лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

Менеджмент продуктивності

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

Украй скрутне життя стало головною причиною від’їзду за кордон високоінтелектуальної української робочої сили. За роки реформ, наприклад, з України емігрувало 40 тис. електронщиків, у тому числі 20 тис. у Німеччину, збагачуючи таким чином своєю працею інші країни. Сьогодні кожен сьомий українець працює на економіку іншої країни, шукаючи заробітку за кордоном, більш як 7 млн наших громадян залишили Україну.
Особливе значення для підвищення продуктивності, соціально-економічного зростання має зайнятість у вітчизняній економіці інтелектуальної робочої сили. Адже інтелектуальна робоча сила створює нові високопродуктивні інвестиційні товари, новітні технології. Інтелектуальна робоча сила — це національне надбання.
У той же час практично всі елітні науковці від’їжджають за кордон, без яких країна, економіка, народ не мають майбутнього. Щоб припинити розбазарювання інтелектуального потенціалу країни, необхідно на законодавчому рівні розробити систему соціально-економічного й правового захисту наукової еліти, її матеріального та морального стимулювання, аби вона працювала на свою державу, на свій народ. Група елітних учених у нашій країні нечисленна, і для високої оплати її праці не має об’єктивних фінансово-економічних перешкод.
Структурні зміни у ВВП. Експортно-імпортна структура ВВП. Структура ВВП, і в першу чергу матеріально-речова структура його експорту та імпорту, впливає на рівень зайнятості, отже, і на рівень продуктивності. Експорт готової продукції та імпорт сировини — це чинники підвищення зайнятості. І навпаки, експорт сировини та імпорт готової продукції — чинники зростання чисельності безробітних, утримання яких призводить до збільшення бюджетних видатків, що є чинники зниження продук­тивності. Цей феномен красномовно демонструє українська економіка.
Як відомо, структура українського експорту на 87 % складається із сировини й напівфабрикатів. Таким чином, українська робоча сила, працюючи на експорт, зайнята тільки на одній-двох стадіях його виготовлення, решта стадійних обробок і переробок, у результаті виконання яких із сировинного експорту створюються готові вироби, здійснюється за кордоном.
Отже, Україна сировинним експортом практично відбирає у своїх потенційних працівників робочі місця, віддаючи їх за кордон. Так, необмежений вивіз соняшникового насіння, наприклад, у Туреччину забезпечує в цій країні робочими місцями виробників соняшникової олії, тим самим залишаючи без роботи українських виробників.
Експортуючи за кордон велику рогату худобу, наша країна одночасно відбирає у свого працездатного населення робочі місця з переробки м’яса й шкір, з виготовлення взуття та віддає їх безоплатно за кордон. Щоб отримати роботу, наші взуттєвики нелегально, скажімо, влаштовуються на роботу в Італії, де зі шкір української худоби виготовляють взуття, яке потім експортується в Україну.
Ці приклади переконливо свідчать, що поряд, скажімо, з фрікційним, структурним, інституціональним і технологічним безробіттям існує експортно-сировинне безробіття, яке породжується експортом сировини.
Майже 50 % внутрішнього споживання припадає на імпортовану Україною продукцію високої споживчої готовності. Так ось, на 73 % ці товари виготовлені з української сировини, що є чинником одночасного зростання безробіття в Україні і зайнятості в тих країнах, де ця продукція виготовляється.
Якщо імпортуються сировинні матеріали, то кількість стадій їх обробки чи переробки аж до виготовлення готової продукції потребує залучення все більшої кількості робочої сили, збільшуючи таким чином рівень зайнятості. За умови імпорту готової продукції зайнятість, як правило, збільшується незначною мірою під час експлуатації інвестиційних товарів і споживчих товарів довгострокового користування. Отже, імпорт готової продукції є чинником стагнації зайнятості.
Експортно-імпортна структура ВВП впливає не тільки на рівень зайнятості, а й на його обсяги. Експорт готової продукції та імпорт сировини збільшують обсяги валового внутрішнього продукту та навпаки, імпорт готової продукції та експорт сировини зменшують його обсяги, відповідно підвищуючи або зменшуючи рівень національної продуктивності. Справа в тому, що сировина завжди є складовою собівартості готової продукції і тому співвідношення їх реалізаційних цін коливається від десятків до сотень разів. Це створює в таких самих пропорціях нееквівалентний обмін, у результаті якого в обов’язковому порядку відбу­вається за таким нееквівалентом перекачування національних багатств із експортносировинних країн в імпортносировинні, відповідно паралізуючи й підвищуючи тим самим продуктивність у цих країнах.
Схему нееквівалентного обміну можна показати на такому умовному прикладі. Припустимо, що ціна одиниці експортної си­ровини і ціна готового виробу, що імпортується, співвідносяться як 1 : 10. Отже, щоб заробити певну суму валюти, яка необхідна для закупівлі одного імпортованого виробу, й отримати хоча б мізерний економічний зиск, експортер сировини повинен продати більш як 10 одиниць сировини. Томас Мен ще на початку ХVІІ ст. наголошував, що «звичайний засіб» для збільшення багатства країни полягає в тому, щоб «щорічно продавати іноземцям своїх товарів більше, ніж купувати у них».
