лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
загрузка...
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

Фінанси зарубіжних корпорацій

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

2.8.Законодавство про неплатоспроможність
і банкрутство

Поняття неплатоспроможності й банкрутства

У західній юридичній літературі розрізняють два поняття —«неплатоспроможність» і «банкрутство». У законодавстві вжи­вається термін «неплатоспроможність», банкрутство розглядається як кримінально-правовий бік неплатоспроможності.
У юридичній літературі існує думка, що слово «банкрутство» утворилося в середньовічних містах Італії або від bank broken, або bench broken. У перекладі на українську це означає перевернутий стіл (лавка), на якому торгував торгівець або проводив обмін валют міняла. Клієнти, які ставали банкрутами, перевертали стіл на знак протесту .

Цілі законів про неплатоспроможність

Сучасне виробництво характеризується технологічною складністю, значними інвестиціями в інновації, посиленням інтеграції та глобалізації. Усе це визначає цілі розвитку законодавства про неплатоспроможність.


У західних країнах основна ідея законодавства про неплатоспроможність полягає в тому, що неплатоспроможне, але функціонуюче підприємство доцільніше зберегти цілком, ніж розпродавати його частинами.

Підприємство, неплатоспроможне з фінансового погляду, не в змозі розплатитися з усіма боргами. Проте воно може бути до-
статньо сучасним технічним і технологічним комплексом із кваліфікованим персоналом і розвиненою соціальною інфраструктурою. У разі розпродажу частинами вартість устаткування й інфраструктури зменшується, страждає також державний бюджет. Держава може втратити великого платника податків. З іншого боку, закон мусить захистити права кредиторів. Якщо права кредиторів будуть обмежені, то вони самі можуть потрапити до числа неплатоспроможних боржників. Це спричинить ланцюжок неплатежів, що завдасть шкоди загальному економічному розвиткові. Отже, законодавство повинно збалансовувати ці обидві важкі проблеми.

Закони про неплатоспроможність у країнах
з розвиненою ринковою економікою

У процесі розроблення законів про неплатоспроможність, по суті, стикаються економічні і правові проблеми на макро- та мікроекономічному рівнях. Це визначає або продебіторський, або прокредиторський напрям у законах про неплатоспроможність.
Французьке законодавство про неплатоспроможність є прикладом макроекономічного підходу до проблеми. Це підтверджується назвою Закону «Про фінансове оздоровлення підприємств».
Пріоритетність цілей визначена в такий спосіб:

  • збереження діючих підприємств;
  • збереження робочих місць;
  • задоволення вимог кредиторів .

Відповідно до закону кредитор не може розпочати будь-які дії, пов’язані з поверненням боргів дебітора. Його права захищає суд. Варто звернути увагу й на особливості судової практики. У Фран­ції за фінансовим станом підприємств постійно спостерігає регіональна Рада директорів і суди. Французька юридична практика ведення справ про неплатоспроможність спрямована на застосування превентивних заходів. Якщо у підприємства з’являються ознаки дефолту, то суд пропонує кредиторам і боржникам починати переговори. Президент Торговельного трибуналу може призначити спеціального представника для їх проведення. Кредитори звичайно погоджуються на переговори, хоча вони можуть обмежити їхні права. У разі відмови від переговорів та відкриття судової процедури кредитори можуть втратити великі суми.
Якщо кредитори і боржники не досягли згоди щодо врегулювання свої справи, суд починає справу про неплатоспроможність. Суд може також прийняти рішення про початок процедури про неплатоспроможність на підставі інформації представників трудового колективу, адміністрації підприємства або прокурора. За законом 1994 р. аудитори акціонерних товариств у разі загрози неплатоспроможності зобов’язані негайно повідомити про це адміністрацію акціонерного товариства і представника Торговельного трибуналу.
Законодавство про регулювання неплатоспроможності в США як пріоритетні також розглядає макроекономічні проблеми. Кодекс США про банкрутство 1978 р. передбачає систему реорганізації підприємства-боржника з метою його збереження. При цьому акціонери підприємства-боржника отримують деяке відшкодування, знижку в боргах, у кредиторів виникає можливість узяти під свій контроль підприємство. У юридичній літературі зазначається, що ця схема малоефективна.
Американська система характеризується такими основними рисами:

