лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

Гроші, фінансова система та економіка

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

ЧАСТИНА

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Фінансові інститути

 

У частині 4 ми зосередимо увагу на ролі, яку відіграють фінансові інститути в економіці (у переміщенні коштів між заощадниками і позичальниками, забезпеченні розподілу ризику й ліквідності та надання інформаційних послуг), а також проаналі­зуємо зміну їхньої ролі з перебігом часу. Спочатку, в розділі 12, буде представлено фінансові інститути: інвестиційні банки, брокерські фірми, організовані біржі, взаємні фонди, фінансові компанії, страхові компанії, пен­сійні фонди, комерційні банки, ощадні установи, кредитні спілки, а також державні фінансові установи. Ми побачимо, які проблеми виникають у кожного з цих інститутів в умовах конкуренції, як вони розв’язують ці проблеми і які зміни чекають на них у майбутньому.
Найбільшу увагу буде приділено банкам, що є найбільшими посередниками і відіграють головну роль у платіжній системі. У розділі 13 ідеться про діяльність банківських установ, що забезпечує отримання прибутку, а також про проблеми, які виникають у банків у зв’язку з ризиком у депозитній та кредитній діяльності. У розділі 14 розглянуто чинники, котрі впливають на розвиток банківництва у США та інших країнах; багато цих чинників пов’язані з державним регулюванням. У розділі 15 вивчається регулювання діяльності фінансових інституцій за схемою: криза, регулювання, реагування фінансової системи, відповідні дії регулюючих органів. Ми вивчаємо цю проблему за такою схемою: регулятивна діяльність кредитора останньої інстанції, обмеження щодо конкуренції та страхування депозитів. У розділі 16, останньому розділі частини 4, мова йде про функціонування нових ринків, що створюються міжнародними банками, і про те, як регулюючі дії впливають на міжнародні банківські послуги.

 

 


РОЗДІЛ

Чим займаються
фінансові інститути?

Кінець 1990-х років став періодом випробувань для фінансових інститутів. Конкуренція, некваліфікований менеджмент і низка невдалих рішень спричинили занепад багатьох ощадних установ та банків на початку 1990-х років. Чимало банків, які вистояли, злились для розширення ринку та зниження витрат шляхом економії від масштабу. Так, у 1995 р. внаслідок злиття банки-гіганти Chase та Chemical утворили найбільший у США банк. У 1998 р. злиття банків Citicorp та Travelers, Bank America та NationsBank, Deutsche Bank та Bankers Trust привело до утворення ще більших установ. Нові закони, ухвалені Конгресом у 1994—1995 роках, дали старт новому етапу конкуренції між банками та іншими фінансовими інститутами. У 1994 р. Melon Bank придбав Dreyfus — провідний взаємний фонд; злиття у 1998 р. банків Citіcorp та Travelers спричинило утворення фінансового супермаркету. Всі ці зміни розмили відмінності між різними видами фінансових інституцій, створюючи для них нові можливості із започаткування або поліпшення послуг позичальникам та заощадникам. Справді, три найбільших у світі за активами фінансові інститути 2000 р. — Deutsche Bank, Bank of Tokio Mitsubishi та Citigroup — активно надають переважну більшість фінансових послуг.
У частині 4, і в цьому розділі зокрема, аналізується роль фінансових інститутів у фінансовій системі. Щоб зрозуміти зміни, які відбулись і які відбуваються, ми визначимо традиційні ролі таких організацій фінансової системи:
1) інститути ринку цінних паперів: інвестиційні банки, брокерські фірми та організовані біржі;
2) інвестиційні установи: взаємні фонди і фінансові компанії;
3) контрактні заощаджувальні інститути: страхові компанії та пенсійні фонди;
4) депозитні установи: комерційні банки, ощадні установи, кредитні спілки;
5) державні фінансові установи.
Незважаючи на те, що інститути ринку цінних паперів не належать до фінансових посередників, ми також охоплюємо їх в обговоренні фінансових інститутів, тому що вони сприяють взаємодії заощадників і позичальників у межах фінансової системи. У цьому розділі ми зосередимо увагу на проблемах розподілу ризику і забезпечення ліквідності, на інформаційних функціях фінансових інститутів та на їхній ролі у взаємодії заощадників і позичальників. Ми також обговоримо проблеми, які виникають перед кожною з цих інституцій, та вкажемо на шляхи їх розв’язання.
Фінансові посередники управляють величезною кількістю активів фінансової системи. У таблиці 12.1 представлено динаміку зміни частки активів кожного з посередників за останні 40 років. Ці зміни пов’язані з загостренням конкуренції, державним регулюванням та фінансовими інноваціями, про що мова йтиме пізніше. Ми зможемо зрозуміти причини та наслідки змін лише тоді, коли проаналізуємо роль кожної з цих установ. Цей розділ містить саме таку інформацію і дає аналіз головних регулюючих та конкурентних змін у середовищі кожної з цих інституцій — змін, які зумовлюють їх адаптацію, або пропозицію нових продуктів заощадникам та позичальникам, або зміну стратегії діяльності.

Таблиця 12.1.

ФІНАНСОВІ ПОСЕРЕДНИКИ У США*

Тип

Активи
(млрд дол.)
2000

% від загальної вартості
активів посередників

1960

1970

1980

1990

2000

Взаємні фонди

 

 

 

 

 

 

Взаємні фонди грошового ринку

1698

0,0

0,0

1,8

4,4

5,7

Інші взаємні фонди

4988

2,9

3,5

1,6

5,7

16,6

Фінансові компанії

1071

4,7

4,7

4,9

5,4

3,6

Страхові компанії

 

 

 

 

 

 

Компанії зі страхування життя

3199

19,4

14,8

11,0

12,1

10,7

Компанії зі страхування
майна та здоров’я


895


4,4


3,7


4,3


4,7


3,0

Пенсійні фонди

 

 

 

 

 

 

Приватні пенсійні фонди

5129

6,3

8,1

12,0

14,4

17,1

Державні та муніципальні
пенсійні фонди


3034


3,3


4,4


4,7


6,5


10,1

Депозитні установи

 

 

 

 

 

 

Комерційні банки

6344

38,2

37,2

35,7

29,3

21,2

Ощадні установи

1303

18,8

18,8

18,8

12,1

4,3

Кредитні спілки

435

1,1

1,4

1,5

1,9

1,5

Державні фінансові установи

1883

1,0

3,4

4,2

3,7

6,3

Усього

30 трлн дол.

 

 

 

 

 

* Станом на 30 вересня 2000 р.
Джерело: Board of Governors of the Federal Reserve System, Flow of Funds Accounts: Flows and Outstan­dings, December 8, 2000.

