лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

Гроші, фінансова система та економіка

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

ВЗАЄМИНИ МІЖ БАНКАМИ
ТА ПОЗИЧАЛЬНИКАМИ
Кредити становлять переважну частину банківських активів і, отже, головною метою банку є надання якісних кредитів, що забезпечують вищі прибутки, ніж витрати, які змушений оплачувати банк для залучення коштів від вкладників або на фінансових ринках. Тому підбір вигідних позичальників і використання аналізу кредитного ризику для виявлення кредитоспроможності позичальників є запорукою тривалого успіху банку. Крім того, управління процентним ризиком має важливий вплив на прибутковість банку.
Управління кредитним ризиком
Банки отримують прибуток у вигляді маржі між процентною ставкою за кредити та процентною ставкою за депозити. Для отримання прийнятних прибутків банки намагаються надавати такі кредити, які будуть повністю виплачені разом із процентами. Як і в разі кредитування на фінансових ринках, банк бере до уваги кредитний ризик — ризик того, що позичальники не виконають своїх зобов’язань щодо отриманих кредитів. Якщо банки не здійснюватимуть ефективного управління кредитним ризиком, вони не стануть прибутковими для своїх акціонерів і, отже, не залишатимуться в бізнесі впродовж тривалого періоду часу. Банки можуть знизити свій кредитний ризик щодо окремих кредитів, інвестуючи у збирання інформації та моніторинг. Як і для інших фінансових посередників, один із головних принципів управління банками полягає в тому, що диверсифікація знижує загальний кредитний ризик портфеля банку. Для управління кредитним ризиком окремих кредитів банк використовує кредитний аналіз, перевіряючи позичальників і визначаючи для них відповідну процентну ставку. Крім того, здійснюючи управління кредитним ризиком окремих кредитів, банкіри змушені розв’язувати проблему несприятливого вибору і морального ризику*.
На кредитному ринку несприятливий вибір виникає тому, що позичальники із ризиковими проектами найчастіше звертаються з проханням отримати кредит за даної процентної ставки. Якщо їхній проект буде вдалим, вони матимуть великий виграш. Однак якщо їхній проект не матиме успіху, банк зазнає значних втрат (знову ж таки — проблема «лимонів»).
Моральний ризик існує на ринку банківських кредитів, оскільки позичальники після отримання позики спокушаються використовувати кошти у невигідний для банку спосіб. Банки вдаються до методів відсіювання, заставних вимог, раціонування кредиту, моніторингу, обмежувальних зобов’язань і налагоджують тривалі зв’язки з позичальниками, маючи на меті зниження витрат несприятливого вибору і морального ризику.
Диверсифікація. Теорія вибору портфеля передбачає, що інвестори (приватні особи або фінансові установи) можуть знизити ризик, пов’язаний із коливанням цін, шляхом диверсифікації своєї власності. Ця теорія також справджується і для банків. Якщо банки надають завеликий кредит одному позичальнику, позичальникам з одного регіону або однієї галузі, вони ризикують. Хоча можливості банку в збиранні інформації та її оцінюванні обмежуються колом окремих позичальників, більшість економістів вважає, що банки повинні здійснювати диверсифікацію в межах обраної ніші та управляти ризиком за відсутності диверсифікації.
Аналіз кредитного ризику. За здійснення аналізу кредитного ризику банк перевіряє ймовірність повернення кредиту позичальником, а також загальні умови бізнесу, які можуть вплинути на можливість його погашення. Приватна особа та фірма звертаються за кредитом до кредитного менеджера, який відповідає за взаємини банку з позичальниками, збирає інформацію про них та про мету отримання кредиту, а також оцінює кредитний ризик. Для зниження ймовірності несприятливого вибору кредитні менеджери здійснюють відсіювання позичальників із потенційно високим ризиком, тим самим формуючи для банку групу кредитоспроможних позичальників.
Індивідуальні позичальники змушені здебільшого надавати кредитному менеджерові інформацію про свою трудову діяльність, дохід та власний капітал. Фірми надають інформацію про свій поточний та очікуваний дохід, а також про власний капітал. Крім того, банки використовують систему кредитного рейтингу, щоб статистично передбачити ймовірність невиконання зобов’язань індивідом. Наприклад, особи, які часто змінюють місце праці, характеризуються вищою ймовірністю (за решти незмінних умов) невиконання зобов’язань, ніж ті, хто залишається на одному підприємстві тривалий час. Окремі аналітики вважають використання системи кредитного рейтингу дискримінацією проти окремих груп, тоді як інші аналітики розглядають такі методи як дієвий інструмент кредитного аналізу.
Кредитні менеджери збирають інформацію не лише перед наданням кредиту. Вони також ведуть нагляд за діяльністю позичальника впродовж терміну дії кредиту. Кредитні менеджери здійснюють моніторинг великих комерційних кредитів, ознайомлюючись із фінансовою звітністю, час від часу зустрічаючись із керівництвом позичальника, а також вивчаючи перспективи галузі. У разі надання кредитів приватним особам ці менеджери перевіряють, чи кредитні платежі проводяться згід­но з графіком і чи фінансовий стан позичальника не погіршився.


ІНФОРМАЦІЯ ДЛЯ РОЗДУМІВ…

Коли «дискримінується»
аналіз кредитного ризику?

Наскільки вільними можуть бути банкіри, щоб ігнорувати підозрілих клієнтів? Згідно із законом про громадське реінвестування від 1987 р. (CRA), банки зобов’язані не просто уникати дискримінації, а й сприяти доступності кредиту для своєї громади. На банки, яких звинувачено у дискримінації членів меншин або в тому, що не зробили достатніх зусиль для задоволення кредитних потреб своєї громади, накладають стягнення або штраф. Завданням державних діячів є полегшення доступу до кредитів меншин і мінімізація витрат.
Серед економістів заставні під приватні будинки та інші кредити є предметом тривалих суперечливих досліджень. Дослідження Федерального резервного банку Бостона у 1992 р. свідчать про широку дискримінацію афроамериканців та латиносів у використанні заставних під нерухомість. Ці свідчення змусили адміністрацію Клін­тона вдатися до пошуку термінових заходів із реформування CRA для боротьби з дискримінацією. Дослідження Ради керуючих Федеральної резервної системи США у 1995 р. піддали сумніву ці висновки. Це дослідження перевіряло, чи позичальники з меншин не виконували свої зобов’язання частіше, ніж інші позичальники. За наявної дискримінації рівень невиконання зобов’язань повинен бути нижчим  серед

 

меншин. Насправді ж дослідники виявили, що позичальники з боку меншин не виконували зобов’язань частіше. Друге дослідження Федерального резервного банку Чикаго, проведене у 1995 р., повторно проаналізувало заявки, які використовувались у початковому дослідженні Федерального резерв­ного банку Бостона. Він зробив ви­сновок, що афроамериканці та латиноси з доброю кредитною репутацією трактувалися так само, як і білі заявники. Однак було також виявлено, що афроамериканці та латиноси з поганою кредитною репутацією мали більшу ймовірність відмови, ніж білі заявники у подібній ситуації.
Незважаючи на остаточний висновок щодо наявності дискримінації, багато економістів вважає, що CRA є дорогим засобом доступності кредиту для меншин. Дослідження Федеральної резервної системи США щодо кредитів CRA, проведене у 2000 р., зробило висновок, що такі кредити були менш прибутковими для банків, ніж ті, що здійснювалися без втручання уряду. Враховуючи те, що CRA підвищує вартість функціонування банку в міській місцевості, відповіддю на такі регулюючі дії може бути менша кількість проникнень банків на територію цих громад. Унаслідок регулювання CRA може мати протилежний ефект на пропозицію кредитів. Альтернативою може бути використання прямих субсидій для певних видів кредитування замість накладання штрафів на банки.

