лучшие книги по экономике
Главная страница

Главная

Замовити роботу

Последние поступления

Форум

Создай свою тему

Карта сайта

Обратная связь

Статьи партнёров


Замовити роботу
Книги по
алфавиту

Б
В
Г
Д
Е
Ж
З
И
К
Л
М
Н
О

Економічна політика

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

Соціальна нерівність. Соціальна політика допомагає розв’я­зувати соціальні проблеми, пов’язані із соціальною нерівністю. Під нерівністю в соціальному плані слід розуміти неоднакові можливості доступу до матеріальних благ, влади тощо.
Через конкретно-історичну міру рівності й нерівності у життєвому становищі різних соціальних груп, яка об’єктивно зумовлена ступенем матеріального і духовного розвитку суспільства, на перший план виступає категорія справедливості. Звичайно, це не означає, що справедливість тотожна рівності.
З-поміж науковців, що досліджують проблему соціальної нерівності, існують певні розбіжності. Деякі автори вважають, що соціальна нерівність мала місце завжди . Інші наголошують на протилежному, запевняючи, що первісним суспільствам була властива нерівність, викликана біологічними або фізіологічними чинниками, і що вона не мала соціального статусу. Немає повної єдності й у розумінні того, який чинник вирішальний для існування соціальної нерівності — багатство, влада чи престиж. Це питання надзвичайно складне, бо згадані фактори тісно взаємозв’язані: багатство, гроші дають владу, влада — приносить багатство. «За умов сучасної економіки, — зазначає Дж. К. Гелбрейт, — розподіл доходів у кінцевому підсумку обумовлюється розподілом влади. Останнє своєю чергою являє собою і причину, і наслідок системи перерозподілу доходів. Влада дозволяє одержувати доходи: великі доходи дають владу над розподілом грошової винагороди інших людей» .
Крім цих основних факторів нерівності є й інші, як-от: репутація; привілеї, пов’язані з контролем над тими чи тими ресурсами; певного роду професії, які забезпечують владу та особливі права.
Соціальна нерівність поділяє суспільство на класи, групи, верстви (страти). Ці утворення не є незмінними, вони трансформуються відповідно до економічної, політичної та ін. еволюції. Пішли в історію такі класи, як рабовласники, раби, феодали, закріпачені селяни. Утрачає свій вплив і чисельний клас промислового пролетаріату, формується соціальна група власників на різні види інтелектуальної власності (нове знання, інформація, управлінське мистецтво тощо).
Соціальна нерівність породжує в суспільстві колізії і за певною межею несе загрозу життєдіяльності суспільства. «Скривджена» частина суспільства намагається змінити свою долю на краще. Людство протягом тисячоліть мріяло про соціально справедливе суспільство і робило неодноразові спроби його створити.
Проблема соціальної справедливості — дуже складна і неоднозначна. Її розуміння залежить від історичного етапу розвитку суспільства, класових позицій, рівня знання (емпіричного та теоретичного). На побутовому щаблі соціально справедливим уважається таке суспільство, в якому більшість громадян визнає його природним, нормальним, адекватним своєму становищу, потребам, інтересам. Звичайно, ті чи ті умови життєдіяльності суспільства громадяни сприймають як природні тільки на певному історичному проміжку часу. Наприклад, за феодальної доби вважалось цілком підставним, коли поміщик (феодал) безоплатно одержував частку створюваного залежними людьми (закріпаченими селянами) багатства. Але за капіталізму такий порядок сприймався вже як протиправний, а нормальним стало вільно розпоряджатися своєю власністю і робочою силою, вільно конкурувати на різних ринках. Отже, вільна конкуренція стає чи не найсуттєвішим критерієм соціальної справедливості. Розвиток капіталізму і вільної конкуренції закріплює за однією частиною суспільства право на працю, оплата якої забезпечує їй мінімальне задоволення фізіологічних потреб (харчування, одяг, житло), а за другою — власність на засоби виробництва і заможне життя. Однак згодом більшість людей почала сприймати і цей устрій як несправедливий. Низка соціальних революцій у Західній Європі у ХІХ—ХХ ст. та Жовтневий переворот у Росії стали наслідком народного обурення гнобленням і вилились у боротьбу за створення справедливого суспільства.