ІНСТИТУТИ РИНКУ ЦІННИХ ПАПЕРІВ
Інститути ринку цінних паперів, зокрема, інвестиційні банки, брокери та дилери, організовані біржі, роблять свій внесок у підвищення ефективності фінансових ринків. Ці інститути знижують витрати, пов’язані із взаємодією заощадників та позичальників, а також забезпечують розподіл ризику, ліквідність та інформаційні послуги, що дає змогу фінансовим ринкам діяти злагоджено. У свою чергу, ринки, які функціонують ефективно, генерують через ціни інформацію для своїх учасників і допомагають інвесторам приймати виважені рішення щодо формування портфеля. Інституції ринку цінних паперів не належать до фінансових посередників, тому що вони не залучають коштів заощадників з подальшою передачею їх позичальникам для інвестування. Вони лише полегшують інвесторам пошук відповідних позичальників та знижують для позичальників вартість залучення коштів.
Ми аналізуватимемо діяльність інституцій ринку цінних паперів у два етапи. Спочатку покажемо, як інвестиційні банки збирають інформацію і допомагають позичальникам залучати кошти на первинних ринках акцій та боргових зобов’язань. Потім проаналізуємо роль брокерів, дилерів та організованих бірж у забезпеченні ліквідності на вторинних ринках. Ліквідні вторинні ринки забезпечують заощадників та позичальників інформацією, а також надають заощадникам послуги з розподілу ризику.
Інформація: інвестиційне банківництво
Андерайтинг. Інвестиційні банки допомагають підприємствам залучати капітал на первинних ринках і дають поради щодо найкращого способу його залучення (через емісію акцій чи укладання боргових угод). Одним із шляхів отримання доходу інвестиційними банками є андерайтинг нових випусків акцій та облігацій фірм. Передплатники сплачують фірмам-емітентам вартість їхніх акцій за певною гарантованою ціною, і перепродують їх за вищою ціною, отримуючи прибуток, який називають спредом. В обмін на цей спред інвестиційний банк, що здійснює андерайтинг, бере на себе ризик, пов’язаний із виникненням ситуації, коли не всі цінні папери вдається перепродати інвесторам.
Крім андерайтингу, можуть існувати інші умови продажу акцій інвестиційними банками. Наприклад, інвестиційний банк може не погодитися гарантувати ціну купівлі нових високоризикових акцій. Ризик коливання цін змушує інвестиційні банки обережно ставитись до сталих угод з фірмою-емітентом. Замість гарантування ціни інвестиційний банк може продавати акції за принципом «усе або нічого». У цьому випадку компанія-емітент акцій нічого не отримує доти, доки інвестиційний банк не продасть усіх акцій за запропонованою ціною. Інший шлях, який називають методом «найкращих зусиль», дає змогу інвестиційному банкові не давати жодних гарантій, а продавати інвесторам стільки акцій, скільки можливо.
У випадку відносно невеликої емісії акцій передплата може бути здійснена лише одним інвестиційним банком, у той час як великі тиражі продаються групою інвестиційних банків-передплатників, яких називають синдикатами. У випадку синдикатів провідний інвестиційний банк виступає менеджером і отримує частину спреду. Решта спреду розподіляється між членами синдикату, які купують акції, та брокерськими фірмами, які розповсюджують їх. Інвестиційні банки розміщують новий випуск акцій серед інвестиційних інвесторів (таких, як пенсійні фонди чи страхові компанії) або індивідуальних інвесторів через рекламні оголошення в газеті The Wall Street Journal. Серед провідних передплатників можна виділити найвідоміші фірми, що займаються цінними паперами, такі, як Merrill Lynch, Goldman Sachs та CS First Boston.
Передплата знижує інформаційні витрати кредиторів та позичальників, тому що інвестиційні банки передають свою репутацію фірмам, за яких вони підписуються. Передплатники надають інвесторам упевненості у новому випуску акцій. Крім того, закон вимагає від емітента цінних паперів оприлюднення інформації про акції та облігації з метою інформування інвесторів про ризик та запобігання крадіжкам. У США публічний випуск акцій повинен реєструватись у Комісії з цінних паперів та бірж (SEC) — федеральний державний регулюючий орган, створений згідно з Актом про цінні папери та біржі 1933—1934 років у відповідь на  скандальні випадки передплати у 1920-х роках. Фірми, які випускають цінні папери, повинні надавати у SEC проспект з інформацією для оприлюднення про довгострокові емісії цінних паперів, які підлягають публічному продажу.
Упродовж 1980-х років ризик, пов’язаний із передплатою випуску облігацій, унаслідок значних коливань процентної ставки зріс. Водночас знизилася плата за право передплати. Це сталося значною мірою внаслідок дії Правила 415 SEC, яке дозволяє фірмам реєструвати новий випуск цінних паперів у SEC, а потім чекати аж два роки на їх продаж. Упродовж очікуваного періоду емітент може продавати цінні папери, якщо плата за передплату є невисокою і, отже, це стимулює конкурен­цію. Інший спосіб, за якого Правило 415 сприяє підвищенню конкурентності між передплатниками, полягає у дозволі емітентам вибирати передплатника після реєстрації, що надає фірмі більшої гнучкості у переговорах з інвестиційними банками. У середині 1980-х років можливість ведення таких переговорів призвела до зниження доходу передплатників у вигляді плати за передплату, що змусило їх вдаватись до спекулятивних операцій з облігаціями з метою отримання додаткового доходу.
Останні тенденції. Упродовж 1980-х років інвестиційні банки займалися також здійсненням корпоративної реструктуризації, злиттям та придбанням компаній, унаслідок чого переважна частина капіталу фірм була придбана з ризиковими облігаціями. Фінансисти використовували інвестиційні банки для купівлі великої кількості ризикових боргових зобов’язань через ганчір’яні облігації з рейтингом нижчим, ніж Ваа (Moody’s Investor Service) або ВВВ (Standard & Poor’s). Майкл Мілкен з Drexel Burnham Lambert допоміг у розвитку ліквідного вторинного ринку цих цінних паперів. Drexel Burnham разом з іншими провідними передплатниками, такими, як Merrill Lynch, Goldman Sachs та First Boston і Lehman Brothers, допомогли фінансистам залучити великі суми грошей через ганчір’яні облігації (у 1990 р. Drexel Burnham потрапив до списку банкрутів). Також у 1980-ті роки інвестиційні банки вдалися до комерційного банківництва, тобто вони, ризикуючи власними коштами, інвестували у фірми, які перебували у стані реструктуризації.
У 1990-ті роки інвестиційні банки стали фахівцями з делевереджингу, допомагаючи фірмам залучати кошти на ринках з метою зниження боргового тягаря. Крім того, прибутки від торгівлі та плата за управління коштами клієнтів та від консультаційної діяльності є важливішими джерелами доходів інвестиційних банків. Оскільки головний вид діяльності інвестиційних банків — передплата — став менш прибутковим, їхній успіх у наданні послуг заощадникам та позичальникам дозволив їм залишитися потужним чинником у взаємодії заощадників з фірмами, які ведуть пошук джерел зовнішнього фінансування. Нові центри зростання для інвестиційних банків у новому сторіччі частково знаходяться на території Європи, де реструктуризація перебуває на етапі піднесення.
 


