лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

МЕТОДОЛОГІЯ CОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО ПІЗНАННЯ

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

 

Розділ 5
МЕТОДОЛОГІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ (ТЕМА П’ЯТА)

  • Соціально-економічні проблеми як об’єкт філософського осмислення.
  • Основні методології філософського рівня.
  • Глобальні моделі світового розвитку.
  • Методології ринкових моделей суспільно-економіч­них систем.
  • Методології неринкових моделей суспільно-економіч­ного життя.
  • Форми господарювання поза системами.
  • Сучасні моделі та методології трансформаційних процесів економіки України.
  • Завдання для реферативного вивчення першоджерел.
  • Питання для семінарського заняття.
  • Література до семінару.

Experimenta est optima rerum magistra*.
У соціально-економічному, історичному й особистому аспектах найкращим учителем є життя, практика, дос­від. Людство на кожному новому історичному етапі змушено діяти за новими соціокультурними програмами розвитку. Саме власний досвід спонукає кожну цивілізацію, кожний етнос, кожний народ зберігати традиції або відмовлятися від певної частини їх, відроджувати втрачене або щось запозичувати в сусіда, боротися за волю або добровільно обмежувати її, зміцнювати приватну або суспільну власність, стверджувати ліберальні цінності або відмовлятися від них, намагатися перемоги в будь-якому питанні або прагнути консенсусу політичного, міжконфесійного, соціального.

1. Соціально-економічні проблеми як об’єкт філософського осмислення


Суспільство — це відносно стале об’єднання людей, колективів, груп, організацій, територіальних та інших одиниць, а також матеріальних об’єктів у систему на основі різноманітних і складних зв’язків, залежностей і домовленостей, котрі так чи інакше визнають його члени. Ця система структурується власним цент­ром, є відносно незалежною від інших, здатна підтримувати рівновагу з довкіллям, бути самодостатньою і саморегульованою. Вона може мати різноманітні підсистеми і сама бути частиною більшої та складнішої системи.
Уявлення про суспільство як систему в наш час дуже поширені. Системно-структурний метод дає змогу: по-перше, виділити складові елементи і знаходити серед них головні через побудову певної ієрархії; по-друге, звільнити від необхідності детального переліку всіх зв’язків завдяки лише вказуванню на системність об’єкта; по-третє, чіткіше уявити взаємообумовленість усіх елементів суспільства і зрозуміти віддалені наслідки будь-яких струк­турних змін; по-четверте, бачити в суспільстві нову якість, а не просту суму складових елементів; по-п’яте, моделювати деякі властивості інших, простіших систем; по-шосте, переносити системне бачення на окремі елементи суспільства.
Як відомо, системний метод є всезагальним для науки. У суспільствознавстві він набуває деяких особливих рис. Для розуміння цієї особливості треба ввести уявлення про суспільство як соціальний організм. Але при цьому не слід надто захоплюватися біологічними аналогіями, тому що тільки стала збалансована соціальна система подібна до біологічного організму. Якщо суспільст­во переживає глибинні трансформації, то більш придатним для його аналізу стає галузевий підхід. Під ним у даному випадку розуміють розгляд розвинутої, самодостатньої, самоврядованої підсистеми суспільства. Галузевий метод є зручним лише у випадках необхідності дати загальну характеристику розвинутого сус­пільства як системи, показати його окремі частини і складність структури, перейти до аналізу цих складних частин.
Як один із можливих методів суспільствознавства може бути використаний так званий суб’єктний метод. Він виділяє активних учасників історичного процесу (індивіди, соціальні групи), тобто тих, хто активно й усвідомлено впливає на перебіг подій і є відносно самостійним у своїх діях.
Для наукового аналізу суспільства Л. Є. Гринін пропонує метод одиниць аналізу. До них він зараховує передусім родинні, етнічні, виробничі (господарські), економічні (пов’язані з обігом, розподілом, накопиченням капіталу), політичні, військові, духовні (релігійні, ідеологічні тощо) одиниці. Чиста одиниця — це ідеальний тип. Цей вимір суспільства, на його думку, має багато переваг перед іншими:

  • він простий, нейтральний, деідеологізований;
  • вказує на певний ліміт, рівень, амплітуду;
  • дає можливість для плідних класифікацій і типологій;
  • не зумовлює загального окремими формами й історичними періодами конкретного суспільства;
  • дозволяє спиратися на природні підстави й утворення;
  • служить зручним фоном або відправною точкою аналізу;
  • легко пов’язується з суб’єктним методом.

Існує також метод пошуку «соціального вектора» (своєрідного «магнітного полюса») суспільства. Сутність його полягає в існуванні неекономічного (або позаекономічного) моменту в розвитку суспільства в цілому.
Дуже популярний серед марксистів політекономічний метод аналізу суспільства, згідно з яким поза межами комуністичної формації скрізь треба шукати експлуатацію людини людиною, відношення купівлі-продажу, суперечність між працею і капіталом. Але він придатний лише для суспільств, де є елементи товарного господарства.
Г. Маркузе є прихильником психолого-антропологічного методу, пов’язаного з пошуком природних потягів людського організму (інстинкту, немотивованих дій тощо). Цей підхід може бути похідним, але не вирішальним у порівняльному аналізі різних суспільств.
Останніми роками у зв’язку з осмисленням нових реалій (науки, техніки, різних видів виробництва й організації суспільства) сформувався так званий інституціональний метод. Він пов’яза­ний зі спробою розглянути розвиток окремих інституцій у широкому контексті, не поширювати сучасні реалії на минулу історію. Цей метод посідає проміжне місце між системно-структурним і галузевим методом.
Нарешті, слід вказати на широко відомий у марксизмі метод поділу всіх суспільних явищ і процесів на базисні (вихідні) і надбудовні (похідні). У класичному трактуванні вони придатні лише для пояснення обмеженої кількості ситуацій. Наприклад, з позицій цього методу не можна виправдати наявності таких феноменів, як економічне мислення або економічна свідомість, бо, з одного боку, економіка — явище базисне, а з другого, свідомість, ідеї, думки, почуття належать до надбудови.
Таблиця 21
КЛАСИФІКАЦІЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ПРОБЛЕМ


Підходи до класифікації
соціально-економічних проблем

Типи проблем

1. Цільовий

1. Практичні (прикладні), науково-теоретичні

2. Об’єктний

2. Аналітичні, конструктивні, змішані

3. Функціональний

3. Стратегічні (ключові), тактичні

4. Призначення

4. Підтвердження, знаходження

5. Збереження

5. Компенсаторні, прогностичні

6. Структурний

6. Симплексні і комплексні

7. Методологічний

7. Об’єктні, апаратні (логічні, математичні)

8. Субстанціональний

8. Комбінаторні, творчі

9. Методичний

9. Регулярні, іррегулярні

10. Існування (істинності)