  • можливістю для заінтересованих осіб (боржника і кредитора) почати реструктуризацію активів корпорації;
  • можливістю для менеджерів боржника залишатися менеджерами корпорації тривалий час для «розм’якшення» прав кредиторів (поділ кредиторів на класи, нейтралізація кредиторів, які мають специфічні мотивації усунення боржника як конкурента, та ін.);
  • тим, що акціонери і кредитори змушені приймати рішення щодо продовження діяльності підприємства;
  • затягуванням реструктуризаційного процесу, за якого кредитор не може впливати на тривалість і результат процедур;
  • здійсненням «м’якої» (тобто поступової, пільгової) реструкту­ризації активів, вигідної як для боржника, так і для кредитора. Кре­дитор при цьому може передбачати зміну своїх прав .

У літературі зазначається, що, незважаючи на складність, система виявилася прийнятною для американської економіки.
У Великобританії неплатоспроможність регулюється Законом «Про неплатоспроможність» 1986 р., а також відповідними поло­женнями Закону «Про компанії» 1985 р. (з доповненнями) і Закону «Про банки» 1987 р. (з доповненнями).
Неплатоспроможність розуміється як становище компанії, за якого вона не може платити за своїми зобов’язаннями (боргами) у встановлені терміни, а також якщо її зобов’язання перевищують вартість активів. Поняття «банкрутство» застосовується тільки до фізичних осіб.
В англійському законодавстві, як і у французькому й американському, основним пріоритетом є збереження компанії. Закон передбачає реорганізацію неплатоспроможної компанії або її ліквідацію. У Великобританії велике значення надається адмініструванню. Це означає, що управління справами неплатоспроможної компанії передається спеціально призначеному адміністра­тору. До його повноважень входять поточне управління, всебічний аналіз діяльності компанії, вироблення режиму реорганізації і можливого продажу. Процедура адміністрування звичайно застосовується до великих компаній. Для більшості компаній використовується процедура управління майном боржника. Права менеджера такі ж широкі, як і адміністратора. Для врегулювання неплатоспроможності застосовуються також різні види транснаціональних угод між боржником і кредитором .
У тих випадках, коли програма реорганізації неефективна або не може відновити платоспроможності боржника, починаються ліквідаційні процедури. Можливі такі варіанти:

  • добровільна ліквідація компанії;
  • добровільна ліквідація під контролем кредиторів;
  • примусова ліквідація за рішенням суду.

У Німеччині в 1994 р. ухвалено новий Закон про неплатоспроможність (Insolvenzordnung). Його особливістю є те, що він спря­мований на захист майнових інтересів кредиторів. Захист виробництва і робочих місць законом не передбачений. Замість раціоналізації, як це ми бачили в законодавстві Англії, Франції і США, на перше місце поставлена ліквідація підприємства боржника. У юридичній літературі зазначається, що метою закону є врятування активів підприємства, що дасть змогу ефективно їх використовувати. Фірми, що не змогли устояти в ринкової конкуренції, рятувати немає сенсу, «під час урегулювання боргів мікроекономічна раціональність не повинна підмінятися макроекономічною метою» .
Справа про неплатоспроможність починається з відкриття конкурсного виробництва, призначення конкурсного менеджера, котрий повинен прийняти рішення або про можливість функціонування підприємства, або про його ліквідацію. Щодо майна підприємства боржника застосовується спеціальний режим, що називається «створенням конкурсної маси». До складу цього майна входить усе наявне майно на момент відкриття конкурсного виробництва і придбане нове майно у процесі цього виробництва. У конкурсному виробництві беруть участь кредитори. На зборах кредиторів подається звіт конкурсного менеджера, на підставі якого ухвалюються рішення про подальші дії: 1) ліквідувати підприємство; 2) дозволити підприємству тимчасово функціонувати; 3) уповноважити менеджера підготувати конкурсний план, тобто план відновлення платоспроможності.
У випадку, коли підприємство ліквідується за рішенням суду, провадиться реалізація майна, так званої «конкурсної маси». Збори кредиторів скликаються для прийняття рішень про розподіл отриманих сум і задоволення вимог кредиторів, установлюється черговість погашення вимог.
Якщо збори кредиторів ухвалили прийняти конкурсний план для продовження функціонування підприємства, то боржник може подати такий план. У ньому мають бути визначені права кредиторів, складається також план соціальних заходів. У плані можуть бути передбачені нові кредити для відновлення виробництва. Успішне виконання плану забезпечить погашення боргів і закриття справи про неплатоспроможність.
Закон про неплатоспроможність у Німеччині в літературі зазнає критики. На думку юристів, дія цього закону може завдати шкоди загальному економічному розвитку.

