Оцінювання ризику банку шляхом вивчення його поточного балансу не враховує того факту, що в сучасній фінансовій системі зі значною кількістю нових фінансових інструментів можливе швидке здійснення навіть надвеликих угод. Тому установа, яка вважається здоровою з погляду величини капіталу, може брати на себе великий ризик і, в разі несприятливих результатів, швидко збанкрутувати, як це було з банком Barings, який збанкрутував у 1995 р. внаслідок спекуляцій (про це йшлося в розділі 9).
Тому сьогодні регулюючі органи наголошують на якості внутрішніх моделей банку з оцінювання і управління ризиком. У США ФРС та Управління контролера грошового обігу закладають рейтинг процесу управління ризиком у систему CAMELS. Крім того, банки зобов’язані враховувати ризик процентних ставок при ухваленні рішень щодо величини обов’язкового капіталу. Вони повинні встановити обмеження на величину внутрішнього ризику і наймати персонал для моніторингу та управління ризиком.
Нарешті, як ми бачили в аналізі фінансових ринків у розділі 11, вимоги щодо оприлюднення інформації можуть відігравати важливу роль в отриманні даних про ризик банку, які, у свою чергу, можуть підняти рівень оцінювання діяльності банку для вклад­ників банку, його акціонерів та регулюючих органів. У 1994 р. Комітет із запровадження європейської валюти, складений з представників центральних банків країн Великої десятки, вніс рекомендації, які передбачають внесення до публічної звітності оцінки фінансового ризику, отриманої на основі моделей управління ризиком банків.
Обмеження конкуренції в банківській галузі
Останньою групою методів державного втручання у банківську галузь є обмеження щодо конкуренції. У США ці обмеження існують у двох формах: 1) територіальні обмеження на створення філій; 2) обмеження на види діяльності банків. Останніми роками ці два види обмежень було значно послаблено.
Обмеження на створення філій. Донедавна обмеження на створення філій відігравали важливу роль у банківському регулюванні на федеральному рівні та на рівні штатів. Для посилення конкуренції між банками закон Макфадена забороняв національним банкам створювати філії за межами своїх штатів. Крім того, він зобов’язував національні банки підпорядковуватись обмеженням щодо філій, установлених штатами, в яких ці банки знаходились. Регулювання діяльності філій штатами традиційно набирало трьох форм: обмеження, яке дозволяє створення єдиного банку (одиничне банківництво), створення філій у межах вузької території (обмежене створення філій) і створення філій на території усього штату. У 1995 р. жоден зі штатів не вимагав одиничного банківництва, а 45 штатів і округ Колумбія дозволяли створення філій на території всього штату.
Вкупі обмеження щодо створення філій на рівні штату та закон Макфадена захищали малі банки, обмежуючи можливість великих банків поширювати діяльність за межі свого регіону або штату. Обмеження на створення філій для ощадних установ та кредитних спілок набагато м’якші. Майже всі штати дозволяють створення філій ощадними і кредитними асоціаціями та взаємними ощадними банками. З 1980 р. S&L-асоціаціям із федеральною ліцензією дозволялося відкривати філії на території усього штату в усіх п’ятдесяти штатах США. З 1981 р. існує дозвіл на поглинання проблемних S&L-асоціацій, які знаходяться на території іншого штату.
Географічні обмеження можуть змусити банки до здійснення лише місцевого кредитування, знижуючи витрати з надання послуг із розподілу ризику, забезпечення ліквідності та інформаційних послуг для приватних осіб і фірм у регіоні. Однак географічні обмеження також знижують спроможність банку до диверсифікації активів, підвищуючи їхній кредитний ризик. Наприклад, банк у сільськогосподарському штаті може надавати більшість своїх кредитів фермерам. Якщо ціни на
фермерську продукцію низькі, тоді перед банком стоїть загроза невиконання зобов’язань за більшістю його кредитів. До того ж рецесії також часто є регіональним явищем. Якщо всі фірми у регіоні перебувають у несприятливих умовах, тоді кредити цим фірмам недиверсифіковані і кредитний ризик зростає.
Крім того, оскільки постійні витрати, пов’язані з діяльністю банку (наприклад, функціонування комп’ютерних систем, підготовка звітності для регулюючих органів тощо), високі, обмеження щодо створення філій може знизити прибутковість банків. Справді, у дискусії щодо обмежень на створення філій на початку 1990-х років Bank of America в Каліфорнії заявив, що ліквідація обмежень на створення філій щороку збереже для нього 50 млн дол. США, пов’язаних з дублюванням накладних витрат. (У 1998 р. Bank of America злився з банком NationsBank). Отже, обмеження конкуренції призводить до неефективності банків, знижує рівень віддачі для інвесторів і завдає значних втрат для економіки.


