лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

Центральний банк та грошово-кредитна політика

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

6.7. Гарантування банківських вкладів
У сучасних умовах у більшості ринкових економік (більше ніж у 70 країнах) функціонують спеціальні системи (колективні фонди, корпорації) гарантування (страхування) вкладів (депозитів). Вони гарантують вкладникам банку у разі його банкрутства відшкодування (повернення) їхніх вкладів у певних межах. Основні цілі, які держава в особі законодавчих органів та регулятивно-наглядових банківських органів, зокрема центрального банку, намагається досягти при створенні системи гарантування вкладів:

  1. сприяння створенню і мобілізації заощаджень, що має важ­ливе значення для забезпечення реальних інвестицій в економіку;
  2. підвищення ступеня довіри до банківської системи;
  3. забезпечення стійкості банківської системи і грошового обороту;
  4. захист дрібних вкладників від ризиків, які вони не спроможні оцінити і врахувати у своїх економічних рішеннях.

Гарантування вкладів певною мірою гарантує їх ліквідність, а також сприяє запобіганню масового вилучення вкладів із банків. Проте накопичений досвід функціонування систем захисту банківських вкладів у різних країнах виявив і певні проблеми. Зокрема, наявність системи гарантування вкладів, з одного боку, спонукає банки до надмірно ризикованої діяльності, а з іншого — зменшує стимули суб’єктів економіки щодо зваженого вибору банку для розміщення вкладів, аналізу діяльності банку, в якому розміщені вклади, провокує розміщення вкладів у банках, що займаються надмірно ризикованою діяльністю.
Найбільше значення, як елемент світового досвіду, має система страхування депозитів, створена у 1934 р. у США. Для страхування депозитів у комерційних банках була заснована Федеральна корпорація страхування депозитів (ФКСД) . Як федеральне незалежне агентство, підзвітне законодавчому органу країни, ФКСД у випадку банкрутства банку застосовує різні методи захисту інтересів вкладників:

  1. дає змогу банку збанкрутувати і відшкодовує кошти вкладникам банку;
  2. проводить реорганізацію банку шляхом його злиття з іншим банком;
  3. з метою збереження банку надає йому допомогу у вигляді позичок або шляхом купівлі менш надійних активів банку, тобто здійснює оздоровлення банку.

ФКСД застосовує перший метод захисту інтересів вкладників лише у крайньому випадку і відшкодовує при цьому кошти за вкладами до 100 тис. дол. на одного вкладника. Після ліквідації банку і реалізації його активів вкладники, які тримали в банку вклади понад 100 тис. дол., одержують, як правило, понад
90 центів на кожен долар вкладу. Щоправда, процес повернення цих сум може тривати кілька років .
Застосування другого та третього методів захисту інтересів вкладників пов’язане із витрачанням значних коштів страхового фонду, проте це коштує ФКСД дешевше, ніж виплата відшкодувань вкладів у випадку банкрутства банку. Крім того, застосовуючи ці методи, ФКСД гарантує усі вклади, а не лише в межах
100 тис. дол.
Багато країн у тій чи іншій формі запозичили досвід США щодо гарантування (страхування) вкладів. Європейський Союз (ЄС) 30 травня 1994 р. ухвалив спеціальну директиву щодо впровадження систем гарантування вкладів країнами — членами ЄС,
а також країнами, які мають намір приєднатися в майбутньому до ЄС. Директивою встановлені такі основні вимоги до членів Союзу:

  1. банківська система країни повинна мати одну або кілька систем гарантування вкладів;
  2. участь банків у системі гарантування вкладів є обов’яз­ковою;
  3. система гарантування вкладів повинна гарантувати безпеку вкладів не лише в установах банків на території своєї країни, а й в установах банків, що відкриті в інших країнах — членах ЄС;
  4. відшкодування коштів за вкладами здійснюється із розрахунку суми вкладів на одного вкладника банку, що збанкрутував;
  5. відшкодування коштів за вкладами виплачується протягом трьох місяців з того дня, коли вони стали недоступними для вкладників банку;
  6. мінімальна сума максимального відшкодування коштів за вкладами на одного вкладника не повинна бути меншою за 20 000 євро.