Основні проблеми трансграничної неплатоспроможності

Розвиток транснаціональних компаній і банків, зростаючі потоки руху капіталів, товарів і послуг між країнами обумовили проблеми трансграничної неплатоспроможності. Материнські і дочірні компанії функціонують у різних країнах зі своєю специфічною юрисдикцією. Тому в разі неплатоспроможності дочірньої компанії виникає проблема: за законами якої країни врегульовувати це питання.
Зауважимо, що ні правова теорія, ні правова практика не виробили однакової системи регулювання. Правова невизначеність призводить до колізій, тривалих процесів у прийнятті рішень. Завдання трансграничної неплатоспроможності ускладнюються тим, що в національних законах права кредиторів і боржників різні, сама система регулювання неплатоспроможності організована на підставі різних принципів. Як наслідок, у неплатоспроможного підприємства знецінюються активи, зупиняється виробництво. Така ситуація не може задовольнити ні боржника, ні кредитора.
На практиці питання вирішується з урахуванням належності країн до міжнародних угод, обопільного членства в інтеграційних союзах, історичних та економічних зв’язків і, нарешті, через дипломатичні переговори. Якщо цього немає, то розгляд триває роками.

Теоретичні основи для підготування міжнародних угод

В економічній теорії визначені два підходи до розгляду трансграничної неплатоспроможності:

  • перший ґрунтується на теорії єдиного виробництва;
  • другий на теорії паралельних територіальних виробництв .

Відповідно до першого підходу всі основні юридичні процедури повинні відбуватися в одному місці (в одній країні), переважно там, де ведеться основний бізнес або розташована материнська компанія. Згідно з другим підходом, юридичний розгляд справи про неплатоспроможність відбувається одночасно у двох або кількох країнах, де розташовані територіальні виробництва. У юридичній літературі робиться висновок, що шляхи розроблення питання трансграничної неплатоспроможності слід шукати в теоретичній доктрині єдиного виробництва.
Зблизити національні закони про неплатоспроможність буде легше на ідеї єдиного виробництва. Ця концепція дає змогу зберегти виробництво, його технологію, застосовувати методи реабілітації і реорганізації, що відповідає макроекономічним цілям країни-боржника і країн-кредиторів. Проте на практиці під час вирішення питань трансграничної неплатоспроможності враховуються міждержавні відносини, які часто не сприяють проведенню розгляду цього питання в одній із країн. У цьому разі відбувається паралельний розгляд питання у двох-трьох або більше країн залежно від розміщення виробництва.
Необхідно зазначити, що в розглянутих вище національних законах є деякі положення про регулювання трансграничної неплатоспроможності. Так, німецькі суди можуть визнати іноземні судові рішення стосовно активів, що перебувають на території Німеччини. У США суд за заявою іноземної фірми може порушити справу про неплатоспроможність додатково до іноземного розгляду, примусово виконати судове рішення щодо боржника, передати іноземній фірмі або її представникові майно неплато-
спроможної особи. У Великобританії для захисту місцевих кредиторів може бути відкрито повний або додатковий до зарубіжного розгляд. Французькі кредитори, що мають активи на території Франції, можуть порушити справу про неплатоспроможність стосовно будь-якого боржника. Національне законодавство захищає інтереси національних кредиторів.

