лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
загрузка...
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

Фінанси зарубіжних корпорацій

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

Отже, буде потрібно 121 890 ф. ст. для поповнення грошового сальдо. Протягом року треба буде поповнювати грошове сальдо 8,53 раза (А / Q* = 1 040 000 / 121 890 = 8,53).

Рис. 10.3. Графічне зображення моделі Баумола
Як зазначає англійський економіст Глен Арнольд, недолік моделі полягає в її несумісності з використанням овердрафту.

Модель управління грошовими
коштами Міллера—Орра

Друга модель управління грошовими коштами запропонована американськими економістами Мертоном Міллером і Даніелем Орром . Модель ближча до реальності, тому що враховує невизначеність вхідних і вихідних грошових потоків. Модель Міллера—Орра зображена на рис. 10.4.
На рис. 10.4 показані коливання грошових коштів між верхньою і нижньою межами. Верхня межа, позначена буквою U*, показує максимальну суму залишку коштів, нижня Lмінімальну. Коливання залишку коштів відбувається навколо лінії С* і повертається до цієї лінії, що перебуває на відстані однієї третини від нижньої до верхньої точки. Її можна назвати точкою повернення і визначити за формулою:
.

Рис. 10.4. Модель управління грошовими коштами Міллера—Орра
У тому разі, коли сума грошових залишків досягає точки U* (на нижній лінії в точці х), менеджери корпорації вилучають кошти на суму U* – С* для придбання ліквідних ринкових цінних паперів, тобто поповнюють портфель цінних паперів. Грошові кошти знижуються до планового залишку. У випадку, коли сума грошових коштів опускається до нижньої межі L (на нижній лінії в точці y), корпорація продає цінні папери зі свого портфеля на суму
С* – L, грошове сальдо зростає до С*.
За моделлю Міллера—Орра використовуються ті самі умови для визначення оптимального залишку грошових коштів, що й у моделі Баумола, додається s2 — дисперсія грошових потоків.
Ситуація
Припустимо, що:
1. Мінімальний залишок грошових коштів = 10 000 дол.
2. Дисперсія щоденних грошових потоків = 6 250 000 (еквівалентно стандартному відхиленню 2500 дол.).
3. Процентна ставка = 0,025 % у день.
4. Операційні витрати за кожним продажем або кожною купів­лею цінних паперів = 20 дол.

Розв’язання

1. Визначаємо суму грошового залишку між верхньою і нижньою межами:

2. Визначаємо верхню межу:
Верхня межа = Нижня межа + 21634 = 31639 дол.
3. Визначаємо точку повернення:

4. На підставі обчислених даних будуємо графік (рис. 10.4).

Практичне використання
моделі Міллера—Орра

Ситуація 1
Припустимо, що залишок коштів корпорації наближається до максимуму 31 634 дол. Що мусить зробити менеджер?
Менеджер повинен: 1) знизити залишок коштів: 31 634 –
– 17 211 = 14 423 дол.; 2) купити короткострокові ліквідні цінні папери на суму 14 423 дол., збільшивши портфель корпоративних цінних паперів.
Ситуація 2
Припустимо, що залишок коштів корпорації знизився до мінімуму 10 000 дол. Що повинен робити менеджер?
Менеджер повинен: 1) відновити кошти до суми точки повернення: 17 211 – 10 000 = 7211 дол.; 2) продати з корпораційного портфеля цінних паперів на суму 7211 дол. для поповнення залишку коштів.
Модель Міллера—Орра показує, що чим вище s2, тим більша різниця між точкою повернення і мінімальним сальдо. Чим більша невизначеність, тим вище верхня межа і чим більша варіативність, тим більша ймовірність того, що сальдо знизиться нижче мінімуму. Отже, політика, яку проводить менеджер, має бути спрямована на запобігання таким обставинам.
Таким чином, зміст обох моделей полягає у виборі між розміром операційних витрат і витрат на виплату процентів. Точка повернення за моделлю Міллера—Орра мінімізує суму операційних витрат і витрат на виплату процентів.

