лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

МЕТОДОЛОГІЯ CОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО ПІЗНАННЯ

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

 

Розділ 8
СПЕЦІАЛЬНІ ЕВРИСТИЧНІ МЕТОДИ НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ І ПРАВИЛА ОФОРМЛЕННЯ ЙОГО РЕЗУЛЬТАТІВ
(ТЕМА ВОСЬМА)

  • Принципи і парадокси творчості.
  • Індивідуальний, колективний, інтегральний, штучний інтелекти.
  • Технологізація творчої діяльності та співтворчості.
  • Технологія винахідництва.
  • Навчання творчості в системі економічної освіти.
  • Підготовка, організація і оформлення результатів творчої діяльності.
  • Завдання для самоконтролю.
  • Питання для семінарського заняття.
  • Література до семінару.

Tantum possimus, quantum scimus.
Ф. Бекон*
Евристика, як було з’ясовано у попередньому розділі, є наукою, що вивчає творчу діяльність. Її ядром є психологія творчого мислення. Плідне мислення з метою його моделювання у штучному інтелекті вивчає також кібернетика. В межах гносеології сформульовані основні евристичні принципи, якими слід користуватися в науковому дослідженні.

1. Принципи і парадокси творчості

  • Принцип свободи мислення. Відкриті наукою закони виступають у двох функціях: з одного боку, вони визначають певні можливості у розвитку досліджуваних явищ, з другого — певні неможливості (у формі заборон). Свобода мислення вченого дає йому право переглядати зміст існуючих законів і систему існуючих заборон, виходячи з системи критеріїв істини.
  • Принцип цілеспрямованості. Мається на увазі, що все, з чим зустрічається дослідник, повинно розглядатися під кутом зору досліджувальної проблеми. Як стверджував французький вчений Ж. Адамар, даремно сподіватися, що мавпа, постукуючи по клавішах друкарської машинки, видрукує текст американської Декларації про незалежність. Дослідник відрізняється від цієї мавпи тим, що він цілеспрямовано створює науковий текст. Тільки цілеспрямоване напруження і контроль розуму дають такі рішення, які вражають вченого широтою поля, глибиною аналізу, оригінальністю аналогій і висновків.
  • Принцип суперечності. Відомий вчений Н. Бор писав: «До одного роду істини належать такі прості й ясні твердження, що протилежні до них, очевидно, не мають сенсу. Але існує інший рід істин, так званих глибинних, які мають протилежні значення і теж виражають глибоку істину». Суперечності можна брати на озброєння як принцип організації і ведення дослідження. З теорії діалектики відомо, що необхідний шлях до розв’язання проблеми полягав у тому, щоб уявити об’єкт як єдність протилежностей.
  • Принцип заперечення. Ідеї та способи мислення з часом застарівають і трансформуються. Тому в науковому дослідженні треба бути завжди готовим до відмови від звичних, сталих ідей на користь інших, хоч би якими вони здавалися нам «нелогічними», «божевільними».
  • Принцип «Дерево». В процесі будь-якого наукового дослід­ження виникає багато можливостей розв’язання проблеми, а також отримання відповідей на часткові питання проблеми, й часто виникають питання, чи слід продовжувати дослідження. Щоб цього не було, використовують метод «відсікання гілок», які є безперспективними, і зосередження уваги на перспективних. Інструментом здійснення такого методу є так звана логіка переваги, яка, крім раціональних аргументів, враховує ще емоційні та інтуїтивні моменти. Вперше цей метод був запропонований середньовічним філософом І. Оккамом і згодом отримав назву «леза Оккама».
  • Принцип комплексності або системності зумовлюється об’єктивними закономірностями інтеграції досить диференційованих наукових знань.
  • Принцип «Перегнати, не доганяючи». Цей принцип покликаний до життя нерівномірністю розвитку науки в різних країнах і наукових колективах (школах).

Алгоритм реалізації цього принципу такий:

  • вивчається передній край науки (найновіші досягнення);
  • засвоюється проблемне знання;
  • вибирається актуальна проблема для розв’язання або формується нова;
  • використовуються дані переднього краю науки для розв’язання;
  • з наявного попереднього знання вивчається лише те, що має відношення до досліджуваної проблеми.