Проекти конвенцій трансграничної неплатоспроможності

До спроб розроблення конвенцій трансграничної неплатоспро­можності зверталися неодноразово. Відомі двосторонні угоди регулювання неплатоспроможності: німецько-австрійський договір 1975 р., франко-австрійська конвенція 1979 р. та ін. Угоди підписувалися на підставі основних положень приватного права, з чого випливає принцип єдиного виробництва. В угодах передбачалося взаємне визнання іноземних судових рішень, визнання юрисдикції доміцилія або місця основного ведення бізнесу, повноважень іноземного ліквідатора .
Відомі неодноразові спроби складання проектів міжнародних конвенцій про неплатоспроможність: Конвенція Європейського економічного союзу 1960 р., Стамбульська 1990 р., Конвенція 1995 р., більш пізні — проект комісії Організації Об’єднаних Націй з права міжнародної торгівлі 1997 р. Жодний із проектів не був ухвалений, проте кожний з них був кроком уперед у врегулюванні проблеми трансграничної неплатоспроможності. Глобалізація світової економіки ставить невідкладні завдання щодо цієї складної юридичної проблеми.

Питання для самоперевірки знань

  • Поясніть, з яких причин з розвитком ринкових відносин уводяться закони про акціонерні товариства.
  • Назвіть джерела правового регулювання в романо-германському або континентальному праві та в англосаксонському або в системі загального права.
  • Як розвивалося законодавство про корпорації (компанії) у Великобританії, США?
  • Як розвивалося законодавство про компанії в Німеччині, Франції?
  • Як впливає європейська інтеграція на розвиток акціонерного права в державах — учасницях ЄС?
  • Які правові акти ухвалює європейський парламент?
  • Назвіть основні ознаки акціонерних товариств, визначені в законах.
  • Як ви розумієте акціонерне товариство в ролі юридичної особи?
  • Які види корпорацій ви знаєте?
  • Які документи необхідні для утворення і реєстрації корпорації?
  • Які форми об’єднань або груп підприємств вам відомі?
  • Охарактеризуйте холдинги в офшорних зонах.
  • Чим пояснити введення в США і країнах ЄС жорстких антиофшорного й антитрансфертного законодавств?
  • З якою метою створюються оперативно-холдингові компанії в офшорних зонах?
  • Як організоване управління в офшорній компанії?
  • Чому в законах про корпорації захищаються права акціонерів і кредиторів?
  • Чому збереження акціонерного капіталу корпорації і його збільшення є основними завданнями законодавства?
  • Назвіть основні положення законів щодо захисту прав акціонерів і кредиторів, пов’язані зі збереженням акціонерного капіталу та його збільшенням.
  • Назвіть основні положення законів щодо захисту прав акціонерів і кредиторів, пов’язаних зі зменшенням капіталу корпорації.
  • Дайте визначення договору в західному законодавстві.
  • Назвіть основні види договорів.
  • Назвіть основні принципи договорів.
  • Що таке правоздатність і дієздатність?
  • Які зміни відбулися в господарських договорах останнім часом? Чому?
  • Назвіть джерела господарських договорів.
  • Чому джерелами господарських договорів є міжнародні конвенції, договори й угоди?
  • Дайте визначення понять «неплатоспроможність» і «банкрутство».
  • Які основні цілі введення законів про неплатоспроможність?
  • Назвіть особливості законів про неплатоспроможність у загальному праві (США, Великобританії).
  • Назвіть особливості законів про неплатоспроможність у континентальному праві (Німеччини, Франції).
  • Чому з’явилися проблеми трансграничної неплатоспроможності?
  • У чому полягає сутність трансграничної неплатоспроможності?
  • Дайте пояснення двом теоретичним підходам до розгляду транс-
    граничної неплатоспроможності.
  • Які ви знаєте положення про регулювання трансграничної неплатоспроможності в чинних національних законах?
  • Назвіть спроби створення договору про трансграничну неплато-
    спроможність.