КОНТРОЛЬНЕ ЗАПИТАННЯ

Чому багато емітентів акцій та облігацій вдаються до послуг передплатників? Успішні передплатники мають досвід у збиранні інформації про фінансовий ринок та надають її своїм клієнтам. Ін-
вестиційні банки нагромаджують інформацію про фірми-емітенти, а також ставлять свою власну репутацію на кін поряд з акціями, які вони передплачують. Індосамент інвестиційного банку особливо цінний для емітентів, які більше відомі провідним інвестиційним банківським фірмам, а не дрібним інвесторам.
Ліквідність та розподіл ризику: вторинні ринки
Можливість за невисокою вартістю купувати і продавати цінні папери після їх пер­винної емісії підвищує ліквідність акцій, облігацій та інших фінансових інструментів. Наприклад, заощадник може не захотіти купувати акції корпорації Solidstate, якщо не буде впевнений у можливості продати їх у разі виникнення потреби в грошах. Імовірно він вдасться до іншого виду інвестицій, такого, як депозит у банку, де можна простіше отримати готівку. Наявність місць для легкого конвертування цінних паперів у готівку підвищує ліквідність останніх. Цю роль відіграють вторинні ринки.
Брокери і дилери. Брокери і дилери забезпечують обмін цінних паперів на фінансових ринках, виявляючи покупців для продавців, які хочуть конвертувати свої цінні папери у готівку. Зменшення часу і витрат, необхідних для взаємодії покупців і продавців на вторинних ринках, поліпшує ліквідність цих ринків. Брокери отримують свої комісійні, поєднуючи кінцевих покупців і продавців на конкретному ринку. Дилери ж самі торгують з кінцевими покупцями і продавцями. Вони володіють запасом цінних паперів і продають їх за ціною, вищою, ніж купили, отримуючи спред між ціною продавця і ціною покупця. Найбільші фірми на ринку цінних паперів, такі, як Merrill Lynch, працюють і як брокери, і як дилери (і досить часто як інвестиційні банки також). Успіх таких “брокерів-дилерів” зростає і знижується разом зі зміною цін акцій і облігацій, а також з можливостями торгівлі. Їхні прибутки були доволі високими в середині 1980-х років, до 1990-го р. впали до нуля, повернулись до високого рівня упродовж другої половини 1990-х років і впали знов у 2000 р.
Для підвищення ліквідності послуг брокерів та дилерів SEC чітко регулює їхню діяльність з метою забезпечення оприлюднення інформації, запобігання крадіжкам, а також обмеження торгівлі, яка базується на інформації інсайдера. Інформація інсайдера доступна особам усередині організації або її структурних підрозділів під час угоди (скажімо, члени двох фірм залучені до переговорів щодо злиття), але недоступна загальній громадськості. З 1930-х років до 1975 р. SEC також здійснювала регулювання брокерських комісійних. З 1975 р., унаслідок посилення конкуренції, інвестори (особливо великі інституційні інвестори та індивідуальні інвестори, які вдаються до послуг дисконтних брокерів) сплачують значно нижчі комісійні. Отже, ліквідність на вторинних ринках підвищилась. Дисконтні брокери, такі, як Charles Schwab, стягують низькі комісійні, але надають меншу кількість послуг (наприклад, вони не мають бібліотек з інформацією про інвестиції і забезпечують мінімальну кількість консультацій), ніж ті, що їх надають повносервісні фірми, такі, як Merrill Lynch. Обсяги торгівлі значно зросли після зниження комісійних у 1975 р. Аналогічно скасування регулювання комісійних в Англії в 1986 р. (відоме як «биґ бенг»), у Канаді (1983 р.), Австралії (1984 р.), Франції (1988 р.), Нідерландах (1990 р.), Японії (починаючи з 1998 р.) значно розширило обсяги торгівлі.
Біржі. Цінними паперами можна торгувати двома способами: на біржах або на позабіржових ринках. Біржа — це місце, на якому торгують цінними паперами. За своєю суттю, біржа — це інституція, яка забезпечує аукційну торгівлю цінними паперами: активи купують за найнижчою із запропонованих ціною і продають тому, хто запропонував найвищу ціну. Біржі не встановлюють цін, але забезпечують мож­ливість покупцям і продавцям фінансових ринків здійснювати торгівлю анонімно, знижуючи інформаційні витрати для заощадників.
Найвідомішими біржами США є Нью-йоркська фондова біржа (NYSE) та Американська фондова біржа (AMEX) у Нью-Йорку. Існують також різноманітні регіональні біржі. Біржі разом з SEC регулюють торговельну діяльність і забороняють торгівлю інсайдерів. У світі налічують 142 біржі. Серед найстаріших та найвідоміших (із роками формального заснування) — Лондонська (1773 р.), Паризька (1802 р.), Токійська (1818 р.), Сіднейська (1872 р.). Із запровадженням у 1999 р. в Європі грошової одиниці євро, багато аналітиків передбачали об’єднання бірж Європи. Це почали робити у 1998 р. Лондонська та Франкфуртська біржі. Процес суперечливого злиття London Stock Exchange і Frankfurt’s Deutsche Borse мав декілька поворотів і супроводжувався упродовж 2000 р. розвідками щодо можливого злиття з боку інших бірж. Незалежно одна від одної Брюсельська, Паризька та Амстердамська фондові біржі оголосили про свій намір щодо злиття у 2000 р.
Розмір фірми-емітента визначає біржу, на якій акція буде котируватися. Цінні папери найстаріших і найбільших фірм США допущені до обігу на NYSE, менш відомих фірм — на AMEX, а акціями найменших та наймолодших фірм здебільшого торгують на позабіржовому ринку, який ми згодом розглянемо.
На Нью-йоркській фондовій біржі зведення покупців і продавців відбувається в операційну залі біржі брокерами-дилерами, яких називають спеціалістами. Кожен спеціаліст відповідає за одну або декілька акцій. Наприклад, припустимо, що ви робите замовлення на 100 акцій компанії General Motors. Ваш брокер надсилає замовлення спеціа­лісту, який спеціалізується на акціях цієї компанії. Діючи як брокер, спеціаліст зіставляє замовлення на купівлю і продаж з однаковою ціною. Потім уже як дилер використовує запас акцій, щоб звести ваше замовлення на купівлю з чиїмось замовленням на продаж. Загалом система спеціалістів працює досить добре, однак вона може призвести до хиткого ринку в період паніки, що сталася під час кризи фондового ринку 19 жовтня 1987 р.
Позабіржова торгівля. Брокери-дилери також зводять покупців і продавців на ринках позабіржової торгівлі (ОТС), де торгівля здійснюється за допомогою телефону та комп’ютерної мережі. Торгівля на ОТС бурхливо зростала завдяки розвиткові ком­п’ютерних технологій. Торговці перебувають у курсі подій на ринку, стежачи за поведінкою акцій на моніторах своїх комп’ютерів. Згідно з поправкою до Закону про цінні папери від 1975 р. SEC прискорив розвиток єдиного механізму торгівлі цінними паперами — «Національної ринкової системи». Брокери-дилери, які є членами системи, регулюють свою діяльність через Національну асоціацію фондових дилерів (NASD). «Національна ринкова система» забезпечує комп’ю­теризоване визначення курсів цінних паперів через систему Автоматизованого котирування національної системи фондових дилерів (NASDAQ), створену в 1971 р. У листопаді 1998 р. NASD і AMEX злились в одну фірму із повноваженнями аукційної та позабіржової торгівлі. За межами США біржа Frankfurt’s Neuer Markt з часу свого заснування (1997 р.) вела успішну діяльність із залучення на ринок молодих німецьких фірм. У свою чергу NASDAQ створила невелику філію EASDAQ — розміщену в Брюселі біржу, засновану в 1996 р. як «NASDAQ для Європи».


З ФІНАНСОВИХ НОВИН…

«Надмогильна плита»
для чогось нового?

Щоб дізнатися про головні фінансові пропозиції інвестиційних банків, необхідно звернутись до газети The Wall Street Journal. Оголошення про цінні папери, що пропонуються до продажу, яке називають «надмогильною плитою», містить інформацію про обсяг та ціну емісії,  а  також  про  залучені

 

інвестиційні банки. На оголошенні, зображеному тут, CS First Boston та Merrill Lynch, добре відомі інвестиційні банківські фірми здійснюють продаж 12 075 000 акцій компанії Garmin.
Частину акцій буде продано інозем-
ним інвесторам через закордонні філії інвестиційних банківських фірм. Це підкреслює важливість міжнародних запозичень та кредитів у сучасній фінансовій системі.

 

 

New Issue                                                                                                                                          December
12,075,000 Shares

Common Shares

Price $14 Per Share

The Nasdaq National Market symbol is GRMN

Joint Book-Running Managers

Credit Suisse First Boston                                                            Merrill Lynch & Co.
Copies of the Prospectus may be obtained in any State or jurisdiction in which this announcement is circulated from only such of the undersigned or other dealers or brokers as may lawfully offer these securities in such State or jurisdiction.
10,263,750 Shares
The above shares were underwritten by the following group of U.S. Underwriters.

Credit Suisse first Boston                                                             Merrill Lynch & Co.
Salomon Smith Barney

Banc of America Securities LLC    CIBC World Markets    Goldman, Sachs & Co.    ING Barings

Invemed Associates, Inc.    Prudential VolpeTechnology Group   UBS Warburg LLC    Wit SoundView
A unit of Prudential Securities
Robert W. Baird & Co.    Edward D. Jones & Co., L.P.    Legg Mason Wood Walker    McDonald Investments Inc.
Incorporated
Sanders Morris Harris   C.E. Unterberg, Towbin  Utendahl capital Partners, L.P.  H.C. Wainwright & Co., Inc.
___________

1,811,250 Shares
The above shares were underwritten by the following international Managers.