Парадокси творчості.Вперше в систематизованому вигляді вони були сформульовані Є.С. Жариковим у монографічному дослідженні. Саме за це дослідження він у 70-х рр. ХХ ст. компартійним керівництвом України був підданий критиці й фактично проголошений персоною non grata.
Пародокс «логічність-алогічність» творчої діяльності. Сутність його в тому, що результати творчої діяльності повинен бути логічно оформленими, а процес отримання цих результатів перебуває поза внутрішньою логікою теорії сталої галузі наукового знання. В зв’язку з цим виникає питання, чи потрібна логіка для творчої діяльності?
Парадокс «навчання творчості». Сутність його в тому, що процес навчання творчості повинен спиратися на алгоритмізовані результати розв’язання творчих завдань, а алгоритмізація трансформує творчі результати у нетворчі, рутинні. У зв’язку з цим виникає питання, чи можна, в принципі, навчати творчості?
Парадокс «результативності творчої діяльності». Його сутність у тому, що не існує прямої залежності результатів науково-винахідницької діяльності від якості умов сприяння творчості. Тобто є багато прикладів результативної творчої праці як у сприят­ливих, так і несприятливих умовах. У зв’язку з цим виникає питання, які умови є сприятливими для творчості: ідеальні чи погані?
Парадокс «дилетант — ерудит».Сутність його полягає у тому, що найбільш революційні наукові відкриття зроблені не «ерудитами» (тобто не фахівцями даної галузі знання), а «дилетантами» (фахівцями з суміжних галузей знання). Виникає питання, чи потрібні «ерудити» для розв’язання творчих завдань?
Парадокс «інформація — шум». Сутність його полягає в тому, що в інформаційному забезпеченні творчої діяльності немож­ливо відрізнити корисну інформацію від шуму, тобто некорисної інформації. Причина полягає у принциповій неможливості визначити параметри релевантної інформації для отримання нового знання. У зв’язку з цим виникає питання про принципову неможливість апріорної оцінки наукової інформації за ознакою необхідності й безвідносну до споживача переробку інформації для пізнавальних завдань.
Парадокс «актуалізації проблематики» пов’язаний з постійним зростанням кола проблем, з яких треба обрати пріоритетну. Правильна відповідь на це питання принципово неможлива саме тому, що проблема фіксує міру нашого незнання. Перевага, яка може бути надана певній проблемі, не гарантує правильності вибору.
Парадокс «батьки — діти» або «учитель — учень». Його сутність у тому, що моральне виховання нових генерацій творців здійснюється їх попередниками. Тобто завдання виховання кращого, ніж попереднє, покоління молодих дослідників покладається на людей, навантажених помилками й негативними рисами свого часу. У зв’язку з цим виникає питання про принципову неможливість захистити нове покоління вчених і винахідників від негативних впливів минулого.
Парадокс «стимул — антистимул». Його сутність полягає у тому, що шлях до науки і мотивації наукової діяльності у різних учених різний: те, що для одних є стимулом, для інших виглядає як антистимул. Хтось приходить до науки, щоб забезпечити собі безбідне існування, хтось — заради «спортивного інтересу», а хтось не уявляє своє існування без можливості творити. Питання в тому, що визначити універсальні стимули для всіх, хто обирає наукову діяльність сферою своїх інтересів, неможливо.
Лінгвістичний парадокс. Сутність його в тому, що нове знання формулюється у термінах старої теорії. Але, як правило, стара термінологія не може адекватно охопити зміст і обсяг нових знань. Прикладом прояву цього парадокса є спроба використання термінів класичної механіки (простір, час, рух, швидкість, дискрет­ність, речовина тощо) у квантовій теорії й теорії відносності.