10. Реальні, уявні

11. Операційний

11. Експериментальні, теоретичні

12. Часовий

12. Актуальні, потенційні

13. Просторовий

13. Відкриті, закриті

Класифікація соціальних наук можлива за трьома підставами: предметом, методами, метою дослідження. За предметом дослідження виділяються три основні групи соціальних наук. По-перше, це історичні науки (історії окремих країн, народів, регіонів, всесвітня історія, економічна історія, історія окремих галузей народного господарства, історія філософії, історія науки і техніки, історія держави і права тощо). По-друге, це теоретичні науки, що вивчають окремі галузі суспільного життя — економіку, право, мораль, мистецтво, процес навчання і виховання тощо. По-третє, це соціальні науки, що вивчають суспільне життя в цілому (філософія історії або соціальна філософія). За методами дослідження соціальні науки поділяються на історичні та теоретичні, за метою дослідження — на фундаментальні (філософія, політична економія, соціологія) і прикладні (конкретні економіки, конкретні соціологічні дослідження, соціальна й економічна статистика тощо). Перелік можливих соціально-економічних типів проблем за відповід­ними підходами до їх класифікації наданий також у табл. 21.
На думку Є. Ф. Борисова, наукові методи дослідження за рівнями поділяються на загальні (філософські), загальнонаукові і специфічні1. Горизонтальна класифікація методів соціально-еко­номічного пізнання пропонує декілька головних методів: суб’єк­тивно-ідеалістичний, неопозитивістсько-емпіричний, раціоналістичний і діалектико-матеріалістичний. В. П. Кохановський до основних груп багаторівневої концепції методологічного знання зараховує: 1) філософські методи (є способом філософствування);
2) загальнонаукові методи і підходи (універсальні для використання у всіх науках); 3) спеціально-наукові методи (використовуються у певній науці); 4) дисциплінарні методи (придатні лише для досліджень у межах окремої наукової дисципліни; 5) міждисциплінарні методи (виникають на перетині предметів різних дисциплін). Дуже важко, за концепцією В. П. Кохановського, розрізнити методи третього, четвертого і п’ятого рівнів, тому краще деякі з них об’єднати. Саме так зробив С. В. Мочерний у книжці «Методологія економічного дослідження»: в остаточному вигляді основні структурні підсистеми методології соціально-економічного дослідження у нього виглядають таким чином : 1) філософські; 2) загальнонаукові; 3) спеціальнонаукові; 4) дисциплінарні і міждисциплінарні.
2. Основні методології
філософського рівня пізнання