Встановлення банком процентної ставки за кредит здійснюється на основі: 1) витрат банку для залучення коштів; 2) ризику невиконання зобов’язань із кредиту; 3) віддачі можливих альтернативних варіантів інвестицій банку. Банк не зможе отримати прибуток, установлюючи процентну ставку за кредит на нижчому рівні, ніж він виплачує за кошти з депозитів і недепозитних джерел. Крім того, аби пересвідчитися, що банк добре застрахував себе від ризику, спред між процентною став­кою за кредит та вартістю коштів повинен містити премію за ризик з невиконання зобов’язань. Нарешті, банк не повинен надавати кошти за процентною ставкою, нижчою за віддачу, яку зможуть забезпечити інші активи. Наприклад, банк не надаватиме кредит 10 тис. дол. США ризиковому позичальникові під 6 %, якщо він має можливість інвестувати згадані кошти у безризикові цінні папери Скарбниці США, які приносять дохід 8 %. Однак конкуренція з боку інших кредиторів обмежує величину процентної ставки, яку встановлює банк. Тобто якщо банк вимагатиме надто високої процентної ставки, позичальники шукатимуть альтернативні джерела кредиту в інших фінансових установах.
Традиційно процентні ставки за кредит фірмам установлювались на основі процентної ставки за першокласні кредити, яка являє собою процентну ставку за
6-місячні кредити позичальникам з найнижчим ризиком невиконання зобов’язань, яких називають першокласними позичальниками. Інші кредити надавали під відповідний до кредитного ризику процент, вищий від процентної ставки за першокласні кредити прайм-рейт (англ. prime rate). Однак до 1990-х років більшість великих та середніх підприємств отримували кредити з процентною ставкою, яка відображала поточну ринкову процентну ставку, а не процентну ставку за першокласні кредити, що встановлювалась для невеликих позичальників.
Застава. Для розв’язання проблем несприятливого вибору банки переважно вимагають від позичальника заставу, тобто активи, які перейдуть до банку в разі невиконання позичальником своїх зобов’язань. Наприклад, якщо Філ Діамонд має намір взяти позику в банку для відкриття ювелірного бізнесу, то банк швидше за все попросить його надати як заставу деякі фінансові активи або будинок. Наявність застави знижує втрати банку в разі невиконання зобов’язань, оскільки він має право стягнути цю заставу. Крім того, банк може вимагати від Філа зберігати компенсаційний залишок — необхідну мінімальну суму, яку клієнт-позичальник змушений зберігати на поточному рахунку в банку кредитора.
Раціонування кредиту. За певних обставин банки мінімізують витрати несприятливого вибору і морального ризику через раціонування кредитів. У разі раціонування кредиту банк надає позичальникові кредит, але обмежує розмір цього кредиту або взагалі відмовляє у кредиті за поточної процентної ставки.
Перший вид раціонування кредиту виникає у відповідь на можливість морального ризику. Обмеження розміру банківського кредиту знижує витрати морального ризику внаслідок підвищення ймовірності того, що позичальник сплачуватиме цей кредит для підтримки сприятливого кредитного рейтингу. Ваші кредитні картки MasterCard або Visa мають кредитні обмеження з тих самих причин. За кредитного обмеження 2500 дол. США ви, ймовірно, здійснюватимете виплати банку для того, щоб мати можливість позичати у майбутньому. Якщо банк має намір надати вам кредитну лінію величиною аж 2,5 млн дол. США, ви намагатиметесь витрачати більше грошей, ніж спроможні сплатити. Тому обмеження розміру кредитів позичальникам нижчим рівнем за той, який вони потребують за поточної процентної ставки, є виправданим для банку і сприяє максимізації прибутку.
Другий вид раціонування кредиту виникає у відповідь на гострі форми несприятливого вибору, коли багато позичальників мають невелику заставу або взагалі не мають її. Що, коли банк намагатиметься підвищити процентну ставку, аби компенсувати ризик від таких позичальників? Позичальники з низьким ризиком будуть відсіяні, а банк залишиться тільки з позичальниками з потенційно високим ризиком, тому встановлення процентної ставки на нижчому рівні та відмова надання кредитів деяким позичальникам є найкращим виходом для банку. Такий вид раціонування кредитів завдає втрат економіці, оскільки окремі позичальники з низьким ризиком також можуть отримати відмову в кредиті.
Моніторинг та обмежувальні зобов’язання. Для зниження витрат морального ризику банки проводять моніторинг діяльності позичальників, щоб пересвідчитись, що позичальник не використовує позичені кошти для здійснення заборонених ризикових видів діяльності. Як і у разі страхування (розділ 12), багато зусиль банки докладають для визначення того, чи позичальник виконує обмежувальні зобов’язання та дотримується умов кредитної угоди, які забороняють позичальникові брати участь у певних видах діяльності.
Тривалі стосунки. Один із найкращих способів збирання інформації про перспективи позичальника або моніторингу діяльності позичальників для банку полягає у встановленні тривалих стосунків із позичальником. Спостерігаючи за позичальником упродовж тривалого періоду часу — шляхом аналізу операцій на чековому рахунку і виплат за кредит, — банк може значно послабити проблеми асиметричної інформації внаслідок зниження витрат, пов’язаних із збиранням інформації та моніторингом. Позичальники також виграють від тривалих стосунків з банками: клієнт має можливість отримувати кредит за нижчої процентної ставки або за меншої кількості обмежень, оскільки банк намагається уникати дорогих заходів зі збирання інформації. Позичальники, які цінують тривалі стосунки, мають меншу схильність до невиконання зобов’язань або порушення обмежувальних зобов’язань у довгострокових угодах. Деякі аналітики вважають, що тісніший взаємозв’язок між банками і нефінансовими фірмами в інших країнах (зокрема у Німеччині та Японії) підвищує конкурентоспроможність обох сторін. Ми розглянемо переваги й недоліки таких фінансових взаємозв’язків у роз-
ділі 14.
 



КОНТРОЛЬНЕ ЗАПИТАННЯ
Припустимо, що уряд накладає обмеження на види кредитів бан­ку або на групи населення, яким він може надавати позику. Що може статися з кредитним ризиком портфеля банку? Такі обмеження уряду призведуть до зниження спроможності банку диверсифікувати свій кредитний портфель. Унаслідок цього навіть якщо банк аналізував кредитні ризики окремих позичальників, загальний кредитний ризик його портфеля зросте.
Управління
процентним ризиком
Прибутки, які банки можуть отримувати від надання кредитів позичальникам, значною мірою є ризиковими внаслідок змін процентних ставок на фінансових рин­ках. Банк зазнає процентного ризику, якщо зміни ринкових процентних ставок зумовлюють коливання прибутку банку. Ефект впливу зміни процентних ставок на вартість активів і пасивів банку подібний до цього впливу на вартість облігацій. Тобто зростання ринкової процентної ставки знижує теперішню вартість кредитів, навіть якщо існує невисокий ризик того, що кредит не буде виплачений згідно з умовами кредитної угоди. Зокрема, процентний ризик впливає на банки, коли вони залучають кошти в основному через короткострокові депозити (такі як чекові депозити або строкові депозити з коротким терміном) для фінансування кредитів або купівлі цінних паперів із тривалішим терміном виплати.
Спочатку банки повинні мати можливість порівнювати чутливість вартості різних активів і пасивів до змін процентних ставок. Наприклад, припустимо, що баланс банку Mightybank має такий вигляд:

Mightybank

Активи

Пасиви

Активи з фіксованою процентною ставкою

$ 350 млн

Пасиви з фіксованою процентною ставкою

$ 230 млн

Довгострокові ринкові цінні папери

 

Чекові депозити

 

Довгострокові кредити

 

Ощадні депозити

 

Активи зі змінною процентною ставкою

$ 150 млн

Довгострокові CD

 

Кредити зі змінною процентною ставкою

 

Пасиви зі змінною процентною ставкою

$ 230 млн

Короткострокові цінні папери

 

Короткострокові CD

 

 

 

Депозитні рахунки грошового ринку

 

 

 

Федеральні кошти

 

 

 

Власний капітал

$ 40 млн

 

$ 500 млн

 