Merrill Lynch International                                                          Credit Suisse First Boston
Salomon Smith Barney

 

 

 

Торгівля облігаціями. Ринок облігацій Казначейства США та цінних паперів інших американських урядових агентств є найліквіднішим у світі з невеликими спредами цін покупця-продавця. Водночас ринок для більшості індивідуальних облігацій є відносно неліквідним, за винятком облігацій провідних компаній (наприклад GM чи IBM). Облігаціями цих фірм, як правило, торгують на організованих біржах, таких, як NYSE. Переважний обсяг торгівлі корпоративними облігаціями на вторинному ринку здійснюється поза межами біржі. Внаслідок відносної неліквідності, спред покупця-продавця для корпоративних облігацій є вищим, ніж для цінних паперів уряду США (така сама ситуація притаманна ринкам облігацій Європи та Японії). Серед корпоративних облігацій, облігації з вищим рейтингом мають менший спред покупця-продавця, ніж облігації з низьким рейтингом.
Останні тенденції. Діяльність брокерів, дилерів та бірж підвищує рівень ліквідності вторинного ринку. У цілому світі ці організації зазнають змін унаслідок революції в комп’ютерних технологіях. Багато брокерів та дилерів пропонують ширші можливості застосування електронного зв’язку між інвесторами. Технологічні зміни вплинули також і на діяльність бірж. У 1971 р. на NYSE оберталось майже три чверті акцій, якими торгували на американських біржах, а в 1991 р. ця кількість становила лише половину загального обсягу обороту.
Електронні аукціони для великих покупців і продавців у комп’ютерній мережі за межами NYSE підвищили ліквідність унаслідок проведення торгів за нижчою вартістю. Конкуренція з боку електронної торгівлі знизила вартість місць на головних біржах наприкінці 1990-х років. За межами США електронна торгівля з’явилась на біржах Торонто, Парижа, Лондона, Брюселя, Мадрида, Сіднея та Копенгагена. Найновішим джерелом конкуренції для бірж усього світу стала е-торгівля в режимі «он лайн», яка забезпечує ефективні послуги, низькі витрати та можливість торгівлі в домашніх умовах.
Більшість аналітиків вважає, що електронна торгівля врешті-решт візьме гору над традиційною торгівлею в операційному залі фондової біржі, знижуючи впливовість індивідуальних бірж. У той час як традиційні біржі розраховують на особливу групу постачальників ліквідних ресурсів, які тісно пов’язані з біржею, будь-хто за наявності готівки та комп’ютера може забезпечити ліквідність на електронному ринку. Цей феномен проявляється в діяльності денних торговців, осіб, які ведуть електронну торгівлю, знижуючи прибутки традиційних брокерських фірм.
Флагман е-торгівлі у великих обсягах — електронна комунікаційна мережа (ЕCN) — змінює ринки акцій США. ЕCN — це нова система торгівлі акціями, яка використовує комп’ютерні програми для зведення (узгодження) замовлень купівлі та продажу, як правило, з нижчими трансакційними витратами, ніж у традиційних бірж. Цією системою користуються здебільшого інституційні інвестори. На початку 2001 р. ЕCN переважно обслуговувала учасників NASDAQ. Проте багато аналітиків вважає, що ЕCN у недалекому майбутньому стане важливим виконавцем операцій біржової торгівлі акціями.
ІНВЕСТИЦІЙНІ ІНСТИТУТИ
До інвестиційних інститутів, які залучають кошти для надання позик та купівлі цінних паперів, відносять взаємні фонди та фінансові компанії.
Взаємні фонди
Взаємні фонди — це фінансові посередники, що трансформують невеликі індивідуальні вимоги у диверсифіковані портфелі акцій, облігацій, заставних під нерухомість, інструментів грошового ринку шляхом об’єднання ресурсів багатьох малих заощадників.
Взаємні фонди отримують гроші заощадників через продаж паїв у портфелях фінансових активів і потім використовують кошти багатьох заощадників для підтримання і розширення цих портфелів. Взаємні фонди забезпечують заощадникам зниження трансакційних витрат. Замість купівлі великої кількості акцій, облігацій та інших фінансових інструментів індивідуально (кожна із власними трансакційними витратами) заощадник може купити всі акції у фонду за допомогою однієї операції. Взаємні фонди забезпечують розподіл ризику, пропонуючи диверсифікований портфель акцій, ліквідність, гарантуючи швидкий викуп акцій у заощадників. Більше того, компанія з управління коштів фонду — менеджер фонду (наприклад, Fidelity) — спеціалізується на збиранні інформації про різноманітні інвестиції.
У США формування галузі взаємних фондів бере початок з моменту заснування у березні 1924 р. Massachusetts Investors Trust (керованого корпорацією Massachusetts Financial Services, Inc). Маркетингова діяльність фонду наголошує на ролі взаємних фондів і спрямовується на використання коштів пенсійних заощаджень для формування диверсифікованого інвестиційного портфеля. Пізніше, у тому ж 1924 р., було організовано компанію State Street Investment Corporation, а в 1925 р. фірма Putnam Management Company представила свій Incorporated Investment Fund. Ці три інвестиційні менеджери і нині залишаються головними грав­цями в галузі взаємних фондів.
Види фондів. Взаємні фонди бувають закритого і відкритого типу. У випадку взаємних фондів закритого типу компанія з управління фонду випускає фіксовану кількість паїв без права повернення, які інвестори можуть потім продати на позабіржовому ринку як звичайні акції. Ціна таких паїв коливається залежно від вартості основних активів. Унаслідок різної ефективності управління фондом та неоднакової ліквідності акцій, паї фонду можуть продавати з дисконтом або премією, залежно від ринкової вартості основних активів. Більш типовими є взаємні фон­ди відкритого типу, які випускають акції з можливістю їх повернення за ціною, прив’язаною до базової вартості активів.
Більшість взаємних фондів називають некомісійними фондами, тому що вони отримують дохід у вигляді плати за управління (як правило, близько 0,5 % вартості активів), а не як комісійні з продажу. Комісійні фонди стягують комісійні з купівлі-продажу.
Найбільша категорія взаємних фондів з активами вартістю 4988 млрд дол. США у 2000 р. складалася з фондів, які надають права вимоги на портфель інструментів ринку капіталів, таких, як акції чи облігації. Великі компанії з управління взаємними фондами, наприклад, Fidelity, Vanguard та Dreyfus, пропонують різноманітні альтернативні фонди акцій та облігацій. Деякі фонди володіють широким набором акцій та облігацій, інші спеціалізуються на цінних паперах, випущених у певних галузях чи секторах, а ще одна група фондів, як індексні фонди, інвестує у фіксований ринковий кошик цінних паперів (скажімо, акції, які входять до переліку фірм S&P 500). Великі взаємні фонди також дуже часто пропонують фонди, що спеціалізуються на іноземних цінних паперах, допомагаючи у такий спосіб малим інвесторам стати учасниками іноземних фінансових ринків.
Найбільше зростання залучених коштів було у взаємних фондів грошового ринку, які володіють високоякісними короткостроковими активами, такими, як облігації Казначейства США, вкладні сертифікати, що передаються, та комерційні цінні папери. Почавши у 1975 р. лише з близько 8 % загального ринку взаємних фондів, ці фонди (які здебільшого пропонуються тими самими компаніями з управління фондів, які пропонують акції та облігації) охопили у 2000 р. понад 25 % цього ринку з вартістю активів 1698 млрд дол. США. Боргові інструменти, в які вкладають кошти ці фонди, мають короткий термін погашення, тому вартість їхніх активів коливається несуттєво. Отже, ці фонди забезпечують заощадників ліквідними рахунками, за кошти на яких виплачується ринкова процентна ставка. Більшість взаємних фондів грошового ринку дають змогу заощадникам виписувати на свої рахун­ки чеки на суму понад встановлений мінімум (наприклад, 500 дол. США).
Регулювання діяльності взаємних фондів. Значні збитки під час краху фондового ринку в 1929 р. змусили інвесторів вимагати регулювання діяльності взаємних фондів. Після прийняття у 1933 р. Закону про цінні папери, паї фондів повинні бути зареєстровані в SEC до продажу. Цей закон також вимагає оприлюднення інформації потенційним інвесторам про володіння портфелями, інвестиційну політику та цілі. Взаємним фондам заборонено рекламувати очікуваний рівень віддачі, хоча вони мають право на поширення інформації про свої минулі доходи. З 1933 р. Конгрес та SEC вносили поправки до законодавства з регулювання діяльності взаємних фондів декілька разів. Останні законодавчі акти також, в основному, спрямовані на забезпечення надійності оприлюднення інформації та запобігання шахрайству. Закон про інвестиційні компанії від 1940 р. поклав обов’язки регулювання діяльності взаємних фондів на SEC. Низка регулюючих заходів підвищила рівень конкуренції між взаємними фондами. Поправки до Закону про інвестиційні компанії, прийняті у 1970-х роках, стосувалися зниження комісійних стягнень з продажу, а Закон Ґарна-Санжермена від 1982 р. дозволив банкам відкривати депозитні рахунки грошового ринку.
На початку та в середині 1990-х років SEC внесла декілька пропозицій щодо найсуттєвіших змін у регулюванні діяльності взаємних фондів у США з 1940 р. — року прийняття Закону про інвестиційні компанії. Однією з пропозицій є вимога, щоб більшість директорів будь-якого індивідуального взаємного фонду була незалежною від спонсорів цього фонду, порівняно з 40 % директорів згідно з поперед­нім законом (такі компанії, як Fidelity чи Vanguard, управляють кількома різними фондами і, отже, є їхніми спонсорами). Головна мета полягає в обмеженні витрат на управління фондами, зокрема підвищення зарплатні менеджерам, які можуть голосувати самі за себе на засіданні ради директорів. Та ж сама пропозиція передбачала внесення поправки до Закону 1940 р. і встановлення обов’язкових вимог щодо підтримання рівня ліквідності взаємних фондів та ухвалення власниками паїв будь-яких змін інвестиційних цілей фонду. SEC також запропонувала дозволити іноземним взаємним фондам продавати свої паї в США, якщо законодавство країни, звідки походить цей фонд, надає такий самий захист інвесторам, що й американське законодавство. Ці пропозиції SEC зможуть значно розширити роль взаємних фондів як посередників.
Останні тенденції. Упродовж 1980-х і 1990-х років роль взаємних фондів на ринку капіталів значно зросла. У 1998 р. конкуренція між сотнями компаній з управління взаємними фондами надала можливість інвесторам робити вибір між тисячами фондів. У найближчі роки аналітики прогнозують суттєві зміни діяльності взаємних фондів. Здійснення значних інвестицій у технології з управління маркетингом та обліку інформації про інвесторів надасть помітну перевагу великим фірмам. На зламі сторіч імовірно буде менше, але великих, «сімей» взаємних фондів, поряд з якими існуватимуть менші фонди, які заповнять незайняті ніші. Зростання кількості самокерованих приватних пенсійних рахунків (таких, як плани IRA чи 401 (k)) стимулюватиме розвиток взаємних фондів. За межами США американські взаємні фонди успішно проклали шлях у Японію та Європу наприкінці 1990-х — на початку 2000-х років.