Згідно з Законом України «Про банки і банківську діяльність» Національний банк розробив і ввів у дію у 1996 р. «Тимчасовий порядок формування комерційними банками фонду страхування вкладів фізичних осіб». Фонд створювався шляхом придбання банками облігацій внутрішньої державної позики (на суму, достатню для відшкодування вкладів фізичних осіб) і передання їх на зберігання НБУ (ОВДП блокувалися на окремих рахунках у Депозитарії НБУ). У разі ліквідації банку (на підставі рішення Правління НБУ, вищого керівного органу банку або Арбітражного суду України) передбачалося розблокування Національним банком державних цінних паперів і використання коштів від їх реалізації на відшкодування вкладникам суми вкладів.
У 1998 р. згідно з Указом Президента «Про заходи щодо захисту прав фізичних осіб — вкладників комерційних банків» в Україні було створено Фонд гарантування вкладів фізичних осіб. 20 вересня 2001 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб», а 30 серпня 2002 р. Кабінет Міністрів України і Національний банк України спільною постановою затвердили «Положення про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб», в якому визначені організаційні та методичні засади функціонування Фонду гарантування банківських вкладів.
Фонд є державною спеціалізованою установою. Він функціонує як економічно самостійна установа, яка не ставить за мету отримання прибутку. Керівними органами Фонду є Адміністративна рада та Виконавча дирекція. Адміністративна рада координує роботу Фонду, пов’язану із захистом інтересів вкладників банків — учасників Фонду, і здійснює контроль та нагляд за його діяльністю. Рада діє у складі п’яти осіб і формується шляхом делегування до її складу двох представників Кабінету Міністрів України, двох представників Національного банку України та одного представника Асоціації українських банків. Виконавча дирекція Фонду вирішує всі питання, пов’язані з його поточною діяльністю, зокрема, вона приймає рішення про відшкодування коштів вкладникам банку, що ліквідується, і виконує усі процедури, пов’язані з виплатою відшкодування суми вкладів. Директор-розпорядник Фонду та члени Виконавчої дирекції призначаються на посаду та звільняються з посади Адміністративною радою Фонду.
Учасниками Фонду є банки, які зареєстровані НБУ в Державному реєстрі банків і які мають банківську ліцензію на право здійснювати банківську діяльність. Участь банків у Фонді, крім Державного Ощадного банку України, є обов’язковою. Вклади в Ощадбанку гарантуються безпосередньо державою, тому він не бере участі у формуванні і використанні коштів Фонду.
Фонд зобов’язаний двічі на рік за станом на 1 січня та на 1 липня публікувати в офіційних засобах масової інформації перелік банків — учасників Фонду, а також звіт про свою діяльність.
Банки — учасники Фонду, які не виконують установлених НБУ економічних нормативів, що регламентують достатність капіталу, переводяться за рішенням Адміністративної ради Фонду до категорії тимчасових учасників Фонду. Після переведення банку до цієї категорії Фонд призупиняє гарантування сум за вкладами фізичних осіб у цьому банку. У разі поліпшення ситуації в банку Фонд приймає рішення про поновлення статусу такого банку як постійного учасника Фонду. У разі погіршення ситуації в банку і відкликання Національним банком України ліцензії на здійснення банківської діяльності банк за рішенням Адміністративної ради Фонду виключається зі складу учасників Фонду.
Основні джерела формування коштів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб:

  1. початкові збори з банків — учасників Фонду у розмірі 1 % від зареєстрованого статутного капіталу;
  2. регулярні збори з банків — учасників Фонду — двічі на рік по 0,25 % від загальної суми вкладів, у тому числі нараховані проценти;
  3. спеціальні збори з банків — учасників Фонду;
  4. кошти, внесені Національним банком України в розмірі 20 млн грн;
  5. доходи, одержані від інвестування коштів Фонду в державні цінні папери України;
  6. кредити, залучені від Кабінету Міністрів України, Національного банку України, банків та іноземних кредиторів;
  7. інші джерела.

Об’єктом гарантування виступають вклади фізичних осіб в національній та іноземній валютах, у тому числі нараховані проценти, розміщені на іменних рахунках у банку — учасникові Фонду чи залучені банком у формі емітованих ощадних сертифікатів. Відшкодування вкладів в іноземній валюті здійснюється у національній валюті України. Фонд виплачує відшкодування вкладникам банку, що ліквідується, на суму вкладу і нарахованих процентів, але не більше 3 тис. грн на одного вкладника.
Фонд не відшкодовує коштів за вкладами таким категоріям вкладників:

  1. членам наглядової ради, ради директорів і ревізійної комісії банку, вклади в якому є недоступними ;
  2. працівникам незалежних аудиторських фірм (аудиторам), які здійснювали аудиторські перевірки банку протягом останніх трьох років;
  3. акціонерам, частка яких перевищує 10 % статутного капіталу банку;
  4. вкладникам, які на індивідуальній основі отримують від банку пільгові проценти та мають фінансові привілеї, що призвело до погіршення його фінансового стану;
  5. вкладникам банків — тимчасових учасників Фонду, вклади яких були розміщені після переведення банку до категорії тимчасових, та деяким іншим вкладникам.