ДОДАТКИ ДО РОЗДІЛУ 2
Додаток 2.1
Принципи корпоративного управління ОЕСР

I. ПРАВА АКЦІОНЕРІВ

Система корпоративного управління
повинна захищати права акціонерів

А. До основних прав акціонерів належать права на: 1) надійні методи реєстрації власності; 2) передавання акцій; 3) регулярне та своєчасне отримання необхідної інформації про товариство; 4) участь та голосування на загальних зборах акціонерів; 5) участь у виборах ради; 6) частку в прибутку товариства.
Б. Акціонери мають право на участь та отримання достатньої інфор­мації стосовно рішень, пов’язаних з фундаментальними змінами в товаристві, такими як: 1) внесення змін та доповнень до статуту та аналогічних документів, що регулюють питання управління товариством; 2) надання дозволу на додатковий випуск акцій; 3) угоди надзвичайного характеру, що, по суті, призводять до продажу товариства.
В. Акціонери повинні мати можливість брати ефективну участь та голосувати на загальних зборах акціонерів, а також бути поінформованими про правила, у тому числі про порядок голосування, що регламентують проведення загальних зборів.
1. Акціонери повинні отримувати достатню та своєчасну інформацію стосовно дати, місця проведення та порядку денного загальних зборів, а також повну та своєчасну інформацію щодо питань, які будуть вирішуватися під час зборів.
2. Акціонерам повинна надаватися можливість ставити запитання раді, а також, у розумних межах, пропонувати включення додаткових питань до порядку денного зборів.
3. Акціонери повинні мати можливість голосувати особисто або без особистої присутності, причому голоси, подані як особисто, так і заочно, повинні мати однакову силу.
Г. Підлягають оприлюдненню (розкриттю) структура капіталу та механізми, які дають змогу окремим акціонерам отримувати контроль, що не зіставний з їхньою часткою в акціонерній власності.
Ґ. Ринки корпоративного контролю повинні мати можливість функціонувати ефективно і прозоро.
1. Для того щоб інвестори розуміли свої права та засоби правового захисту, необхідно чітко формулювати й опубліковувати правила та процедури, що регулюють придбання корпоративного контролю на ринках капіталу, а також угоди надзвичайного характеру, такі як злиття та продаж значної частини активів товариства. Угоди повинні укладатися за прозорими цінами і на справедливих умовах, що захищають права всіх акціонерів відповідно до їх класу.
2. Механізми, що перешкоджають поглинанню товариства, не повинні використовуватися для звільнення керівництва товариства від відповідальності.
Д. Акціонери, у тому числі інституційні інвестори, мають урахувати, які витрати та зиски несе використання ними свого права голосу.
II. ОДНАКОВО СПРАВЕДЛИВЕ
СТАВЛЕННЯ ДО АКЦІОНЕРІВ
Система корпоративного управління повинна забезпечувати однаково справедливе ставлення до акціонерів, у тому числі до дрібних та іноземних акціонерів. Усі акціонери повинні мати можливість застосовувати ефективні засоби захисту в разі порушення їхніх прав.
А. Ставлення до всіх акціонерів, які належать до одного класу, має бути однаковим.
1. У межах одного класу всі акціонери повинні мати однакові права голосу. Усі інвестори повинні мати можливість до купівлі акцій отримати інформацію щодо права голосу за акціями всіх категорій. Будь-які зміни права голосу мають затверджуватися голосуванням акціонерів.
2. Зберігачі або номінальні утримувачі повинні голосувати так, як це узгоджено з реальним власником акцій.
3. Регламент та процедура проведення загальних зборів акціонерів мають забезпечувати однаково справедливе ставлення до всіх акціонерів. Процедури, що прийняті товариством, не повинні робити участь у голосуванні занадто складною та дорогою.
Б. Будь-які операції у власних інтересах та операції з використанням закритої інформації мають бути заборонені.
В. Члени ради та правління зобов’язані повідомляти про будь-яку матеріальну заінтересованість в угодах або питаннях, що стосуються товариства.
III. РОЛЬ ЗАЦІКАВЛЕНИХ ОСІБ
В УПРАВЛІННІ ТОВАРИСТВОМ
Система корпоративного управління має визнати передбачені законом права зацікавлених осіб та заохочувати активне співробітництво між товариством та зацікавленими особами у створенні доб­робуту, робочих місць та забезпеченні стабільності фінансово ус-
пішних підприємств.