Фінансові компанії
Фінансові компанії — це посередники, які нагромаджують великі суми грошей через продаж комерційних паперів та інших цінних паперів. Ці кошти вони використовують, в основному, для невеликих позик домогосподарствам та фірмам. У 2000 р. фінансові компанії володіли активами, вартістю понад 1071 млрд дол. США. Перед тим, як надати позику, фінансові компанії змушені збирати інформацію про ризик невиконання зобов’язань позичальниками. Оскільки фінансові компанії не відкривають депозитних рахунків, як банки, федеральний уряд та уряди штатів у принципі не вбачають потреби в регулюванні їхньої діяльності, за винятком хіба що встановлених вимог до надання інформації позичальникам та запобігання шахрайству. Однак деякі штати регулюють умови кредитних контрактів фінансових компаній. Невисокий ступінь регулювання дає можливість фінансовим компаніям надавати «гнучкі» позики, які набагато краще відповідають конкретним потребам позичальників, ніж типові позики, що надаються інститутами, діяльність яких підлягає жорсткішому регулюванню.
Види фінансових компаній. Розрізняють три основні види фінансових компаній — фірми з фінансування споживачів, фірми з фінансування підприємств і фірми з фінансування торговельної діяльності. Компанії споживчого фінансування надають позики для купівлі автомобілів, меблів, побутової техніки, реконструкції будин­ків та рефінансування боргів домогосподарств. Клієнти фінансових компаній характеризуються вищим ризиком невиконання зобов’язань, ніж першокласні клієнти банків, тому для них установлюють вищі процентні ставки.
Компанії з фінансування підприємств беруть участь у факторингових операціях, тобто викуповують зі знижкою частину дебіторської заборгованості малих фірм. Фінансові компанії володіють цими активами аж до моменту їх сплати, відтак отримують прибуток. Наприклад, фінансова компанія Moneybags («Грошовий мішок») могла викупити частину дебіторської заборгованості компанії Axle Tire на суму 100 000 дол. США, заплативши 90 000 дол., що означатиме позику Axle на суму 90 000 дол. і дохід 10 000 дол., коли дебіторська заборгованість буде погашена. Axle Tire бажає продати свою заборгованість фірмі Moneybags, тому що потребує готівки для оплати праці або поповнення оборотних засобів, поки її клієнти не сплатять свої рахунки. Інший вид діяльності компаній з фінансування підприємств полягає у закупівлі дорогого обладнання (наприклад літаків) з наступним наданням їх у лізинг на фіксований термін. За такого виду діяльності, фінансові компанії спеціалізуються на збиранні інформації про вартість застави. Факторингові послуги здебільшого короткострокові, у той час як лізингові контракти можуть укладатися на п’ять і більше років.
Компанії з фінансування торговельної діяльності тісно пов’язані з фірмами, які виробляють і продають дорогі товари. Їхнє завдання полягає у сприянні діяльності відповідних виробників чи продавців. Наприклад, фірма General Motors Acceptance Corporation (GMAC) надає фінансові послуги  клієнтам, коли вони купують новий автомобіль компанії GM. Великі супермаркети (наприклад, Sears або J. C. Penney) випускають кредитні картки, за допомогою яких клієнти можуть оплачувати у цих магазинах свої покупки. Такий зручний вид кредиту є однією з форм стимулювання збуту виробників і продавців.
Останні тенденції. Упродовж 1980-х—1990-х років та на початку нового сторіччя значно зросла роль фінансових компаній у кредитуванні споживання та бізнесу. Багато аналітиків вважає, що фінансові компанії мають переваги у моніторингу вартості застави, що робить їх важливими суб’єктами у наданні позик для придбання товарів тривалого користування, сировини та матеріалів, а також обладнання фірм.
КОНТРАКТНІ ЗАОЩАДЖЕННЯ:
СТРАХОВІ КОМПАНІЇ
Деякі події можуть завдавати значних фінансових труднощів, наприклад, раптова хвороба, автомобільна аварія чи смерть одного з подружжя. Контрактні ощадні установи надають можливість індивідам: 1) купувати право перекладення ризику виникнення фінансових або інших труднощів на когось іншого; 2) заощаджувати для отримання пенсії. У цьому параграфі ми розглянемо діяльність першого виду контрактних ощадних установ — страхових компаній. Про другий вид — пенсійні фонди — йтиметься у наступному параграфі.
Страхові компанії — це фінансові посередники, що спеціалізуються на підписанні контрактів для захисту власників їхніх полісів від ризику фінансових втрат, пов’язаних з певними подіями. Страховики акумулюють кошти шляхом випуску полісів із зобов’язанням їх сплати за певних умов і надають ці кошти у позику. Імовірність виникнення фінансових труднощів змушує багатьох людей сплачувати страховим компаніям премії,за що страхова компанія бере ризик на себе. Наприклад, для страхування життя особа сплатить премію розміром 1000 дол. США, які страхова компанія надасть у позику одній із мереж готелів.
За доходами від премій такі американські страхові компанії, як Allstate, Aetna, Prudentіal, є найбільшими у світі страховиками, а дохід від премій страхових компаній США становить понад третину світового. Однак наприкінці 1990-х років спостерігається швидке зростання страхового забезпечення в Європі, Азії та нових рин­кових економіках Східної Європи.
Страхова галузь складається з двох секторів. Компанії зі страхування життя продають страхові поліси для захисту домогосподарств від втрати доходів унаслідок недієздатності, виходу на пенсію або смерті застрахованої особи. Компанії зі страхування майна та від нещасних випадків продають домогосподарствам і фірмам поліси для страхування від хвороб, крадіжок, пожеж, нещасних випадків та стихійних лих. Прибутковість страхових компаній значною мірою залежить від їхньої спроможності знижувати інформаційні витрати несприятливого вибору та морального ризику. Отже, перед тим, як детальніше аналізувати діяльність цих двох видів страхових компаній, необхідно розглянути, як страхові компанії знижують інформаційні витрати, пов’язані з наданням страхових послуг.
Принципи страхового менеджменту
У 2000 р. страхова галузь США управляла активами на суму майже 4,1 трлн дол. США. Страхові компанії отримують прибуток як різницю між сумою премій і страховими платежами та у формі доходу від інвестицій у підприємства. Ці інституції тривалий час були важливими учасниками фінансової системи, інвестуючи премії власників полісів на ринку капіталів, як правило, в акції, облігації, заставні під нерухомість та надаючи безпосередні позики фірмам, відомі як приватне розміщення.Страхові компанії фінансували розвиток промисловості США понад 150 років. Їхніми активами є інструменти ринку капіталів, а пасивами — страхові поліси.
Об’єднання ризику. Страхові компанії досить добре прогнозують, коли  і яку величину компенсації вимагатимуть заощадники, використовуючи закон великих чисел. З цього статистичного закону випливає, що хоча смерть, хвороби чи травми людини неможливо передбачити, однак середнє значення настання таких подій для великої кількості людей у принципі можна спрогнозувати. Отже, випустивши достатню кількість полісів, страхова компанія використовує об’єднання та диверсифікацію ризику для оцінки розміру резервів, необхідних для потенційних виплат страхових сум. Статистики, яких називають актуаріями, складають таблиці ймовір­ностей з метою передбачення ризику настання події для генеральної сукупності.
Проблеми страхових компаній. Страховий менеджмент — це не просто об’єднання ризику. Кожна страхова компанія має витрати, пов’язані з асиметричною інформацією, оскільки індивіди або фірми, які хочуть себе застрахувати, як правило, володіють інформацією, про яку не знають страхові компанії. Перед страховиками постають проблеми несприятливого вибору та морального ризику. Для страхової компанії несприятливий вибір виникає тоді, коли клієнтами, які найбільше зацікавлені в отриманні страховки, є ті, у кого ймовірність виникнення страхового випадку є найвищою. Наприклад, якщо ви довідалися, що у вас рак, очевидно, ви бажатимете придбати поліс, що забезпечує щедре медичне страхування. У сфері страхування моральний ризик виникає тоді, коли застраховані особи беруть на себе більший ризик, ніж у випадку відсутності страховки. Наприклад, за умови повного страхування вашого бізнесу від пожежі, ви намагатиметеся зекономити гроші, відмовившись від купівлі протипожежної сигналізації чи вогнетривких офісних меблів. Страхові компанії вживають заходів зі зниження витрат, пов’язаних із несприятливим вибором та моральним ризиком.
Несприятливий вибір та відсіювання. Оскільки проблема несприятливого вибору виникає внаслідок володіння власником полісу приватною інформацією, менеджери страхової компанії збирають інформацію з метою відсіювання страхування з високим ступенем ризику. Якщо ви бажаєте отримати індивідуальне медичне страхування (тобто інше, не колективне страхування, яке забезпечує роботодавець), то вам необхідно буде надати страховій компанії інформацію про стан здоров’я сьогодні й у минулому. Так само, за спроби застрахувати автомобіль ви повинні надати інформацію про свій стаж як водія, включно з довідкою про штрафи за перевищення швидкості та аварії. У випадку страхування життя (особливо, якщо ви хочете придбати поліс на велику суму) вам потрібно буде дати детальні відповіді на запитання про стан здоров’я, особисті шкідливі звички (такі, як куріння, вживання алкоголю та наркотиків), аналіз сечі та крові. Ці процедури можуть виглядати як втручання у ваше приватне життя, однак вони дають можливість страховим компаніям пом’якшити проблему несприятливого вибору.
Премії, які залежать від ризику. Надійним заходом страхового менеджменту з уникнення несприятливого вибору є стягнення з індивідів премій, які залежать від ризику, премій, що базуються на ймовірності виникнення страхового випадку. Припустимо, що страхова компанія Egalite («Рівність») стягує з водіїв однакову премію, яка базується на середньому ризику для генеральної сукупності, а страхова компанія Varyem («Мінливість») запроваджує премії, які залежать від ризику. Наприклад, якщо Стенлі Стоулід не має штрафів за перевищення швидкості (він їздить зі швидкістю не більше ніж 40 миль на годину), а у Гаррі Ганема є в пасиві 32 штрафи за перевищення швидкості впродовж останніх 12 місяців, то Ганем змушений буде заплатити вищу премію, щоб застрахувати свій автомобіль. Вибираючи між полісами компаній Egalite та Varyem, Стенлі відмовиться від послуг першої фір­ми і придбає страховку у Varyem. Гаррі з радістю обере Egalite, яка потенційно зазнає збитків від цього. Цей випадок проблеми «лимонів» (розділ 11) пояснює, чому приватні страхові компанії встановлюють різні премії залежно від ступеня ризику.
Моральний ризик ускладнює прийняття рішень менеджерами страхових компаній щодо надання полісів клієнтам. Нагадаємо, що в сучасній фінансовій системі використовують спеціальні заходи для зниження інформаційних витрат, пов’язаних з моральним ризиком. Для страхових компаній до таких заходів відносять використання франшизи, спільне страхування та обмежувальні зобов’язання.