$ 500 млн

Зауважте, що 150 млн дол. США із 500 млн дол. США активів банку Mightybank пов’язані зі змінною процентною ставкою, яка змінюється щонаймен­ше один раз на рік. Трохи менше половини (230 млн дол. США із 500 млн дол. США) загальних пасивів банку Mightybank пов’язані зі змінною процентною став­кою. Якщо процентні ставки зростають, банк Mightybank виплатить збільшені проценти по 230 млн дол. США своїх пасивів, отримавши збільшений процентний дохід лише по 150 млн дол. США своїх активів. Тобто банк Mightybank піддається процентному ризику.
Значні коливання ринкових процентних ставок упродовж 1980-х років спричинили високий процентний ризик для банків, які надавали кредити з фіксованими процентними ставками, використовуючи кошти, залучені у вигляді короткострокових депозитів зі змінною процентною ставкою. Зростання ринкових процентних ставок знижує вартість активів банків порівняно з пасивами, що спричинило велику кількість банкрутств банків наприкінці 1980-х років.
Для управління процентним ризиком банки почали оцінювати вразливість своїх портфелів до ризику коливання ринкових процентних ставок. Одним із вимірників є дюрація активів чи пасивів банку, який визначає ступінь реагування (процентної зміни) ринкової вартості активів або пасивів на процентну зміну ринкової процентної ставки*. Дюрація є прикладом такого економічного вимірника, як еластичність. (Оскільки еластичність і дюрація не залежать від вибору масштабу, їх можна обчис­лювати для активів або пасивів з будь-яким терміном виплати). У пасивах поточні депозити мають малу дюрацію, тоді як довгострокові депозитні сертифікати — велику. В активах позики іншим банкам на ринку федеральних коштів характеризуються малою дюрацією, тоді як комерційні кредити й ринкові цінні папери мають велику дюрацію.
Щоб оцінити процентний ризик банку, менеджери обчислюють середню дюрацію окремо для активів і для пасивів банку. Різниця між цими двома показниками, відома як розрив (геп) дюрації, вимірює вразливість банку до коливань процентних ставок. Менеджери банку використовують інформацію, яку містить розрив дюрації, для вироблення стратегії. Зниження розриву дюрації допомагає банкам мінімізувати процентний ризик. Очікуючи падіння процентних ставок, банк повинен підібрати таку структуру термінів виплати для своїх активів і пасивів, щоб отримати додатне значення розриву дюрації. Очікуючи зростання процент­них ставок, банк повинен вжити заходів для отримання від’ємного розриву дю-
рації.
Фактичне використання методів управління активами і пасивами для впливу на розрив дюрації неоднакове в різних банках. Наприклад, малі й середні банки, як правило, значно менше контролюють дюрації пасивів, ніж великі банки, отже, вони зосереджують увагу на зміні дюрації активів. Великі банки активно управляють як активами, так і пасивами. Наприклад, якщо банк Chase очікував, що процентні став­ки зростуть, він міг продавати інструменти з тривалим терміном виплати, такі, як оборотні депозитні сертифікати, і надати гроші іншим банкам через одноденний кредит.
Окрім безпосереднього управління активами і пасивами, банки борються з процентним ризиком й іншими способами. Для зниження розриву дюрації банки можуть випускати боргові зобов’язання з плаваючими процентними ставками або здійснювати хеджування через використання свопів процентних ставок, фінансових ф’ючерсів чи опціонів.
Боргові зобов’язання із плаваючою процентною ставкою. Одним із способів зниження ризику коливань процентних ставок банками є використання боргових зобов’язань із плаваючою процентною ставкою шляхом установлення змінної процентної ставки за кредити. За таких боргових зобов’язань із зростанням ринкової процентної ставки процентний дохід банку зростає за рахунок його процентних надходжень. Тому рівень прибутковості банку від кредитування у цьому випадку менше залежить від зміни процентної ставки, ніж коли б процентна ставка за кредити була фіксованою. Кредити з плаваючою процентною ставкою стали набагато популярнішими в США починаючи з 1980-х років, коли спостерігалися значні коливання процентних ставок. Більшість комерційних кредитів мають процетну ставку, яка дорівнює базовій процентній ставці плюс деякий процент, який встановлюють банки для відображення кредитного ризику. Процент за кредит коригується зі зміною базової процентної ставки. Традиційно за базові процентні ставки приймають процентні ставки за комерційні цінні папери або процентну ставку Лондонського міжбанківського ринку (LIBOR), яка відображає процентні ставки міжнародних банків у доларах США. У разі заставних під нерухомість зі змінною процентною ставкою (ARM), процентна ставка зростає або знижується разом із ринковою процентною
ставкою.
Проте кредити з плаваючою процентною ставкою повністю не ліквідовують бан­ківський ризик. Вони значно знижують ризик банку, однак водночас зростає ризик позичальника. Коли високі ринкові процентні ставки діють у періоди низьких доходів та економічних потрясінь для фірм (як це інколи стається), ризик невиконання зобов’язань для позичальників зростає. Існує вибір між ризиком банку і ризиком позичальника: перенесення процентного ризику на позичальників не ліквідовує ризик повністю, адже позичальники можуть виявитися фінансово неспромож­ними або не бажати брати цей ризик на себе.
Угоди своп. Запропоновані у 1981 р. угоди своп стосуються процентного ризику і ризику обмінних курсів банків. Своп процентних ставок найтиповіший вид таких угод — це угода з обміну очікуваного майбутнього доходу одного фінансового інструменту на очікуваний майбутній дохід іншого. У 2000 р. вартість цих популярних угод зросла до десятків трильйонів доларів.
Припустимо, наприклад, що Megabank має намір надати довгостроковий кредит із фіксованою процентною ставкою корпорації Big Steel, Inc. Оскільки джерела коштів Megabank мають відносно короткий термін виплати, він сплачує плаваючу процентну ставку за свої пасиви. Цей банк може використовувати угоди своп щодо процентної ставки для зниження процентного ризику шляхом обміну платежів із фіксованою процентною ставкою компанії Big Steel на платежі з плаваючою процентною ставкою від іншого банку або фірми. Угоди своп значною мірою захищають Megabank від невизначеності, пов’язаної з коливаннями процентної ставки. З другого боку, інший банк або інвестор, який погодився здійснювати платежі з плаваючою процентною ставкою в обмін на платежі з фіксованою процентною ставкою, зіштовхнеться з можливістю виникнення ситуації, що зростання процентних ставок збільшить величину його платежів. (Для зниження ризику він може використати ринок фінансових ф’ючерсів).
Після надання кредиту компанії Big Steel, Megabank може продати угоди своп, ліквідовуючи тим самим свій процентний ризик шляхом обміну кредиту із фіксованою процентною ставкою на кредити з плаваючою процентною ставкою. Окрім хеджування, Megabank може використовувати угоди своп для спекуляції на зміні майбутніх процентних ставок. Припустимо, що Megabank купив більше своп-угод, ніж продав. Він обіцяє за різницю сплачувати плаваючу процентну ставку в обмін на фіксовану процентну ставку. Якщо процентні ставки зростають, Megabank зазнає втрат, якщо знижуються — він отримує прибуток.
Ф’ючерси та опціони. Ф’ючерсні та опціонні контракти також надають банкам можливість здійснювати хеджування процентного ризику. Припустимо знову, що Megabank вирішив надати довгостроковий кредит із фіксованою процентною ставкою компанії Big Steel, залучаючи на пасиви кошти з плаваючими процентними ставками. Megabank може продати ф’ючерсні контракти з облігацій Скарбниці США, обіцяючи надавати ці облігації на певну дату в майбутньому. У цьому випад­ку, якщо ринкові процентні ставки (і вартість коштів банку Megabank) зростають, то і вартість ф’ючерсів банку Megabank зростає. Вища процентна ставка знижує вар­тість облігацій Скарбниці США, які Megabank зобов’язаний представити. Якщо процентні ставки знижуються, прибуток банку Megabank від надання кредиту зросте, однак він втратить на своїх ф’ючерсах. Як альтернативу Megabank може придбати опціони пут Скарбниці США, які надають йому право продавати облігації у майбутньому за наперед встановленою ціною. Якщо процентні ставки зростають, вартість опціону пут зростає, отже, це захищає Megabank від зростання процентних ставок, одночасно даючи йому змогу отримувати додатковий дохід, якщо ринкові процентні ставки знижуються.
Оскільки фінансовими ф’ючерсами та опціонами торгують на біржах, банки матимуть нижчі трансакційні витрати, ніж у випадку використання складніших угод своп щодо процентних ставок. Однак оскільки контракти з фінансовими ф’ючерсами та опціонами є стандартизованими, банки можуть вдаватися до угод своп для того, щоб підібрати контракт, який найбільше відповідає їхнім потребам. На практиці для боротьби з процентним ризиком банки використовують як своп угоди, так і ф’ючерси та опіони.
Таблиця 13.2 узагальнює інформацію про ризики, яким піддаються банки у своїх взаєминах із заощадниками і позичальниками.