Позитивістська методологія історицизму К. Поппера. К. Поппер позначає словом «історицизм» такий підхід у соціальних науках, за яким історичне передречення є їхньою основною метою і що ця мета досягається за допомогою відкриття «ритмів», або «моделей», або законів, або тенденцій, які лежать в основі історичного розвитку. Передусім він шукає відповідь на питання, чи може бути передрікання історичного розвитку метою соціальної науки і чи можливо взагалі науково здійснювати таке передрікання (відповідь на перше питання цілком залежить від відповіді на друге). Доведення неможливості науковими засобами передрікати історичний розвиток ґрунтувалося на кількох пов’язаних між собою аргументах: 1) визнанні залежності соціаль­ного розвитку від науково-технічного прогресу; 2) нездатності науковця (індивідуального чи колективного) науковими засо­бами передбачати зміст своїх наукових відкриттів; 3) немож­ливості наукового передбачення історичного розвитку.
Проте, усвідомлюючи простоту такого доведення, К. Поппер уважно обстежує всі можливі контраргументи. Скажімо, перший із них полягає в тому, що наукове відкриття, безперечно, у своєму конкретному змісті не може бути передбаченим, але загальний характер всього масиву наукових відкриттів може визначатися глибшими закономірностями (наприклад, фазами еконо­мічного розвитку), які дають змогу, незалежно від конкретного змісту тих чи інших наукових відкриттів, передбачати — хоч і не в деталях, а в загальних рисах — зміну історичних періодів.
Щоб переглянути всю сукупність таких аргументів, К. Попперу довелося звернутися до методологічного аналізу: адже саме це дає можливість з’ясувати, що можна вважати соціальним законом (в тому числі — законом історичного розвитку). Можна з певністю сказати, що всяке серйозне обговорення методології соціальних наук на рівні сучасного мислення неможливе без урахування аналізу, здійсненого К. Поппером. Цінність обговорення методології тим більша, що сам К. Поппер надзвичайно уважний до аргументів своїх опонентів і весь час закликає до участі в обміні думок. Це відповідає його загальнофілософській установці: будь-яка ідея повинна шукати не так іще одне підтвердження своєї правоти, як те, що може її поставити під сумнів, якщо нас справді цікавить істина. Авторитарне мислення, як відомо, керується протилежним принципом: шукати лише підтверджень і відкидати як «ворожі» будь-які контраргументи.
На думку К. Поппера, оскільки історичний процес на Землі є унікальним, мовити про існування законів історичного розвитку в будь-якому науковому розумінні не можна. І це стосується не лише суспільства — наука неспроможна передбачати історію будь-якого індивідуального процесу.
Розглядаючи марксизм як один із різновидів історицизму, К. Поппер звертає увагу на співвідношення «активізму» К. Маркса (завдання філософії полягає в тому, щоб змінити світ) з його реаліз­мом (не можна протидіяти історичній необхідності). Він доходить висновку, що це співвідношення встановлюється в марксизмі таким чином, що значення людської діяльності зводиться до маєвтики (від грец. ????????? — повивальне мистецтво), тобто до прокладання дороги «законам історичного розвитку» через спрямування людської діяльності відповідно до дії цих законів. Той світ (суспільство), в якому ми перебуваємо, не можна перетворювати відповідно до своїх ідеалів, його сутність задана наперед як щось незалежне від волі людини, як об’єктивно діючі закони («свобода — це пізнана необхідність»). Оцінку такого погляду К. Поппер виражає, перефразовуючи відомий вислів К. Маркса («Філософи лише по-різному пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його») на: «Історицисти можуть лише по-різному пояснювати соціальний розвиток і допомагати йому різними способами; але справа полягає в тому, що ніхто не може змінити його». Марксистську теорію «наукового комунізму» він вважає своєрідним міфом, оскільки вона ґрунтується на вірі в існування наперед визначеної канви, по якій прокладає собі дорогу історичний процес. Ніяких наукових підстав і наукових шля­хів до встановлення такої канви, як він вважає, не існує. Але якщо так, то в чому ж тоді полягає роль соціальних наук і зокрема їхня практична виправданість? І чи можливе взагалі соціальне пізнання і яка роль пізнання й раціоналізму в перетворенні соціального буття? З погляду К. Поппера, соціальна наука можлива, але закони, які вона відкриває, мають задовольняти вимоги, котрі ставлять до законів і в природничих науках: соціологічні закони повинні бути сформульовані таким чином, щоб уможливлювати їх емпіричну перевірку. Такі закони мають бути універсальними твердженнями, а реалізм у їх застосуванні мусить ґрунтуватися на вивченні тієї історичної ситуації, в якій діє реформатор (у тому числі на вивченні реальних історичних тенденцій, їх оцінці й пошуку шляхів припинення їхньої інерційної дії, якщо ці тенденції небажані). У цьому випадку закони стають засобами, за допомогою яких людство досягає цілей, що ґрунтуються на витворених людською культурою цінностях. Саме інструменталь­на складова законів (коли цілі ставляться людиною, а не закони нав’язують їх людям) характеризує будь-яке застосування законів у науці. Здійснення будь-якого соціального проекту має спиратися на знання соціологічних закономірностей.