ІНФОРМАЦІЯ ДЛЯ РОЗДУМІВ…

Чи врятують інвесторів
внутрішні страхові підрозділи?

Компанії з майнового страхування та страхування від нещасних випадків використовують економічні принципи управління ризиком для грошової оцін­ки ризику. Вони також отримують прибуток і пропонують невеликий набір страхових продуктів, створюючи низку можливостей для фінансових інновацій.
Багато великих фірм розглядають весь набір ризиків як єдине ціле й аналізують їх як складові портфеля. Деякі компанії сподіваються управляти свої­ми ризиками, частково або повністю відмовившись від зовнішнього страхування. Утопія? Ні. Компанії в таких диверсифікованих сферах, як енергетика, телекомунікації, виробництво пред­метів розкоші, тісно співпрацюють з консалтинговими фірмами з метою розробки моделі внутрішнього управління сукупним ризиком. Потім ці моделі  використовуються  великими

фірмами, які зосереджують ризик у своїх підконтрольних внутрішніх стра­хових підрозділах, замість придбання полісів у страховиків майна та від нещасних випадків.
Чи наявність таких підрозділів врятує ситуацію? Очевидно, і так, і ні. Фірми, використовуючи портфельний підхід до визначення ризику, можуть бути зацікавленими у перенесенні цього ризику на інших. Навіть якщо компанії не хочуть купувати поліси для страхування окремих видів ризику (таких, як пожежі), вони можуть покрити страховою угодою чистий ризик портфеля — своєрідне «портфельне страхування».
Можливо, професійні страховики розв’яжуть проблему? Можливо. Стра­ховики були скептичними у 1960-х роках щодо ідеї створення страхових під­розділів (яких сьогодні понад 4 тис.). На початку 1990-х років вони насміхалися з ідеї перенести ризик в облігації, які обертаються на фінансових ринках. Як щодо портфельного підходу до управління ризиком?…