А. Система корпоративного управління має забезпечувати дотримання захищених законом прав заінтересованих осіб.
Б. Якщо їхні інтереси захищені законом, заінтересовані особи повинні мати можливість отримувати ефективний захист у разі порушення їхніх прав.
В. Система корпоративного управління повинна дозволяти участь зацікавлених осіб у заходах щодо підвищення ефективності діяльності товариства.
Г. Якщо заінтересовані особи беруть участь у процесі корпоративного управління, вони повинні мати доступ до необхідної інформації.

IV. РОЗКРИТТЯ ІНФОРМАЦІЇ ТА ПРОЗОРІСТЬ

Система корпоративного управління повинна забезпечувати своєчасне й точне розкриття інформації з усіх найважливіших питань, що стосуються товариства, включаючи його фінансовий стан, продуктивність, власність та управління товариством.
А. Важлива інформація, що підлягає розкриттю, включає (але не вичерпується) інформацією про:
1) результати фінансової та операційної діяльності товариства;
2) завдання товариства;
3) володіння значними пакетами акцій та права голосу;
4) членів ради та правління, а також розмір їхньої винагороди;
5) значущі фактори ризику, що можна спрогнозувати;
6) важливі питання, які пов’язані з працівниками та іншими зацікавленими особами;
7) структуру і політику управління товариством.
Б. Інформація повинна готуватися, перевірятися та розкриватися відповідно до високих стандартів якості бухгалтерського обліку, розкриття фінансової й нефінансової інформації та аудиту.
В. З метою забезпечення належної підготовки та надання фінансової звіт­ності слід щороку проводити аудиторські перевірки з використанням незалежного аудитора, який дає зовнішню та об’єктивну оцінку цієї звітності.
Г. Канали поширення інформації повинні передбачати рівноправний, своєчасний та непов’язаний з надмірними витратами доступ користувачів до необхідної інформації.

V. ОБОВ’ЯЗКИ РАДИ

Система корпоративного управління має забезпечувати стратегічне керівництво товариством, ефективний нагляд за діяльністю правління з боку ради, а також відповідальність цієї ради перед товариством та акціонерами.
А. Члени ради повинні діяти, беручи до уваги всю необхідну інформацію, сумлінно, з належною обачністю та обережністю, в інтересах товариства та акціонерів.
Б. Якщо рішення ради можуть по-різному впливати на різні групи акціонерів, вона має однаково справедливо ставитися до всіх акціонерів.
В. Рада повинна забезпечити дотримання відповідного законодавства та врахувати інтереси зацікавлених осіб.
Г. Рада повинна виконувати ключові функції, у тому числі:
1. Переглядати й спрямовувати корпоративну стратегію, основні плани дій, політику управління ризиками, річні бюджетні та бізнес-плани, окреслювати орієнтири ефективності, здійснювати нагляд за виконанням планів та роботою товариства, а також контролювати основні витрати придбання та продажу.
2. Підбирати ключові управлінські кадри, визначати їм винагороду, здійснювати нагляд за їхньою діяльністю і, в разі необхідності, звільняти їх та планувати процедуру наступництва.
3. Переглядати винагороду, яку отримують члени ради та правління товариства, забезпечувати формальний та прозорий процес висунення кандидатів для обрання до складу ради.
4. Відстежувати й урегульовувати потенційні конфлікти інтересів членів правління, ради та акціонерів, виявляти нецільове використання активів товариства та зловживання під час укладання угод з особами, що пов’язані з товариством.
5. Забезпечувати правильність системи бухгалтерського обліку та фінансової звітності товариства, у тому числі проведення незалежних аудиторських перевірок, а також створювати необхідні системи контролю, зокрема системи моніторингу ризиків, фінансового контролю та контролю за дотриманням законодавства.
6. Стежити за ефективністю практики управління, в межах якої діє рада, і, за необхідності, вносити в неї зміни.
7. Контролювати процес розкриття та поширення інформації.
Ґ. Рада повинна мати можливість давати об’єктивне судження щодо справ акціонерів і бути незалежною, зокрема від правління.
1. Рада має розглянути питання про передання до компетенції достатній кількості своїх членів, що не обіймають адміністративних посад та здатних давати незалежні судження, питань, які потенційно можуть призвести до виникнення конфлікту інтересів. Прикладом таких ключових обов’язків можуть бути фінансова звітність, висунення на керівні посади та питання оплати праці членів ради та правління.
2. Члени ради повинні приділяти достатньо часу для виконання своїх обов’язків.
Д. Щоб мати можливість виконувати свої обов’язки, члени ради повинні мати доступ до інформації, яка є точною, своєчасною і стосується справи.