Процедура відшкодування Фондом коштів вкладникам банку, що ліквідується, передбачає такі дії:

  1. Національний банк України інформує Фонд про відкликання банківської ліцензії на здійснення банківської діяльності та про ліквідацію банку — учасника Фонду;
  2. Фонд приймає рішення про відшкодування коштів вкладникам банку, що ліквідується, і через засоби масової інформації повідомляє про порядок відшкодування коштів за вкладами;
  3. Фонд визначає одного чи кількох банків-агентів, уповноважених здійснювати виплату відшкодувань за рахунок коштів Фонду, та укладає з ним угоду ;
  4. ліквідатор банку протягом 20 днів з дня настання недоступності вкладів надає Фонду перелік вкладників, які мають право на відшкодування суми вкладів і нарахованих процентів;
  5. Фонд перераховує на рахунок, відкритий у банку-агенті, суму відшкодувань за вкладами банку, що ліквідується;
  6. банк-агент протягом трьох місяців з дня настання недоступності вкладів виплачує відшкодування коштів вкладникам банку, що ліквідується;
  7. Фонд протягом трьох років з дня настання недоступності вкладів розглядає звернення громадян, які не одержали відшкодувань за вкладами протягом установленого тримісячного строку.

6.8. Методичне забезпечення організації
банківського кредитування і розрахунків
Кредит — це економічні відносини, що виникають між кредитором і позичальником із приводу одержання останнім позички в грошовій або товарній формі на умовах повернення у певний строк і, звичайно, зі сплатою процента.
Існують три основні види кредиту — комерційний, банківський і державний. Комерційний кредит надається одним підприємством іншому у вигляді продажу товарів і послуг із відстрочкою платежу, тому має товарну форму. Комерційний кредит оформляється векселем. Державний кредит є особливим видом економічних відносин, за якої позичальником або кредитором виступають держава чи місцеві органи влади, а кредитні відносини відбуваються через випуск облігацій, казначейських векселів, інших боргових зобов’язань. Найпоширенішим видом кредиту є банківський кредит. Він надається банками в грошовій формі підприємствам, населенню і державі. Кредитні відносини між названими суб’єктами виникають не тільки під час одержання ними позичок, а й при розміщенні цими суб’єктами своїх заощаджень або вільних коштів у вигляді залишків на поточних і депозитних рахунках.
Правове забезпечення кредитних відносин у країні передбачається у відповідних законах, але в Україні ще немає спеціального Закону про кредит. Тому Національний банк України в 1995 р. прийняв «Положення про кредитування», в якому окреслені певні правові й методичні параметри, що регулюють кредитні відносини між кредитором і позичальником при застосуванні різних видів кредиту.
Оскільки цей розділ присвячений методичному забезпеченню банківського кредитування, далі мова йтиме саме про банківську форму кредитних відносин. Щодо комерційного і державного кредитів, то це окремі самостійні питання, які не є прерогативою Національного банку.
Важливе значення для ефективної організації кредитних відносин між банками та іншими суб’єктами економіки мають принципи банківського кредитування. Банківське кредитування здійснюється за такими принципами: терміновість повернення, цільовий характер, забезпеченість та платність кредиту.
Принцип терміновості повернення кредиту означає, що він має бути повернений позичальником банку в заздалегідь обумовлений строк. Від дотримання цього принципу залежить можливість надання нових кредитів, оскільки одним із ресурсів кредитування є повернені позички. Порушення даного принципу кредитування призводить до перетворення термінової заборгованості за позичками у прострочену. У разі порушення строків повернення і наявності прострочених позичок нові кредити, як правило, не надаються.
Цільовий характер кредитування припускає вкладення позикових коштів у конкретні господарські процеси, проекти, підприємства. Кредит надається позичальнику здебільшого на конкретну ціль не тому, що у нього виникла нагальна потреба в коштах. Від дотримання цього принципу значною мірою залежить своєчасність повернення позички, бо тільки реалізація цілі, на яку одержано кредит, може забезпечити необхідні грошові кошти для погашення боргу.
Принцип забезпеченості позичок має на меті захистити інтереси банку і не допустити збитків від неповернення боргу внаслідок неплатоспроможності позичальника. Він означає, що заборгованість за позичками, яка відображається в пасиві балансу клієнта-боржника, має бути забезпечена певним майном (товари або цінні папери), яке враховується в активі його балансу, або зобов’язанням третьої особи погасити борг банку (гарантії, поручительства тощо).