Отже, продаючи сировину іноземцям, Україна ніколи не стане багатою державою, бо навіть в умовах активного сальдо торговель­ного балансу вона фактично буде закуповувати за кордоном більше товарів, ніж продавати, оскільки за нееквівалентності цін фізичні й вартісні обсяги експорту та імпорту далеко не збігаються. Причому найважливішим результатом зовнішньоторговель­ного обороту вважається його позитивне сальдо. Але ще А. Сміт, критикуючи лозунг «Багатство — це гроші», протиставляв цим символічним цінностям реальне багатство, сукупність споживчих благ.
У сучасних умовах реальним багатством у високорозвинутих країнах уже давно стали природні невідновлювані ресурси, а не споживчі блага. І це зрозуміло, адже матеріальною основою останніх завжди є природні ресурси. Додамо до цього, що через кожні 10 років собівартість видобувної сировини на будь-якому родовищі зростає в 1,5—2 рази, а це є не що інше, як падіння в такій же мірі продуктивності.
Ось чому, як показує світовий досвід, саме експортосировинні країни є бідними, слаборозвинутими, а імпортосировинні країни навпаки стають високорозвинутими і багатими, їх економіка має високий рівень продуктивності.
Так, наприклад, країни, що вже протягом 200 років постачають на світовий ринок сировину в обмін на готову продукцію, сьогодні бідніше передових країн у 60 разів. А ще 15—20 років тому цей розрив був у 2—3 рази меншим.
Відкритість економіки. Показником відкритості економіки є зовнішньоторговельна квота, яка визначається відношенням зовнішньоторговельного обороту до обсягу ВВП.
Досвід високорозвинутих країн свідчить, що оптимальний рівень відкритості економіки, що забезпечує максимальні темпи зростання національної продуктивності, перебуває в межах 50—15 %. Так, показники зовнішньоторговельної квоти найбільш розвинутих країн у 1995 р. були такими: ФРН — 51 %, Великобританія — 42 %, Канада — 24 %, США — 17 %, Японія — 18,5 % [5].
Рівень відкритості української економіки у 2000 р. становив 100 %. Як бачимо, рівень відкритості української економіки в 5,9 раза вищий порівняно з рівнем відкритості економіки США. Такий рівень відкритості української економіки є не чим іншим як засобом експансії більш розвинутих, сильніших країн проти молодої української держави та її народу.
Взагалі зовнішня економічна стратегія західних країн якраз і полягає в тому, щоб максимально закрити свої економіки і повніс­тю відкрити економіки слаборозвинутих країн та країн із перехідною економікою, оскільки це приносить великий зиск. Справа в тому, що економіка високорозвинутих країн функціонує на сьогоднішньому рівні тільки завдяки імпорту сировинних ресурсів із слаборозвинутих країн та країн із перехідною економікою. І щоб заволодіти цими ресурсами, країни Заходу нав’язують їх володарям фі­нансові кредити та експорт готової непотрібної їм продукції в зростаючих масштабах в обмін на сировину за демпінговими цінами.
Експортна відкритість економіки визначається відношенням обсягу експортних поставок до обсягу ВВП. Цей показник у високорозвинутих країнах становить 8—25 %, в Україні — 51 %.
Сировинність експорту (сировинна ємність експорту) визначається відношенням обсягу експортної сировини до загального обсягу експорту. Сировинна ємність експорту у високорозвинутих країнах становить 5—11 %, у слаборозвинутих країнах та країнах із перехідною економікою — 80—95 %.
Технологічність експорту (технологічна ємність експорту)визначається відношенням обсягу новітніх видів продукції й технологій у загальному обсязі експорту. Західні країни, як правило, не експортують високі технології й високотехнічні вироби, щоб не створювати і не зміцнювати конкурентів.
Імпортна відкритість економіки характеризується відношенням обсягу імпортних товарів і послуг до обсягу ВВП. У західних країнах вона становить 8—25 %. В Україні цей показник сягає 49 %. Високий рівень імпортозаміщення в українській економіці призводить до масового безробіття й висмоктування зарубіжними фірмами сировинних ресурсів, що негативно впливає на рівень продуктивності.
Сировинність імпорту (сировинна ємкість імпорту)— це питома вага сировини в загальному обсязі імпорту. У західних країнах цей показник становить 70—80 %, в Японії — 95 %.
Технологічність імпорту (технологічна ємність імпорту) визначається відношенням вартості новітніх видів продукції і технологій.
Критичність імпорту (критична ємність імпорту) — це питома вага імпортних товарів, без яких не в змозі функціонувати економіка й виготовлення яких не в змозі забезпечити національне виробництво до загального імпортного обсягу товарів і послуг.
Сировинність економіки (сировинна ємність економіки)визначається відношенням обсягу видобутої та реалізованої сировини за рік до обсягу ВВП. Цей показник показує, скільки одиниць видобутої сировини в країні припадає на одну одиницю ВВП. Цілком зрозуміло, що зменшення сировинної ємності економіки є чинником зростання продуктивності.
Соціальність економіки (соціальна ємність економіки) визначається відношенням обсягу реалізованих споживчих товарів і послуг до загального обсягу ВВП.
