лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

Трудове право України

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

Тема 15. Особливості регулювання праці
окремих категорій працівників

Під час вивчення зазначеної теми слід звернути увагу, що особливості регулювання праці виділяють для працівників залеж­но від таких критеріїв, як стать, вік, стан здоров’я, певний вид трудового договору, обіймання певної посади та наявність членства в організаціях недержавної форми власності.
Так, виділяють особливості регулювання праці таких категорій працівників: залежно від статі — жінок; від віку — неповнолітніх; за станом здоров’я — інвалідів. Крім того, виділяють особливості регулювання праці осіб, що поєднують роботу з навчанням.
Серед працівників, праця яких також вимагає особливого регулювання, — працівники, із якими укладаються специфічні трудові договори, а саме: договір про тимчасову роботу з працівником, якого прийнято на роботу до двох місяців, а для заміщення тимчасово відсутнього працівника — до чотирьох місяців; договір про сезонну роботу з працівником для виконання роботи протягом не всього року, а впродовж певного періоду (сезону) залежно від природних та кліматичних умов, але не більш шести місяців; договір про сумісництво, який укладається з працівником для виконання, крім своєї основної роботи, іншої, регулярно оплачуваної у вільний від основної роботи час на тому самому або іншому підприємстві, в установі, організації або у фізичної особи — роботодавця; договір про суміщення професій та посад із працівником, який протягом робочого дня (зміни) одночасно з основною роботою, обумовленою трудовим договором, виконує додаткову роботу за іншою професією або на іншій посаді на тому самому підприємстві, в установі, організації; договір про надомну працю, що укладаєть­ся з працівником, який виконує роботу вдома із використан-
ням матеріалів та знарядь праці, котрі виділяються роботодавцем; тощо.
Одночасно з переліченими категоріями працівників, особливості регулювання праці поширюються й на членів кооперативів та їх об’єднань, колективних сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств, господарських товариств та інших підприємств недержавної форми власності.
Крім того, особливості праці стосуються й державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування, народних депутатів України, суддів, прокурорів, працівників органів внутрішніх справ, військовослужбовців та інших.
Слід звернути увагу, що особливості регулювання праці таких категорій працівників, як жінки, неповнолітні, інваліди, особи, що поєднують роботу з навчанням, регламентуються Кодексом законів про працю України (322-VІІІ) та іншими нормативно-правовими актами, а інших категорій працівників, зокрема членів кооперативів та їх об’єднань, колективних сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств, господарських товариств законодавчими актами, які регулюють їх діяльність, та статутами.
 



Література
  1. Конституція України від 28 червня 1998 р. № 254к/ВР-96.
  2. Кодекс законів про працю України, затверджений Законом № 322-VIII від 10 грудня 1971 р.
  3. Закон України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р. № 1789-XII.
  4. Закон України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 р. № 2862-XII.
  5. Закон України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. № 3723-XII.
  6. Реус О. Особливості укладення трудового договору з неповнолітніми // Право України. — 1998. — № 9. — С. 69.