Необхідність соціальної політики. За умов як вільної (досконалої), так і монополістичної (недосконалої) конкуренції в ринковому суспільстві поступово формується такий розподіл багатства, влади, престижу, який не задовольняє переважну частину суспільства, гальмує його розвиток. У рамках офіційної, лояльної до ринку економічної думки виникла ціла низка теорій, які пояснювали проблеми соціальної нерівності та соціальної справедливості, або соціального регулювання, і сприяли їх розв’язанню. Серед них відзначимо теорію добробуту А. Пігу (1877—1959) і «нову теорію добробуту» В. Парето (1848—1923). У першій половині ХХ ст. склалася соціальна школа, найвідоміші представники котрої (Дж. Тобсон і Дж. Коул — в Англії; Г. Мюрдаль — у Швеції; Л. Ерхард — у Німеччині; Ф. Перру — у Франції; Т. Веблен, Дж. Коммонс, Дж. К. Гелбрейт — у США) піддали критиці основи неокласичної теорії цін і доходів. Вони закликали уряди ринкових країн проводити активну соціальну політику з метою пом’якшення соціальних суперечностей і реалізації «керованої еволюції».
Значна частина цих поглядів утілилась у концепції «соціального ринкового господарства», яка виходить з того, що ринок у чистому вигляді не забезпечує ефективного функціонування економіки, і державне втручання конче потрібне як для економічного, так і для соціального регулювання. Принцип ринкової свободи слід пов’язувати з підтримкою соціальної гармонії. Державне регулювання має застосовувати першою чергою ринкові механізми, і тільки якщо вони не діють, удаватись до прямого коригування. Ринок і план мають доповнювати один одного, і оскільки ринок не може забезпечити соціальної стабільності, держава бере на себе зобов’язання регулювати соціальну сферу, підтримувати соціальну гармонію і досягати соціальної справедливості.
Держава поступово соціалізує свою діяльність, включаючи до неї нові функції. Програмною метою соціальної держави є забезпечення вільного розвитку людини і життєвого добробуту. Тобто, створюючи умови для саморозвитку особистості, держава має відкидати можливість «соціального захребетництва». Адже не тільки держава відповідає перед громадянами за їхній добробут, а й самі люди повинні турбуватись про своє матеріальне забезпечення.
Гарантування добробуту громадян потребує результативного функціонування економіки. Соціальна держава домагається цього завдяки проведенню розумної політики в галузі оподаткування, кредиту, державного підприємництва, інвестицій, митних тарифів, антимонопольного законодавства, фінансування соціаль­них заходів. Одним з найважливіших завдань соціальної держави є встановлення та додержання законопорядку. Правова база визначає права власності, надає законного статусу приватним підприємствам, гарантує виконання контрактів. Нерідко ринкове середовище породжує антагонізм прав власників. Наприклад, право власності на землю вступає в суперечність із правом на прокладання автостради цією територією. У такому разі держава виконує функцію арбітра в розв’язанні подібних суперечок між суб’єктами господарювання. Із засобів масової інформації населення одержує інформацію про стан економіки і ринкову кон’юн­ктуру, що сприяє конкуренції.
Проблеми соціальної політики в Україні. Наскільки ж наведеним критеріям соціальної держави відповідає Україна? На жаль, соціально-економічна ситуація в державі свідчить, що влада тільки декларує про соціальну державу.
Соціальна політика перебуває на периферії державної діяльності. За рахунок соціальної сфери особи, наближені до влади, здійснюють первісне нагромадження капіталу, і із цього ж джерела забезпечується ринкова трансформація економіки. Рівень життя народу різко впав, значна частина населення має доходи нижчі за прожит­ковий мінімум. Дуже скоротилася середня тривалість життя, зменшилось населення країни. У суспільстві панує напруження, багато людей перебуває в психологічно депресивному стані, унаслідок чого ринкові цінності тільки відштовхують народ. Зважаючи на все це, держава має привести у відповідність національну соціально-еко­номічну політику з тими основними принципами, на яких ґрунтується діяльність соціальної держави. Вони такі:

  • довіра до регулювальних можливостей ринкового механізму (попиту, пропонування, вільного ціноутворення, конкуренції);
  • відповідальність держави за дію ринкових сил, за впорядкування процедур економічної і соціальної діяльності;
  • визнання економічної свободи людини і, відповідно, прав найманих працівників, підприємців і їх профспілок на тарифну автономію за умови соціального партнерства;
  • забезпечення прав на участь працівників у керуванні виробництвом, державному та суспільному житті;
  • перерозподіл створеного національного доходу на користь найменш забезпечених з об’єктивних причин груп населення.

§ 2. Основні напрямки соціальної політики
Як уже зазначалось, ринкова економіка не усуває соціальної нерівності, яка загрожує соціальній стабільності, і за несприятливих умов знижує економічну ефективність. Соціальна ж політика покликана пом’якшувати крайні прояви результатів дії ринкових сил. З цією метою держава проводить політику підтримування незахищених соціальних груп. Не потребує доведення й той факт, що соціально захищеними прагнуть бути практично всі соціальні верстви, в тому числі й підприємці. Останнім держава повинна гарантувати недоторканність їхньої власності, право на підприємницьку діяльність у будь-якій сфері ринкової економіки.
Основні напрямки соціальної політики:

  • гарантування мінімальної заробітної плати і регулювання доходів у цілому;
  • забезпечення зайнятості населення і надання допомоги на випадок безробіття;
  • індексація фіксованих доходів і захист грошових заощаджень населення (вклади в банках, державні облігації, страхові поліси);
  • надання допомоги найбіднішим верствам населення;
  • створення умов для самореалізації людини (вільний вибір професії, сфери і місця праці, здобуття бажаного рівня загальної і спеціальної освіти, матеріальна підтримка і перекваліфікація тим­часово непрацюючих осіб);
  • забезпечення охорони здоров’я населення незалежно від рівня доходів.

Розгляньмо більш широко зміст соціальної політики за цими напрямками.
Політика доходів посідає чільне місце в державному регулюванні соціальних відносин. Першою чергою вона стосується рівня заробітної плати та її частки у ВВП, перерозподілі доходів на користь найбідніших верств населення.
Політику доходів населення розробляли представники практично всіх напрямів економічної думки. Загальні принципи цього боку соціальної політики було сформульовано в повоєнний період, а на початку 60-х рр. вони набули статусу неофіційних, але обов’­язкових постулатів. До прихильників цих принципів належать такі відомі вчені, як Дж. К. Гелбрейт, Р. Тіболд, П. Самуельсон, С. У. Уайнтраут, М. Фрідмен (США), М. Маршалл, Ж. Лекайон (Франція), Р. Харрод, Н. Калдер (Великобританія).
Політика доходів соціальної держави ґрунтується на визнанні постійного і, бажано, випереджального характеру її проведення. Неокейнсіанці та представники соціологічного напряму обстоюють пряме втручання держави в процес розподілу доходів. Головним об’єктом впливу вважається заробітна плата. На основі індикативного програмування установлюються орієнтири приросту заробітної плати, державний контроль за цінами. Оскільки зростання заробітної плати береться за провідний чинник інфляції, то держава часто вдається до «заморожування» заробітної плати та цін, тобто здійснює «політику стримування». Протилежною їй є «політика експансії», за якої стимулюється зростання доходів населення.
Ураховуючи особливу соціальну значущість перерозподілу доходів, соціальна держава намагається уникнути двох крайнощів, а саме: формування споживацьких настроїв у малозабезпечених верствах населення та зниження мотивації до плідної праці в економічно активного населення.
За умов ринку завжди виникає дилема, що вибрати з двох принципово різних варіантів — ринковий розподіл, який коригується державним регулюванням, чи державний розподіл, котрий скеровується ринком. Якщо прагнути до рівності доходів, що, на думку багатьох, є соціально справедливим, то економічна ефективність неминуче знизиться, оскільки в індивіда, що працює продуктивніше, суспільство відніме, а неефективному працівникові віддасть. Розподіл же за законами вільного ринку є високорезультативним, але нерівним і соціально несправедливим. Отже, рівний розподіл — соціально справедливий, але економічно неефек­тивний, а нерівний, навпаки — соціально несправедливий, але економічно дійовий.


Див.: Бункина М. К., Семенов А. М. Экономическая политика. — М.: ВАО «Бизнес-школа “Интел-Синтез”», 1999. — С. 156.

Новая постиндустриальная волна за Западе: Антология / Под ред. В. П. Инозем­цева. — М.: Academia, 1999. — С. 238.

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ]
[ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
[ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]


ВНИМАНИЕ! Содержимое сайта предназначено исключительно для ознакомления, без целей коммерческого использования. Все права принадлежат их законным правообладателям. Любое использование возможно лишь с согласия законных правообладателей. Администрация сайта не несет ответственности за возможный вред и/или убытки, возникшие или полученные в связи с использованием содержимого сайта.
© 2007-2020 BPK Group.