10.4. Управління дебіторською заборгованістю

Визначення кредитоспроможності
корпорацій-покупців

Корпорація інвестує до 20 % своїх активів у дебіторську заборгованість. Переважна більшість фірм реалізують свої товари в кредит. В американській фінансовій літературі зазначається, що ця стаття за 1950—1980 рр. подвоїлася. Це відбило зростання продажу за інфляції, що посилилася.
Ефективне управління дебіторською заборгованістю сприяє підвищенню прибутку. Для вирішення цієї проблеми керівники корпорації розробляють кредитну політику. Її основні принципи полягають у визначенні: 1) стандартів кредитоспроможності покупця (credit standards); 2) умов торгівлі (terms of trade); 3) політики інкасації (collection policy).
Для визначення кредитоспроможності фірм-покупців корпорація користується інформацією спеціальних агентств. Так, наприклад, у США Дан енд Бредстрит (Dun & Bradstreet) видає довідник (Reference Book), у якому публікується інформація про 3 млн підприємницьких одиниць із зазначенням галузі підприємництва, фінансового стану, акціонерного капіталу, поточних боргових зобов’язань, кредитоспроможності, судових позовів та ін. Деякі галузі господарства мають свої власні агентства інформації. У літературі зазначається, що найбільш цікавими і важливими джерелами інформації є місцеві кредитні бюро, що інформують про щоденні угоди в даній місцевості (в окрузі, районі, місті).
Інформаційні агентства визначають клас ризику і коефіцієнт можливих утрат. Варто звернути увагу на те, що і сама корпорація як покупець із розстрочкою платежу піддається агентством такому ж аналізу, як її покупці.
Таблиця 10.3
МОЖЛИВІСТЬ УТРАТ У РАЗІ НАДАННЯ ВІДСТРОЧКИ ПЛАТЕЖУ


Клас ризику

Коефіцієнт утрат, %

1

Немає втрат

2

0—0,5

3

0,5—1,0

4

1—2

5

2—5

6

5—10

7

10—20

8

Понад 20

Залежно від класу ризику, до якого належить покупець, формується кредитна політика (табл. 10.3). Терміни кредиту голов­на умова торгівлі під час продажу в кредит. Вони, у свою чергу, впливають на обсяг реалізації товарів і послуг і час одержання виторгу. Корпорація може поставити собі за мету розширення ринків збуту за рахунок збільшення термінів кредиту (наприклад, із 30 днів до 60 днів). Але можуть виникнути і безнадійні, «погані» борги (bad debts), а покупці з невеликими обсягами угод можуть прострочити оплату рахунків. У випадку, якщо корпорація встановлює більш жорсткі терміни кредиту, вона може втратити своїх покупців, конкуренти можуть потіснити її на ринку.
Визначаючи свою кредитну політику, корпорація повинна оцінювати не тільки кредитоспроможність покупця, а й кон’юнк­туру ринку. За економічного спаду корпорація лібералізує умови кредиту, навіть у разі зростання питомої ваги передбачуваних безнадійних боргів. У роки піднесення за можливості розширення збуту корпорації роблять кредитні умови жорсткішими. Це стосується також умов ринку, коли товари корпорації є дефіцитними.
Корпорація може вдатися до страхування безнадійних боргів, при цьому враховується вартість страхування. Своєрідним видом страхування є факторинг — продаж прав на стягнення дебіторської заборгованості. У цьому випадку фінансовий менеджер повинен провести аналіз із погляду вигідності факторингу. Він повинен особливо врахувати ту важливу обставину, що в разі застосування факторингу можуть бути розкриті деякі комерційні таємниці (докладно про факторинг див. підрозд. 11.4).

Інкасація виторгу

Корпорація проводить певну політику щодо інкасації виторгу (collection policy). Корпорація при цьому вирішує кілька питань. По-перше, визначення середнього терміну інкасації виторгу. Цей показ­ник розраховується діленням суми дебіторської заборгованості на щоденну суму продажу в кредит. Зростання кількості днів інкасації може свідчити про неефективний фінансовий менеджмент. Але прийняття планів розширення продажу в кредит також збільшить цей показник. По-друге, визначення коефіцієнта «поганих» боргів. Цей коефіцієнт визначається діленням суми прострочених платежів на одноденну реалізацію в кредит. Збільшення цього показника може свідчити про агресивну торговельну політику на ринку. Проте частіше за все він показує, що зростає кількість неплатників. По-третє, визначення термінів дебіторської заборгованості .
Аналіз перших двох коефіцієнтів необхідний для прогнозування політики інкасації виторгу. На основі визначення термінів непогашених боргів розробляються проблеми управління поточними боргами клієнтів корпорації.
Звичайним засобом управління і контролю за станом дебіторської заборгованості є аналіз рахунків із простроченими термінами погашення. З цією метою відстежується інформація про прострочені рахунки (табл. 10.4).
Таблиця 10.4
Аналіз Термінів заборгованості