2. Індивідуальний, колективний, інтегральний та штучний інтелекти


Інтелект індивіда характеризується передусім евристичніс­тю (від грец. ??????? — знаходжу, здатність розв’язувати творчі завдання), тобто наявністю методів розв’язання творчих завдань. Вони можуть бути повністю або частково новими.
Ще одна творча характеристика інтелекту — креативність (від лат. сreatio — створювати, вміння зробити щось нове). Вона характеризує здатність розв’язувати будь-які творчі завдання, бачити неясні суперечності й формулювати їх у формі парадоксів.
Інтелектуальна мобільність (від лат. mobilis — рухливість, здатність щось швидко виконувати) — ще одна необхідна характеристика інтелекту дослідника. Вона характеризує здатність швидко переходити від розв’язання завдань одного типу до зав­дань іншого типу. Існують два різновиди інтелектуальної мобільності: монодисциплінарна і полідисциплінарна. Перший має на увазі здатність дослідника переходити від одного до іншого типу завдань у межах своєї професійної діяльності, другий — здатність здійснювати такі переходи в різних галузях науки.
Предикторність інтелекту — це здатність передбачати майбутній стан об’єкта або наслідок застосування тих чи тих методів і знань. Розум людини взагалі можна визначити через його здатність враховувати майбутні наслідки дій або можливий кінцевий результат будь-якої діяльності.
Розумність означає здатність інтелекту забезпечити «розчистку ґрунту для садіння нових дерев», тобто здатність відмовлятися від старих методів, систем, що заважають проникненню дослідника на нові поверхи знання. Механізмом такої відмови від «старого» є декартівський конструктивний сумнів («Піддавай усе сумніву»).
Незалежність мислення також повинна характеризувати інтелект дослідника. Тому успіх у науковому дослідженні приходить до того, хто здатний мислити і діяти незалежно від традиційних методів і авторитетів. Історія науки свідчить про те, що до відкриття Д. І. Менделєєвим періодичного закону молодий англійський хімік А. Ньюлендс запропонував на семінарі в Кембриджі розташувати хімічні елементи в певному порядку за їхньою атомною вагою. В процесі своєї доповіді він почув від головуючого (видатного вченого) репліку: «А ви спробуйте розташувати хімічні елементи за абеткою, може, тоді ще один закон знайдете!» Цей молодий дослідник забув про свою ідею і пригадав її лише після того, як Д.І. Менделєєв оприлюднив своє відкриття.
Відкритість інтелекту — це здатність брати і трансформувати будь-які ідеї крізь призму своїх інтересів. Є. С. Жариков відкритий інтелект порівнював з воронкою, в яку входить багато різноманітної інформації для фільтрації відповідно до потреб пев­ного дослідження.
Саморефлексія інтелекту — це, по-перше, його здатність до самоаналізу, а по-друге, до контролю власної діяльності. Саморефлексія — це передумова самонавчання. Дослідник повинен знати свої сильні й слабкі сторони, щоб уміти використати позитивні якості й виправити недоліки.
Схильність,за термінологією Г.С. Сковороди, до «сроднього деланія» це схильність займатися саме тією справою, що перебуває у центрі його уваги. Існують різні ступені схильності: від інтересу до захоплення і пристрасної жаги. Схильність проявляється через потреби — безпосередні й опосередковані. Перші функціонують як мотивація до наукової діяльності прямо й незалежно від інших потреб, другі є наслідком інших потреб, які часто не мають нічого спільного з науковою діяльністю.
Допитливість як характеристика інтелекту пов’язана зі схиль­ністю знаходити питання і проблеми навіть там, де все виглядає очевидним. Існує два її різновиди: пасивна, яка задовольняється пошуком і «вживанням» вже отриманого наукою знання, і активна, яка потребує самостійного дослідження і власних рішень.
Незадоволеність досягнутим, самокритичність — відповідно до цих характеристик інтелекту дослідник розглядає свої досягнення як щаблинку на шляху до більш вагомих результатів. Вони є ознакою прихованих потенцій інтелекту. Незадоволеність буває конструктивною і деструктивною. Перша її форма є інструментом для самовдосконалення, отримання нових результатів, друга форма лише руйнує накопичені знання і не вказує, як задовольнити надмірні вимоги до знання.
Оптимізм це зовнішній прояв успішності й потенцій інтелекту, впевненість у результативності наукового пошуку, він підштовхує дослідника до поміркованого ризику. Оптимізм є позитивним проявом інтелектуальної діяльності; він відрізняється від самовпевненості, яка базується на випадкових досягненнях, приводить до стратегічних помилок у пізнавальній діяльності.
Почуття гумору є емоційною реакцією інтелекту. Воно допомагає йому потенційно негативні емоції перетворити на джерело позитивних емоцій. Найвищий прояв гумору — це бачення смішного в собі, у власних діях і вчинках. Той, хто має почуття гумору, той може зрозуміти прихований у словах і ситуаціях смисл. Для цього потрібна своєрідна робота інтелекту, інверсія змісту слова, характеру вчинків і ситуацій. Розуміння за зовнішньою формою несмішних ситуацій або слів певного смішного змісту є ознакою вишуканого інтелекту.