Таблиця 13.2.

РИЗИКИ У БАНКІВСЬКИХ УГОДАХ

Процентний
ризик

Ризик
ліквідності

Кредитний
ризик

Ринкова вартість банківських кредитів з фіксованою процент­ною ставкою змінюється у напрямку, протилежному до змін ринкових процентних ставок

Вкладники вилучають свої кошти, залишаючи банк з недостатньою кількістю резервів

Позичальники можуть не виконати своїх зобов’язань щодо отриманих кредитів

Засоби протидії:

 

 

· хеджування ризику за допомогою ф’ючерсів і опціонів
· кредити з плаваючою процент­ною ставкою
· своп процентних ставок

· володіння значною кількістю резервів у вигляді готівки
· управління активами
· управління пасивами

· диверсифікація портфеля
· аналіз кредитного ризику
· моніторинг і обмежувальні зобов’язання
· тривалі стосунки

 



КОНТРОЛЬНЕ ЗАПИТАННЯ
Гіпотеза ефективного ринку твердить, що ціни на фондовому ринку повинні ґрунтуватися на всій доступній інформації. Якщо бан­ки піддаються процентному ризику, якої реакції курсу акцій банку на зміни ринкових процентних ставок повинні очікувати інвестори? Зростання ринкових процентних ставок знижує вартість активів бан­ків і курсу їхніх акцій, тоді як зниження ринкових процентних ставок підвищує вартість активів банків і курси їхніх акцій. Справді, курс акцій банків загалом набагато чутливіший до змін процентних ставок, аніж курс акцій виробничих компаній.
РОЗШИРЕННЯ МЕЖ БАНКІВНИЦТВА
Банківський бізнес видається доволі простим: банк приймає депозити і надає кредити. Якщо спред між процентними ставками за кредит (скоригований на очікувані втрати, пов’язані з кредитом) та процентними ставками за депозити є додатною величиною, банкір отримує прибуток. Однак діяльність банків помітно змінилась упродовж останніх трьох десятиліть.
У 1960 р. банки отримували 61 % своїх коштів за рахунок поточних депозитів, більшість з яких складали кошти «на книжках» населення. Ці кошти в основному скеровувались на кредити фірмам, на заставні під нерухомість, споживчі кредити та на інші потреби (46 % активів банку). Цінні папери федерального уряду США, урядів штатів і місцевих органів влади становили 31 % банківських активів, а готівка становила 20 %.
Які зміни відбулись за одне покоління! У новому столітті банки США зростають не стільки завдяки коштам на поточних депозитах, скільки за рахунок строкових депозитів та оборотних сертифікатних депозитів. Інші кардинальні зміни в період між 1960-ми і початком 2000-х років полягали у значному зростанні запозичень на ринках федеральних коштів і через угоди зі зворотним викупом. Ще більші зміни простежуються в експансії банків на нетрадиційні види кредитної діяльності.
Сприятливі можливості
та фінансові інновації
Можна виділити три чинники основних змін у джерелах та напрямках використання банківських коштів. По-перше, процентні ставки зросли і стали мінливішими упродовж 1980-х років. Банки почали управляти своїми активами і пасивами для отримання вищих процентних доходів і зниження свого ризику, пов’язаного із коливаннями процентних ставок. По-друге, у 1960 р. банківське законодавство США забороняло виплати процента за поточні депозити. Після того, як ця норма була скасована, вкладники перейшли від депозитів до запитання до рахунків, які приносять процент. Нарешті, до 1990-х років відбулося повне дерегулювання процентних ставок, які банки можуть установлювати за депозити і, отже, банки стали вільними у конкуренції за місце на фінансовому ринку.
Унаслідок цього у 2000 р. банки збільшили відносну частку кредитів у портфелях своїх активів. Цей крок підвищив кредитний ризик банків, оскільки вони отримали менш ліквідні активи. Частка активів, яка не утримувалася у вигляді ринкових цінних паперів, зросла з 56 % у 1960 р. до понад 75 % у 2000 р., у той час, як акціонерний капітал банків знизився з 15 % від цих активів у 1960 р. до трохи більше ніж 8 % у 2000 р.
Фінансові інновації банків та інших фінансових інститутів, здійснені за період з 1960-х — упродовж 1990-х років і до початку нового століття, посилили конкуренцію між фінансовими установами. Для підтримання рівня прибутковості в умовах інтенсивнішої конкуренції за вкладників та позичальників банки були змушені знаходити шляхи якнайкращого використання конкурентної переваги на фінансових ринках: їхні нижчі трансакційні та інформаційні витрати у задоволенні фінансових потреб багатьох заощадників і позичальників. Банки вийшли за межі традиційного кредитування за допомогою позабалансової діяльності, в якій вони використовують свої переваги щодо витрат без надання традиційних кредитів.
Позабалансова діяльність
Банки активно переключились на отримання доходу від комісійних за рахунок позабалансової діяльності, яка дає змогу в процесі кредитування використовувати конкурентні переваги банків у зниженні трансакційних витрат для клієнтів і зниженні інформаційних витрат для позичальників.
Для отримання доходу від комісійних за рахунок зниження трансакційних витрат, банки надають своїм клієнтам спеціальні послуги, такі як обслуговування цінних паперів, забезпечених заставними під нерухомість (шляхом стягування процентних та основних платежів від позичальників і виплати їхнім кредиторам за мінусом комісійних), і торгівля іноземною валютою. Крім того, банки отримують комісійні від торгівлі на ринках фінансових ф’ючерсів та опціонів з оборотом у трильйони доларів США, а також від своп-угод щодо процентних ставок. Хоча для більшості банків торгівля на цих ринках пов’язана з наданням послуг в інших сферах банківництва, інколи банки займаються тут спекулятивною діяльністю, яка, звісно, створює ризик втрати грошей. Нарешті, банки отримують дохід, надаючи спеціальні послуги з «приватного банківництва» для домогосподарств, що володіють великою вартістю майна (чиї фінансові активи перевищують 1 млн дол. США). Кількість таких сімей зростає як у США, так і по всьому світу. Усі ці види діяльності є «позабалансовими» в тому розумінні, що вони не потребують активів капіталу для підтримки, чого вимагає звичайне володіння кредитами та цінними паперами.
Коли банки здійснюють позабалансове кредитування, вони не зараховують ці кредити до активів. До інструментів такого виду кредитування належать три важливі банківські інновації: 1) листи кредитної підтримки; 2) кредитні зобов’язання; 3) торгівля кредитами. Ці позабалансові види діяльності збільшують ризик невиконання зобов’язань, який виникає в банку навіть тоді, коли в його бухгалтерських книгах не відображено жодної кредитної угоди. Менеджери банку повинні вести боротьбу з підвищеним ризиком за допомогою важелів управління кредитним ризиком та величиною капіталу.
Листи кредитної підтримки. Зміна конкурентного середовища змушує банки використовувати можливості збирання інформації та проведення моніторингу. Роблячи це, банки відродили навики деяких видів кредитної діяльності, які вони втратили на ринку комерційних цінних паперів (короткотермінові боргові зобов’язання корпорацій, якими торгують на фінансових ринках) упродовж 1970-х років унаслідок інновацій у здійсненні угод. Оскільки комерційні цінні папери є короткотерміновими і оборотними (з можливістю рефінансування), позичальники хотіли б мати стабільний доступ до коштів кредиторів. Банки продають позичальникам, які випускають комерційні цінні папери, листи кредитної підтримки (SLC), згідно з якими банк гарантує у разі потреби надати кошти позичальникові для здійснення виплат за його комерційними цінними паперами, термін дії яких закінчився. Традиційно позичальники оплачували цю послугу банкам шляхом зберігання компенсації за балансом. Але останніми роками частіше почали використовуватись комісійні стягнення (десь на рівні 0,5 %).
Гарантія кредитоспроможності, засвідчена SLC, має особливе значення для маловідомих позичальників. Цей підхід поділяє кредитування на дві частини: аналіз кредитного ризику (збирання інформації) і, власне, надання коштів. SLC є важливим інструментом, оскільки банки можуть ефективніше здійснювати аналіз кредитного ризику, тоді як ринок у багатьох випадках має можливість надавати дешевші кошти. На відміну від звичайних кредитів, SLC не відображаються в балансі банків.
З 1980-х років зростання випуску SLC було вражаючим. На провідні банки США припадає найбільша частка зростання. Це частково наслідок їхніх зусиль із повернення своїх традиційних корпоративних позичальників з ринку комерційних цінних паперів. Серед інших кредитних ліній, за які банки отримують комісійні, можна виділити банківські акцепти та підписку євронот.
Кредитні зобов’язання. За кредитними зобов’язаннями банк погоджується надавати позичальникові певну суму коштів упродовж визначеного періоду часу. Після цього позичальники мають можливість вирішувати, коли брати позику і чи брати її взагалі. У 1980-х і 1990-х роках частка кредитних зобов’язань (використаних і невикористаних) у загальній вартості активів банків помітно зросла.
За кредитне зобов’язання банк отримує комісійну плату, яка переважно розподіляється на дві частини: попередню плату (коли виписується зобов’язання), і пеню за невикористання (за невикористану частку кредиту). Для кредитів, які було надано, процентна ставка закладається у платі за використання і встановлюється як надвишок над базовою кредитною ставкою. Кредитні зобов’язання наперед встановлюють надвишок над базовою ставкою, а не величину процентної ставки. Крім того, кредитне зобов’язання банку може бути скасовано, якщо фінансовий стан позичальника погіршується понад допустимий рівень.
Торгівля кредитами. Упродовж 1980-х років сек’юритизація на ринках грошей та капіталів значно зросла. Під час сек’юритизації фінансові посередники продають через ринки кредити або цінні папери інвесторам, втрачаючи право володіння ними. Сьогодні посередники продають велику кількість різноманітних видів банківських кредитів, включно із заставними під нерухомість, кредитами для купівлі автомобілів, зобов’язаннями за кредитними картками та кредитами фірмам через рин­ки. Процес сек’юритизації допомагає кредиторам здійснювати диверсифікацію та розподіляти ризик, оскільки вони мають можливість продавати частини сформованих ними кредитних портфелів. Крім того, цей процес дає змогу банкам зосереджувати увагу на зниженні інформаційних та трансакційних витрат для багатьох заощадників та позичальників без необхідності утримувати усі їхні кредити до настання терміну виплати.
У межах загальної тенденції до сек’юритизації у 1980-х роках ринок банківських кредитів у США зріс до значних розмірів, по суті із зародкового стану. Продаж кредиту — це фінансова угода, згідно з якою банк погоджується продати очікувані майбутні доходи за наданий кредит третій стороні. Торгівлю кредитами також називають вторинною кредитною участю. Формально кредитний контракт продається без права зворотної вимоги,тобто банк не надає ні гарантії щодо вартості проданого кредиту, ні страховки. У 1980-х роках продаж банками C&I-кредитів надзвичайно зріс, а найактивніші банки продали більшість своїх портфелів з C&I-кредитами. На початку і в середині 1990-х років обсяг торгівлі кредитами знизився частково через те, що банки встановлювали неправильну ціну за кредити малим фір­мам з великим рівнем боргу. Після того, як наприкінці 1990-х років цей ринок знову зріс, багато аналітиків прогнозують, що торгівля банківськими кредитами й надалі буде розвиватись, оскільки вимоги щодо розміру капіталу банків стимулюють їх продавати кредити, а не тримати їх у себе.
Великі банки продають кредити, в основному, місцевим та закордонним банкам та небанківським фінансовим установам. Початково вони продавали лише короткотермінові високоякісні кредити з низькими витратами на збирання інформації та моніторинг. Однак із розвитком цього виду діяльності, банки дедалі більше торгують кредитами з нижчою якістю та більшим терміном виплати.
Розквіт ринку з торгівлі кредитами призвів до зміни ролі банків як посередників між заощадниками і позичальниками. Наприклад, активне функціонування ринку з торгівлі кредитами ефективно розподіляє банківську діяльність на збирання депозитів та надання кредитів. Тому постає фундаментальне запитання: чи означає зростання ринку з торгівлі кредитами майбутнє зникнення банків?
Відповідь — ні. Торгівля кредитами є прикладом підвищення якості посередницьких послуг. Така торгівля дозволяє банкам досягати більшої фінансової та географічної диверсифікації шляхом продажу кредитів іншим установам, економлячи тим самим на своєму акціонерному капіталі. Наприклад, банки мають можливість диверсифікувати кредитні портфелі між видами кредитів (скажімо, шляхом продажу окремих кредитів для купівлі автомобіля чи купуючи деякі кредити під нерухомість) або між різними регіонами країни. Така диверсифікація знижує ризик банківського портфеля на випадок невиконання зобов’язань щодо окремих кредитів. Деякі економісти вважають, що розвиток кредитних контрактів не зумовлюватиме потребу банків ризикувати своїм власним фінансовим капіталом, утримуючи кредити аж до настання терміну їх повернення. Отже, банки можуть продовжувати надавати послуги зі звичайного збирання інформації та моніторингу, знижуючи кредитний та процентний ризики.
З продажем кредитів замість власного акціонерного капіталу банки ставлять під удар свою репутацію. Банки, чиї кредити є неефективними, швидше за все не стануть успішними гравцями на цьому ринку, і тому великі банки (найбільші продавці кредитів) особливо турбуються про свою репутацію. Ціна продажу кредитів містить премію за ризик, який поєднує в собі як ризик невиконання зобов’язань кон-
кретним позичальником, так і ризик невиконання зобов’язань банком-продавцем дотримуватись обіцянки відстоювати кредити. Одним зі способів, яким банки можуть гарантувати якість проданого кредиту, є володіння ними частиною цього кредиту для того, щоб переконати покупців у своєму зобов’язанні здійснювати моніторинг діяльності первинного позичальника.