Кількість
прострочених днів

Частка загальної
кількості дебіторів, %

Кількість рахунків

До 29

58

1000

30—59

20

400

60—89

15

200

90 і вище

7

40

Як показують дані таблиці, кількість дебіторів і непогашених рахунків кожен місяць скорочується.
Застосовується також другий прийом обліку непогашених боргів — визначення їх частки в продажу.
Таблиця 10.5
Ставка інкасації — непогашені рахунки
у ПРОЦЕНТАХ до обсягу продажу


Місяць

Продаж,
тис. ф. ст.

Непогашені борги,
тис. ф. ст.

Питома вага, %

Поточний

300

295

98,3

–1

280

220

78,6

–2

290

105

36,2

–3

300

50

16,7

–4

270

25

9,3

–5

275

15

5,5

–6

310

15

4,8

725

Дані таблиці показують, що покупці товарів і послуг мають прострочені борги. Заборгованість, що виникла три або більше місяців тому на суму 105 тис. ф. ст. і становить 14,5 % від загальної суми непогашених боргів, можна вважати сумнівною. Непогашені борги скорочували обсяг продажу, здійсненого корпорацією три і більше місяців тому, на 16,7—4,8 %. За даними таблиці мож­на зробити висновки і накреслити відповідні заходи. Якщо корпорація надає відстрочку на 60 днів, відділ з управління дебіторською заборгованістю повинен уживати заходів щодо можливої оплати рахунків терміном понад 60 днів. Перша дія відділу зводитиметься до відправлення покупцям листа (факсу), котрий нагадує про прострочення платежу. Після цього корпорація вживає суворіших заходів: погрожує звернутися з позовом до суду і, нарешті, надсилає позов у судові інстанції.
Корпорація може відмовитися від застосування засобів залякування, які можуть бути дійовими, але важко оцінити витрати, пов’язані з ними. Вона розробляє політику щодо повернення сум­нівних боргів. З цією метою стягується певний процент з кожного простроченого рахунка. Звичайно штрафні санкції передбачаються в договорі про продаж. Така практика широко застосовується в країнах ЄС і США.

10.5. Управління
товарно-матеріальними запасами

Класифікація запасів.
Чинники, що визначають їх обсяг

Корпорації в середньому вкладають 2025 % своїх активів у товарно-матеріальні запаси; торговельні корпорації, які організовують роздрібний товарообіг близько 40 %. Товарно-мате­ріальні запаси класифікуються на три основні групи:
1) запаси, що накопичуються до виробничого процесу, — сировина, напівфабрикати (pre-production inventory);
2) незавершене виробництво (in-progress inventory);
3) запаси готової продукції (finished goods inventory).
Структура товарно-матеріальних запасів визначається особливостями галузі господарства. У роздрібній торгівлі накопичуються великі запаси готової продукції, невелика частка сировини, напівфабрикатів, ще менша — незавершеного виробництва.
Сума грошових коштів, вкладених у товарно-матеріальні запаси, визначається найрізноманітнішими чинниками: обсягом планованої реалізації, особливостями виробленого продукту, сезонністю, портфелем замовлень та ін. Фінансові менеджери корпорації звичайно намагаються знизити до можливого мінімуму вкладення в сировину і напівфабрикати, деякі фірми працюють
«з коліс». Необхідний денний обсяг сировини і напівфабрикатів доставляється до початку робочого дня. У цьому випадку корпорація заощаджує кошти, необхідні для зберігання запасів. Незавершене виробництво скорочується під впливом застосування нових технологій. Особлива увага приділяється статті «готова продукція». Товари, що користуються низьким попитом, корпорація може реалізувати за нижчими цінами. Корпорація також враховує можливі ризики, пов’язані з труднощами збуту товарів модних, таких, що швидко псуються, вогненебезпечних, технічно застарілих.