Степанов В. В. Несостоятельность (банкротство) в России, Франции, Англии, Германии. — М.: Статут, 1999. — С. 13.

Степанов В. В. Несостоятельность (банкротство) в России, Франции, Англии, Германии. — М.: Статут, 1999. — С. 105.

Степанов В. В. Несостоятельность (банкротство) в России, Франции, Англии, Германии. — С. 102—104.

Полковников Г. В. Английское право о компаниях. — С. 207, 211.

Степанов В. В. Несостоятельность (банкротство) в России, Франции, Англии, Германии. — С. 19.

Степанов В. В. Несостоятельность (банкротство) в России, Франции, Англии, Германии. — С. 174.

Степанов В. В. Несостоятельность (банкротство) в России, Франции, Англии, Германии. — С. 186.

Міжнародні та національні стандарти корпоративного управління: Збірник кодексів та принципів. — К.: Міжнародна фінансова корпорація, 2002. — С. 22—25.


Додаток 2.2
Порівняльна характеристика
усталених моделей корпоративного управління 1


Ознаки
порівняння

Англо-американська модель

Німецька модель

Японська модель

Основні характеристики

  • відсутність значних інвесторів;
  • розпорошеність акціонерного капіталу між акціонерами;
  • більшість акцій, що не належать індивідуальним інвесторам, перебувають у руках пенсійних та пайових фондів;
  • можливість легкого переливу капіталу між акціонерами;
  • висока ефективність та ліквідність ринку цінних паперів;
  • досить поширене злиття, викуп та поглинання компаній;
  • поширені іноземні інвестиції в акції
  • значна концентрація капіталу компаній;
  • значна роль у компаніях належить банкам;
  • слабкий розвиток фондового ринку;
  • досить значний процент іноземних інвесторів;
  • двопалатне управління;
  • узаконені обмеження прав акціонерів щодо голосування;
  • іноземні інвестори не відіграють значної ролі в управлінні корпораціями
  • великий процент афілійованих банків, компаній у складі акціонерів;
  • відсутність серйозного впливу індивідуальних інвесторів на справи корпорації;
  • існують неформальні бар’єри для іноземних інвесторів

Законодавча база

  • директори;
  • акціонери (особливо інституційні);
  • управителі;
  • урядові агентства;
  • саморегульовані організації;
  • консалтингові фірми;
  • представниками акціонерів є рада директорів;
  • взаємодія між учасниками ґрунтується на балансі сил
  • ринок цінних паперів регулюється федеральним агентством;
  • біржі регулюються місцевими органами влади;
  • комерційні правила, статути акціонер­них товариств і фондових бірж регулюються федеральним законодавством
  • важливим регулювальним чинником є єдина промислова політика, основний вплив на нього мають державні міністерства;
  • незалежне регулювання ринку здійснюється кількома агентствами і є неефективним;
  • ядро законодавства про фондовий ринок скопійовано з американського

Ключові учасники

  • директори;
  • акціонери (особливо інституційні);
  • управителі;
  • урядові агентства;
  • саморегульовані організації;
  • консалтингові фірми;
  • представниками акціонерів є рада директорів;
  • взаємодія між учасниками ґрунтується на балансі сил
  • банки;
  • корпоративні акціонери (компанії)
  • ключовий банк;
  • фінансово-промислова мережа;
  • менеджери;
  • уряд

