лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

Фінансова діяльність суб’єктів господарювання

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

На середніх за величиною підприємствах відповідальність за управління фінансами, як правило, покладається на головного бухгалтера, який підбирається так, аби рівень його кваліфікації дозволяв виконувати функції фінансового менеджменту. Принципові рішення щодо управління фінансами на таких підприємствах приймаються за погодженням між головним бухгалтером та директором.
На великих підприємствах прийняття рішень у галузі управління фінансами є компетенцією фінансового директора, якому підпорядковані всі фінансово-економічні служби підприємства. Місце фінансових служб у структурі підприємства та їх функціональні завдання залежать від типу організаційної структури, запровадженої на підприємстві. Розрізняють функціональну, дивізіональну та матричну організаційні структури.
Характерним для функціональної структури є концентрація на рівні окремих відділів однотипних чи споріднених функціональних завдань з метою забезпечення ефективності їх виконання за рахунок переваг спеціалізації (таку організаційну структуру можуть запроваджувати також підприємства малого та середнього бізнесу). Для великих підприємств чи концернів типовою є дивізіональна організаційна структура. За дивізіонального порядку організації підприємства децентралізація повноважень здійснюється в розрізі окремих об’єктів чи секторів, наприклад, за групами продуктів чи клієнтів (споживачів), за регіональним принципом. На базі відокремлених секторів (дивізіонів, філій) можуть формуватися так звані центри прибутковості (Profit center). У кожному дивізіоні сформовані відповідні функціональні підрозділи, які дисциплінарно підпорядковуються керівникові дивізіону, а функціонально — керівникові відповідного підрозділу на рівні центрального управління підприємством. Успішна діяльність такого підприємства значною мірою залежить від ефективності виконання завдань координації та контролю службами контролінгу. Серед недоліків дивізіональної структури організації підприємства здебільшого відзначають зростання адміністративно-управлінських витрат, певний рівень дублювання окремих функцій тощо.
Окрім функціональної та дивізіональної моделей організації управління підприємством, на практиці використовуються й інші, зокрема матрична структура. В основі такої структури лежить виокремлення певних сегментів діяльності залежно від обраних критеріїв без утворення функціональних одиниць. Сегментація здійснюється в розрізі окремих проектів, продуктів, цілей тощо за горизонтальним принципом.
Теоретичні джерела фінансової діяльності підприємств. Теоретичні розробки представників сучасної науки про фінанси підприємств присвячені обґрунтуванню шляхів вирішення проблем, з якими стикаються суб’єкти господарювання при здійсненні ними фінансової та інвестиційної діяльності. Про непересіч­не значення наукового доробку провідних учених-фінансистів свідчить уже те, що багато з них стали лауреатами Нобелівської премії з економіки. За видатний внесок у розвиток теорії фінансів підприємств Нобелівську премію отримали: Дж. Тобін, Ф. Модільяні, Г. Марковіц, В. Шарп, М. Міллер та ін. Зрозуміло, що без належного теоретико-методологічного забезпечення неможливе успішне функціонування ринків капіталів, фінансових посередників, окремих підприємств, а також прийняття досконалих законодавчих норм, які регулюють фінансову діяльність суб’єктів господарювання.
Предметом дослідження теорії фінансування є визначення та обґрунтування критеріїв, на основі яких можна оптимізувати рішення у сфері інвестування та фінансування, тобто мова йде про вироблення наукового підходу при прийнятті рішень щодо формування окремих позицій активів та пасивів підприємств. Найбільш відомими концепціями, які й становлять теоретичну основу фінансової діяльності суб’єктів господарювання, є такі:

  • теорема іррелевантності;
  • теорія вибору портфеля інвестицій;
  • модель оцінювання дохідності активів (CAPM);
  • теорія арбітражного ціноутворення;
  • концепція принципал-агент відносин.