,
де Ісє — індекс соціальної ємності ВВП; Qс — обсяг споживчих товарів і послуг у загальному обсязі ВВП.
Міжнародний досвід розвинутих країн свідчить, що соціальна ємність ВВП повинна становити ? його обсягу.
Отже, порівнюючи соціальну ємність вітчизняної економіки з міжнародними стандартами, в разі потреби її можна буде оптимізувати в бік збільшення випуску товарів і послуг, що забезпечить зростання соціальної продуктивності.
Технологічність економіки (технологічна ємність економіки) — це відношення обсягу новітніх інвестиційних товарів і технологій, створених і впроваджених у дію протягом року, до всього обсягу ВВП, створеного протягом цього ж періоду.
Необхідність визначення даного структурного показника ВВП зумовлюється тією обставиною, що рівень технологічності економіки визначає динаміку соціально-економічного зростання, підвищення продуктивності, конкурентоспроможності продукції, зміцнення країни в цілому.
Саме завдяки постійному високому рівню технологічності економіки західні країни досягли неабиякої могутності як в економічному, так і у військовому аспектах.
Матеріаломісткість економіки визначається відношенням вартості сировини, матеріалів, енергії до вартості ВВП. Структур­ні зміни в матеріаломісткості економіки повинні бути спрямовані на зменшення матеріальних витрат на одну гривню ВВП, що і означає зростання продуктивності.
Водночас домагатись цієї мети зовсім не просто. Справа в тому, що існує міжнародна система поділу праці, в якій кожна країна веде конкурентну боротьбу за виготовлення продукції, яка через свою природу має найнижчу матеріаломісткість. Практика показує, що за роки реформ в Україні структурна матеріаломісткість ВВП різко зросла, знизивши таким чином рівень національної продуктивності.
Інвестиційні структурні зміни мають бути спрямовані на збільшення капітальних вкладень у науку й базові галузі економіки — машинобудування, приладобудування, сільське господарство, енергетику, космонавтику, літакобудування, військову техніку, побутову електронну техніку. Теоретичні надбання світової економічної думки, успішно підтверджені практичним досвідом багатьох країн світу, показують, що інвестування економіки приносить необхідні соціально-економічні результати тоді, коли в інвестиційних процесах бере активну участь сама держава. Держава повинна інвестувати фундаментальну науку, соціальні програми, базові галузі економіки, що забезпечують її технологіч­не зростання. Загальновизнаним у всьому світі є той факт, що наука успішно розвивається тільки тоді, коли рівень її фінансування досягає 4 % від обсягу ВВП.
Як показує досвід США, подолання соціально-економічної кризи можливе тільки тоді, коли головну роль в інвестуванні економіки бере на себе держава. Так, ця країна подолала Велику депресію 1929—1933 рр. не в останню чергу саме завдяки державним капітальним вкладенням в економіку. У США за рахунок державних коштів були створені такі організації, як Реконструктивна фінансова корпорація (РЕФІКО), Адміністрація з відновлення промисловості (НІРА), які надавали підприємствам, фірмам, банкам, що перебували на межі банкрутства, субсидії, кредити вартістю від 0 до 0,8 % річних, рятуючи їх таким чином від краху.
Особливо державне регулювання за допомогою фінансів підсилилося після Другої світової війни (1939—1945). Правлячі кола західних країн широко використовували рекомендації англійського економіста Дж. М. Кейнса та його численних послідовників, які розглядали державні фінанси як важливе джерело інвестування економіки. Ось чому в Україні, виходячи з міжнародної практики, потрібно створити позабюджетний Державний центр з фор­мування ринку вітчизняних товарів, який би надавав кредити галузям реальної економіки під 1—2 % річних.
Надія на іноземні інвестиції — то марна справа. Їх обсяги становлять тільки 8 % від річних потреб. При цьому 90 % іноземних інвестицій спрямовуються у сферу виробництва сировини й напівфабрикатів. У цьому зв’язку дуже важливий досвід Китаю, де уряд самостійно, без втручання з-за кордону, визначає пріоритетні напрями вкладання іноземного капіталу. В усіх розвинутих країнах світу головним інвестором є народ з його грошовими доходами.
Так, населення Німеччини інвестує власну економіку своїми доходами на 70 %. Друге місце в інвестуванні економіки посідають вітчизняні банки і тільки на третьому місці знаходяться іноземні інвестори.
Отже, якщо в країні відсутній платоспроможний попит населення, то відсутнє споживання, отже, відсутнє фінансування народом своєї власної економіки.
Що ж стосується системи інвестування масштабів виробництва, то вона повинна формувати оптимальне співвідношення між кількістю дрібних, середніх та великих підприємств, що забезпечує максимальні темпи зростання продуктивності. І не випадково, наприклад, Японія заохочує створення дрібних підприємств, на яких випробовується та удосконалюється нова технологія, яка потім передається великим компаніям. Це зумовило й відповідну структуру промисловості цієї країни, де найдрібніші фірми (чисельністю 1—19 осіб) становлять 49,4 % загальної кількості підприємств, дрібні (20—99 осіб) — 27,8 %, середні підприємства (100—499 осіб) — 14,8 %, великі підприємства (більше 500 осіб) — 8,2 %.