Деякі кредити можуть надаватися і без забезпечення, якщо банк на це дає свою згоду. Відсутність забезпечення може бути викликана як об’єктивними причинами, коли економічна природа кредиту не передбачає вкладення коштів у матеріальні цінності (наприклад, кредити на виплату заробітної плати, на виставлення акредитивів тощо), так і суб’єктивними, коли банк іде на це свідомо, страхуючи свій підвищений ризик великими позичковими процентами.
У процесі кредитування клієнтів банк не тільки вимагає повернення одержаної позички, а й сплати процента за користування нею. В умовах ринкових відносин процент є об’єктивним супутником кредиту, його складовою, оскільки кредитна операція — це акт комерційного продажу на певний строк грошових коштів. За рахунок процентів банки покривають свої витрати й одержують прибуток. Процент є також одним із засобів управління сукупним грошовим оборотом, що застосовується Національним банком.
Кредити, які надаються банками, поділяються:
а) за строками кредитування — короткострокові — до одного року; довгострокові — понад один рік;
б) за забезпеченням — забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами), гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи), з іншим забезпеченням (поручительство, поліс страхової організації тощо), незабезпечені (бланкові);
в) за ступенем ризику — стандартні; з підвищеним ризиком;
г) за методами надання — у разовому порядку; відповідно до відкритої кредитної лінії; гарантійні;
д) за способами погашення — за один раз, у розстрочку, на вимогу кредитора або за заявкою позичальника, з регресією платежів;
е) за строками погашення — строкові (до закінчення встановленого строку погашення), відстрочені (пролонговані), прострочені.
Банківське кредитування здійснюється із застосуванням таких позичкових рахунків: простий, спеціальний, контокорентний.
Простий позичковий рахунок є найпоширенішою формою бан­ківського строкового кредитування. На ньому може бути тільки активне (дебетове) сальдо, кожний факт видачі і погашення кредиту оформляється відповідними документами клієнта або банку (платіжне доручення, розпорядження кредитного відділу банку операційному відділу тощо).
Спеціальний позичковий рахунок застосовується банком в окремих випадках, наприклад, у разі кредитування позичальника під заставу векселів. Він є формою обліку позичок до запитання. Якщо на цьому рахунку виникає кредитне сальдо, воно в той самий день має бути зараховане на поточний рахунок позичальника. Погашення кредиту може здійснюватися як за платіжними дорученнями позичальника, так і через зарахування коштів, які надходять на його користь від боржників за векселями, в кредит спеціального позичкового рахунка. Банк має право стягнути заборгованість за спеціальним позичковим рахунком у будь-який час без попередження клієнта, але це мусить бути передбачено кредитною угодою.
Поточний рахунок з овердрафтом, або контокорентний рахунок,— це активно-пасивний рахунок, на якому обліковуються всі операції банку з клієнтом. На ньому відображають, з одного боку, позички банку і всі платежі з рахунка за дорученням клієнта, а з іншого — кошти, які надходять у банк від клієнта у вигляді вкладів, повернення позичок тощо. Контокорентний рахунок поєднує в собі позичковий рахунок з поточним і може мати дебетове або кредитове сальдо. Операції по ньому здійснюються за допомогою письмових доручень клієнта.
Проведення кредитних операцій комерційних банків має відповідати певним вимогам і умовам. Кредити видаються тільки в межах наявних ресурсів, які має у своєму розпорядженні банк. Про кожний випадок надання позичальнику кредиту в розмірі, що перевищує 10 % власного капіталу (великі кредити), комерційний банк мусить повідомити Національний банк України. Сукупна заборгованість за кредитами, врахованими векселями та 100 % суми позабалансових зобов’язань, виданих одному позичальнику, не може перевищувати 25 % власних коштів комерційного банку.
Загальний розмір кредитів, наданих банком усім позичальникам, з урахуванням 100 % позабалансових зобов’язань банку, не може перевищувати восьмикратного розміру власних коштів банку.
Кредитування позичальників має здійснюватися з додержанням комерційним банком економічних нормативів регулювання банківської діяльності та вимог НБУ щодо формування обов’яз­кових, страхових і реальних фондів.
Позички надаються всім суб’єктам господарювання незалежно від форми власності за умови, що позичальник є юридичною особою, зареєстрованою як суб’єкт підприємництва, або фізичною особою.
Рішення про надання кредиту має ухвалюватися колегіально (кредитним комітетом відділення, філії банку) й оформлятися протоколом.
Кредитування здійснюється в межах параметрів, визначених політикою банку. Вони охоплюють:

  1. пріоритетні напрями в кредитуванні;
  2. обсяги кредитів та структуру кредитного портфеля;
  3. граничні розміри кредиту на одного позичальника;
  4. методику оцінювання фінансового стану та кредитоспроможності позичальника;
  5. рівень процентної ставки тощо.

Кредити надаються тільки на комерційних засадах із дотриманням таких умов:

  1. оцінювання установою банку кредитоспроможності позичальника, фінансової стабільності, рентабельності, ліквідності;
  2. кредитування тільки тих видів діяльності позичальника, які передбачені його статутом;
  3. позичальник повинен мати власне майно і брати участь у формуванні об’єкта, що кредитується, певною сумою власного капіталу.

Банки можуть надавати бланкові кредити (незабезпечені майном та іншими формами), але тільки в межах власних коштів і лише клієнтам зі стійким фінансовим станом та інсайдерам банку на суму, що не перевищує 50 % номінальної вартості акцій банку, котрі перебувають у їхній власності.
Банки не можуть надавати кредити:

  1. на покриття збитків господарської діяльності позичальника;
  2. на формування та збільшення статутного фонду клієнта;
  3. на внесення клієнтом платежів у бюджет і позабюджетні фонди (за винятком кредитування за контокорентним рахунком);
  4. підприємствам, щодо яких порушено справу про банкрутство;
  5. підприємствам, у контрактах яких не передбачено страхування можливих втрат від непоставки товарно-матеріальних цінностей;
  6. підприємствам, які мають прострочену заборгованість за раніше отриманими позичками і несплаченими процентами.

Для одержання кредиту позичальник звертається до банку з кредитною заявкою, яка включає певний пакет документів. Склад необхідних документів залежить від характеру кредитної операції, і для різних клієнтів він може бути різним.
Кредити надаються на підставі укладеної між банком і позичальником кредитної угоди (договору). До укладення кредитної угоди банк мусить ретельно проаналізувати кредитоспроможність позичальника, здійснити експертизу проекту чи господарської операції, що пропонується для кредитування, визначити ступінь ризику для банку та структуру майбутньої позички (сума, строк, процентна ставка тощо).
У кредиті передбачається:

  1. мета, сума, строк, порядок, форма видачі і погашення кредиту;
  2. форма забезпечення зобов’язань позичальника;
  3. процентна ставка;
  4. порядок і форма сплати процентів й основного боргу;
  5. права, зобов’язання, відповідальність сторін щодо надання і погашення кредитів;
  6. перелік відомостей, розрахунків та інших документів, необхідних для кредитування;
  7. періодичність надання їх банку;
  8. можливість проведення банком перевірок на місці наявності і стану зберігання заставного майна тощо.

Створення Корпорації призвело до різкого зменшення кількості банкрутств банків. Під час «Великої депресії» з 1930 до 1933 р. кількість банкрутств банків становила в середньому понад 2000 на рік. З 1934 до 1981 р. число банкрутств банків становило в серед­ньому десять на рік. З 1981 р. кількість банкрутств банків значно зросла. Див.: Фредерік Р. Мишкін. Економіка грошей, банківської справи, фінансових ринків. — К.: Основи, 1999. — С. 291

Фредерік Р. Мишкін. Економіка грошей, банківської справи, фінансових ринків. — К.: Основи, 1999. — С. 294.

Недоступність вкладів, тобто неможливість одержання вкладу вкладником банку згідно з умовами договору, настає з дня призначення ліквідатора банку — учасника Фонду.

Фонд визначає критерії відбору банків, які можуть виступати у ролі банків — агентів Фонду. Основні вимоги до банків — агентів Фонду: вони повинні виконувати економічні нормативи, установлені НБУ, бути фінансово стійкими, належати до групи найбільших або великих банків, мати розгалужену мережу філій та відділень, володіти сучасними технологіями обслуговування грошових переказів тощо.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2022 BPK Group.