Вихідним пунктом створення сучасної неокласичної теорії фінансів підприємств можна розглядати дискусії кінця 50-х років навколо проблематики оптимізації структури капіталу підприємства. В основі цих дискусій стояло питання впливу рівня заборгованості на вартість залучення фінансових ресурсів (капіталу). На противагу твердженням класичної теорії, згідно з якою оптимальний рівень заборгованості існує, його можна розрахувати і він впливає на ціну залучення фінансових ресурсів, представники неокласичної теорії висунули радикальну гіпотезу «іррелевантності фінансування». Йдеться про обґрунтовану в 1958 р. лауреатами Нобелівської премії з економіки, американськими економістами Ф. Модільяні та М. Міллером теорему, яка характеризує причинно-наслідкові зв’язки між ринковою вартістю підприємства (його корпоративними правами), структурою та вартістю капіталу. В основу теореми Міллера та Модільяні покладено три тези :
1. Ринкова вартість підприємства за заданого рівня ризику не залежить від структури його капіталу (джерел фінансування), а визначається лише його потенційною прибутковістю. З цього випливає, що за інших рівних умов, середньозважена вартість капіталу підприємства також не залежить від структури капіталу, тобто від рівня заборгованості. Оптимальної ж структури капіталу не існує взагалі.
2. Вартість залучення власного капіталу є лінійно зростаючою функцією до рівня заборгованості підприємства. Звідси випливає, що рентабельність власного капіталу, яку вимагатимуть інвестори, дорівнюватиме ринковій ставці дохідності за кор­поративними правами підприємств, які повністю фінансуються за рахунок власного капіталу та належать до аналогічного класу операційного ризику, і премії за ризик структури капіталу (фінансовий ризик). Ця премія визначається рівнем заборгованості та різницею між рентабельністю активів і процентною ставкою за позиками.
3. Рішення щодо фінансування (джерел покриття потреби в капіталі) та інвестицій на підприємстві можуть прийматися автономно (бути сепаратними). Це зумовлено тим, що ринкова процентна ставка, яка порівнюється із прибутковістю вкладень у дане підприємство, і є критерієм прийняття рішень щодо його фінансування, залежить виключно від комерційного ризику (ризику операційної діяльності) і відповідає нормі прибутковості за вкладами з класом ризику, до якого належить підприємство. На основі тези про сепаратність прийняття рішень в умовах невизначеності Ф. Модільяні та М. Міллер висунули тезу щодо «іррелевантності дивідендної політики».
Одним із базових елементів сучасної теорії ринку капіталу є концепція оптимізації портфеля інвестицій. Автором концепції є американський економіст, лауреат Нобелівської премії з економіки Г. Марковіц. У 1952 р. Марковіц уперше обґрунтовано довів, що вкладення певного обсягу інвестиційного капіталу в один об’єкт інвестицій є більш ризикованим, ніж інвестування цієї ж суми в різні об’єкти (диверсифікація). Завдяки диверсифікації можна зменшити сукупний ризик портфеля інвестицій підприємства. Автор зробив спробу обґрунтувати правило формування портфеля інвестицій, тобто дати відповідь на питання щодо кількості та виду цінних паперів (об’єктів інвестицій), які повинні бути відібрані в інвестиційний портфель з погляду оптимізації співвідношення ризик—прибутковість за певного обсягу інвестиційних ресурсів . Далі висновки Марковіца щодо оптимізації портфеля цінних паперів були застосовані при формуванні портфеля реальних інвестицій підприємства.
За Марковіцем, портфель інвестицій вважатиметься оптимальним, якщо, з одного боку, за однакового рівня прибутковості не існує будь-яких інших інвестиційних можливостей з меншим рівнем ризику; з іншого — не існує інших, більш прибуткових інвестиційних портфелів, які характеризуються таким же рівнем ризику. Рівень ризику портфеля інвестицій залежить від питомої ваги окремих цінних паперів, які до нього входять, та коефіцієнта кореляції між їх прибутковістю.
Головний висновок для фінансистів-практиків, який випливає з концепції Марковіца, полягає в тому, що в рамках стратегії мінімізації інвестиційних ризиків слід підбирати такий портфель інвестицій, у якому пріоритет віддається не стільки цінним паперам, рівень ризику кожного з яких є мінімальним, скільки комбінації активів з мінімальним кореляційним зв’язком між рівнями їх рентабельності. Така стратегія є більш прагматичною, ніж вибір найбільш прибуткових чи найменш ризикових фінансових активів. Причому, за заданого рівня прибутковості, ризик буде тим меншим, чим більш диверсифікованим є інвестиційний портфель.
Однією з центральних теоретичних проблем у сфері фінансової діяльності підприємств є питання ціноутворення на фінансових ринках. Вирішенню цієї проблеми присвячена модель оцінки дохідності капітальних активів (Capital Asset Pricing Model = CAPM), яка значною мірою ґрунтується на висновках теорії оптимізації портфеля інвестицій та М-М-теорії. Авторами моделі є американські економісти В. Шарп, Дж. Лінтнер, Дж. Моссін. Вона побудована на тезі про те, що ціна окремих капітальних активів залежить від очікуваної рентабельності та ризику. Модель характеризує процес формування ринкової ціни окремих цінних паперів (інших об’єктів реальних і фінансових інвестицій) в умовах досконалого ринку капіталів та з урахуванням систематичного ризику, який не підлягає диверсифікації.
Систематичний ризик у САРМ, як правило, позначається через b-коефіцієнт. Він характеризує залежність між середньою дохідністю ринкового портфеля та ціною окремого ринкового інструменту, який входить до його складу.
Зазначений коефіцієнт може бути розрахований відносно окремих акцій, інших об’єктів інвестування чи портфелів інвестицій. Для розрахунку b-коефіцієнта слід обробити статистичні дані, які характеризують варіацію (коливання) рентабельності обраного об’єкта інвестицій за кілька попередніх періодів, безризикову процентну ставку та середню дохідність ринкового портфеля.
Для прикладу наведемо дані про значення b-коефіцієнта в деяких відомих у світі компаній. У 80-х роках показник «бета» для корпорації Chrysler становив близько 1,28; для Ford — 1,25; для Coca-Cola — 0,62; Walt Disney — 0,9. Наприкінці 90-х років
b-фактор для Nestle дорівнював 1,03; ABB — 0,75; Zschokke — 1,21 .
Модель оцінки дохідності капітальних активів аналізується, як правило, в графічному вигляді. Першим кроком у графічному зображенні моделі є побудова так званої лінії ринку капіталів (capital market line). Ця лінія в системі координат R — s відображає залежність очікуваної норми прибутковості максимально диверсифікованого ринкового портфеля цінних паперів від рівня його ризиковості.
Кінцевим етапом побудови САРМ є виведення на основі лінії ринку капіталів прямої ринку цінних паперів (security market line, SML) , яка показує залежність між очікуваною нормою прибутковості вкладень в окремі види активів, що є складовою ринкового портфеля інвестицій, від рівня їх ризиковості.
CAPM передбачає, що існує лінійна залежність між ризиком (?-коефіцієнтом) та премією за ризик, яку очікують інвестори. Отже, очікувана рентабельність окремого виду капітальних активів за умови, що всі можливості диверсифікації вичерпані, залежить від таких чинників:

  • безризикової процентної ставки на ринку капіталів (і);
  • ?-коефіцієнта (рівень систематичного ризику, властивого активу);
  • очікуваної середньої прибутковості максимально диверсифікованого ринкового портфеля інвестицій (Rм) .

Модель оцінки капітальних активів (CAPM) можна подати у вигляді очікуваної рівноважної рентабельності вкладень, яка дорівнює сумі безризикової процентної ставки та премії за ризик. Премія за ризик вкладень у певний актив визначається як добуток рівня систематичного ризику, властивого цьому активу, та середньоринкової премії за ризик:
CAPM(Rа) = i + (Rм – i) ? bа,                          (1.1)
де CAPM(Rа) — очікувана інвестором рентабельність капітальних активів за умови ринкової рівноваги.
Правило прийняття інвестиційних рішень згідно з САРМ можна сформулювати так: слід вкладати кошти в ті інвестиції, прогнозована рентабельність яких є вищою, ніж рівноважна рентабельність, розрахована за САРМ. За наявності багатьох альтернатив варто віддати перевагу тим, рентабельність яких найбільш відрізняється від рівноважної у бік збільшення .
Дещо конкретизованим варіантом САРМ є концепція арбітражного ціноутворення (Arbitrage Pricing Theory = АРТ) . Автором її є відомий американський економіст А. Росс. На відміну від САРМ, яка розглядає ?-коефіцієнт як досить абстрактну статистичну величину, що синтезує в собі всі чинники невизначеності, АРТ досліджує вплив окремих макро- та мікроекономічних компонентів систематичного ризику на процес ціноутворення. Хоча теорія не прив’язується до якихось конкретних факторів — це може бути інфляція, процентні ставки, зміна кон’юнктури тощо. Замість показника ? в САРМ-модель підставляються показники чутливості окремих цінних паперів до впливу окремих факторів ризику: b1; b2; b3. Очікувана середня прибутковість портфеля інвестицій, яка залежить від впливу окремих факторів ризику, позначається з допомогою r1; r2; r3. Отже, премія за ризик згідно з АРТ визначається за такою формулою:
АРТ: raі = (r1 – i) b1 + (r2 – i) b2 + (r3 – i) b3 + ... + (i) bх. (1.2)
Оцінюючи значення САРМ та АРТ як елементів теоретичного фундаменту фінансової діяльності підприємств, слід зазначити, що ці моделі можуть використовуватися в таких випадках:

  • При прийнятті рішень про вкладання коштів в альтернативні проекти.
  • Для визначення показника вартості капіталу підприємства та оцінки підприємства в цілому.
  • При аналізі доцільності придбання основних засобів чи використання їх на основі лізингу.
  • Для визначення ставки дисконтування.
  • При аналізі доцільності злиття чи поглинання.
  • Для визначення впливу дивідендної політики на курс акцій.

Загалом же результати теоретичних досліджень неокласиків для вітчизняних підприємств мають переважно теоретичне значення. Це зумовлено тим, що їхні концепції побудовані на досить рестриктивних припущеннях: наявності досконалого ринку капіталів; відсутності асиметричної інформації та абстрагування від впливу податків, а також припущення, що всі учасники ринку мають однаковий доступ до інформації, яка стосується об’єктів інвестування (фінансування). Зрозуміло, що дотримання цих умов є проблематичним не лише для України, а й для країн з розвинутою ринковою економікою.
Суттєвим недоліком неокласичної теорії є те, що вона не передбачає наявності різних інституцій, зокрема фінансових посередників, різних форм фінансування, різних форм організації бізнесу. На відміну від неокласичної, неоінституціональна теорія фінансування досліджує діяльність окремих інституцій та фінансові відносини, які виникають між ними у комплексі та взаємозв’язку. На нашу думку, вона характеризується вищим рівнем об’єктивності та практичної значимості. Згідно з неоінституціональним підходом, до числа найвідоміших представників якого належать американські економісти К. Ерроу, В. Баумоль, М. Джен­сен, В. Меклінг, проблематика фінансування та інвестування підприємств розглядається не сепаратно, а інтегровано.
Заперечуючи наявність досконалого ринку капіталів, неоінституціалісти відстоюють необхідність функціонування фінансових посередників, використання різноманітних форм організації бізнесу та різних видів фінансування. Значною мірою неоінституціональна теорія пояснює наслідки нерівномірного доступу до інформації учасників фінансових відносин та використання у власних інтересах переваг у інформаційному забезпеченні сторін, що мають доступ до інформації.


Perridon L. Finanzwirtschaft der Unternehmen. 10. Aufl. — Munchen: Vahlen, 1999. — S. 486—489.

Markowitz H. M. Portfolio Selection // Journal of Finance. — 1952. — No 7. — P. 77—92.

BoemleMax. Unternehmensfinanzierung: Instrumente, Maerkte, Formen, Anlaesse. — 12 Aufl. Verlag SKV Zurich, 1998. — S. 53.

Назва вказаних ліній уперше згадана в працях В. Шарпа: Sharpe W. F. Capital Asset Prices: A Theory of Market Equilibrium under Conditions of Risk // The Journal of Finance, Vol. 1964. — P. 425; Sharpe W. F. Portfolio Theory and Capital Markets. — N. J., 1970. — P. 83—91.

Значення показника Rм залежить від тенденцій на ринку капіталів окремих країн і розраховується з використанням статистичних методів дослідження. У США, наприклад, значення цього показника береться на рівні 5—6 %, у Швейцарії — 4—5 %.

Perridon L. Finanzwirtschaft der Unternehmen. 10. Aufl. — Munchen: Vahlen, 1999. — S. 119.

Див.: Ross S. A. Return, Risk and Arbitrage // Friend I.; Bicklsler J. L. Risk and Return in Finance, Vol. 1. — Cambridge (Mass), 1977. — S. 189—218.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2022 BPK Group.