Усі соціальні проекти К. Поппер поділяє на холістичні (від грец. o??? — цілий, увесь) і часткові. Перші він називає утопічними, оскільки такі соціальні проекти ставлять за мету перебудову всього суспільства загалом. Утопізм такого проекту зумовлений тим, що реформатор (чи революціонер) планує реформу такого обсягу, коли він не в змозі контролювати весь клубок складних взаємозв’язків причин і наслідків. Оскільки його проект передбачає і зміну свідомості, то він сам, як носій такої свідомості, водночас виступає і суб’єктом, який контролює хід реформи, і об’єктом конт­ролю — а це цілком усуває можливість будь-якого контролю. Соціальний проект, який має своєю метою трансформацію всього суспільства, включаючи свідомість, легко доходить того, що підміняє вимогу побудувати нове суспільство, придатне для чоловіків і жінок, які живуть у ньому, вимогою формувати цих чоловіків і жінок, аби вони були придатні для цього нового суспільства.
Часткова соціальна інженерія не обмежує апріорі (лат. аprіоrі — незалежний від досвіду) обсяг реформи — реформа може бути всебічною і мати на меті навіть трансформацію, зрештою, всього суспільства, але спосіб дії полягає в тому, що соціальний інженер уникає реформ «такого обсягу, коли йому важко розрізнити причини і наслідки, аби знати, що він насправді робить». Тобто йдеться про те, що за реформи навіть великого обсягу мають чітко виділятися аспекти реформи, які підлягають контролю і, голов­не, повинен зберігатися той базис, який, у принципі, уможливлює будь-яку об’єктивну оцінку (ціннісну чи з погляду наукової істини). Отож свідомість — і моральна, і наукова — має завжди існувати вільно і бути незалежною від усякого рефор­матора і будь-якого соціального проекту, щоб бути тією точкою опори, яка й уможливлює об’єктивну оцінку.
Отже, соціологія стає для К. Поппера спробою розв’язати давню проблему пророкування майбутнього — не так майбутнього окремого індивіда, як майбутнього тих чи інших груп і всього людського роду. Але той різновид історії, з яким історицисти бажають ототожнити соціологію, звернений не лише в минуле, а й уперед, в майбутнє. Вона є вивченням діючих сил і передусім законів історичного розвитку. Відповідно її можна було б назвати історичною теорією або ж теоретичною історією, оскільки універсально істинні соціальні закони можуть бути ототожнені тільки з історичними законами. Вони повинні бути законами процесу, зміни, розвитку, а не псевдозаконами очевидних сталостей і однотипностей. На думку К. Поппера, соціологи мають осягати загальну ідею широких тенденцій, згідно з якими змінюються соціальні структури. Вони також повинні зрозуміти причини цього процесу, роботу сил, відповідальних за зміни. Вони мають сфор­мулювати гіпотези щодо загальних тенденцій, які лежать в основі со­ціального розвитку, аби люди могли пристосуватися до неминучих змін через виведення з цих законів певних пророцтв.
Історицистське розуміння соціології можна з’ясувати, дотримуючись того розмежування, яке К. Поппер провів щодо двох видів прогнозування і, відповідно, розмежування між двома класами наук. На противагу історицистській методології, існує інша можливість — розуміти методологію як технологічну соціальну науку. Така методологія привела б до дослідження загальних законів соціального життя з метою відкриття всіх тих фактів, які б становили необхідний базис для кожного, хто прагне реформувати соціальні інституції. Поза всяким сумнівом, такі факти існують. Наприклад, є чимало утопічних систем, які незастосовні лише тому, що вони не враховують достатньою мірою таких фактів. Технологічна методологія, яку він розглядає, має на меті дати засоби уникати таких нереалістичних конструкцій. Вона була б антиісторицистською, хоч у жодному разі не антиісторичною. Істо­ричний досвід є для неї найважливішим джерелом інформації. Але замість того, щоб намагатися відкрити закони соціального розвитку, вона шукала б різноманітні закони, що накладають обмеження на проектування соціальних інституцій, або якісь інші однотипності (хоча таких, на думку історициста, не існує).


* Досвід — найкращий учитель (лат.).

Гринин Л. Е. Формации и цивилизации // Философия и общество. — 1997. — № 3. — С. 34.

1 Борисов Е. Ф. Экономическая теория. — М.: Юрист. — 1997. — С. 55.

Теоретическая экономика. Политэкономия / Под ред. Журавлевой Г. П., Мильчаковой Н. Н. — М.: ЮНИТИ. — 1997. — С. 42.

Кохановский В. П. Философия и методология науки. — Ростов-на-Дону: Феникс, 1999. — С. 183—185.

Мочерний С. В. Методологія економічного дослідження. — Л.: Світ, 2001. — С. 46.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2019 BPK Group.