Якість мовлення є репрезентом розвинутого інтелекту. Сучасна психіатрія пов’язує різні рівні розвитку мовлення з дефектами розуму: при ідіотії (найтяжчій формі недоумства) мовлення зовсім відсутнє; при імбецильності (середній формі недоумства) у словниковому складі відсутні абстрактні поняття; при дебільності (слабкій формі недоумства) мовлення складається лише з мовних штампів. Ознакою нормального інтелекту є рівномірний розподіл оригінальних конструкцій мови і штампів. Мовлення геніальної людини характеризується величезним запасом абстрак­цій і відсутністю мовних штампів.
Простота рішень є симптомом конструктивних можливостей інтелекту. Йдеться про прості рішення складних проблем і завдань, про кінцеві результати досліджень. Серед американських інженерів поширена така оцінка того чи іншого автора якої-небудь невиправдано складної технічної системи: «Він недостатньо розумний, щоб створити прості речі».
Селективність мислення, тобто вміння відсіювати безперспективні варіанти досліджень, є також ознакою розвинутого інтелекту. Інструментом селекції виступає так звана логіка віддання переваг. Вона поєднує раціональні рішення з інтуїцією й емоційним станом дослідника.
Перманентність, тобто продовження пізнавальної діяльності навіть після того, як проблема вже розв’язана й поставлена мета досягнута. Вона проявляється у бажанні продовжити справу після її завершення у формі уточнення, вдосконалення, пристосування до нових завдань, постановки нових проблем на базі отриманих результатів.
Цей перелік якостей розвинутого творчого інтелекту дає змогу назвати і деякі ознаки нездатності до творчого мислення. До них належать нерозвинуте мовлення (відсутність абстракцій, мовні штампи тощо), мизонеїзм (побоювання нового), надмірний конформізм (сприйняття дійсності винятково очима більшості або окремих авторитетів, схильність до сліпого імітування їхніх поглядів і дій тощо).
Сучасна наука виконує різні за масштабами, рівнем складності й практичного застосування завдання. Найважливішу роль при цьому виконує фактор часу. Тобто масштабні завдання треба вирішувати за обмежений час. З ними можуть упоратися не одинаки-генії,
а скомпоновані за певними правилами численні наукові колективи. Необхідно насамперед зрозуміти, що науковий колектив — це не проста сума одинаків-учених, де кожний працює сам по собі. Це «колективний інтелект» (КІ), де вчені за своїми якісними даними доповнюють один одного і разом виробляють набагато більше знань, ніж змогли б створити самотужки поза колективом.
Розглянемо базові принципи, за якими можна створити КІ, що повинен працювати як єдиний організм із колективним розумом.
Насамперед це принцип гетерогенності (від грец. ?????? — інший, у складних словах означає різнорідність і ?????? — породжую, створюю), тобто різнорідності складових КІ. Відповідно до цього принципу науковий колектив має формуватися з людей, здатних розв’язувати той чи інший тип проблем (фундаментальних, пошукових, прикладних, аналітичних, конструкторських, організаційно-управлінських). Згідно з існуючими типами проб­лем є певні типи дослідників, що можуть впоратися з ними. Так, наприклад Х. Гоу і Д. Вудворд виділяють такі вісім типів учених: 1) «фанатики» — люди, захоплені наукою до самозабуття; 2) «піонери» — відкривачі нових шляхів; 3) «діагности» — люди, здатні виявити сильні й слабкі сторони наукової праці; 4) «ерудити» — люди, що легко орієнтуються в будь-яких галузях знання; 5) «техніки» — люди, які вміють надати завершеності будь-яким результатам; 6) «естети» — люди, що захоплюються вишуканими рішеннями; 7) «методологи» — люди, які знають загальні принципи розв’язання проблеми і добре володіють математичним апаратом; 8) «незалежні» — люди, котрі люб­лять працювати без стороннього втручання.
В. Оствальд розрізняв два типи вчених — класики та романтики. Характерні риси класиків: методичність, послідовність, логічність (аргументовано створюють нове на базі старого), інерційність (перехід від однієї галузі науки до іншої їм дається дуже важко). Характерні риси романтиків: асоціативність мислення, безмежна ерудованість (у тому числі поза сферою професійної діяльності), схильність до ризикових експериментів, безінерційність.
Оригінальну класифікацію вчених запропонував П. Матуссек. На його думку, існують чотири групи дослідників: «учений з примусу» (педант, формаліст, за дрібницями не бачить головного — творчої сутності науки), «депресивна особистість» (надто болюче сприймає критику, легко втрачає мужність, обережно ставиться до нових ідей, має слабкі контакти, дистанціюється у груповій діяльності, на основі чужих апробованих результатів може зробити для колективу важливу роботу), «істерик» (постійно перебуває на грані психічного зриву, незадоволений результатами роботи колег, нездатний працювати надійно, ініціатор перманентних конфліктів), «шизоїдна особистість» (творча людина, але не придатна для колективної роботи).