Розділ ІІІ. КОЛЕКТИВНЕ ТРУДОВЕ ПРАВО

Тема 16. Соціальне партнерство

Соціальне партнерство в Україні переживає етап становлення. Його розвиток нерозривно пов’язано з формуванням громадянського суспільства, у якому соціальне партнерство виступає важливою складовою формування демократичної, соціальної, правової держави і є основою державної політики, а сама держава виступає гарантом соціального партнерства й покликана створювати сприятливі умови для його розвитку.
Як зазначалося в Генеральній угоді між Кабінетом Міністрів України та об’єднаннями професійних спілок (укладено 19 серпня 1994 р.), в умовах переходу до ринкової економіки договірне регулювання соціально-економічних процесів на принципах соціального партнерства є об’єктивною необхідністю. Серед головних елементів механізму реалізації соціального партнерства — колективні переговори, консультації та співробітництво, а також розв’язання конфліктних ситуацій на основі трудового арбітражу, посередництва та примирення в межах законодавства.
На думку Г. І. Чанишевої, слід вирізняти поняття соціального партнерства у сфері праці в широкому та вузькому розумінні.
У широкому аспекті, соціальне партнерство — система взаємодії працівників і роботодавців через їх представницькі органи (організації) або через органи соціального партнерства відповідних рівнів за участю держави з метою досягнення соціального миру. У вузькому аспекті поняття соціального партнерства слід розглядати в трьох вимірах: як один з основних принципів сучасного трудового права України (перший), як сукупність колективних трудових відносин (другий), правовий інститут (третій).
Слід звернути увагу, що вперше на законодавчому рівні поняття та сторони соціального партнерства закріплено Законом України «Про організації роботодавців» (2436-ІІІ). Так, соціальне партнерство є системою колективних відносин між найманими працівниками, роботодавцями, виконавчою владою, які виступають сторонами соціального партнерства в ході реалізації їх соціально-економічних прав та інтересів. Сторонами соціального партнерства є професійні спілки та їхні об’єднання, інші організації найманих працівників, утворені ними відповідно до чинного законодавства; роботодавці, їхні організації та об’єднання; держава в особі виконавчих органів влади й органів місцевого самоврядування (ст. 1).
Окремою статтею в зазначеному Законі (2436-ІІІ) передбачено участь організацій роботодавців та їхніх об’єднань у соціальному партнерстві, метою якої є договірне регулювання та вдосконалення соціально-трудових відносин, досягнення взаєморозуміння, компромісів між сторонами соціального партнерства, запобігання виникненню та вирішення колективних трудових спорів (конфліктів). Крім того, визначено представників із боку роботодавців у соціальному партнерстві, а саме: об’єднання організацій роботодавців із всеукраїнським статусом в особі уповноважених ними органів — на всеукраїнському рівні; організації роботодавців та їхні об’єднання в особі уповноважених ними органів, що об’єдналися в межах Автономної Республіки Крим — на республіканському рівні; організації роботодавців та їхні об’єд­нання в особі уповноважених ними органів, які об’єдналися в межах відповідної галузі (кількох галузей) — на галузевому (міжгалузевому) рівні; організації роботодавців та їх об’єднання в особі уповноважених ними органів, що об’єдналися в межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць — на місцевому й обласному рівнях.
Зауважимо, що існують різні підходи до визначення організаційно-правових форм соціального партнерства. Зокрема, до форм соціального партнерства відносять: спільні консультації; переговори; колективні договори й угоди; спільне розв’язання колектив­них трудових спорів (конфліктів), запобігання їм, організація примирних та арбітражних процедур; діяльність органів соціального партнерства; участь найманих працівників в управлінні виробництвом; спільне управління представниками сторін фондами загальнообов’язкового соціального страхування; участь найманих працівників у розподілі прибутку, доходів на умовах, визначених у колективному договорі; розгляд і вирішення претензій та суперечностей, що можуть виникати між сторонами соціального партнерства відповідного рівня; обмін необхідною інформацією між сторонами соціального партнерства; контроль за виконанням спільних домовленостей.
Зазначені форми можна узагальнити та виокремити серед них, як вважає Г. І. Чанишева, такі: діяльність органів соціального партнерства; колективні переговори; колективні договори й угоди; взаємні консультації та інформування сторін соціального партнерства; участь працівників в управлінні підприємством (установою, організацією); спільне управління представниками сторін фондами загальнообов’язкового соціального страхування, а саме: державою, працівниками та роботодавцями (нині існує три такі фонди — Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України згідно із Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» (1105-XIV), Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття згідно із Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» (1533-III); Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності згідно із Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» (2240-III); вирішення колективних трудових спорів.
Необхідно запам’ятати, що однією з форм соціального партнерства є діяльність спеціалізованих органів узгодження інте­ресів соціальних партнерів, а саме Національної ради соціального партнерства, утвореної Указом Президента України від 8 лютого 1993 р. № 34/93, яка є постійно діючим консультативно-дорадчим органом при Президентові України. До даного органу належать представники Кабінету Міністрів України, об’єднань підприємців та професійних спілок. Вони узгоджують вирішення питань, що виникають у соціально-трудовій сфері. Крім того, Указом Президента України від 17 листопада 1998 р. № 1258/98 було утворено Національну службу посередництва й примирення, яка є постійно діючим державним органом для сприяння врегулюванню колективних трудових спорів (конфліктів).
Соціальне партнерство характеризується широкою сферою дії, воно наявне не лише у сфері застосування найманої праці, а й охоплює широкий спектр питань соціальної сфери, а саме: питання зайнятості, оплати праці й доходів населення, підготовки та перепідготовки кадрів, соціального забезпечення, соціального страхування, захисту громадян як споживачів, охорони здоров’я, освіти.
Необхідною передумовою забезпечення сталого економічного розвитку держави, утвердження в суспільстві соціальної злагоди, громадянського миру й демократії є вдосконалення соціально-трудових відносин на всіх рівнях управління, впровадження нових підходів до підвищення дієвості соціального партнерства, розвитку співробітництва та взаємодії представницьких органів сторін соціально-трудових відносин.
Із цією метою необхідно вжити заходи, передбачені Основними напрямами соціальної політики на період до 2004 року, схваленими Указом Президента України від 24 травня 2000 р. № 717/2000, а саме: удосконалення нормативно-правової бази у сфері соціально-трудових відносин та соціального партнерства; підвищення ролі держави як гаранта соціального партнерства
та створення сприятливих умов для його розвитку; посилення державного нагляду й контролю за додержанням соціально-економічних прав найманих працівників; збалансування інтересів різних соціальних верств, категорій, груп населення, врегулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин у сфері праці та зайнятості шляхом удосконалення механізмів проведення колективних переговорів, консультацій, укладення угод відповідних рівнів, колективних договорів на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності; завершення формування структури органів соціального партнерства на галузевому та регіональному рівнях, забезпечення активної участі представницьких органів працівників і роботодавців у формуванні та реалізації соціально-економічної політики; проведення активної примирної політики, запобігання виникненню колективних трудових спорів (конфліктів) між соціальними партнерами, їх прогнозування; сприяння врегулюванню спірних питань шляхом посередництва й переговорів, прийняття компромісних рішень, організації примирних та арбітражних процедур, підвищення ролі примирних органів; удосконалення системи підготовки та підвищення кваліфікації фахівців з питань соціально-трудових відносин, формування інституту незалежних посередників, трудових арбітрів.
 



Література
    • Конституція України від 28 червня 1996 р. № 254к/ВР-96.
    • Кодекс законів про працю України, затверджений Законом № 322-VIII від 10 грудня 1971 р.
    • Положення про Національну раду соціального партнерства, затверджене Указом Президента України від 27 квітня 1993 р. № 151/93.
    • Указ Президента України «Про Національну раду соціального партнерства» від 8 лютого 1993 р. № 34/93.
    • Генеральна угода між Кабінетом Міністрів України, Конфедерацією роботодавців України та всеукраїнськими профспілками й профоб’єднаннями на 2002—2003 роки від 16 січ­ня 2002 р.
    • Садовенко А. Правові основи становлення і розвитку соціального партнерства в Україні // Соціальне партнерство: Навч. посібник. — К., 1999.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2017 BPK Group.