Використання франшизи. Щоб змусити власника полісу не бути заінтересованим у виникненні страхового випадку, потрібно піддати ризику його власні кошти. Страхові компанії роблять це, вимагаючи франшизи — спеціальної грошової суми, яку буде вирахувано з виплат власникові полісу. Наприклад, франшиза вартістю 500 дол. США у випадку медичного страхування або страхування автомобіля вимагатиме від вас сплати 500 дол. США, а решту суми збитку сплачуватиме страхова компанія. Використання франшизи дає змогу узгодити інтереси страхової компанії та власників полісів. Оскільки наявність франшизи знижує витрати морального ризику, страхові компанії мають можливість зменшити величину премії, яку повинні сплачувати власники полісів.
Спільне страхування. Незважаючи на те, що власники полісів ризикують на величину франшизи, страхова компанія все ж несе відповідальність за решту суми страхових виплат. Щоб зацікавити власника полісу в зниженні витрат, страхові компанії можуть запропонувати йому спільне страхування. Це вимагатиме від власника полісу, окрім франшизи, сплачувати ще й певний процент страхової суми. Наприклад, коли на роботі вам надають можливість вибору виду медичного страхування, то серед видів такого страхування будуть ті, що пропонуватимуть нижчі премії в обмін на вашу згоду сплачувати 20 % страхових виплат, окрім сплати фран­шизи. Отже, спільне страхування узгоджує інтереси власників полісів та страхових компаній.
Обмежувальні зобов’язання. Для боротьби з моральним ризиком страховики інколи використовують обмежувальні зобов’язання. Наприклад, компанія, що займається страхуванням від пожеж, може відмовитися від страхових виплат, якщо фірма-клієнт не встановлювала або не утримувала в належному стані протипожежну сигналізацію, вогнегасники чи протипожежну систему, якщо це було обумовлено контрактом. Змушуючи власників полісів поводитися обережніше, обмежувальні зобов’язання є важливим управлінським інструментом зниження морального ризику для страхових компаній.
Інші заходи здійснення страхової політики. Страхові компанії використовують і інші заходи для зниження морального ризику. По-перше, більшість страхових полісів передбачають обмеження на індивідуальні страхові виплати, наприклад обмеження на величину страхових виплат упродовж життя, які встановлюють компанії з медичного страхування. По-друге, страхові компанії залишають за собою право скасування полісів, якщо власники цих полісів поводяться вкрай ризиково. Нарешті, страхові компанії захищають себе від шахрайства (наприклад, коли власники полісів вимагають виплати за крадіжку або лікування, чого насправді ніколи не було), винаймаючи слідчих для розслідування страхових випадків.
Ознайомившись із методами зниження страховими компаніями інформаційних витрат шляхом розподілу ризику, ми можемо ближче підійти до розгляду послуг, які надають компанії зі страхування життя та компанії зі страхування від втрати майна і нещасних випадків.
Компанії зі страхування життя
Компанії зі страхування життя забезпечують страхуванням (і програмами заощаджень) з метою захисту від фінансових труднощів родини власника полісу.
У 2000 р. американські фірми зі страхування життя володіли активами на суму понад 3,2 трлн дол. США. У цій галузі діють два види фірм: 1) взаємні компанії, які належать власникам полісів, і 2) акціонерні компанії, які належать акціонерам. Найбільші американські фірми зі страхування життя, як правило, є взаємними компаніями, яким належить понад половина активів цієї галузі. Однак ці великі компанії становлять лише 10 % усіх компаній зі страхування життя. Понад 90 % їх організовані як акціонерні компанії. До середини 1990-х років деякі великі взаємні компанії перереєструвалися в акціонерні компанії з метою зміцнення своєї капітальної бази шляхом емісії акцій на фінансових ринках. Так, у 1998 р. Metropolitan Life оголосила про свої наміри стати акціонерною з наступними пов’язаними з цим змінами у недалекому майбутньому.
Більшість полісів, які пропонуються, є пожиттєвими або строковими. У випад­ку пожиттєвого страхування власники полісів сплачують фіксовану премію впродовж терміну дії полісу. Грошова вартість (різниця між премією та очікуваною величиною виплати) є найбільшою у початкові періоди і поступово знижується зі зростанням імовірності смерті. Індивіди можуть використовувати пожиттєві поліси для заощаджень на майбутнє. Застраховані особи мають змогу позичати гроші на суму готівкової вартості їхніх полісів. З виходом на пенсію індивіди можуть або отримати нагромаджену грошову вартість полісу, або трансформувати цю суму в щорічні гарантовані виплати (ренту), які називають ануїтетами. У США заощадження за допомогою пожиттєвого страхування мають пільгове оподаткування — нагромаджені доходи від інвестування премій не оподатковуються. Така пільга була одним зі стимулів зростання заощаджень через аннуїтети, які надають більшість страхових компаній. Крім того, вони дають можливість заощадникові після виходу на пенсію отримати нагромаджену суму, таким чином уникнувши податків на акумульований дохід від інвестицій.
Натомість строкове страхування життя  виплачується лише після смерті власника полісу: поліси не мають грошової оцінки. Отже, премії відображають лише ймовірність смерті власника полісу впродовж інтервалу чи терміну страхування. За останні 10 років фінансові інновації надали домогосподарствам можливість інвестування з вищою віддачею, ніж та, що її забезпечують пожиттєві інвестиції. З цієї причини, а також через те, що інвесторів турбує фінансовий стан страховика, строкове страхування життя стало популярнішим від пожиттєвого страхування.
З 1980-х років компанії зі страхування життя зіштовхнулись із зниженням попиту на поліси пожиттєвого страхування. У відповідь на це вони реструктуризували свій бізнес і скерували свої активи у пенсійні фонди. Справді, понад половина активів, які перебувають в управлінні компаній зі страхування життя, є пенсійними коштами, а не страховими резервами. Таблиця 12.1 свідчить про успіх такої стратегії. У той час як частка ринку компаній зі страхування життя в активах посередників різко знижувалася за 1960—1980 роки, вона трохи стабілізувалася за 1980—2000 роки. Рисунок 12.1. показує, що компанії зі страхування життя більшість своїх коштів скеровували на придбання акцій, облігацій та надання позик власникам полісів.

Рисунок 12.1.

Фінансові активи страхових компаній США

 

Порівняльна структура активів компаній зі страхування життя і компаній із майнового страхування та страхування від нещасних випадків відображає неоднаковість послуг з розподілу ризику, що надаються цими компаніями. (Дані станом на 30 вересня 2000 р.). Перелік активів подано як їхню частку (%) у загальній сумі всіх інвестованих коштів.
Джерело: Federal Reserve, Flow of Funds Accounts.

Страхування майна та від нещасних випадків
У США компанії з майнового страхування та страхування від нещасних випадків, які у 2000 р. розпоряджались активами вартістю 895 млрд дол. США, надають страхові послуги у зв’язку з настанням подій, не пов’язаних зі смертю. Вони також організовані у вигляді акціонерних компаній або взаємних компаній. Ці фірми страхують клієнтів від крадіжок, хвороби, пожеж, землетрусів, автомобільних аварій. Премії, які вони стягують, залежать від імовірності виникнення страхового випадку. Наприклад, ризикові водії, з вищою ймовірністю потрапити в аварію, платять за страхування автомобіля більше, ніж інші.
Портфель активів компаній з майнового страхування та страхування від нещасних випадків відрізняється від портфеля компаній зі страхування життя. Оскільки такі події, як пожежі та землетруси, статистично важче визначати, ніж рівень смерт­ності населення, портфелі компаній з майнового страхування та страхування від нещасних випадків здебільшого містять ліквідні активи, такі, як короткострокові й довгострокові інструменти кредитного ринку (див. рисунок 12.1). Крім того, ці компанії відрізняються від компаній зі страхування життя способом оподаткування. Доходи компаній зі страхування життя не оподатковуються, в той час як страховики майна та від нещасних випадків сплачують у США податок на дохід зі своїх чис­тих доходів (без оподаткування резервів)*.
У страховому секторі назріла криза, коли упродовж 1980—1990-х років страхові зобов’язання і премії значно зросли. Пропозиції щодо реформування передбачали обмеження розміру винагороди за розгляд окремих видів судових позовів, пов’язаних, зокрема, зі злочинною недбалістю та незаконними діями. Великі страхові зобов’язання можуть змусити страхові компанії купувати активи з вищим ступенем ризику або вдаватися до ризикових видів діяльності для того, щоб підвищити свої поточні доходи. Усе це знижує фінансову стійкість компаній.
Регулювання діяльності страхових компаній
та останні тенденції
У більшості штатів США було створено комісії з питань страхування для регулювання діяльності страхових компаній. Як правило, таке регулювання передбачає встановлення вимог до страхових компаній щодо оприлюднення інформації про вміст їхніх портфелів (для зниження інформаційних витрат власників полісів, пов’язаних із визначенням фінансової спроможності страховиків), проведення перевірок з метою мінімізації можливості шахрайства, встановлення обмежень на володіння ризиковими активами та на величину премії.
Початок та середина 1990-х років були важким періодом як для компаній зі страхування життя, так і для компаній з майнового страхування та страхування від нещасних випадків. У середині 1980-х років, коли процентні ставки були порівняно високими, деякі компанії зі страхування життя обіцяли власникам полісів пожиттєвого страхування високу віддачу за їхні заощадження. Коли у 1990-х роках процент­ні ставки знизились, чимало таких обіцянок обернулося збитками для багатьох страховиків. У сфері майнового страхування та страхування від нещасних випадків величезні втрати компанії Hurricane Andrew у 1992 р. змусили власників полісів засумніватись у можливості страховиків не допустити наступного великого краху. Ці проблеми зумовили запровадження регулювання страхування у США і змусили Конгрес переглянути шляхи гарантування виконання фінансових зобов’язань страхових компаній перед власниками полісів. Тим часом на фінансових ринках створюють нові схеми розподілу надмірного ризику компаніями з майнового страхування та страхування від нещасних випадків. У 2000 р. окремі компанії з майнового страхування та страхування від нещасних випадків пережили судові позови, пов’язані з проблемою інформаційних технологій.
 