* Тут акцентують увагу на володінні банками борговими зобов’язаннями. У США з часу прийняття у 1863—1864 рр. законів про національне банківництво банкам було заборонено використовувати депозити для великих капіталовкладень. Тому банки дуже рідко стають власниками фірм.

* Формули для визначення дюрації подано у додатку до цього розділу.

Значення позабалансової діяльності. Позабалансова діяльність банків стає дедалі важливішою в отриманні прибутку. Упродовж 1960-х—1980-х років прибуток банків США від комісійних стягнень та торговельного доходу, не пов’язаний із процентами, становив понад 19 % сукупного доходу банків. Ця частка стабільно зростала впродовж 1980-х—1990-х років. У 2000 р. доходи, не пов’язані з процентом, становили понад 30 % сукупного валового доходу банків (і 40 % для банків, вартість активів яких перевищує 1 млрд дол. США). Така тенденція простежується не лише у США. Дерегулювання японських фінансових ринків упродовж 1980-х—1990-х років також сприяло розвитку джерел отримання доходів від позабалансової діяльності банків Японії. Європейські країни також рухаються до більш конкурентних послуг банківських ринків, а роль позабалансової діяльності банків зростає.
Вибір позабалансових видів діяльності. Банки отримують дохід у вигляді комісійних від торгівлі фінансовими інструментами та використання переваг у зниженні трансакційних та інформаційних витрат для своїх клієнтів. Цей додатковий дохід пов’язаний із ризиком. Незважаючи на те, що інструмент, який містить гарантії банку, не відображений у його балансі, перед банком виникає ризик невиконання зобов’язань. Банк має можливість вибачити зобов’язання у випадку його невиконання. В той час як у випадку з кредитом, банк буде зобов’язаний надати кошти, коли позичальник характеризується великим кредитним ризиком або коли ліквідність банку недостатня. Нарешті, банки піддаються ризику у своїй торговельній діяльності. Відомий британський банк Ваrings збанкрутував у 1995 р. внаслідок надмірних і неконтрольованих спекуляцій з деривативами. Того ж року американський банк Bankers Trust отримав від клієнтів на ринках деривативів судових позовів на суму понад 100 млн дол. США.
Для оцінювання ризику своєї позабалансової діяльності багато банків використовує складніший комп’ютерний аналіз. Великі банки є піонерами в розробці моделей оцінки ризику. Один із популярних методів, відомий як підхід «вартість під ризиком» (VAR), використовує статистичні моделі для оцінки максимальних втрат вартості портфеля впродовж певного періоду часу (звідси назва «вартість під ризиком»). Ця методика допомагає банківським менеджерам вимірювати і, отже, знижувати ризик. Багато економістів вважає, що кредитний ризик позабалансової діяльності не виходить за межі ризику інших кредитних портфелів. Тим не менше, фінансові регулюючі органи у цілому світі ретельно відстежують ризик банків у їхній позабалансовій діяльності.
Міжнародний розвиток позабалансової діяльності. З середини 1980-х років сек’юритизація по-американськи виникла на ринках багатьох інших країн світу. Фінансові інститути розробили механізм позабалансової діяльності як спосіб збільшення доходу без володіння додатковим капіталом, необхідним для підтримання кредитів. Великобританія займає друге місце після США за рівнем розвитку позабалансової сек’юритизації. Японські банки демонстрували більше вагання щодо вилучення кредитів зі своїх балансів для уникнення послаблення своїх тісних зв’язків з нефінансовими фірмами — це характерна особливість японської економіки. Міцні фінансові позиції німецьких та швейцарських банків перешкоджали ініціативі широкомасштабного позабалансового кредитування для підтримання необхідної величини капіталу. Банки Франції, Іспанії та Італії активно використовують позабалансову сек’юритизацію. На думку багатьох аналітиків, запровадження у 1999 р. грошової одиниці євро зміцнило можливість сек’юритизації в Європі.