Модель економічно обґрунтованого
обсягу замовлення

На практиці застосовуються різні моделі економічно обґрунтованих розмірів товарно-матеріальних цінностей. Класична модель, яка описується в усіх підручниках, виданих у західних країнах, називається «економічно обґрунтований обсяг замовлення» (ЕООЗ 
The Economic ordering quantity
EOQ) . Модель пропонує такі умови: 1) усі параметри відомі і постійні, очікувану вартість можна прогнозувати; 2) попит постійний і добре вивчений; 3) замовлення здійснюються без затримок; 4) ніяких кількісних знижок замовнику не дається.

Рис. 10.5. Графічний розрахунок точки вибору
економічно обґрунтованого обсягу замовлення
Мінімальна точка на кривій Q* — загальна вартість економічно обґрунтованого замовлення — визначається за формулою:
.
де S — щомісячний продаж одиниць виробу, дол.;
О — вартість розміщення замовлення, дол.;
С — поточні витрати на зберігання одиниці виробу на місяць, дол.
За даними Міністерства торгівлі США, річні витрати на поточні запаси товарно-матеріальних цінностей у промислових корпорацій становлять 25 % від їх вартості. Проценти розподіляються в такий спосіб: моральний знос — 10 %, фізичний знос — 5—6 %, податки на власність — 0,5 %, вантажно-розвантажувальні витрати — 2,5 %, страхування — 0,25 %, зберігання — 0,75 % .
Ситуація
Припустимо, що корпорація N дала згоду на поставку 2000 одиниць виробу. Розміщення замовлення обходиться корпорації у 8 дол. за кожне замовлення. Ціна одиниці виробу — 1 дол. за умови 20 % поточних витрат на збереження запасу виробів, тобто поточні витрати на одиницю виробу становлять 0,2 дол.
Підставляємо значення у формулу:

Таким чином, оптимальне замовлення виробів становить 400 одиниць.
Припустимо, що фірма буде використовувати товарно-мате­ріальні запаси рівномірно протягом року, тоді середній рівень запасу становитиме 200 одиниць (середній рівень запасу визначається за формулою — ЕООЗ / 2).

Рис. 10.6. Використання товарно-грошових запасів
У нашому прикладі обчислення загальної вартості товарно-матеріальних запасів (рис. 10.5 — крива А) зведеться до таких розрахунків:
1) Кількість замовлень = 2000 од. / Оптимальне замовлення 400 од. = 5 замовлень;
2) Вартість розміщення замовлень = 5 · 8 = 40 дол.;
3) Поточні витрати = Середня кількість одиниць виробу ? Поточні витрати на зберігання на одиницю виробу = 200 · 0,2 = 40 дол.;
4) Усього витрати = Вартість розміщення 40 + Поточні витрати 40 = 80 дол.
Точка М (на графіку ЕООЗ), яка показує оптимальне замовлення в 400 одиниць, відповідає 80 дол. загальних витрат за замовленнями, які складаються з 40 дол. вартості збереження плюс 40 дол. вартості розміщення.

Метод контролю АВС

У тих випадках, коли список товарно-матеріальних запасів дуже довгий і умови зберігання вимагають додаткової площі для складування, застосовується метод контролю, що називається АВС. Так, приміром, хімічні корпорації звичайно мають на складах запаси, що охоплюють 20 000 найменувань. Відповідно до методу АВС усі запаси класифікуються за укрупненими групами. Уперше метод був застосований корпорацією «Дженерал Електрик». Усі матеріальні цінності групуються за трьома категоріями (рис. 10.7).