КОНТРОЛЬНЕ ЗАПИТАННЯ
Чому компанії з майнового страхування та страхування від нещасних випадків більше піддаються ризику великих непередбачених страхових втрат, ніж компанії зі страхування життя? Компанії зі страхування життя загалом зазнають меншого ризику завдяки дії закону великих чисел. Для компаній з майнового страхування та страхування від нещасних випадків одна подія (така, як у випадку з Hurricane Andrew) може спровокувати велику кількість страхових претензій від багатьох власників полісів одночасно.
КОНТРАКТНІ ЗАОЩАДЖЕННЯ:
ПЕНСІЙНІ ФОНДИ
Для багатьох людей пенсійні заощадження є найважливішою формою заощаджень. Люди можуть нагромаджувати пенсійні заощадження двома шляхами: через пенсійні фонди, які спонсоруються роботодавцями, або через персональні ощадні рахунки. Пенсійні фонди інвестують внески працівників і фірм в акції, облігації, заставні під нерухомість для забезпечення виплат після виходу працівників на пенсію. Представляючи понад 8,2 трлн дол. США активів Сполучених Штатів у 2000 р., приватні й державні пенсійні фонди є найбільшими інституційними учасниками ринку капіталів. Оскільки вихід на пенсію є передбачуваною подією, пенсійні фонди мають можливість інвестувати у довгострокові інструменти ринку капіталів. Справді, як показано на рис. 12.2, приватні пенсійні фонди інвестують більшу частину своїх активів у акції, довгострокові облігації та заставні під нерухомість. Володіючи понад 27 % усіх фінансових активів США, пенсійні фонди є власниками понад 23 % усіх акцій, що обертаються на внутрішньому ринку, і понад 12 % вартості корпоративних облігацій.
Як і страхові компанії, пенсійні фонди не мають справи з депозитами. Найманий працівник отримує пенсію з пенсійного фонду лише тоді, коли має на це законне право і достатній стаж. Стаж — необхідна тривалість трудової діяльності, яка дає право працівникові отримувати майбутні виплати, і ця тривалість різна для різних пенсійних програм.
Наймані працівники більше схильні заощаджувати через пенсійні програми, які надають роботодавці, а не через ощадні рахунки, щонайменше з трьох причин. По-перше, пенсійні фонди мають можливість управляти фінансовим портфелем ефективніше, з нижчими трансакційними витратами, ніж самі працівники. По-друге, пен­сійні фонди мають можливість забезпечувати такі види послуг, як пожиттєвий
ануїтет з набагато нижчими витратами. По-третє, завдяки особливостям оподаткування пенсій, пенсійні виплати можуть стати для працівника вигіднішою формою доходу, ніж зарплата*.

Рисунок 12.2.

Активи пенсійних фондів

 

Пенсійні фонди спеціалізуються на інвестиціях у довгострокові інстру-
менти ринку капіталів. Дані станом на 30 вересня 2000 р.
Джерело: Federal Reserve, Flow of Funds Accounts.

Володіння активами пенсійних фондів
Головна відмінність між пенсійними програмами визначається тим, чи є вони програмами з визначеними внесками, чи програмами з визначеними виплатами. У випадку програми з визначеними внесками пенсійні внески інвестуються на користь найманого працівника, який володіє коштами цієї програми. Якщо пенсійна програма прибуткова, пенсійний дохід буде високим. Якщо інвестиції пенсійної програми не прибуткові, пенсійний дохід буде низьким. Пенсійний фонд для більшості університетських професорів є прикладом програми з визначеними внесками. Він інвестує пенсійні внески в акції, облігації, заставні під нерухомість та інструменти грошового ринку.
Пенсійні активи у програмах з акціями працівників (ESOP) інвестуються здебільшого в цінні папери роботодавця. Вартість пенсійних активів залежить від діяльності фірми, бо обчислюється вартістю цінних паперів роботодавця. Такі програми мають на меті не просто допомогти найманим працівникам нагромаджувати заощадження для пенсії, а й підвищити продуктивність, пов’язуючи добробут працівників із прибутковістю компаній.
Інші види програм із визначеними внесками, за якими роботодавці та наймані працівники вносять суми, що залежать від величини доходів, є більш диверсифікованими. У деяких програмах внески об’єднуються, як у випадку зі взаємними фондами. В інших — учасники можуть розміщувати свої активи в обмежену кількість інвестиційних фондів. Наприклад, програма може пропонувати три інвестиційні варіанти: 1) купівля цінних паперів Казначейства США; 2) купівля приватних облігацій і 3) купівля портфеля звичайних акцій. Пропозиції щодо «приватизації» системи соціального забезпечення, такі, як, наприклад, проголошував у своїй передвиборній кампанії у 2000 р. президент Джордж Буш, загалом передбачають можливості отримання пенсій для домогосподарств.
У випадку програми з визначеними виплатами — найтрадиційнішої для більшості найманих працівників, зокрема, членів профспілок — найманому працівникові обіцяють визначену виплату, яка залежить від величини доходів і терміну професійної діяльності. Ці виплати можуть бути як індексовані, так і неіндексовані на величину інфляції. Якщо кошти в межах пенсійного плану перевищують обіцяну суму, то надлишок отримують фірми чи установи, які пропонують ці програми. Якщо ж коштів цього пенсійного плану недостатньо для виплати обіцяної суми, фір­ма зобов’язана покрити нестачу.


* У минулому цим компаніям надавалися пільги з оподаткування коштів, які відкладались для виконання майбутніх зобов’язань, а більшість їхнього доходу становив неоподатковуваний дохід у формі процента за цінні папери, наприклад, уряду штату та місцевих органів управління. Законом про податкову реформу в США 1986 р. було скасовано ці пільги, хоча компанії з майнового страхування та страхування від нещасних випадків усе ще відчувають менший податковий тиск, ніж промислові компанії.

* Ваш внесок до пенсійного фонду може бути вилучений з доходу, що підлягає оподаткуванню. Відповідний внесок вашого роботодавця також не оподатковується. Крім того, не оподатковуються і доходи від інвестицій пенсійного фонду. Стягнення з вас податків буде відкладено аж до моменту отримання пенсії. Ви також маєте можливість перевести частину пенсійних платежів на індивідуальний пенсійний рахунок (IRA) або використати інший вигідний спосіб диверсифікації, що знизить величину податку, яку б ви сплатили у випадку отримання всієї грошової суми.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2017 BPK Group.