ІНФОРМАЦІЯ ДЛЯ РОЗДУМІВ…

Оцінюючи
банківські деривативи:
додатковий кредит?

Традиційні свопи процентних ставок, які характеризуються мінімальним кредитним ризиком, забезпечують банкам та іншим фінансовим установам невелику маржу. Кредитні деривативи надають банкам та іншим інститутам можливість розподілу ризику з невиконання зобов’язань, а також процентного та валютного ризиків. Наприклад, у випадку свопу з невиконання зобов’язань, банк має можливість перекласти такий ризик на спекулянта (такого, як фонд хеджування) шля­хом періодичної сплати внесків у обмін на платіж на певних умовах спекулянтом у разі невиконання зобов’язань. Як інструмент зниження банківського ризику, пов’язаного з невиконанням зобов’язань, у 2002 р., за прогнозами, світовий ринок деривативів зросте до 1,6 трлн дол. США.

Незважаючи на таке зростання, окремі аналітики стурбовані тим, що розвиток цього ринку стримується відсутністю єдиних стандартних контрактів, що забезпечило б ліквідність на ринку. Не розв’язані також проблеми ціноутворення та операційного ризику. Банки можуть отримувати дохід у вигляді комісійних, започаткувавши торгівлю деривативами. Як і у випадку походження кредитів, важливим визначником кінцевої прибутковості в такій торгівлі є ціноутворення. Крім того, якщо впродовж терміну дії кредиту фінансовий стан позичальника погіршується, у банку може змінитися операційний ризик.
Кредитні деривативи залучають до використання багато різних видів фінансових інститутів (банки, страхові компанії, пенсійні фонди, фонди хеджування тощо), а також нефінансові корпорації. Незважаючи на ризик, у наступному десятиріччі участь банків на ринку кредитних деривативів швид­ше за все зростатиме.

 

 



КОНТРОЛЬНЕ ЗАПИТАННЯ
Припустимо, що вдосконалення методів збирання інформації значно знизило трансакційні та інформаційні витрати з надання дрібних кредитів. Які зміни можуть відбутися у кредитній діяльності банків? Якщо інформаційні витрати є дуже низькими, банки мають можливість надавати початкові кредити і продавати їх інвесторам у взаємні фонди, знижуючи потребу зв’язку між депозитною і кредитною діяльністю у посередницькій діяльності банку. Зростання позабалансових кредитів банків відображає зниження трансакційних та інформаційних витрат, пов’язаних з певними видами кредитної діяльності.

ВІД ТЕОРІЇ ДО ПРАКТИКИ

 

 

 

 

 

THE ECONOMIST, 11 ЛИСТОПАДА 2000 Р.

 

 

Банківництво: віртуальне чи реальне?

 

Ще шість місяців тому жоден із поважних фінансових консультантів не розлучався з ним — з графіком, який показував, що граничні витрати на операції інтернет-банківництва становили мізерну частку витрат діяльності звичайних банків. Це був графік, який надав поштовх започаткуванню десятка самостійних інтернет-банків. Незалежні від витрат на нерухомість та оплату праці, інтернет-банки мали б ні перед чим не зупинитись. Однак, як зауважила Робер­та Арена, відповідальний директор за Інтернет компанії HSBC — британського банківського гіганта: «Лег­ко сказати, але важко зробити».
Нині інтернет-банки в усьому світі почуваються непевно. Однією з причин є те, що їхні фізичні конкуренти стали розумнішими, започаткувавши свої власні інтегровані «віртуально-реальні стратегії», які пропонують клієнтам як електронний, так і фізичний доступ. Однак вони також не є незаперечними переможцями. Вони вважають, що в найкращому випадку Інтернет є грою з нульовим виграшем.
Спад розвитку незалежного інтернет-банківництва став усесвітнім явищем. У США один із піонерів
е-банківництва, Вінґспен, оголосив у жовтні 2000 р., що через рік він ділитиме засоби інформаційних технологій зі своїм материнським банком Bank One з метою зберегти гроші. Дублінський інтернет-банк First-e
вартістю 1,1 млрд євро (1,1 млрд дол. США) на час придбання іспанським банком BBVA у березні звільнив пер­сонал і припинив дорогу телевізійній рекламі. Інтернет-кредитна картка Marbles, запропонована британським банком HFC Bank, також переключається з телевізійної реклами на дешевшу звичайну пошту; а SEB — шведський банк, який заявив, що розглядає

Інтернет як засіб розширення діяльності за кордоном, тим не менше придбав банк BFG у Німеччині завдяки своїм 170 фізичним філіям…
Чому «он-лайн революція» згасла так швидко? Найбільшою проблемою було те, що незважаючи на всі розмови про звільнення клієнтів від ярма традиційних відділень банків, інтернет-банки чітко не усвідомлювали, чого ці клієнти прагнуть. Передусім клієнти хочуть бути впевненими, що їхні гроші у безпеці. І правда це чи ні, але клієнти мають сумніви щодо надійності електронних операцій… Традиційні банки все ще вважаються надійнішими, незважаючи навіть на те, що, як показав випадок цього літа із банком Barclays, вони також можуть вчинити плутанину в програмному забезпеченні й надавати інформацію про одних клієнтів іншим…
Інертність клієнтів до інтернет-банківництва знизила темпи зростання доходів. Це, звичайно, важливо для е-банків, які розраховували на вже згадану нами діаграму консультантів. Граничні витрати для інтернет-операцій можуть бути мізерними, але постійні витрати є іншим «але»…
Багато інтернет-банків будували свої бізнесові плани на припущенні про швидке залучення клієнтів. Однак нові інтернет-банки часто започат­ковують свою діяльність узагалі без клієнтів. Щоб отримати їх, ці банки повинні витратити реальні гроші (у випадку з Marbles, наприклад, 25 млн фунтів стерлінгів на цей час) для здобуття довіри. Реальні банки були важ­кими на підйом, однак нині більшість із них дозволяє клієнтам здійснювати всі свої банківські операції он-лайн. Унаслідок цього електронне банківництво фактично все ще зростає,
однак переважно серед традиційних
банків…

 

 

 

 

 

АНАЛІЗУЮЧИ НОВИНИ…

Для більшості з нас довгі черги до бан­ківського прилавка (зробити вклад, взяти готівку або отримати інформацію про баланс поточного чекового рахунка) є справою минулого. Більшість використовує банкомати (ATM) для здійснення звичних трансакцій. Деякі великі банки активно опановують нові рубежі — он-лайн бан-
ківництво. Наприклад, Citibank (сьогодні складова частина Citigroup) у 1997 р. запропонував систему, яка базується на веб-технологіях. Наприкінці 1998 р. цей банк запропонував удосконалену систему, яка має можливість надавати нові послуги з банківської торгівлі та інвестицій через Інтернет, об’єднуючи банківництво, брокерську діяльність та фінансову інформацію. Поряд із зусиллями «Citi» Інтернет-банки були створені компаніями Wingspan, First-e та Egg. Наприкінці 2000 р. багато аналітиків у галузі банківництва висловлювали занепокоєння, що Інтернет-банки не виправдовують сподівань. До оптимізму надихали демографічні чинники, розширення використання Інтернету та висока маржа в операціях з електронної торгівлі. Питання кінця 1990-х років «віртуальність чи реальність?» трансформувалось у таке: «як віртуальність і реальність працюватимуть разом?».