ІНФОРМАЦІЯ ДЛЯ РОЗДУМІВ…

Чи вигідне для бізнесу
злиття банків?

Стрімка тенденція до консолідації банківської галузі США частково зумовлена законодавчими змінами, які дозволили здійснення банківської діяльності по всій країні. Прихильники злиття банків указують на поліпшення диверсифікації банківських активів та зниження накладних витрат як наслідок такої тенденції. Наприклад, Каліфорнія, яка у 1909 р. дозволила відкриття філій на всій території цього великого та економічно розвинутого штату, уникла банківської кризи, по­в’язаної з негараздами в аграрній сфері, якої інші штати зазнали в се-
редині 1980-х років. У Каліфорнії на одну особу припадає достатня кількість невеликих банків. Однак деякі критики централізації стверджують, що наявність меншої кількості, але набагато більших банків послабить конкуренцію і зменшить обсяг кредитування позичальників зі сфери малого бізнесу.
Більшість економістів стає на бік прихильників злиття банків. Конкурен­ція загалом підсилюється внаслідок здійснення банківництва в межах усієї країни.  Оскільки  колись  банки  були

 

захищені від конкуренції з-за меж штату, тепер вони повинні надавати кращі послуги та мати нижчі витрати, щоб залишатись у бізнесі.
Фахівці з банківництва вважають, що зі створенням більших банків існуватиме щонайменше десять банків, активи яких перевищуватимуть 100 млрд дол. США. Малі місцеві банки швидше всього не залишать свого бізнесу, де знання місцевих ринків має важливе значення. Наприклад, Каліфорнія і Нью-Йорк мають велику кількість місцевих банків незважаючи на те, що дрібні й великі банки вже тривалий час конкурують у межах цих штатів. Наявність малих банків і спеціалізованих кредитних відділів великих банків змушує більшість економістів скептично ставитись до думки про те, що кредитування малого бізнесу суттєво постраждає внаслідок централізації, хоча певне зниження може відбутись.
Аналітики очікують новин про те, як глибша диверсифікація загальнонаціональних банків зумовила спад їхньої діяльності. Іншими словами, деякі коментатори занепокоєні тим, що швидка експансія банків через географічні кордони може підвищити ризик і збільшити ймовірність банкрутств банків.

* Міжнародна координація дуже важлива. Без неї банки в країні, в якій встановлено високі вимоги до розміру капіталу, у короткостроковому періоді можуть бути поставлені в нерівні умови з банками країн, де вимоги до капіталу нижчі.

* Два інших види вимог до капіталу використовувались у нещодавній практиці. По-перше, мінімальні стан­дарти капіталу повинні бути пов’язані з ризиком банку в позабалансовій діяльності, ураховуючи торгівлю деривативами та свопи процентної ставки. Під орудою Банку міжнародних розрахунків промислово розвинуті країни координують свої вимоги щодо капіталу для «зважених на величину ризику» активів. По-друге, оскільки великі банки США також залучені до масштабної торговельної діяльності, Федеральна резервна система вимагає, щоб банки розробляли моделі аналізу внутрішнього ризику для прогнозування найбільших торговельних втрат, яких вони можуть зазнати впродовж десятиденного періоду. Банки зобов’язані володіти зростаючою величиною акціонерного капіталу, який повинен бути принаймні втричі більшим, ніж ці потенційні втрати, а капітал може існувати у формі традиційного акціонерного капіталу або у вигляді капіталу третього типу, тобто короткострокові цінні папери, які не можуть бути конвертовані у готівку до настання терміну виплати, якщо банк розглядатиметься як недостатньо капіталізований відповідно до нових вимог.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2017 BPK Group.