Г. Сельє запропонував класифікацію з трьох груп учених: виконавців, мислителів та емоціоналістів. До першої групи входять «колекціонер фактів» (безсистемно збирає різні факти: потрібні і непотрібні) і «вдосконалювач» (може будь-яку покращити ідею); до другої групи — «книжковий черв’як» (знає все про все: Що? Де? Коли?), «класифікатор» (кожну проблему може розкласти по полицях), «аналітик» (майстер аналізу проблем і ситуацій) і «cин­тетик» (може систематизувати будь-які знання); до третьої групи — «великий керманич» (може тільки керувати), «кваплива людина» («палкий бобер», метушливий кар’єрист), «флегматик» (як «холодна риба» не має емоцій, працює суто раціонально, без любові до предмета дослідження), «засушена у лабораторії жінка» (цілком віддана науці людина, жертвенна служниця науки, не має особистого життя), «нарцисист» (полюбляє тільки себе у науці), «акула» (вміє привласнити, приписати собі всі результати діяльності колективу), «я завжди правий» (самовпевнений войовничий критик, довічний опонент, його цікавить не істина, а власна правота, часто блефує), «цяцінька» («школяр-відмінник», безконфліктний і безініціативний виконавець).
У типології Кона—Брейєра «приборист» уміє «подати» себе; «публікатор»уміє проштовхнути будь-яку роботу в друк, збільшуючи список своїх наукових праць; «мультиплікатор» розкладає результати своєї роботи у велику кількість статей; «пережовувач»повторює чужі роботи з несуттєвими власними доповненнями; «кореспондент» публікується на останніх сторін­ках журналів під рубриками «замітка», «попередні повідомлення»; «експлуататор» і «співавтор» володіють мистецтвом наукової дипломатії, за допомогою якої включаються у списки виконавців будь-якої праці; «поліпшувач» може нескінченно вдосконалювати незначні результати своїх досліджень і кожного разу представляти їх як новий внесок у науку; «винахідник» постійно відкриває те, що вже давним-давно відкрито; «цінитель» за допомогою хвалебних рецензій на значні наукові праці прилучається до слави видатних учених.
Якщо виключити з цих класифікацій явно негативні типи, то все, що залишиться, складатиме ідеальний науковий колектив.
Не менш важливим є принцип комплексності. Суть його полягає в залученні до наукового колективу не тільки профільних фахівців, а й фахівців із суміжних галузей наук. Потреба в дотриманні цього принципу пов’язана з необхідністю інтеграції надзвичайно диференційованих наукових напрямів і вимагає застосування методів багатьох наук для вивчення будь-яких об’єктів. Проблеми, що стоять перед сучасним суспільством, комплексні, тому успішно розв’язати їх зможуть лише комплексні за складом наукові колективи. Наприклад, якщо взяти сучасну глобальну проблему міжнародного тероризму, то вивчати її повинні комплексні наукові колективи, сформовані з релігієзнавців, сходознавців, правознавців, економістів, політологів, конфліктологів, соціологів, етнографів та інших фахівців.
Творення КІ за принципом комплексності допомагає подолати і наслідки так званого інформаційного вибуху включенням до складу наукових колективів фахівців з системотехніки, інформаційних систем і технологій.
Дедалі більше дослідники звертають увагу на принцип сумісності, згідно з яким необхідно, щоб за своїми фізіологічними, психологічними, моральними та інтелектуальними показниками люди були здатні, незважаючи на всі свої індивідуальні відмінності, до плідної спільної праці. Нині без перевірки на сумісність не можна підібрати не тільки команди космічних експедицій або атомних субмарин, а й наукові колективи, від котрих чекають пев­них результатів праці за обмежений час. Розрізняють сумісність фізіологічну, психологічну, моральну, етнокультурну, інтелектуальну, професійну, політичну й соціонічну.
Не можна залишити поза увагою принцип відповідності. Можливості КІ залежать також від того, наскільки формальна структура наукового колективу відповідає фактичному стану субординації його членів. Повна відповідність формальної (за штатним розкладом) і реальної структур (неформальна субординація) є вимогою принципу відповідності. Реальні можливості для реалізації цього принципу існують уже тепер: більшість колективів, які плід­но працюють, виникають спочатку неофіційно довкола особи якогось ученого, чиї достоїнства мають притягальну силу і змушують підкорятися йому не тільки внаслідок формально встановлених вимог, а й із суто наукової доцільності. Крім того, певні демократичні традиції мають місце в науковому середовищі: діяль­ність учених рад, виборні посади керівників наукових підрозділів, відкриті процедури захисту результатів наукових досліджень, діяльність тимчасових наукових колективів тощо.


* Ми можемо стільки, скільки  знаємо (лат.).

Жариков Е. С. Методологический анализ возможностей оптимизации научного творчества. — К.: КИИГА, 1968. — С. 159—161.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2019 BPK Group.