Рис. 10.7. Метод АВС
Категорія А: до неї відносять найменування, що охоплюють до 10 % усіх запасів, але за вартістю вони становлять 70 % усіх доларових вкладень у статті «Товарно-матеріальні запаси».
Категорія В: до неї відносять найменування товарів, що охоп­люють до 30 % усіх запасів, за вартістю — до 20 % усіх доларових вкладень.
Категорія С: до неї належать численні статті, що охоплюють до 60 % усіх запасів, але за вартістю вони становлять лише 10 %.
Крива на графіку називається кривою Парето , а метод АВС — аналіз Парето, або метод угруповань.
Сутність «кривих Парето», або «кривих байдужності», полягає в тому, що велика частина виробництва, торгівлі, доходів та інших показників припадає на меншу частину покупців, одержувачів доходів і т. д. Криві байдужності, як показує сама назва цих кривих, нейтральні до будь-якої політики. У нашому прикладі основна частина запасів за вартістю припадає на незначну їх частину. І яку політику в галузі формування товарно-мате­ріальних запасів не проводила б корпорація, їх розподіл буде визначатися кривою байдужності. Великої диференціації в розподілі запасів у різних за своїм виробничим потенціалом і призначенням корпорацій не спостерігається.
Класифікація товарно-матеріальних запасів дає змогу диферен­ціювати методи контролю і спрямувати основні зусилля на проб­леми, вирішення яких дасть найкращі результати. Дорогі запаси категорії А вимагають більшої уваги і контролю. За цією категорією передбачається детальний аналіз обсягу замовлень і створення буферних запасів. Категорія В вимагає менших зусиль від менеджерів, тут застосовуються більш прості методи прогнозування і приблизні оцінки ЕООЗ. Категорія С включає множину статей, часто дуже дрібних, які мають обмежене споживання. Цій категорії статей приділяється менше уваги порівняно з двома першими. За можливості тут застосовується система (two-bin system), яка складається з двох ящиків (комірок) зберігання. Коли один з них порожній, робиться замовлення. Кількість замовлень за такого зберігання скорочується, витрати, пов’язані зі зберіганням, наближаються до мінімуму.
Деякі корпорації виділяють категорію запасів Д. Здебільшого це залежані товари, не використовувані понад шість місяців. Контроль над цими статтями повинен бути дуже жорстким. Вони не повинні замовлятися доти, доки не будуть витрачені старі запаси. Якщо старі запаси непридатні, то нові замовлення дозволяються тільки в разі потреби. У літературі зазначається, що так звана крихка, тобто нестійка, стаття запасів, або та, що стає об’єк­том шахрайства, може бути переведена з категорії С (або D) в А .


Arnold G. Corporate Financial Management. — Р. 570.

Аналіз моделі з формулами і графіками за кн.: Росс С., Вестерфильд Р., Джордон Б.
Основы корпоративных финансов. — М.: Лаборатория базовых знаний. — С. 579—580; Брейли Р., Майерс С.Принципы корпоративных финансов. — М.: Олимп-Бизнес. — С. 856—857.

Брейли Р., Майерс С. Принципы корпоративных финансов. — С. 859.

Там само. — С. 857.

Див.: Финансовое управление компанией / Под общ. ред. Е. В. Кузнецовой. — С. 170.

Block S. B., Hirt G. A. Foundations of Financial Management. — Fifth Ed. Homewood, Illinois-Irwin, 1969. — P. 191.

Таблиця з кн.: Samuels J. M., Wilkes F. M., Brayshaw R. E. Management of Company Finance. — P. 571.

Таблиця з кн.: Samuels J. M., Wilkes F. M., Brayshaw R. E. Management of Company Finance. — P. 571.

Ми наводимо інтерпретацію цієї моделі за кн.: Block S. B., Hirt G. A. Foundations of Financial Management. — P. 193—195; Samuels J. M., Wilkes F. M., Brayshaw R. E. Mana­gement of Company Finance. — P. 583.

Финансовое управление компанией / Под общ. ред. Е. В. Кузнецовой. — М.: Фонд
«Правовая культура», 1996. — С. 180.

Графік з кн.: Block S. B., Hirt G. A. Foundations of Financial Management. — P. 197.

Графік із кн.: Samuels J. M., Wilkes F. M., Brayshaw R. E.Management of Company Finance. — L.: Chapman and Hall, 1993. — P. 598.

Вільфредо Парето (1948—1923) — швейцарський економіст італійського похо-
дження відомий своїми працями з теорії економічної рівноваги, загального добробуту, розподілу прибутків та ін.

Див.: Шим Д. К., Сигел Д. Ф. Финансовый менеджмент. — С. 258.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2017 BPK Group.