10.3

Оптимізація соціально-економічної політики уряду

Основні напрями діяльності інституціональних механізмів. Свою діяльність інституціональні механізми — дослідні й навчальні центи, інститути, асоціації — повинні зосереджувати на таких основних напрямах:

  • розроблення теоретичних і практичних проблем підвищення продуктивності на всіх рівнях економіки;
  • підготовка і перепідготовка спеціалістів з питань управління продуктивності;
  • надання консультацій менеджерам фірм (підприємств) із питань підвищення продуктивності;
  • розроблення стратегічних і поточних планів підвищення національної продуктивності й подання їх у відповідні державні інституції.

Напрями підвищення продуктивності інфраструктури еко­номіки. Підвищення продуктивності виробничої інфраструктури економіки має бути спрямовано на забезпечення оптимального функціонування промисловості й сільського господарства. Транспортне господарство економіки повинно, наприклад, своєчасно забезпечувати промисловість і сільське господарство необхідними матеріалами, сировиною, а з підприємств цих галузей доставляти їх продукцію споживачам. Засоби інформації та зв’язку повинні функціонувати безперервно і мати зворотний зв’язок, забезпечувати промислове й сільськогосподарське виробництво своєчасною та достовірною інформацією.
Організації оптової та роздрібної торгівлі повинні вивчати попит споживачів, забезпечувати їх якісне обслуговування, мати зворотний зв’язок із виробництвом. Відповідні державні органи, й насамперед антимонопольний комітет, повинні не допускати монопольної діяльності фірм та організацій на ринку. В умовах формування ринку величезне значення для підвищення продуктивності має контроль з боку держави за споживчими цінами, за їх співвідношенням із платоспроможним попитом населення. Якщо відбувається безконтрольне підвищення цін на споживчі товари й послуги відносно рівня платоспроможного попиту населення, то це призводить до зниження обсягу продажів, отже, до зниження рівня продуктивності. Ось чому необхідна система жорс­ткого державного контролювання цін.
Для банківської системи мають бути створені державою такі умови, щоб їй було вигідно спрямовувати кредити в промисловість і сільське господарство.
Щодо ринку праці, то його завданням є забезпечення повної зайнятості населення, коли безробіття не перевищує природного рівня, тобто перебуває в межах 3—5 %.
Завдання соціально-побутової інфраструктури полягає у створенні найліпших умов буття для всього населення країни.
Основні напрями формування високопродуктивного внутрішнього ринку споживчих товарів і послуг. Внутрішній ринок споживчих товарів і послуг є чинником соціально-економіч­ного зростання й зростання національної продуктивності, але тільки тоді, коли ці товари й послуги є вітчизняними. Купуючи вітчизняні товари й послуги, населення країни своїми доходами через систему торгівлі фактично фінансує, інвестує національне виробництво, забезпечуючи його необхідними оборотними коштами, які витрачаються на закупівлю сировини, матеріалів, виплату заробітної плати.
Таким чином, соціально-економічне зростання й зростання продуктивності зумовлюються виробництвом вітчизняних товарів і послуг та їх ефективним споживанням населенням країни. Якщо таке споживання відсутнє, то процес виробництва паралізується й соціально-економічне зростання набуває від’ємного характеру. Залежність між платоспроможним попитом, інвестиціями, зайнятістю, величиною ЧНП та продуктивністю зумовлюєть­ся через мультиплікатор доходів.
Його величина визначається за такою формулою:

Якщо, наприклад, зростання платоспроможного попиту на 5 млрд грн зумовить зростання обсягів виробництва 15 млрд грн, то мультиплікатор доходів становитиме 3 (15/5). Сутність мультиплікатора доходів полягає в такому. Початкове збільшення платоспроможного попиту є не що інше як збільшення інвестицій, що створює певну кількість робочих місць або первинну зайнятість. Витрати цих первинно зайнятих працівників збільшують вторинну зайнятість. Витрати вторинних зайнятих у свою чергу забезпечують подальше збільшення зайнятості.
Припустимо, що первинні зайняті отримують 100 млрд грн доходу і що ? доходу вони споживають, тобто виступають на ринку з новими витратами в розмірі 75 млрд грн, які будуть спрямовані на закупівлю споживчих товарів. Ці 75 млрд грн зумовлять вторинну зайнятість і приведуть до нового зростання споживання, яке становить 56 млрд грн. (за 75 %-го розміру споживання).
Інакше кажучи, матиме місце приріст доходу, зумовлений збіль­шенням платоспроможного попиту, але в більшому розмірі, ніж первісно здійснені інвестиції за рахунок збільшення платоспроможного попиту, тобто матиме місце ефект мультиплікатора. Величина мультиплікатора буде тим більшою, чим буде вищою част­ка витрат на споживання порівняно з заощадженнями, тобто знаходиться в оберненій залежності з граничною схильністю до заощаджень (MPS) [3]:

де MPS — гранична схильність до заощаджень; MPC — гранична схильність до споживання.
Водночас мультиплікатор доходів, розрахований на основі цієї формули, забезпечує «первинну», «вторинну» і т. д. зайнятість у вітчизняній економіці в означених вище розмірах, якщо споживачі не купуватимуть імпортні товари. Але на практиці це нереально. Якщо ж «первинно» зайняті з 75 млрд грн, які вони витрачають на закупівлю споживчих товарів третину (тобто 25 млрд грн) спрямовують на закупівлю імпортних товарів то тільки 50 млрд грн зумовлять вторинну зайнятість у вітчизняній економіці і 25 млрд грн зумовлять першу додаткову зайнятість в іноземному виробництві.
Отже, щоб відбулося ефективне споживання вітчизняних товарів і послуг, необхідно сформувати оптимальний платоспроможний попит населення країни, який є первинним відносно економічного зростання.
Оптимальний платоспроможний попит — це такий попит, коли на продукти харчування сім’я в середньому витрачає не більше 18—25 % свого доходу і при цьому повністю задовольняє фізіологічні потреби відповідно до науково розроблених нормативів і норм.
Щоправда, монетаристи, як тільки заходить мова про зростання грошових доходів населення, наполягають на тому, що цього робити не можна, оскільки це призведе до зростання інфляції, яка знизить життєвий рівень населення. Але, як аргументовано довів Дж. Кейнс, зростання витрат у період вільних виробничих потуж­ностей і масового безробіття не призводить до підвищення рівня інфляції. А саме в таких умовах перебуває нині українська економіка. Крім того, рівень монетаризації ВВП в Україні становить усього 25 %, у той час як у високорозвинутих країнах цей показник становить 68—100 %, а в Японії і Китаї 102—103 %.
Взагалі інфляція первісно зумовлюється не економічними,
а психологічними чинниками. Об’єктивно існує психологічний закон збагачення задарма, який притаманний усім без винятку людям. І постійно жевріюча думка в кожної людини збільшити свої статки реалізується завжди, як тільки з’являється можливість присвоїти чиєсь багатство і на шляху до цього не існує ніяких гальм і перешкод — моральних, етичних, законодавчих та ін.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2017 BPK Group.