Взаємовідносини між ключовими учасниками

  • вплив акціонерів на поточну діяльність компанії зводиться до вибору та усунення директорів;
  • ключовою фігурою в управлінні компаніями є головний управитель;
  • корпоративні відносини банків з компаніями обмежені
  • більшість акцій — на пред’явників, які не реєструються;
  • більшість акцій продається через банки-депозитарії;
  • часті конфлікти між банками та акціо­нерами, оскільки банки мають право голосувати за акціонерів так, як вони (банки) бажають;
  • ускладнене управління акціонерами компанією внаслідок заборони голосування по пошті
  • перевага в корпораціях віддається афілійованим акціонерам;
  • усі акціонери мають доступ до матеріалів, пов’язаних з проведенням загальних зборів;
  • акціонери можуть голосувати за дорученням та поштою

Дії корпорації, які вимагають схвалення акціонерів

  • вибори директорів і призначення аудиторів;
  • реорганізація, купівля контрольного пакета акцій, внесення поправок до статуту;
  • у США акціонери не мають права голосувати за розмір дивідендів, у Великій Британії — навпаки
  • розподіл чистого прибутку;
  • ратифікація рішень спостережної і ви­конавчої рад за минулий фінансовий рік;
  • вибори спостережної ради;
  • призначення аудиторів;
  • злиття з іншими корпораціями;
  • придбання контрольного пакета акцій;
  • реорганізація;
  • співробітництво з філіями;
  • внесення поправок до статуту;
  • підвищення верхньої межі винагороди директорам і аудиторам;
  • зміна в капіталі
  • виплата дивідендів;
  • розподіл коштів;
  • вибори ради директорів;
  • призначення аудиторів;
  • зміна в капіталі корпорації;
  • прийняття поправок до статуту;
  • виплата вихідної допомоги директорам і аудиторам;
  • підвищення верхньої межі винагороди директорам і аудиторам;
  • злиття;
  • придбання контрольного пакета акцій;
  • реформування


1 Мендрул О. Корпоративне управління: усталені характеристики та особливості їх реалізації в національній моделі // Ринок цінних паперів України. — 2002. — № 9—10. — С. 51—53.
Закінчення дод. 2.2


Ознаки
порівняння

Англо-американська модель

Німецька модель

Японська модель

Склад ради директорів

  • інсайдери або виконавчі директори та аутсайдери або незалежні директори;
  • існує тенденція до збільшення частки незалежних директорів у загальному складі ради директорів;
  • кількість членів коливається від 5 до 10 осіб
  • управління корпораціями здійснюється спостережною та виконавчою радами;
  • спостережна рада складається з незалежних директорів, а виконавча — це менеджмент компанії;
  • членами спостережної ради можуть бути тільки незалежні директори;
  • виконавча рада підпорядкована спостережній;
  • спостережна рада не має управлінських функцій та повноважень;
  • виконавча рада відповідає за повсякденне управління компанією і складається виключно з працівників корпорації
  • переважно афілійовані особи (виконавчі директори, керівники головних відділів компаній і правління);
  • представники аутсайдерів рідко зустрічаються в складі ради директорів компаній;
  • кількісний склад ради — 50 членів

Вимоги до розкриття інформації

  • найсуворіші правила розкриття інформації щодо:
  • щоквартальних фінансових підсумків діяльності корпорації;
  • структури капіталу;
  • попередньої діяльності директорів;
  • розмірів сукупної винагороди для керівництва;
  • акціонерів, які володіють пакетами акцій понад 5 % акціонерного капіталу;
  • можливого злиття чи реорганізації;
  • поправок, які вносяться до статуту;
  • імен осіб або компаній, які запрошуються для аудиторської перевірки
  • фінансова інформація про корпорацію (кожні півроку):
  • дані про структуру капіталу;
  • інформація про кожного кандидата у члени спостережної ради;
  • сукупна інформація про винагороди членам виконавчої та спостережної рад;
  • дані про акціонерів, які володіють пакета­ми акцій понад 5 % акціонерного капіталу;
  • інформація про можливе злиття чи реорганізацію;
  • поправки, які вносяться до статуту;
  • імена осіб або компаній, які запрошуються для аудиторської перевірки
  • дані про структуру капіталу;
  • відомості про кожного кандидата у члени ради директорів;
  • відомості про винагороду, яку було сплачено усім керуючим та директорам;
  • інформація про можливі злиття чи реорганізації;
  • зміни до статуту;
  • назви компаній, що запрошуються для аудиту

 

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2017 BPK Group.