Менеджери банків намагаються максимізувати віддачу акцій для акціонерів. Оскільки Інтернет-банківництво зможе зменшити використання фізичних і людських ресурсів, пов’язаних із традиційною банківською діяльністю, витрати з надання банківських послуг знижуватимуться. Звідси — виконання давніх обіцянок прихильників е-банківництва — вищі прибутки для банків. Такий розвиток подій викликає запитання про конкуренцію між банками та про привабливість іміджу Інтернет-банків для залучення клієнтів.

Чому просте Інтернет-банківництво може бути «грою з нульовим результатом»? Якщо бар’єри для вступу в галузь Інтернет-банківництва невисокі, висока маржа приваблюватиме  багатьох  конкурентів.

 

У цьому випадку пропозиція банківських послуг через Інтернет для домогосподарств і фірм буде вкрай високою, а прибутки акціонерів Інтернет-банків незначними. Більше того, зі зростанням серед клієнтів популярності послуг з інтернет-банківництва, традиційні банки також намагатимуться надавати такі послуги, тим самим ще більше послаблюючи сподівання Інтернет-банків на швидкі прибутки.

Враховуючи те, що налагоджені зв’язки із заощадниками і позичальниками є важливим елементом вартості банку, можна сподіватися, що фізичні банки (або інші фінансові установи) поширюватимуть свій «бренд» на електронну торгівлю. Як сказано у згаданій статті, у 2000 р. декілька провідних фінансових установ світу використовували цю стратегію. Однак побачимо, наскільки ці нововведення сприятимуть отриманню прибутків у короткостроковому періоді. З одного боку, провідні фізичні бан­ки мають низькі витрати із залучення клієнтів унаслідок великої кількості вже наявних клієнтів. З другого боку, оскільки фізичні банки вважають, що для збереження клієнтів вони повинні інвестувати як у «віртуальність», так і в «реальність», витрати зростають. Нарешті найуспішнішими у здійс­ненні «віртуальних» і «реальних» стратегій будуть банки, які найефективніше зможуть знизити сукупні витрати традиційного й електронного банківництва.
Для подальших роздумів…
Враховуючи конкурентні переваги бан­ків у зниженні деяких трансакційних та інформаційних витрат, чи можна запропонувати інші шляхи отримання банками прибутку від е-комерції, окрім тих можливостей, що передбачали перші прихильники Інтернет-банківництва? Поясніть.
Джерело: Уривки з «The Hollow Promise of Internet Banking,» The Economist, 11 листопада 2000 р. Усі права застережено © 2000. The Economist Newspaper Group, Inc. Передруковано з дозволу. Подальше відтворення заборонене. www.economist.com

ВИЗНАЧАЛЬНІ ПОНЯТТЯ

Баланс
Активи банку
Кредити
Ринкові цінні папери
Резерви
Готівка
Банкрутство банку
Пасиви банку
Запозичення
Поточні чекові депозити
Неопераційні депозити
Власний капітал банку
Кредитний ризик
Застава
Компенсаційний баланс
Раціонування кредиту
Аналіз кредитного ризику

Надлишкові резерви
Федеральне страхування депозитів
Процентний ризик
Дюрація
Розрив дюрації
Борг з плаваючою процентною ставкою
Угода своп з процентних ставок
Ризик ліквідності
Позабалансове кредитування
Кредитне зобов’язання
Торгівля кредитами
Лист кредитної підтримки
Базова процентна ставка
Обов’язкові резерви
Віддача активів (ROA)
Віддача капіталу (ROE)
Т-рахунок

ПІДСУМКИ

1. Банки отримують прибуток як плату за надання операційних та посередницьких послуг. Вони вкладають кошти у збирання інформації про позичальників.
2. Джерелами коштів для банків (пасивами) є поточні чекові депозити, строкові депозити і недепозитні джерела (позики від інших банків і бізнесових струк­тур, позики від Федеральної резервної системи і акціонерний капітал). Напрями використання коштів банку (активи) охоп­люють готівку і резерви, кре­дити, цінні папери, вклади в інші банки, а також інші активи. Власний капітал банку дорівнює різниці між активами і пасивами.
3. Проблема морального ризику в бан­ківництві виникає внаслідок того, що банкіри мають доступ до приватної інформації, яка невідома вкладникам та іншим інвесторам. Банкіри можуть мати намір здійснювати більш ризикові інвестиції з коштами інших осіб, ніж зі своїми власними. «Амортизаційні подушки» у вигляді власного або акціонерно­го капіталу узгоджують наміри банкірів

з інтересами постачальників коштів і знижують моральний ризик.
4. Структура пасивів і активів значно змінилася впродовж останніх 30-ти років. Щодо пасивів, то у 1990-х роках поточні чекові депозити набули меншого значення як джерела коштів. Більшу увагу банки надають таким джерелам, як оборотні депозитні сертифікати та одноденні позики. Щодо активів, то значення кредитів зросло порівняно з придбанням банками ринкових цінних паперів.
5. Традиційно банківські кредити є менш ліквідними, ніж пасиви банку, що призводить до виникнення проблеми ліквідності. Для уникнення необхідності продажу кредитів із втратами внаслідок непередбачуваних великих вилучень депозитів вкладниками, банки зберігають резерви у вигляді готівки, короткострокових ринкових цінних паперів або у їхній комбінації. Незважаючи на простоту, стратегія резервування є неприбутковою. Тому банки використовують різні методи управління активами і пасивами.

6. Банки піддаються кредитному ризику або ризику того, що позичальники будуть неспроможні виплатити основну суму боргу разом із процентами. Коли позичальник виявиться фінансово неспроможним, банки зазнають втрат. Банки розв’язують пробле­му кредитного ризику шляхом збирання інформації, здійснення моніторингу діяльності позичальників, а також через диверсифікацію своїх кредитних портфелів.
7. Процентний ризик — це ризик зміни власного капіталу банків, який виникає внаслідок коливання ринкових процентних ставок.  Показник дюрації

надає можливість фінансовим установам порівнювати чутливість вартості різних видів активів і пасивів до зміни процентної ставки. До стратегій зі зниження процентного ризику належить використання зобов’язань із плаваючою процентною ставкою, фінансові ф’ю­черси, опціони і угоди своп.
8. Окрім традиційної діяльності із залучення депозитів і надання кредитів, банки активно вдаються до позабалансових видів діяльності. Вони отримують дохід у вигляді комісійних від торгівлі фінансовими інструментами та використання переваг у зниженні інформаційних витрат для своїх клієнтів.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ

1. Чому пасиви банків називають джерелами їхніх коштів, а активи — використанням коштів?
2. Які послуги надають банки заощад­никам і позичальникам як фінансові посередники?
3. Які головні переваги банків порівняно з іншими посередниками у залученні коштів від дрібних заощадників?
4. Що таке запозичення? Чому банки вдаються до запозичень?
5. Як функціонує ринок федеральних коштів? Яка різниця між кредитами на цьо­му ринку й угодами зворотного викупу?
6. Чому органи державного регулювання та платники податків вимагають від банків володіння великим власним капіталом?
7. Опишіть три види ризиків, які постають перед банками.

8. Як банки намагаються знизити кредитний ризик?
9. Як банки визначають процентну ставку за кредит?
10. Як діє банк, коли якийсь із його позичальників видається фінансово неспроможним? Що він робить, коли цей позичальник дійсно не виконає своїх зобов’язань щодо кредиту?
11. Які цілі управління активами і пасивами? Що роблять банки для досягнення цих цілей?
12. Що таке кредити з плаваючими процентними ставками? Як вони допомагають банкам знизити процентний ризик?
13. Які головні види позабалансової діяльності банків ви знаєте? Чому останнім часом банки почали більше вдаватися до цих видів діяльності, а мен­ше — до традиційного банківництва?

АНАЛІТИЧНІ ЗАВДАННЯ

1. Якби банкам дозволили купувати значні частки власності компаній, котрим вони надають кредити, то це посилило б чи послабило проблему морального ризику у фінансовій си-
стемі?

2. Припустимо, що всі позичальники мають можливість залучати кошти через ринки цінних паперів (наприклад, шляхом емісії акцій чи облігацій). Чи виконували б тоді банки якусь економіч­ну функцію? Поясніть.

3. У країнах, що розвиваються, де не розвинуті ринки короткострокових фінансових інструментів, заощадники намагаються скеровувати більше своїх коштів на депозити в банки, ніж у країнах, де фінансові ринки активно функціонують. Поясніть.
4. Припустимо, що банк використовує поточні чекові депозити для фінансування неліквідних кредитів. Якщо банк не володіє приватною інформацією про позичальників, чи збанкрутує цей банк унаслідок ризику ліквідності? Чому? Що буде в тому випадку, якщо банк володіє важливою приватною інформацією про якість свого портфеля активів?
5. Припустимо, що всі банки неефективно управляють ризиком процентної ставки, відтак ринкові процентні ставки зростають і стають нестабільними. Що, на вашу думку, станеться з вартістю акціонерного капіталу в банківській галузі та з кількістю банкрутств банків?
6. Чому банки вітають зниження резервних вимог? Чи має значення зниження резервних вимог для банку, який добровільно зберігає резерви для здійснення розрахунків більші від обов’яз­кових резервів?
7. Припустимо, що банк А продає цінні папери банку Б на суму 10 млн дол. США. Покажіть, як вплине ця операція на баланс обох банків.
8. Припустимо, що Енн, яка має рахунок у банку First Bank, виписала чек на суму 1000 дол. США Білові, який має рахунок у банку Mellon. Коли чек інкасовано, як зміняться баланси банків First і Mellon?
9. Припустимо, що First Bank має 34 млн дол. США поточних чекових депозитів, а Second Bank — 47 млн дол. США. Обов’язкові резервні вимоги на поточні чекові депозити становлять 10 %. Якщо First Bank має 4 млн дол. США резервів, а Second Bank — 5 млн дол. США резервів, якими будуть надлишкові резерви кожного банку? Тепер припустимо, що клієнт First Bank виписав чек на 1 млн дол. США брокеру з

нерухомості, котрий вклав його у Second Bank. Якими будуть надлишкові резерви кожного з банків після інкасації цього чека?
10. Припустимо, що ви розглядаєте можливість інвестування (або здійснення великого депозиту) у банк, який отримує вищі прибутки, ніж інші. Ви довідалися, що прибутки є високими через те, що банк володіє невеликим акціонерним капіталом і зберігає майже 100 % своїх активів у вигляді кредитів та обов’язкових резервів. Чи станете ви інвестором або вкладником такого банку?
11. На початку 1970-х років ощадні установи володіли активами здебільшого у вигляді довгострокових заставних під нерухомість і пасивами у вигляді поточних чекових депозитів та строкових депозитів з коротким терміном виплати. Як ви гадаєте, що трапилося з вартістю цих установ, коли в середині та наприкінці 1970-х років процентні ставки різко зросли? Відповідаючи на це запитання, використайте показник, який є вимірником чутливості активів і пасивів до процентної ставки.
12. Складіть баланс банку, який володіє 20 млн дол. США у вигляді резервів, 40 млн дол. США у вигляді цінних паперів, 140 млн дол. США у вигляді кредитів, 150 млн дол. США у вигляді депозитів і 50 млн дол. США акціонерного капіталу. Якими є надлишкові резерви банку, якщо обов’язкові резервні вимоги становлять 10 % від депозитів? Припустимо, що за допомогою чеків із цього бан­ку було знято 10 млн дол. США. Покажіть, як виглядатиме після цього баланс. Якими будуть надлишкові резерви банку? Яку суму банк змушений буде взяти у позику? Припустимо, банк позичає половину недостатньої суми резервів на ринку федеральних коштів, а іншу половину — у Федеральної резервної системи. Як тепер виглядатиме баланс банку?
13. Якби ви були банкіром і очікували зростання процентної ставки, то що б ви намагалися зробити з портфелем свого банку?

Питання 1 та 2 стосуються
додатка до цього розділу:
1. Обчисліть дюрацію активу, який через рік приносить номінальний дохід 1100 дол. США, через два роки — 1210 дол. США, а через три роки — 1321 дол. США. Процентна ставка становить 10 %.

Наскільки зміниться ринкова вартість активу, якщо процентна ставка зросте з 10 % до 12 %.
2. Обчисліть розрив дюрації для банку, який володіє активами на суму 100 млн дол. США з дюрацією 13 і пасивами — 93 млн дол. США з дюрацією 7.

РОБОТА ЗІ СТАТИСТИЧНИМИ ДАНИМИ

1. Журнал Federal Reserve Bulletin містить таблицю під назвою «Дебет бан­ків та оборот депозитів», що подає цікаву інформацію про банки. Використовуючи цю таблицю, порівняйте вели­чину грошей, які проходять у вигляді депозитів до запитання, та оборотність цих депозитів у провідних банках Нью-Йорка та інших банках. Який важливий висновок можна зробити про платіжну систему США, аналізуючи ці дані? Чому, на вашу думку, оборот депозитів є таким високим у Нью-Йорку?

2. Знайдіть у Federal Reserve Bulletin таблицю, що містить дані про активи і пасиви комерційних банків. Яка найбільша категорія кредитів, що надається банками? Що є найбільшим джерелом депозитів? Обчисліть загальний розмір резервів банків (резерви у федеральних резервних банках плюс готівка) і вартість інвестицій у цінні папери. Якою є ця сума порівняно із загальною вартістю коштів на операційних рахунках?

ДОДАТОК:
ВИМІРЮВАННЯ ДЮРАЦІЇ БАНКІВСЬКИХ АКТИВІВ І ПАСИВІВ

Для вимірювання процентного ризику банкові необхідно порівняти чутливість до зміни процентної ставки вартості різних активів і пасивів. Для цього фінансисти використовують такий показник як дюрація. Дюрація вимірює еластичність ринкової вартості активу (пасиву) щодо зміни процентної ставки.
Дюрація — це зважена сума термінів виплати за фінансовий інструмент, де вагові коефіцієнти дорівнюють відношенню теперішньої вартості платежів до теперішньої вартості активу або пасиву. Якщо позначити теперішню вартість платежу в період t через PVt, то ринкова вартість MV інструменту з терміном погашення T дорівнюватиме:
,
а дюрація d:
.                                         (13A.1)
Наступний етап аналізу дасть можливість зрозуміти, чому показник дюрації широко використовують для вимірювання ступеня реагування вартості активів на зміну ринкових процентних ставок. Зміну ринкової вартості активу або пасиву можна обчислити за формулою:
,                                    (13A.2)
де i — ринкова процентна ставка, а зв’язок між процентною ставкою та ринковою вартістю від’ємний. Дюрація d характеризує ступінь цього зв’язку. Для інструментів з великою дюрацією (тобто з більшими платіжними потоками у майбутньому, ніж у початкових періодах) вплив зміни процентної ставки на ринкову вартість буде більшим, ніж на інструменти з меншою дюрацією.
Тепер ми можемо визначити вплив зміни процентної ставки на величину власного капіталу банку. Оскільки власний капітал (NW) — це різниця між активами (A) і пасивами (L) банку, ми отримаємо формулу:
.
Якщо у рівнянні (13А.2) ринкову вартість почергово замінити на пасиви і активи, то отримаємо:
                                       (13A.3)
і
,                                        (13A.4)
де dA і dL — показники дюрації активів і пасивів відповідно. Отже:
.                               (13A.5)
Вираз у перших дужках являє собою розрив (геп) дюрації, помножений на величину активів A. Тобто
.                                     (13A.6)
Стратегії використання показника розриву дюрації для управління банком розглядалися у цьому розділі.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2017 BPK Group.